№ 754/9761/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 754/9761/21

провадження № 61-11081св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - державне підприємство «Державний будівельний центр Міністерства охорони здоров`я України»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Спиридонова Катерина Сергіївна, на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року у складі судді Гринчак О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року в складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного підприємства «Державний будівельний центр Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ДП «Державний будівельний центр МОЗ України») про стягнення заробітної плати.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що наказом (розпорядженням) відповідача від 06 вересня 2016 року № 4/К вона прийнята на роботу з 06 вересня 2016 року на посаду головного бухгалтера за сумісництвом на період до затвердження її на цій посаді уповноваженим органом управління в порядку, встановленому законодавством. Наказом (розпорядженням) від 01 лютого 2017 року № 3/К позивач прийнята на роботу з 02 лютого 2017 року на посаду керівника проектів та програм у сфері будівництва за основним місцем роботи на невизначений строк.

Наказом (розпорядженням) ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» від 26 березня 2018 року № 4/К позивач звільнена з посади керівника проектів та програм у сфері будівництва з 14 липня 2017 року за власним бажанням у зв`язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

В день ознайомлення з наказом про звільнення (26 березня 2018 року) ОСОБА_1 повернуто трудову книжку, проте не виплачено заборгованість із заробітної плати. Станом на час звільнення указана заборгованість становила 247 655,95 грн заробітної плати за період вересень 2016 року - липень 2017 року, 17 201,79 грн грошової компенсації за невикористану відпустку, 96 093,46 грн вихідної допомоги, а всього - 360 951,20 грн без урахування обов`язкових платежів.

За зверненням ОСОБА_1 Печерський районний суд міста Києва 30 липня 2017 року видав судовий наказ про стягнення з ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» нарахованої, але невиплаченої працівникові суми заробітної плати у розмірі 165 307,65 грн. Проте відповідач не погасив заборгованість зі сплати заробітної плати за період червень 2017 року - липень 2017 року у розмірі 47 362,72 грн, не виплатив грошову компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 17 201,79 грн та вихідну допомогу у розмірі 96 093,46 грн.

ОСОБА_1 просила стягнути з ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» 160 657,97 грн, які мали бути виплачені в день звільнення, заборгованість із заробітної плати та середній заробіток за весь час затримки до дня звернення до суду в розмірі 1 614 695,46 грн, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 1 642,62 грн та 984 робочі дні, компенсацію втрати доходу у зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 232 211,08 грн за період з вересня 2016 року до травня 2021 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнено з ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» на користь ОСОБА_1 кошти, які мали бути виплачені у день звільнення у розмірі 160 657,97 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - 160 657,97 грн, компенсацію втрати доходу у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати - 232 211,08 грн та судовий збір - 3 928,69 грн.

Стягнено з ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» на користь держави судовий збір у розмірі 1 606,58 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не подав до суду належних та допустимих доказів сплати належних позивачу при звільненні коштів. Відповідно до розрахунку, наданого позивачем, середньоденна заробітна плата позивача складає 1 642,62 грн, період затримки розрахунку при звільненні позивача складає, 984 робочих дні (з 14 липня 2017 року до 22 червня 2021 року), тому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 1 616 338,08 грн.

Враховуючи висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, а також розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати позивачу всіх належних сум, передбачених на день звільнення, період прострочення, співмірність заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 1 614 695,46 грн, заявленої позивачем до стягнення, до суми невиплачених позивачу коштів при звільненні, що становить 160 657,97 грн. Крім того, враховуючи, що відповідачем порушено строки виплати заробітної плати позивачу, а саме з вересня 2016 року до дня звернення з даним позовом до суду, суд, перевіривши наданий розрахунок сум компенсації втрати частини заробітку позивача, який доданий до позовної заяви, вважав, що з відповідача слід стягнути на користь позивача 232 211,08 грн компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Узуновою А. М., залишено без задоволення, заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач не надав до суду доказів на спростування розрахунку, наведеного позивачем. Суд першої інстанції, врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, а також розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати позивачу всіх належних сум, передбачених на день звільнення за період прострочення, співмірність заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Спиридонова К. С., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 454 037,49 грн, ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині.

Рух справи в суді касаційної інстанції

21 липня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Спиридонова К. С., надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 06 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Спиридонова К. С., на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, витребував справу із суду першої інстанції.

13 вересня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Спиридонова К. С., посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 759/1933/20, від 03 січня 2018 року у справі № 331/2814/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково, безпідставно та необґрунтовано зменшив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Суди порушили принцип обґрунтованості судового рішення. Позивач як особа, яка працювала і розраховувала на отримання відповідних виплат, фактично без жодного правового обґрунтування позбавлена права на отримання грошових коштів у зазначеному у позовній заяві розмірі.

Позиція інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що наказом (розпорядженням) ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» від 06 вересня 2016 № 4/К ОСОБА_1 прийнято на посаду головного бухгалтера за сумісництвом на період до затвердження її на цій посаді уповноваженим органом управління в порядку встановленому законодавством.

Наказом ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» від 01 лютого 2017 року № 3/К ОСОБА_1 призначено на посаду керівника проектів та програм у сфері будівництва.

Наказом (розпорядження) ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» від 26 березня 2018 року № 4/К ОСОБА_1 з 14 квітня 2017 року звільнено з посади керівника проектів та програм у сфері будівництва за власним бажанням у зв`язку з невиконанням законодавства про працю на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

26 березня 2018 року позивач ознайомилася з наказом про звільнення та отримала трудову книжку.

Судовим наказом Печерського районного суду міста Києва від 30 липня 2017 року у справі № 757/35821/17-ц стягнено з ДП «Державний будівельний центр МОЗ України» на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену працівникові заробітну плату у розмірі 165 307,65 грн, за період з вересня 2016 року до травня 2017 року.

Згідно з довідкою про заробітну плату (дохід) від 15 травня 2019 року № 11 посадовий оклад позивача за червень 2017 року становить 32 000 грн, за липень 2017 року - 15 238,10 грн, індексація заробітної плати

за червень-липень 2017 року - 124,62 грн, що разом становить 47 362,72 грн, а грошова компенсації за невикористану відпустку - 17 201,79 грн, сума вихідної допомоги при припиненні трудового договору - 96 093,46 грн, що разом становить 160 657,97 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 454 037,49 грн, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не є предметом касаційного перегляду в іншій частині.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За статями 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За частиною першою статті 47 КЗпП України (тут і надалі в редакції на день звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У статті 116 КЗпП України вказано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.

У цій справі судами встановлено, що відповідач як роботодавець своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні в розмірі 160 657,97 грн.

Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Подібний правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, з урахуванням зазначеного висновку Великої Палати Верховного Суду, встановлених судом фактичних обставин справи, розміру середньоденної заробітної плати позивача, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, дій відповідача, дійшов правильного висновку про те, що розумним, справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачу виплат, має дорівнювати розміру заборгованості по заробітній платі при звільненні позивача.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 363/3659/20, від 05 жовтня 2022 року у справі № 753/6287/21, від 15 березня 2023 року у справі № 201/8085/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 201/8083/21, від 17 травня 2023 року у справі № 201/8082/21.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 759/1933/20, від 03 січня 2018 року у справі № 331/2814/16-ц, є безпідставними, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Постановою Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 759/1933/20 залишено без змін судові рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи залишено без змін. Касаційний суд вказував, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Обставини справи свідчать про своєчасне звернення позивач до роботодавця з метою врегулювання питання із погашення заборгованості по виплаті заробітної плати. Разом з тим розгляд справи відбувався на протязі з січня до листопад 2020 року, оскільки відповідач звертався 7 раз з клопотаннями про відкладення розгляду справи. У контексті обставин цієї справи, з огляду на характер заборгованості, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належної при звільненні позивача виплати заробітної плати у відповідній сумі (за період з моменту звільнення до ухвалення судового рішення - 321 робочий день). Крім того, матеріали справи не містять доказів про те, що Українське державне підприємство по обслуговуванню іноземних та вітчизняних автотранспортних засобів «Укрінтеравтосервіс» погасило заборгованість по заробітній платі перед позивачем чи намагалось своєчасно виплатити належні до сплати суми.

Верховний Суд постановою від 03 січня 2018 року у справі № 331/2814/16-ц залишив без змін рішення апеляційного суду. Касаційний суд зазначив, що встановивши, що позивачу при звільненні не була виплачена заробітна плата за листопад 2015 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення цих коштів з відповідача. Відсутність коштів у роботодавця у зв`язку з накладенням органами Державної виконавчої служби арештів не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів і не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тому апеляційний суд обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за період з 21 листопада 2015 року до 31 березня 2016 року. Крім того, встановивши, що несвоєчасна виплата заробітної плати призвела до моральних страждань позивача та вимагала від неї додаткових зусиль для організації свого життя, апеляційний суд на підставі положень статті 237-1 КЗпП України дійшов правильного висновку про відшкодування завданої їй моральної шкоди.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду у справах № 759/1933/20, 331/2814/16-ц, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. Водночас зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що суди врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Таким чином аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у цій справі, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах суду касаційної інстанції.

Аргументи касаційної скарги щодо незгоди зі зменшенням розміру відшкодування, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, відхиляються колегією суддів, оскільки суди правильно врахували релевантну практику Верховного Суду та обґрунтовано зменшили розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який відповідає критеріям розумності, справедливості та пропорційності.

Оскаржувані судові рішення прийняті на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними по суті є висновки судів в оскаржуваній частині.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 454 037,49 грн, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення у зазначеній частині з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Спиридонова Катерина Сергіївна, залишити без задоволення.

Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

А. С. Олійник

І. М. Фаловська