23.01.2023

№ 754/2156/21

Постанова

Іменем України

28 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 754/2156/21

провадження № 61-7073св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року в складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дітей.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що сторони в справі перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому у них народилися двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року шлюб між сторонами було розірвано.

Діти проживають із нею в квартирі АДРЕСА_1 за місцем своєї реєстрації, яка є службовим житлом та надана у користування родині відповідно до ордеру № 4841. Квартира має загальну площу 70 кв. м, складається з 2 окремих кімнат житловою площею 36,5 кв. м. Вказана квартира є зареєстрованим місцем проживання відповідача, проте він у ній не проживає. Після припинення шлюбних відносин відповідач проживає окремо, аліменти на утримання дітей сплачує у добровільному порядку.

На час звернення до суду дітям виповнилося 4 і 8 років, тому позивачка вважає, що в їх інтересах проживати саме з нею, оскільки в такому віці вони потребують материнської опіки. Саме вона може створити і створила всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку своїх дітей, та задовольнити гармонійний розвиток їх особистостей в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.

На час подання позову відповідачем вчиняються постійні сварки, погрози і провокуються конфліктні ситуації з приводу місця проживання двох малолітніх дітей. Вона має побоювання, що відповідач без її згоди може змінити їх місце проживання. Врегулювати спір у досудовому порядку шляхом перемовин не вбачається можливим.

Враховуючи наведене, позивачка просила визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із нею.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не доведено, що між сторонами існує спір з приводу визначення місця проживання їх спільних дітей.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2021 року скасовано і постановлено у справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, допустив неповноту у з`ясуванні обставин справи, не перевірив та не спростував належними доказами доводи позивачки ОСОБА_1 , не встановив, яку роль у житті дітей відіграє мати.

Колегією суддів при розгляді справи надано оцінку доказам, наявним у матеріалах справи, а саме акту та висновку оцінки потреб сім`ї, акту обстеження умов проживання, висновку Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 06 липня 2021 року щодо визначення місця проживання малолітніх дітей.

Так, згідно із зазначеним висновком Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, на яку покладені повноваження органу опіки та піклування, вважала за доцільне визначити місце проживання малолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю, ОСОБА_1 , на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини (протокол від 01 липня 2021 року № 15).

При цьому апеляційним судом враховано, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

26 липня 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року у цій справі, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої

статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості розгляду справи про визначення місця проживання дитини в безспірному порядку за правилами загального позовного провадження.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що після розірвання шлюбу між подружжям було досягнуто взаємної згоди щодо місця проживання їхніх дітей та узгоджено, що їхні спільні діти (донька - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) будуть проживати разом із позивачкою, яка є їх матір`ю, за адресою: АДРЕСА_2 (в квартирі, яка видана відповідачу як службове приміщення на підставі ордеру № 4841), де і проживають діти разом із позивачем і по цей час.

Зазначає, що стороною позивачки не надано до суду доказів наявності між позивачкою та відповідачем, за весь час який минув після розлучення, будь-якого спору з питань місця проживання спільних дітей. Жодного разу між відповідачем та позивачкою не виникало суперечностей та спорів щодо встановлення місця проживання дітей. Відповідач завжди належним чином виконував свої батьківські обов`язки, регулярно сплачував аліменти на дітей та витрати на їх розвиток і навчання.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мілетич О. О., подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Також у листопаді 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мілетич О. О., подала заяву про здійснення розподілу судових витрат та просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь понесені нею в суді касаційної інстанції витрати на професійну правничу допомогу (складання відзиву на касаційну скаргу).

Інший учасник справи не скористався правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 11 листопада 2011 року було зареєстровано шлюб між позивачкою та відповідачем.

У шлюбі у подружжя народилися двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Шлюб між сторонами було розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року (справа №754/16376/15-ц).

Діти на даний час проживають із матір`ю у квартирі АДРЕСА_1 за місцем реєстрації.

Місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю було визначено батьками дітей за взаємної згоди.

Згідно з висновком від 06 липня 2021 року Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, на яку покладені повноваження органу опіки та піклування, вважала за доцільне визначити місце проживання малолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю, ОСОБА_1 на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини (протокол від 01 липня 2021 року № 15).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно із статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зазначено, що положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, в яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним.

Ухвалюючи рішення від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).

Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

У частині шостій вказаної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції, надавши оцінку установленим обставинам справи крізь призму врахування найкращих інтересів дітей, які переважають над інтересами батьків, взявши до уваги висновок органу опіки та піклування, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та визначення місця проживання малолітніх дітей сторін з матір`ю.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд, встановивши, що фактично шлюбні відносини між сторонами припинено, спільне господарство не ведеться, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, та правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи заявника про відсутність між сторонами спору з приводу визначення місця проживання дітей не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються встановленими судами обставинами. При цьому ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 05 липня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні клопотання про закриття провадження в справі з підстав відсутності спору між сторонами. Така ухвала відповідачем не оскаржувалася в апеляційному порядку.

Крім того, надання органом опіки та піклування, висновку про доцільність визначення місця проживання дітей з матір`ю та відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачкою не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі.

Подібний за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі № 686/20582/19-ц (провадження № 61-1807св20).

Посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, спростовуються з огляду на те, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначеному судовому рішенні Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справі, на судове рішення в якій посилається заявник. Зокрема, в постанові, на яку посилається заявник, предметом позовних вимог є розірвання шлюбу, а у справі, що розглядається - визначення місця проживання дітей.

Крім того, підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме - відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості розгляду справи про визначення місця проживання дитини в безспірному порядку за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості розгляду справи про визначення місця проживання дитини в безспірному порядку за правилами загального позовного провадження.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що оскільки судами встановлено наявність між сторонами спору з приводу визначення місця проживання дітей, то такий підлягає розгляду в суді у порядку позовного провадження.

Ураховуючи викладене, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, а тому не може бути задоволена з огляду на недоведеність заявником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

З урахуванням викладеного Верховний Суд, у межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мілетич О. О., подала заяву про здійснення розподілу судових витрат, зокрема просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь понесені нею в суді касаційної інстанції витрати на професійну правничу допомогу (складання відзиву на касаційну скаргу) в розмірі 6 000,00 грн.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Згідно з висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитися, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у додатковій постанові від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20 (провадження № 61-9789св21).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

При визначенні суми відшкодування витрат на правову допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, а також з урахуванням складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;ціну позову та (або) значенням справи для сторони.

В обґрунтування витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 надана додаткова угода № 2 від 11 листопада 2022 року до договору про надання правової допомоги від 03 грудня 2021 року, в якій сторони погодили гонорар адвоката за складання відзиву на касаційну скаргу в розмірі 6 000,00 грн, ордер, виданий на підставі вказаного договору на ім`я Мілетич О. О. , акт приймання-передачі до договору про надання правової допомоги та додаткової угоди № 2 до нього, а також лист повідомлення про підтвердження виконання умов угоди в частині оплати гонорару.

З урахуванням наданих ОСОБА_1 доказів понесених нею витрат на професійну правничу допомогу та відсутності від ОСОБА_1 клопотання щодо зменшення їх розміру за наявності у матеріалах справи направлення ОСОБА_1 11 листопада 2022 року позивачкою відзиву на його касаційну скаргу, в якому заявлено про понесені судові витрати за розгляд справи в суді касаційної інстанції (складання відзиву на касаційну скаргу) в розмірі 6 000 грн, а також зважаючи на відсутність від ОСОБА_1 заперечень щодо зменшення такого розміру, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, понесених нею у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі 6 000,00 грн.

При цьому, оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених ОСОБА_1 у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, в розмірі 6 000,00 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська