Постанова
Іменем України
11 березня 2020 року
м. Київ
справа № 755/7922/15-ц
провадження № 61-39933св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «ПроКредит Банк»,
відповідач - ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» та ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (далі -
ПАТ «ПроКредит Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, зобов`язання вчинити дії, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Уточнена позовна заява мотивована тим, що 19 жовтня 2007 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 укладена рамкова угода № 3195, відповідно до пункту 2.2 якої встановлений ліміт суми кредитування - еквівалент 100 000 доларів США, з лімітом строку кредитування 120 календарних днів, максимальній розмір 40 % річних.
Того ж дня на підставі рамкової угоди між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання траншу № 1.35187/3195, відповідно до умов якого ОСОБА_3 надано кредит у розмірі 68 000 доларів США під 14 % річних, строком на 60 місяців.
Також 19 жовтня 2007 року, на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором рамкової угоди № 3195, між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № 3195-ІД 01, згідно з умовами якого остання передала ПАТ «ПроКредит Банк» в іпотеку нерухоме майно, зокрема квартиру АДРЕСА_1 .
05 лютого 2014 року позивачем направлено відповідачці та третій особі вимоги № 225 та № 226 щодо повного дострокового погашення кредиту, також 29 грудня 2014 року їм направлено вимоги про усунення порушення кредитних зобов`язань та попередження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги (включаючи попередження про виселення), однак виконання вказаних зобов`язань відповідачем та третьою особою не здійснено, кредитні зобов`язання залишаються невиконаними.
У зв`язку з невиконанням третьою особою належним чином умов рамкової угоди, станом на 07 квітня 2015 року утворилась заборгованість, яка складається з боргу за капіталом - 930 943 грн 25 коп., боргу за процентами - 71 849 грн 52 коп., боргу за фактичними відсотками - 28 847 грн 95 коп., пені - 526 612 грн 42 коп., загальна сума заборгованості становить 1 558 253 грн 14 коп.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2015 року стягнуто з ОСОБА_3 суму заборгованості за рамковою угодою від 19 жовтня 2007 року № 3195 та за договором про надання траншу від 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195 у розмірі 1 294 946 грн 93 коп., що складається з боргу за капіталом у розмірі 930 943 грн 25 коп., процентів за графіком у розмірі 71 849 грн 52 коп., процентів за фактичне користування кредитом у розмірі 28 847 грн 95 коп., пені у розмірі 263 306 грн 21 коп. та судового збору в розмірі 3 654 грн.
Ураховуючи викладене, ПАТ «ПроКредит Банк» просило в рахунок часткового погашення заборгованості за рамковою угодою від 19 жовтня 2007 року № 3195 та договором про надання траншу від 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195 звернути стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_1 , на загальну суму заборгованості 1 294 946 грн 93 коп., що підлягає сплаті позивачеві з вартості предмета іпотеки шляхом реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною 948 007 грн, зобов`язати ОСОБА_1 передати ПАТ «ПроКредит Банк» оригінали правовстановлюючих документів, технічної документації, всіх договорів оренди (суборенди, найму, користування, спільної діяльності) та інші договори, на підставі яких у третіх осіб виникає право користування на квартиру АДРЕСА_1 , виселити ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , із вказаної квартири та визнати їх такими, що втратили право користування нею.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року позов ПАТ «ПроКредит Банк» задоволено частково.
У рахунок часткового погашення заборгованості за рамковою угодою від 19 жовтня 2007 року № 3195 та договором про надання траншу від 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195 у розмірі 1 294 946 грн 93 коп. звернуто стягнення на нерухоме майно, що перебуває в іпотеці ПАТ «ПроКредит Банк» відповідно до договору іпотеки від 19 жовтня 2007 року № 3195-ІД 01, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ніколенко В. М., зареєстрованого в реєстрі за № 6971, на квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 , шляхом реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною 948 007 грн.
Зобов`язано ОСОБА_1 передати ПАТ «ПроКредит Банк» оригінали правовстановлюючих документів, технічної документації на квартиру АДРЕСА_1 .
У іншій частині вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
На підставі статті 217 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі - ЦПК України 2004 року) відстрочено виконання рішення в частині звернення стягнення на квартиру до закінчення дії мораторію, встановленого Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Суд першої інстанції виходив із того, що протягом тривалого часу умови договору про надання траншу сторонами не виконуються, кредит не погашено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2015 року про стягнення заборгованості за цими договорами не виконано. Тому відповідно до положень договору іпотеки, яким передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки, позивач має право на визнання за ним права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «ПроКредит Банк» задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року в частині відстрочення виконання рішення щодо звернення стягнення на квартиру до закінчення дії мораторію, встановленого Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» скасовано, а в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції постановив, що наданий ОСОБА_3 кредит не є споживчим, оскільки відповідно до пункту 2 договору про надання траншу від 19 жовтня 2007 року цільове призначення кредиту - це задоволення особистих неспоживчих потреб, тому дія Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на ці правовідносини не поширюється. Також цей Закон не застосовується до осіб, які є суб`єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_1 є державним службовцем категорії «Б» - начальником Управління державного агентства рибного господарства у Чернівецькій області, у зв`язку з чим на неї не поширюються вимоги Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Рішення суду першої інстанції в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки апеляційним судом не переглядалось.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ПАТ «ПроКредит Банк», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просило скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року в частині відмови у виселенні та в частині відмови у визнанні такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що малолітня особа ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована у спірній квартирі 28 січня 2015 року без згоди на те ПАТ «ПроКредит Банк».
Право власності ОСОБА_1 на квартиру, яка є предметом іпотеки, припинилося у зв`язку з відчуженням предмета іпотеки на прилюдних торгах. Тому слід визнати ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_2 , законним представником якої є ОСОБА_1 , такими, що втратили право користування спірною квартирою, оскільки ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та підлягає задоволенню. Аналогічний правовий висновок викладено в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2014 року (провадження № 6-2538св14).
У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року і залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин вимоги Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», оскільки на час укладання іпотечного договору ОСОБА_1 не була державним службовцем, посаду начальника Управління державного агентства рибного господарства у Чернівецькій області обіймала лише з квітня 2015 року.
Крім того, Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» втратив чинність на підставі рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 10 червня 2016 року № 2.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «ПроКредит Банк» зазначило, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» застосовується лише до майна, яке виступає як забезпечення зобов`язань за споживчими кредитами. Аналізуючи положення Закону України «Про захист прав споживачів», вбачається, що рамкова угода від 19 жовтня 2007 року № 3195 та договір про надання траншу від 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195, які були укладені між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 , не є споживчим кредитом, з огляду на те, що за рахунок отриманих коштів не придбавалась будь-яка продукція, товар чи послуга у суб`єкта господарювання.
Також відповідно до статті 6 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» дія цього закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».
Відзиви від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «ПроКредит Банк» на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року і витребувано із Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу № 755/7922/15-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року.
Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ПАТ «ПроКредит Банк» не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 жовтня 2007 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 укладена рамкова угода № 3195, відповідно до пункту 2.2 якої встановлений ліміт суми кредитування - еквівалент 100 000 доларів США, з лімітом строку кредитування 120 календарних днів, максимальній розмір 40 % річних.
Того ж дня на підставі рамкової угоди між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання траншу № 1.35187/3195, відповідно до умов якого ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 68 000 доларів США під 14 % річних, строком на 60 місяців.
Також 19 жовтня 2007 року, на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором рамкової угоди № 3195, між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № 3195-ІД 01, згідно із умовами якого остання передала позивачу в іпотеку нерухоме майно, зокрема квартиру АДРЕСА_1 .
У зв`язку з невиконанням третьою особою належним чином умов рамкової угоди станом на 07 квітня 2015 року утворилась заборгованість, яка складається із: боргу за капіталом - 930 943 грн 25 коп., боргу за процентами - 71 849 грн 52 коп., боргу за фактичними відсотками - 28 847 грн 95 коп., пені - 526 612 грн 42 коп., загальна сума заборгованості складає 1 558 253 грн 14 коп.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2015 року стягнуто з ОСОБА_3 суму заборгованості за рамковою угодою від 19 жовтня 2007 року № 3195 та договором про надання траншу від 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195 у розмірі 1 294 946 грн 93 коп., що складається з капіталу в розмірі 930 943 грн 25 коп., процентів за графіком у розмірі 71 849 грн 52 коп., процентів за фактичне користування кредитом у розмірі 28 847 грн 95 коп., пені у розмірі 263 306 грн 21 коп. та судового збору в розмірі 3 654 грн.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Щодо позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
Згідно із статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).
Відповідно до статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.
Згідно із статтями 33-37 цього Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
Встановивши факт невиконання позичальником грошових зобов`язань за кредитним договором, а також врахувавши положення договору іпотеки, якими передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, суд першої інстанції дійшов висновку, що банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки в апеляційному порядку не оскаржувалося та не переглядалось.
Щодо позовних вимог про виселення з квартири, яка є предметом іпотеки
Статтею 41 Конституції Україниустановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно із положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 3 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України; та практику Суду як джерело права.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК Української РСР).
Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-1731цс16) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартиру, що була предметом іпотечного договору, відповідач набула у власність не за рахунок отриманого кредиту, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для виселення відповідача із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, без надання їй іншого постійного жилого приміщення, застосувавши правильно частину другу статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку».
Посилання ПАТ «ПроКредит Банк» у касаційній скарзі на те, що відповідач зареєструвала місце проживання свого малолітнього сина ОСОБА_2 в іпотечному майні після укладання договору іпотеки і без погодження із ПАТ «ПроКредит Банк», не є підставою для недотримання позивачем вимог статті 103 Закону України «Про іпотеку», статті 109 ЖК Української РСР.
Щодо застосування до спірних правовідносин Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» та Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно.
Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).
Крім того, згідно із пунктом 4 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
Викладене узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19).
Згідно із частиною 24 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.
Підпунктом 4 пункту 2 договору про надання траншу 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195 передбачено, що цільовим призначенням кредиту є задоволення власних неспоживчих потреб.
Таким чином, рамкова угода від 19 жовтня 2007 року № 3195 та договір про надання траншу від 19 жовтня 2007 року № 1.35187/3195, які були укладені між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 , не є договором споживчого кредиту.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування судом апеляційної інстанції вимог Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» до спірних правовідносин необхідно зазначити наступне.
В якості ще однієї підстави для непоширення на спірні правовідносини Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» апеляційний суд вказав на те, що відповідно до статті 6 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» дія цього Закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Однак, Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» 01 вересня 2016 року втратив чинність.
З урахуванням зазначеного суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що на спірні правовідносини поширюються вимоги Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».
Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).
Проаналізувавши підстави звернення позивача до суду з позовом, норми цивільного законодавства України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції прийняв правильне рішення про скасування рішення суду першої інстанції в частині відстрочення виконання рішення в частині звернення стягнення на квартиру до закінчення дії мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року № 1304-VII, а в іншій частині залишив рішення суду першої інстанції без змін, однак при цьому неправильно застосував норми Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», а тому рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року підлягає зміні у мотивувальній частині на підставі частини четвертої статті 412 ЦПК України.
Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» залишити без задоволення.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року в його незміненій частині залишити без змін. Постанову Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2018 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, у іншій частині залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк