08.02.2023

№ 754/16202/18

Постанова

Іменем України

07 червня 2022 року

м. Київ

справа № 754/16202/18

провадження № 61-15662св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 , подану через адвоката Буняка Валерія Сергійовича, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року у складі судді Галась І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації транспортного засобу, посилаючись на те, що 20 вересня 2017 року старший державний виконавець Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві Танащук О. М. звернулась до Деснянського районного суду м. Києва з поданням про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, в межах примусового виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва про стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 коштів у розмірі 205 994,62 грн та судових витрат. Постановою від 30 липня 2013 року № 39092737 накладено арешт на все майно боржника, заборонено відчуження будь-якого майна, що належить боржнику.

Ухвалою Деснянського районного суду від 20 липня 2018 року у справі № 754/12234/17 подання старшого державного виконавця задоволено. Визнано за боржником ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини транспортного засобу марки «Volkswagen Polo», 2003 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_4 .

У період розгляду судом подання державного виконавця, а саме 30 березня 2018 року, ОСОБА_4 уклала договір купівлі - продажу транспортного засобу зі своєю матір`ю ОСОБА_2 .

Вказаний договір укладено з порушенням норм чинного законодавства України, його укладення є лише одним із способів уникнути виконання судового рішення в іншій справі.

Просила визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 30 березня 2018 року № 8044/2018/880385 та скасувати державну реєстрацію транспортного засобу марки «Volkswagen Polo» 1,4, тип кузова: хетчбек-в, номер кузова: НОМЕР_1 , за ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі - продажу транспортного засобу від 30 березня 2018 року № 8044/2018/880385 та скасовано державну реєстрацію транспортного засобу марки «Volkswagen Polo» 1,4, номер кузова НОМЕР_1 , за ОСОБА_2 .

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 13 грудня 2019 року виправлено описку у повному тексті рішення від 15 листопада 2019 року із зазначенням найменування заявленого позову у справі «позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі - продажу недійсним та скасування державної реєстрації транспортного засобу» та датою ухвалення судового рішення «15 листопада 2019 року».

Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 стягнено на користь позивача судовий збір у розмірі 234,93 грн з кожного, в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, виходив з того, що оспорюваний договір укладено саме з метою уникнення можливого стягнення на зазначене майно, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року залишено без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року в частині відмови ОСОБА_1 у стягненні витрат на професійну правничу допомогу та ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнено в рівних частинах із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 100,00 грн. В іншій частині заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про те, що позов не міг бути задоволений з огляду на належність автомобіля до її особистої власності. Спірний автомобіль придбано за час шлюбу, тому діє презумпція спільності такого майна, яка належним чином спростована не була.

Не погодився суд і з доводами щодо необхідності відмови в позові з підстав пропуску позовної давності, оскільки оспорюваний договір укладений 30 березня 2018 року, позов пред`явлено до суду 15 листопада 2018 року, отже, позовну давність не пропущено.

Суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з викликом сторін, тоді як вона мала розглядатися винятково в порядку загального позовного провадження. Можливість розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження регламентується статтею 274 ЦПК України, де визначено, які саме справи не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження. Ця справа не віднесена до такого переліку, тому доводи апеляційної скарги про незаконність або неможливість розгляду справи в спрощеному провадженні не відповідають обставинам справи та вимогам процесуального закону.

Суд відхилив посилання ОСОБА_4 на її неналежне повідомлення про час і місце розгляду справи. З матеріалів справи відомо, що судові повідомлення (повістки) були направлені особі, яка звернулась із апеляційною скаргою, завчасно і за належною адресою, а сам лише факт отримання особою, яка для цього повинна була вчинити певні дії, що залежать від її волевиявлення, не вказують про обмеження її прав та ненадання судом можливості, якою вона скористалася значно пізніше. За таких умов апеляційна скарга ОСОБА_4 не підлягає задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2020 року ОСОБА_4 через адвоката Буняка В. С. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, просила їх скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання, чи є нерозгляд судом заяви відповідача про перехід від спрощеного до загального позовного порядку розгляду справи істотним порушенням ЦПК України; суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року, провадження № 61-1125св17, постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2017 року, провадження № 6-1074цс17; справу розглянуто без належного повідомлення сторін.

Суд першої інстанції не розглянув заяву ОСОБА_4 про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та незаконно розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження. У справі № 925/1476/17 Верховний Суд зауважив, що порушення правил переходу до спрощеного позовного провадження навіть за відсутності наслідків для прав учасників процесу є істотним порушенням процесуальних норм.

Повістку про виклик у судове засідання 15 листопада 2019 року вона отримала лише 04 грудня 2019 року, тобто після проведення розгляду справи судом першої інстанції. Крім того, вказана кореспонденція відправлена їй судом 24 листопада 2019 року, а розгляд справи відбувся 13 листопада 2019 року. Її позбавлено права на участь у судовому засіданні. Висновки щодо порушення прав на участь у судовому засіданні викладені у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року, провадження № 61-1125св17, постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2017 року, провадження № 6-1074цс17.

Суд апеляційної інстанції залишив без уваги клопотання її адвоката від 30 вересня 2020 року про відкладення розгляду справи через його участь в кримінальному судовому засіданні в іншому населеному пункті.

Суддя Деснянського районного суду м. Києва Галась І. А., яка розглядала цю справу, у 2018 року вже розглядала спір між тими самими сторонами, ухвалене нею рішення скасоване в апеляційному порядку, тому вона не мала права розглядати цей спір, оскільки могла бути упередженою. Подати відповідну заяву про відвід судді вона не мала можливості, оскільки неналежним чином повідомлена про час та місце розгляду справи.

Суди не встановили, чи перебував спірний автомобіль у спільній власності ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на дату укладення договору 30 березня 2018 року, а якщо так, то чи не пропустив позивач строк звернення до суду із позовом про оспорення цього договору. Шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 розірвано рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 06 листопада 2012 року. Після розірвання шлюбу між подружжям розділено майно, їй залишився транспортний засіб марки «Volkswagen Polo», який за нею зареєстрований. Тобто автомобіль є її особистою власністю.

Виконавче провадження відкрито 30 липня 2013 року, з цього часу стягувач та виконавець мали можливість дізнатися про її майновий стан як колишньої дружини боржника, отже, строк позовної давності закінчився 30 липня 2016 року.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник позивача зазначає, що відповідно до ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 16 листопада 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження як справу незначної складності. Норми СК України не поширюються на спірні правовідносини, оскільки оспорюваний правочин укладено не у зв`язку з реалізацією особистих немайнових чи майнових прав учасників сімейних правовідносин. Відповідно до частини сьомої статті 277 ЦПК України право на подання відповідачем заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження не застосовується, якщо відповідно до цього Кодексу справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження. Ця справа є малозначною та підлягала розгляду лише у порядку спрощеного позовного провадження, тому наведені у заяві ОСОБА_4 від 20 лютого 2019 року доводи не свідчать про те, що спір підлягав розгляду у порядку загального позовного провадження. ОСОБА_4 мала змогу заперечити проти позову, надати докази на підтвердження своїх заперечень як шляхом подання письмових документів, так і особисто в судовому засіданні, проте такими правами не скористалася.

Суд першої інстанції почав розгляд справи у судовому засіданні 28 січня 2019 року, судові засідання неодноразово відкладалися у зв`язку з неявкою відповідачів, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи. Про судове засідання 15 листопада 2019 року ОСОБА_4 повідомлена завчасно, повістку про виклик до суду відправлено 04 листопада 2019 року, проте отримала її ОСОБА_4 04 грудня 2019 року. Розгляд справи відбувся 15 листопада 2019 року, як і зазначалося у повістці, а вказівка у рішенні дати «13 листопада 2019 року» є технічною помилкою, яку суд виправив.

В суді апеляційної інстанції розгляд справи був призначений на 25 червня 2020 року, 13 серпня 2020 року та 01 жовтня 2020 року. У жодне судове засідання ні ОСОБА_4 , ні її представник не з`явилися. Представник ОСОБА_4 двічі заявляв про відкладення судових засідань, призначених на 13 серпня 2020 року та 01 жовтня 2020 року, клопотання мотивував необхідністю перебування у судовому засіданні в інших справах. До клопотань не додавалися відповідні докази на підтвердження викладених у них обставин, крім того, такі обставини не свідчать про об`єктивні причини неможливості участі у судовому засіданні. Безпосередньо ОСОБА_4 клопотань про відкладення судового засідання не подавала, причини її неявки є неповажними.

Відвід має бути заявлений протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження. Перше судове засідання було призначено на 28 січня 2019 року, на ньому був присутнім представник ОСОБА_4 , який не скористався правом на заявлення відводу судді. Підстави відводу також необґрунтовані.

Суди встановили, що спірний автомобіль набутий під час шлюбу ОСОБА_4 з боржником, презумпцію спільності майна подружжя не спростовано. Позовна давність у справах про поділ майна подружжя починає перебіг з моменту порушення прав, тому відсутність позовів про розподіл майна між відповідачами підтверджує лише те, що права жодного із співвласників не порушено, проте не може бути доказом припинення права спільної сумісної власності на автомобіль.

Позов подано через 7 місяців після укладення оспорюваного договору, тому позовна давність не пропущена.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 квітня 2011 року у справі №2-а-879/2011 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та стягнено з відповідача на користь позивача борг в сумі 205 994,62 грн, а також судові витрати.

Із 30 липня 2013 року на примусовому виконанні в ДВС Деснянського районного управління юстиції перебуває виконавче провадження № 39092737 з примусового виконання виконавчого листа № 2-879/11, виданого 17 квітня 2012 року Дарницьким районним судом м. Києва, про стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 коштів у розмірі 205 994,62 грн та судових витрат.

30 липня 2013 року постановою державного виконавця на все майно, що належить боржнику, накладено арешт та заборонено здійснювати його відчуження, про що внесено відомості до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна.

05 вересня 2017 року державний виконавець виявив, що за колишньою дружиною боржника ОСОБА_4 зареєстрований транспортний засіб - автомобіль марки «Volkswagen Polo», 2003 року випуску.

Державний виконавець встановив, що автомобіль набуто за час шлюбу ОСОБА_3 із ОСОБА_4 і він є спільною сумісною власністю подружжя. У зв`язку з виявленням майна, що належало боржнику, 20 вересня 2017 року старший державний виконавець Деснянського РВ ДВС у м. Київ ГТУЮ у м. Києві Танащук О. М. звернулась до Деснянського районного суду м. Києва з поданням про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, в межах примусового виконання рішення суду у виконавчому провадженні № 39092737.

У поданні державний виконавець, зокрема, просив у порядку поділу майна подружжя визнати за боржником ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини транспортного засобу марки «Volkswagen Polo», 2003 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_4 . До участі в цій справі була залучена ОСОБА_4 як співвласник транспортного засобу, що підлягав поділу.

Ухвалою Деснянського районного суду від 20 липня 2018 року у справі № 754/12234/17 подання старшого державного виконавця задоволено. Визнано за боржником ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини транспортного засобу марки «Volkswagen Polo», 2003 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_4 .

У період розгляду судом подання державного виконавця, а саме 30 березня 2018 року ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу транспортного засобу зі своєю матір`ю ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилалася на те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо спірних правовідносин; суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року, провадження № 61-1125св17, постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2017 року, провадження № 6-1074цс17; розглянуто справу без належного повідомлення сторін у справі.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389, пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо повідомлення про час і місце розгляду справи

Основними засадами судочинства відповідно до частини першої статті 129 Конституції України визначено, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантується право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Публічний характер судового розгляду є істотним елементом права на справедливий суд, а відкритість процесу, як правило, включає право особи бути заслуханою в суді.

Принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи (частина перша статті 8 ЦПК України).

Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться судом відповідно до статті 128 ЦПК України: суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Згідно з частиною другою статті 130 ЦПК України розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.

ОСОБА_4 у касаційній скарзі посилається на те, що повістку про виклик у судове засідання 15 листопада 2019 року вона отримала лише 04 грудня 2019 року, тобто після проведення розгляду справи судом першої інстанції. Крім того, вказана кореспонденція відправлена їй судом 24 листопада 2019 року, а розгляд справи відбувся 13 листопада 2019 року. Її позбавлено права на участь у судовому засіданні. Висновки щодо порушення прав на участь у судовому засіданні викладені у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року, провадження № 61-1125св17, постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2017 року, провадження № 6-1074цс17, які суди не застосували.

У постанові від 25 квітня 2018 року, провадження № 61-1125св17, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності сторони та її представника, щодо яких відсутні докази належного повідомлення про час і місце розгляду справи, розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з`ясував, порушив конституційне право особи на участь у судовому розгляді, не забезпечив їй можливості надати суду докази та навести доводи,чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Апеляційний суд, зазначивши, що розгляд справи без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, є формальним міркуванням, не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення і ухвалення власного рішення. При цьому висновок апеляційного суду про те, що відповідачі свідомо не отримували повістки, реалізуючи своє диспозитивне право на участь у справі, був би правильним лише у разі, якщо було б доведено, що відповідачі, знаючи, що на їх адресу надійшов рекомендований лист з суду, не отримували його. Проте таких обставин суд не встановив.

У постанові від 11 вересня 2017 року, провадження № 6-1074цс17, Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення та передаючи справу на новий розгляд, виходив із того, що згідно із ЦПК суд апеляційної інстанції повинен був повідомити заявника про судове засідання завчасно рекомендованим листом. Крім того, суд мав відкласти розгляд справи з огляду на відсутність заявника, а також на відсутність будь-яких доказів того, що він належним чином був сповіщений про судове засідання. Цього зроблено не було.Зазначений вище недолік апеляційного провадження міг виправити суд касаційної інстанції, оскільки з огляду на серйозність порушення повинен був скасувати відповідне рішення та направити справу на новий розгляд. Хоч заявник звернув увагу суду касаційної інстанції на це питання у своїй скарзі, її було відхилено без надання жодного обґрунтування. У зв`язку із зазначеним не було дотримано принципу рівності сторін, що констатовано в рішенні п`ятої секції Європейського суду з прав людини від 02 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України».

У зазначених справах встановлено обставини неналежного повідомлення сторони про дату і час розгляду справи. У справі, що переглядається, Верховний Суд дійшов висновку про те, що процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справи в суді першої інстанції стосовно відповідача ОСОБА_4 не порушені через неналежне повідомлення про дату і час розгляду справи судом.

Згідно з матеріалами справи перше судове засідання у справі було призначено на 28 січня 2019 року. Повістку про виклик до суду ОСОБА_4 отримала 14 грудня 2018 року, що підтверджується її особистим підписом на повідомленні про вручення цінного листа (том 1, а. с. 46).

28 січня 2019 року у судовому засіданні був присутнійпредставник ОСОБА_4 - адвокат Буняк В. С. Засідання було відкладено на 11березня 2019 року, про що представник ОСОБА_4 був повідомлений належним чином (розписка з особистим підписом представника ОСОБА_4 та повістки про виклик) (Т. 1, а. с. 46).

Судове засідання, призначене на 11березня 2019 року, не відбулося у зв`язку з перебуванням судді на навчанні (Т. 1, а. с. 103).

Наступне судове засідання у справі було призначено на 10червня 2019 року.

14 березня 2019 року усім учасникам справи, зокрема, ОСОБА_4 , відправлено повісткипро виклик до суду, що підтверджується її особистим підписом на повідомленні про вручення поштового відправлення(том 1, а. с. 111 зворот).

У судове засідання, призначене на 10червня 2019 року, відповідачі, які були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, не з`явилися, справа відкладена.

Наступне судове засідання було призначено на 07серпня 2019 року.

14 червня 2019 року усім учасникам справи, зокрема, ОСОБА_4 , відправлено повісткипро виклик до суду. Вказану повістку ОСОБА_4 отримала 20червня 2019 року, що підтверджується їїособистим підписом на повідомленні про вручення поштового відправлення (Т. 1, а. с. 133).

Судове засідання, призначене на 07серпня 2019 року, було відкладено, наступне засідання призначено на 29серпня 2019 року.

Судове засідання, призначене на 29серпня 2019 року, не відбулося. Засідання було відкладено на 23 жовтня 2019 року.

Про судове засідання, призначене на 23жовтня 2019 року, ОСОБА_4 повідомлена 16 жовтня 2019 року, що підтверджується їїособистим підписом на повідомленні про вручення поштового відправлення (Т. 1, а. с. 177).

В судовому засіданні, призначеному на 23жовтня 2019 року, оголошено перерву у зв`язку з неявкою відповідачів, які були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи. Засідання було відкладено на 15листопада 2019 року.

Повістку про виклик до суду ОСОБА_4 відправлено 23 жовтня 2019 року(рекомендоване поштове відправлення № 0222515271999), проте отримала вона її лише 04 грудня 2019 року (Т. 2, а. с. 9).

Відповідно до статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав, зокрема, якщо неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою.

У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Суд першої інстанції неодноразово відкладав розгляд справи в судовому засіданні у зв`язку з неявкою відповідачів, які були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. ОСОБА_4 неодноразово інформувалася судом першої інстанції про дату і час розгляду й справи, проте до суду не з`являлася, доказів поважності причин неявки суду не надавала.

Повістку про виклик до суду на 15 листопада 2019 року ОСОБА_4 відправлено 23 жовтня2019 року, тобто не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, відповідно до частини п`ятої статті 128 ЦПК України.

Ні ОСОБА_4 , ні її представникв судове засідання 15 листопада 2019 року не з`явилися, причин неявки не повідомили, суд розглянув справу без їх участі, зазначивши у рішенні про належне їх повідомлення.

Суд першої інстанції ухвалив рішення по суті 15 листопада 2019 року, на вказану дату викликалися учасники справи, а вказівка у рішенні дати «13 листопада 2019 року» є опискою, яку суд виправив ухвалою від 13 грудня 2019 року, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

ОСОБА_4 у касаційній скарзі посилається також на те, що суд апеляційної інстанції залишив без уваги клопотання її адвоката від 30 вересня 2020 року про відкладення розгляду справи через його участь в кримінальному судовому засіданні в іншому населеному пункті.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням (абзац другий статті 366 ЦПК України).

Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В суді апеляційної інстанції розгляд справи призначався на 25 червня 2020 року, 13 серпня 2020 року та 01 жовтня 2020 року. У жодне судове засідання ні ОСОБА_4 , ні її представник не з`явилися. Судова повістка, направлена ОСОБА_4 , про судове засідання на 01 жовтня 2020 року повернулася з приміткою «адресат відсутній» (Т. 2, а .с. 81-82).

Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і важається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (частина перша статті 131 ЦПК України).

Отже, ОСОБА_4 вважається повідомленою про час і місце розгляд у справи в суді апеляційної інстанції на 01 жовтня 2020 року.

Верховний Суд зазначає, що 18 червня 2020 року ОСОБА_4 подала клопотання про відкладення розгляду справи судом апеляційної інстанції 25 червня 2020 року (Т. 2 , а. с. 69).

Представник ОСОБА_4 30 вересня 2020 року подав письмове клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 01 жовтня 2020 року, клопотання мотивував необхідністю перебування у судовому засіданні в інших справах (Т. 2, а .с. 110). Наявність цього клопотання свідчить про обізнаність про час і місце розгляду справи 01 жовтня 2020 року.

Суд апеляційної інстанції відхилив клопотання представника відповідача - адвоката Буняка В. С. про відкладення розгляду справи 01 жовтня 2020 року, заслухавши думку представника позивача -адвоката Панченко А. В.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком осіб, які беруть участь у справі (справа «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії», рішення від 07 липня 1989 року).

З огляду на викладене не є підставою для скасування судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача та її представника, не повідомивши належним чином про дату та час судового засідання, чим позбавив права на судовий захист.

Щодо розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження

ОСОБА_4 зазначає, що суд першої інстанції не розглянув її заяву про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та незаконно розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження. У справі № 925/1476/17 Верховний Суд зауважив, що порушення правил переходу до спрощеного позовного провадження навіть за відсутності наслідків для прав учасників процесу є істотним порушенням процесуальних норм.

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 277 ЦПК України, якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про: 1) залишення заяви відповідача без задоволення; 2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Якщо відповідач не подасть у встановлений судом строк такі заперечення, він має право ініціювати перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише у випадку, якщо доведе, що пропустив строк з поважних причин.

Згідно з частиною сьомою статті 277 ЦПК України частини друга-шоста цієї статті не застосовуються, якщо відповідно до цього Кодексу справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження.

Відповідно до статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі, спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

УхвалоюДеснянського районного суду м. Києва від 16 листопада 2018 року постановлено розгляд справи здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що справа підпадає під ознаки спору незначної складності та не належить до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження. Обставини справи, що згідно з частиною третьою статті 274 ЦПК Українимають значення для вирішення питання про можливість розгляду справи в порядку спрощеного провадження, також свідчать про наявність підстав для розгляду цієї справи в спрощеному порядку, тому суд дійшов висновку про те, що справа підлягає подальшому розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

Отже, з огляду на ціну позову(29 000,00 грн), категорію та складність справи, відсутність значного суспільного інтересу, обсяг і характер доказів у справі, суд першої інстанції правильно визначив розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Не можна погодитися і з доводами ОСОБА_4 про те, що спірні правовідносини виникли із сімейних правовідносин, тому відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України справа підлягає розгляду у порядку загального позовного провадження, оскільки договір купівлі-продажу автомобіля оспорює стягувач у виконавчому провадженні, підстави позову не обґрунтовані порушенням сімейних прав позивача.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 16 листопада 2018 року відповідачу визначено строк на подання заперечення не пізніше 22 січня 2019 року, а ОСОБА_4 подала заяву про розгляд справи в порядку загального позовного провадження 20 лютого 2019 року, тобто поза межами встановленого строку, поважність причин пропуску строку не наводила.

Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Вказана заява ОСОБА_4 підлягала залишенню без розгляду.

Суд першої інстанції не вирішив питання щодо цієї заяви у порядку статті 126 ЦПК України, що є порушенням процесуального закону, проте таке порушення не має наслідком скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами такого провадження. Разом з тим обов`язкова підстава для скасування судових рішень передбачена пунктом 7 частини першої статті 411 ЦПК України не встановлена.

У постанові від 05 вересня 2018 рокуу справі № 925/1476/17 Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідно до пункту 7 частини третьої статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Спір у справі пов`язаний з реалізацією позивачем своїх корпоративних прав. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 247 ГПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, які виникають з корпоративних відносин, та спорах з правочинів щодо корпоративних прав (акцій).

У наведеній постанові категорія спору належить до переліку справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження. Водночас ця справа не віднесена до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, тому висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 рокуу справі № 925/1476/17, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Щодо відводу судді

ОСОБА_4 зазначає, що головуючий суддя Деснянського районного суду м. Києва Галась І. А., яка розглядала цю справу, у 2018 року вже розглядала спір між тими самими сторонами, її рішення скасоване в апеляційному порядку, у зв`язку з чим вона не мала права розглядати цей спір, оскільки могла бути упередженим. Подати відповідну заяву про відвід судді ОСОБА_4 не мала можливості, оскільки неналежним чином повідомлена про час і місце розгляду справи.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 39 ЦПК України з підстав, зазначених у статтях 36, 37 і 38 цього Кодексу, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід учасниками справи.

Відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Перше судове засідання у справі було призначено на 28січня 2019 року. Повістку про виклик до суду ОСОБА_4 отримала 14 грудня 2018 року, що підтверджується її особистим підписом на повідомленні про вручення цінного листа.

28 січня 2019 року у судовому засіданні був присутнійпредставник ОСОБА_4 -адвокат Буняк В. С.

Враховуючи те, що ОСОБА_4 не скористалася правом на заявлення відводу судді у визначений законом строк, доводи її касаційної скарги про позбавлення права заявити відвід судді на підставі пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України є безпідставними.

Щодо суті спору

ОСОБА_4 у касаційній скарзі посилається на те, що суди не встановили, чи перебував спірний автомобіль у спільній власності ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на дату укладення договору 30 березня 2018 року, і якщо так, то чи не пропустив позивач строк звернення до суду із позовом про оспорення цього договору. Шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 розірвано рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 06 листопада 2012 року. Після розірвання шлюбу між подружжям розділено майно, їй залишився автомобіль «Volkswagen Polo», який за нею зареєстрований. Тобто автомобіль є її особистою власністю. Виконавче провадження відкрито із 30 липня 2013 року, з цього часу стягувач та виконавець мали можливість дізнатися про її майновий стан як колишньої дружини боржника, отже, строк позовної давності закінчився 30 липня 2016 року.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Верховний Суд зазначає, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза увагою такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції фраудаторності у разі укладення оплатного цивільно-правового договору має певну специфіку, яка виявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню виявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та і здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша підстава, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц, провадження № 61-156св17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, провадження № 61-17511св19, від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16, провадження № 61-10541св19, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, провадження № 14-260цс19.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суди встановили, що 05 вересня 2017 року державний виконавець встановив, що за колишньою дружиною боржника ОСОБА_4 зареєстрований транспортний засіб автомобіль марки «Volkswagen Polo», 2003 року випуску.

У поданні державний виконавець, зокрема, просила в порядку поділу майна подружжя визнати за боржником ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини транспортного засобу марки «Volkswagen Polo», 2003 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_4 . До участі у справі була залучена ОСОБА_4 як співвласник транспортного засобу, що підлягав поділу.

З`ясувавши, що при укладенні 30 березня 2018 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву і вони не бажали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії щодо переходу права власності на майно вчинені з метою приховання майна від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів із ОСОБА_3 , суди обґрунтовано визнали оспорюваний правочин недійсним.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками тільки за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

ОСОБА_4 не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на автомобіль, набутий у період шлюбу із боржником, Верховний Суд не має процесуальної можливості переоцінювати докази у справі, тому доводи касаційної скарги про те, що автомобіль є особистою власністю ОСОБА_4 не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Загальним правилом закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Предметом позову є визнання недійсним договору, що був укладений 30 березня 2018 року. Позов пред`явлено до суду 15 листопада 2018 року, тобто у межах строку позовної давності.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального і процесуального права.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , подану через адвоката Буняка Валерія Сергійовича, залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко