Постанова
Іменем України
27 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 754/8337/18
провадження № 61-11792св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року у складі судді Скрипки О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та з урахуванням змінених позовних вимог просила розірвати шлюб, укладений 30 жовтня 2008 року між ними, визначити місце проживання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , 2007 року народження, та ОСОБА_4 , 2012 року народження, разом з матір`ю та надати дозвіл на тимчасові неодноразові виїзди неповнолітніх дітей за межі України у супроводі матері без згоди та супроводу їх батька з дня набрання рішенням законної сили і до 15 листопада 2030 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з жовтня 2008 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого мають двох неповнолітніх дітей 2007 та 2012 року народження. Подружнє спільне життя не склалось через відсутність взаєморозуміння, розходження характерів та поглядів на сімейні відносини та сімейні обов`язки з ведення спільного господарства, а також поглядів на виховання доньок. З березня 2014 року вони проживають окремо, відповідач розірвав будь-які стосунки із нею та дітьми і усіляко ухиляється від спілкування з ними. Вважає, що шлюбні відносини між ними фактично припинені, примирення є неможливим, у зв`язку з чим просила шлюб розірвати.
Окрім цього вказує, що внаслідок самоусунення відповідача від батьківських обов`язків вона не може більше чотирьох років здійснювати будь-які подорожі з дітьми в зв`язку з небажанням відповідача вийти на зв`язок та надати відповідний дозвіл. У родини є родичі у м. Луцьку та м. Києві, до яких діти хочуть безперешкодно їздити. Вказує також, що діти за своє життя жодного разу не були у інших країнах, а тому хоча б раз на рік хочуть відвідувати інші країни, серед яких країни Європи - Нідерланди, Бельгія, Франція, Іспанія, Німеччина, Польща, Чехія, Італія, Португалія, Австрія, скандинавські країни - Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, та інші країни з курортними містами - Туреччина, Греція, Чорногорія, Сербія, Хорватія, Болгарія, Грузія, Ізраїль, Єгипет, Шрі-Ланка, Таїланд, ОАЕ, а також Російська Федерація.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року за заявою позивача позовні вимоги в частині визначення місця проживання неповнолітніх дітей залишено без розгляду.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року позов задоволено частково. Шлюб, укладений між сторонами 30 жовтня 2008 року, розірвано. У задоволенні позовної вимоги про надання дозволу на виїзд дітей за кордон відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що шлюб підлягає розірванню, так як шлюбні відносини між сторонами існують лише формально, сімейно-шлюбні стосунки між ними розпались і поновлені бути не можуть.
Водночас, відмовляючи у задоволенні позову в частині надання дозволу на виїзд дітей за кордон, місцевий суд виходив з того, що дозвіл на виїзд дітей за кордон без обмеження його відповідним часом чи періодом, а також без визначення країни виїзду, може стати підставою для перебування дітей за кордоном досить тривалий час, і це може порушити батьківські права відповідача та позбавити його права на спілкування з дітьми та на участь у їх вихованні, а багаторазовий виїзд дітей за кордон без надання згоди батька чинним законодавством не передбачений.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 рокузалишено без змін.
Потанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, в результаті чого дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволеної позовної вимоги про розірвання шлюбу в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому його законність і обґрунтованість в цій частині апеляційним судом не перевірялася.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У червні 2019 року ОСОБА_1 , через свого представника ОСОБА_5 , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 рокута постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні вимог про надання дозволу на виїзд дітей за кордон без дозволу та супроводу батька і ухвалити нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач із двома доньками проживає на території тимчасово окупованої території АР Крим та з початку окупації не має змоги виїхати з ними на територію України, а також у будь-яку іншу країну, оскільки відповідач категорично відмовляється добровільно надати їй такий дозвіл. Вказує, що діти жодного разу не виїжджали з АР Крим, що обмежує їх у культурному та духовному розвитку, бажанні подорожувати та вважати себе вільними людьми, проте суди на наведене уваги не звернули, залишили поза увагою найкращі інтереси дітей, у зв`язку з чим ухвалили незаконне та необґрунтоване рішення.
Окрім цього, вказує, що суди безпідставно відмовили їй у частині вимог про надання дозволу на виїзди з АР Крим на територію України, оскільки право пересування територією України є безумовним та обмеженню не підлягає.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
23 липня 2019 року справа № 754/8337/18 надійшла до Верховного Суду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 30 жовтня 2008 року у Виконкомі Алупкінської міськради м. Ялта Автономної республіки Крим зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про що складено актовий запис № 35.
Від шлюбу сторони мають двох дітей: доньку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Звернувшись до суду з даним позовом позивач, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просила суд надати дозвіл на тимчасові неодноразові виїзди за межі України дітей сторін без згоди та супроводу їх батька ОСОБА_2 у супроводі матері ОСОБА_1 з дня набрання рішенням законної сили і до 15 листопада 2030 року.
Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статей 141 150 153 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами законодавства закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, в тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Таким чином, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про надання дозволу на виїзд дітей за кордон, суди правильно виходили з того, що надання такого дозволу без обмеження його відповідним часом чи періодом, а також без визначення конкретної країни виїзду в кожному конкретному випадку до досягнення дітьми 16-річноговіку суперечить положенням вищевказаних норм матеріального права.
Колегія суддів погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, оскільки не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дітей та не надання доказів на підтвердження повернення дітей на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дітей.
Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дітей, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.
При цьому надання дозволу на виїзд дітей за кордон без зазначення початку і кінця таких тимчасових поїздок, конкретного місця перебування дітей та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.
Доводи касаційної скарги про те, що при ухвалені оскаржуваних рішень суди не взяли до уваги найкращі інтереси дітей, не заслуговують на увагу, оскільки чинним законодавством встановлено певний порядок виїзду неповнолітніх дітей за кордон, який позивачем не було дотримано.
Твердження заявника про те, що суди зобов`язані були надати дозвіл на багаторазові виїзди дітей з АР Крим на територію України колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки позивач, згідно з заявою про зміну предмету позову від 06 листопада 2018 року, такої позовної вимоги не заявляла, а в силу положень частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук