№ 755/8107/17

Постанова

Іменем України

05 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 755/8107/17

провадження № 61-6799св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.

учасники справи:

позивач - Київський національний торговельно-економічний університет,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Київського національного торговельно-економічного університету на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року в складі судді Заставенко М. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2020 року в складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року Київський національний торговельно-економічний університет (далі - КНТЕУ) звернувся до суду із позовом про виселення без надання іншого житла ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку № НОМЕР_2 , що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що 12 жовтня 2001 року ОСОБА_1 разом із своїм сином безпідставно вселилася в кімнату гуртожитку. Оскільки наказу на вселення чи ордеру на виділення кімнати для проживання у відповідачів немає, договір або інша цивільно-правова угода на проживання не укладались, а самі відповідачі не працюють і не навчаються у КНТЕУ, підстави для проживання зазначених осіб в студентському гуртожитку відсутні. Відповідачі відмовляються добровільно виїхати з кімнати гуртожитку, що стало підставою для звернення до суду із відповідним позовом.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 березня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову КНТЕУ.

Рішення судів мотивовані тим, що поселення відповідача та її сина до гуртожитку відбулося з дозволу адміністрації навчального закладу, якому на час вселення належав гуртожиток. З 01 березня 2002 року по 22 грудня 2014 року ОСОБА_1 працювала в Українській академії зовнішньої торгівлі, яка була реорганізована в Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі, правонаступником якого є КНТЕУ, у зв`язку із чим вона разом із сином проживали в кімнаті гуртожитку. Судами не встановлено факту самовільного заселення відповідачів у спірне житло. При розгляді справи судами також враховано тривалий період (понад 10 років) роботи ОСОБА_1 у зазначених установах та відсутність іншого житла у відповідачів, а тому вони дійшли висновків про необґрунтованість заявленого позову та відсутність підстав для його задоволення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2020 року представник КНТЕУ - Тарасенко Д. В., не погодившись із рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року та постановою Київського апеляційного суду від 05 березня 2020 року, надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 27 травня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргоюКНТЕУ на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга КНТЕУ мотивована, тим, що суди при розгляді справи безпідставно посилалися на статті 125 132 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), оскільки на час поселення відповідачів у студентський гуртожиток останні не навчалися і не працювали в навчальному закладі, якому він належав. Судами не враховано, що проживання відповідачів без законних на це підстав у студентському гуртожитку порушує права позивача, який не має змоги надати кімнату студентам, тим самим порушуючи вимоги закону щодо пріоритетного надання гуртожитку тим, хто навчається. Також судами помилково застосовано практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року стосується лише того випадку, коли житло належить особі. Заявником у касаційній скарзі зазначено підставу касаційного оскарження - відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

14 липня 2020 року відповідач ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу. В ухвалі суду від 27 травня 2020 року про відкриття касаційного провадження було встановлено строк для подання відзиву до 13 липня 2020 року. Однак, даний відзив надіслано з пропуском строку для його подання та він не містить клопотання про поновлення цього строку, а тому в силу статей 126 127 395 ЦПК України відзив ОСОБА_1 слід залишити без розгляду.

17 липня 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами електронного зв`язку надіслала відзив на касаційну скаргу, який не був підписаний електронним цифровим підписом, а тому в силу статей 183 395 ЦПК України він повертається заявнику без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2 проживають у кімнаті № НОМЕР_1 гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 .

Вселення відповідачів до гуртожитку відбулося на підставі поданої ОСОБА_1 на ім`я керівника Української академії зовнішньої торгівлі заяви від 02 жовтня 2001 року.

ОСОБА_1 була зареєстрована за вказаною адресою у лютому 2004 року, що підтверджується відповідним записом у її паспорті, а відповідач ОСОБА_2 - у вересні 2009 року.

Згідно копії трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що вона з 01 березня 2002 року працювала Українській академії зовнішньої торгівлі.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 98 Українська академія зовнішньої торгівлі реорганізована в Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі.

22 грудня 2014 року наказом № 750-к ОСОБА_1 звільнена з Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі у зв`язку з скороченням штату. Вказана обставина встановлена рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2015 року у справі № 755/5649/15-ц.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2015 року № 1223-р, Київський національний торговельно-економічний університет (позивач) є правонаступником Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі.

Згідно наказу Міністерства освіти і науки України № 1113 від 16 вересня 2016 року гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 на праві господарського відання був закріплений за КНТЕУ.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2015 року в справі № 755/5649/15-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі борг по оплаті за проживання в гуртожитку в розмірі 21 629,18 грн. Зазначеним рішенням встановлено, що будинок АДРЕСА_1 є студентським гуртожитком.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У частинах першій та другій статті 64 ЖК УРСР визначено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні.

Судами встановлено, що вселення відповідачів до гуртожитку відбулося на підставі поданої ОСОБА_1 на ім`я керівника Української академії зовнішньої торгівлі заяви від 02 жовтня 2001 року.

У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зареєстровані за вказаною адресою у 2004 році та у 2009 році відповідно, що підтверджується відповідними записами у їх паспортах.

Позивачем у силу статей 12 та 81 ЦПК України не надано доказів на спростування зазначених обставин, а саме, незаконності відповідних дій відповідачів.

Таким чином, оскільки відповідачі вселились та в подальшому були зареєстровані за вказаною адресою за відсутності заперечень зі сторони тодішнього балансоутримувача будинку Української академії зовнішньої торгівлі, де працювала ОСОБА_1 , а тому суди дійшли правильного висновку, що вселення відповідачів не може вважатися самоправним.

Відповідно до частин першої та другої статті 132 ЖК УРСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення (частина третя статті 132 ЖК УРСР).

Статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно вимог статті 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.

Подібні правові висновки щодо застосування вищезазначених норм ЖК УРСР викладені у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 760/4766/16-ц (касаційне провадження № 61-14517св18).

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судами установлено, що ОСОБА_1 з 01 березня 2002 року працювала в Українській академії зовнішньої торгівлі, яка змінила найменування на Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі. Наказом № 750-к від 22 грудня 2014 року ОСОБА_1 була звільнена у зв`язку із скороченням штату.

Ухвалюючи рішення про відмову у виселенні відповідачів із спірної кімнати гуртожитку без надання іншого жилого приміщення суди обґрунтовано врахували, що ОСОБА_1 отримала спірне житло для проживання у зв`язку із працевлаштуванням та подальшою роботою у вищезазначеному закладі, на балансі якого перебувало відповідне житлове приміщення, пропрацювавши понад 10 років та будучи звільненою у зв`язку із скороченням штату.

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів попередніх інстанцій, оскільки зважаючи на встановлені фактичні обставини у цій справі, виселення ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення суперечитиме вимогам статей 125 132 ЖК УРСР.

При цьому суд також зазначає, що при розгляді справи позивачем не доведено наявність у відповідачів іншого придатного для проживання житла.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ.

У справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв`язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (касаційне провадження № 14-64цс20)

Згідно із частиною другої статті 416 ЦПК України та частиною першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи правильно встановлено баланс між сторонами спору, зокрема, відсутність у позивача належних правих підстав для виселення відповідачів без надання іншого житла, а також враховано, що у разі позбавлення відповідачів єдиного житла (кімнати у гуртожитку), вони стають безхатченками, що стане надмірним тягарем та порушуватиме їх право на повагу до житла, яке вони вважають своїм постійним місцем проживання.

Висновки судів по суті вирішеного спору є правильними, законними, обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Позивачем у цій справі не надано належних доказів на підтвердження наявності відповідних підстав та обставин для виселення відповідачів без надання іншого житла, а тому суди дійшли правильних висновків щодо необґрунтованості позову та необхідності відмови у його задоволенні.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, в той час як в силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Разом із цим, Верховним Судом не встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які є підставою для обов`язкового скасування оскаржуваних судових рішень.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Київського торговельно-економічного університету залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук