11.09.2023

№ 756/14455/19

Постанова

Іменем України

02 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 756/14455/19-ц

провадження № 61-8128св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Комунальне підприємство «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу», державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» Прошкін Олександр Васильович, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мазарчук Наталія Володимирівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 лютого 2021 року у складі судді Белоконної І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» (далі - КП «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу»), державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» Прошкіна О. В. (далі - державний реєстратор Прошкін О. В.), фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мазарчук Н. В. (далі - приватний нотаріус КМНО Мазарчук Н. В.) про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію, скасування записів про право власності та припинення права власності.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 07 серпня 2008 року між ВАТ «Завод КІНАП» та ОСОБА_4 в простій письмовій формі укладений договір купівлі-продажу столярного цеху, загальною площею 329,20 кв. м, літ. «П», за адресою: АДРЕСА_1 .

26 вересня 2008 року рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Сила Закону» у справі № 7/2008 визнано дійсним укладений 07 серпня 2008 року між ОСОБА_4 та ВАТ «Завод КІНАП» договір купівлі-продажу будівлі; за ОСОБА_4 визнано право власності на будівлю столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, літ. «П», за адресою: АДРЕСА_1 .

29 грудня 2008 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва видано виконавчий лист про визнання договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 07 серпня 2008 року між ОСОБА_4 та ВАТ «Завод КІНАП», дійсним та про визнання за ОСОБА_4 права власності на будівлю столярного цеху.

03 жовтня 2010 року постановою Святошинського районного суду м. Києва у справі № 2а-1001/10 Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» зобов`язано зареєструвати за ОСОБА_4 право власності на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться: АДРЕСА_1 , загальною площею 396,4 кв. м, як на окремий об`єкт нерухомого майна, на підставі рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Сила Закону» від 26 вересня 2008 року у справі № 7/2008, ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 29 грудня 2008 року про видачу виконавчого листа у справі № 6-126/2008 та виконавчого листа Деснянського районного суду м. Києва від 29 грудня 2008 року у справі № 6-126/2008.

18 листопада 2010 року Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» зареєстровано право власності на будівлю столярного цеху за ОСОБА_4

14 лютого 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу будівлі столярного цеху літ. «П», загальною площею 329,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . 25 квітня 2012 року право власності на вказану будівлю зареєстроване за ОСОБА_1

03 травня 2014 року право власності на спірну будівлю вперше зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 вересня 2009 року, ухвали Господарського суду м. Києва від 26 вересня 2012 року.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 329,2 кв. м, за ОСОБА_2 у зв`язку з тим, що на момент прийняття вказаного рішення право власності на спірну будівлю вже було зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 лютого 2012 року, проте державний реєстратор не переніс реєстраційний запис права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на будівлю столярного цеху, проігнорував його та зареєстрував право власності за ОСОБА_2 як первинне право власності.

Постановою Верховного Суду постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової Ангеліни Олександрівни, третя особа - ОСОБА_2 , про скасування державної реєстрації, закрито, позивачу роз`яснено право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

22 травня 2019 року рішенням державного реєстратора Прошкіна О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46985144 від 22 травня 2019 року, 15:15:47, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 367143880000 (номер запису про право власності: 31659970) право власності на спірну будівлю повторно зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року та ухвали Господарського суду м. Києва від 26 вересня 2012 року.

Вважає, що її право власності на спірне майно виникло 25 квітня 2012 року. В той же час перша реєстрація права власності на спірну будівлю за ОСОБА_2 відбулась лише 03 травня 2014 року і стала можливою лише внаслідок протиправних дій державного реєстратора, оскільки реєстрація не проведена відповідно до законодавства, чинного на момент його виникнення, тобто 02 вересня 2009 року (день набрання законної сили рішенням суду про визнання за ОСОБА_2 права власності). На момент прийняття державним реєстратором Прошкіним О. В. рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 , право власності на цей об`єкт було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 лютого 2012 року. Наявність такої суперечності між заявленим ФОП ОСОБА_2 та вже зареєстрованим правом ОСОБА_1 є підставою для відмови у державній реєстрації прав.

Таким чином, державний реєстратор Прошкін О. В. не встановив відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, не витребував інформацію, необхідну для реєстрації, не використав відомості з Реєстру прав власності на нерухоме майно, внаслідок чого прийняв протиправне рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 .

Крім цього, ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2018 року в справі № 756/3893/18 за позовом ФОП ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна, накладений арешт на спірне нерухоме майно та заборонено будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо відчуження спірного нерухомого майна.За таких умов, вчинені реєстраційні дії щодо об`єкта, на який накладено арешт, є протиправними.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Прошкіна О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46985144 від 22 травня 2019 року, 15:15:47, яким зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, літ. «П», загальною площею 354,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 367143880000 (номер запису про право власності 31659970) за ОСОБА_2 ; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса КМНО Мазарчук Н. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47868956 від 19 липня 2019 року, 16:42:02, яким зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна нежитлова будівля (будівля столярного цеху), група приміщень 2, 6, загальною площею 130,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1876431380000 (номер запису про право власності: 32475704) за ОСОБА_2 ; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса КМНО Мазарчук Н. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47867357 від 19 липня 2019 року, 15:47:37, яким зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна: нежитлову будівлю (будівля столярного цеху), група приміщень 1, 3, 4, 5, загальною площею 224 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1876413880000 (номер запису про право власності: 32475327) за ОСОБА_2 ; скасувати запис про право власності: 31659970 на об`єкт нерухомого майна будівлю столярного цеху, літ. «П», загальною площею 354,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 367143880000; скасувати запис про право власності: 32475704 на об`єкт нерухомого майна (будівля столярного цеху), група приміщень 2, 6, загальною площею 130,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1876431380000; скасувати запис про право власності: 32475327 на об`єкт нерухомого майна: нежитлову будівлю (будівля столярного цеху), група приміщень 1, 3, 4, 5, загальною площею 224 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1876413880000; припинити право власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна будівлю столярного цеху, літ. «П2, загальною площею 354,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 367143880000 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обмежень; припинити право власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна нежитлова будівля (будівля столярного цеху), група приміщень 2, 6, загальною площею 130,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1876431380000, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обмежень; припинити право власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна: нежитлову будівлю (будівля столярного цеху), група приміщень 1, 3, 4, 5, загальною площею 224 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1876413880000, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 23 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 06 листопада 2019 року у вигляді накладення арешту на майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що з моменту визнання за ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно рішенням Господарського суду міста Києва від 19 серпня 2008 року, остання не вчиняла дії щодо його відчуження на користь інших осіб, а також не була позбавлена власності на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, у зв`язку з чим у суду відсутні підстави для задоволення вимог про припинення права власності ОСОБА_2 на будівлю столярного цеху. Відчуження майна на користь іншої особи у зв`язку із проведенням реєстраційних дій не відбувалось. Відчуження майна - перехід прав власності від однієї особи до іншої, тобто будь-які дії внаслідок яких особа у порядку визначеному законом втрачає право на це майно, що їй вже не належить. Крім того у наданому позивачем витязі із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна інформація така відсутня. Отже, у державного реєстратора не було заборон на проведення реєстраційної дії.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що між сторонами існує спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. З моменту визнання рішенням Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року за ОСОБА_2 права власності на вказане нерухоме майно, остання не вчиняла дій щодо його відчуження на користь третіх осіб, а також не була позбавлена права власності на підставі рішення суду. За таких умов право, визнане рішенням господарського суду, не припинено, а отже, підстави для його припинення відсутні. Інші позовні вимоги (про визнання протиправним та скасування рішень про державну реєстрацію, скасування записів про право власності) є похідними та прямо залежать від вимоги про припинення права власності.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 лютого 2021 рокута постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 911/1603/19, від 05 вересня 2019 року у справі № 921/320/18, від 22 травня 2019 року у справі № 918/410/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц, постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 554/410/15-ц.

У червні 2021 року ФОП ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, згідно з яким ОСОБА_1 не зверталась до суду з вимогами про вирішення спору щодо права власності на спірний об`єкт нерухомого майна. У позовній заяві, із врахуванням заяви про зміну предмету, позову ОСОБА_1 знову звертається до суду із вимогами про визнання протиправним, скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації права власності за ФОП ОСОБА_2 , скасування записів про таке право власності та припинення права власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна. Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17). На цей час здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 42013110050000363 від 04 червня 2013 року щодо неправомірних дій працівників БТІ м. Києва стосовно виготовлення технічної документації та реєстрації прав на вказане спірне майно, де ОСОБА_2 залучено як потерпілу особу. Спірне майно, де ОСОБА_2 залучено як потерпілу особу.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

08 червня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

Щодо права ОСОБА_2 на спірне майно

Рішенням Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року в справі № 12/147 за позовом СПД ФО ОСОБА_2 до ВАТ «Завод КІНАП», визнано за СПД-ФО ОСОБА_2 право власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, загальною площею 340 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 вересня 2009 року рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року залишено без змін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26 вересня 2012 року у справі № 12/147 пункт 2 резолютивної частини рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року в справі № 12/147 за позовом СПД ФО ОСОБА_2 до ВАТ «Завод КІНАП» про визнання права власності викладено у такій редакції: «визнати за СПД-ФО ОСОБА_2 право власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, на АДРЕСА_1 .

У мотивувальній частині рішення від 19 серпня 2008 року у справі № 12/147 Господарський суду м. Києва встановив, що між СПД ФО ОСОБА_2 та ВАТ «Завод «КІНАП» 02 серпня 1999 року укладений договір оренди з правом викупу № 28/2. Згідно з умовами цього договору, в оренду з правом викупу передано будівлю столярного цеху, загальною площею 340 кв. м, на АДРЕСА_1 , деревообробне обладнання та прилеглу земельну ділянку, загальною площею 3000 кв. м.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 19 червня 2007 року, залишеним без змін постановою Вищого Господарського Суду України від 06 лютого 2008 року (відповідно до ухвали колегії суддів Верховного Суду України від 27 березня 2008 року ВАТ «Завод «КІНАП» відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого Господарського Суду України від 06 лютого 2008 року в справі № 17/397), укладений між ОСОБА_2 та ВАТ «Завод «КІНАП» договір оренди з правом викупу від 02 серпня 1999 року № 28/2, визнаний недійсним у частині передачі в оренду з правом викупу прилеглої земельної ділянки площею 3000 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . У частині передачі в оренду нежитлового приміщення, а саме: будівлі столярного цеху, загальною площею 340 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , та деревообробного обладнання, згідно з додатком № 1 до договору, договір оренди з правом викупу від 02 серпня 1999 року № 28/2, укладений між ОСОБА_2 та ВАТ «Завод «КІНАП», визнаний дійсним. Нерухоме майно, а саме: будівля столярного цеху, та рухоме майно деревообробне обладнання, передане в оренду з правом викупу ОСОБА_2 , належить ВАТ «Завод КІНАП» на праві власності, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на майновий комплекс від 03 лютого 1999 року, серії МК № 010002033, виданим Київською міською державною адміністрацією.

Майно, яке є предметом договору від 02 серпня 1999 року № 28/2, знаходилося в орендному користуванні ОСОБА_2 на підставі договору № 28 про оренду нежилих приміщень та земельної ділянки з правом викупу від 02 серпня 1999 року та Додатку № 1 до цього договору. Вказаний договір оренди № 28 розірвано рішенням Господарського суду м. Києва від 28 березня 2003 року у справі № 3/306 за позовом ВАТ «Завод «КІНАП» до СПД ФО - ОСОБА_2 .

Відповідно до вказаного рішення, у виселенні СПД ОСОБА_2 відмовлено в зв`язку з чинністю укладеного між ВАТ «Завод «КІНАП» та ОСОБА_2 договору оренди з правом викупу від 02 серпня 1999 року № 28/2, предметом якого є теж саме майно, що й предметом договору № 28, а також у зв`язку з виконанням СПД ОСОБА_2 умов пункту 4.1. договору № 28/2 щодо внесення разової орендної плати за орендоване майно.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 19 червня 2007 року у справі № 17/397 встановлено, що на момент розірвання договору оренди від 02 серпня 1999 року № 28 відносини оренди між сторонами не припинялися, фактичного припинення користування орендованим приміщенням та обладнанням не було, так як на момент розірвання договору оренди № 28 був чинним договір оренди з правом викупу від 02 серпня 1999 року № 28/2, предметом якого було те ж саме майно, а тому Додаток № 1 до договору від 02 серпня 1999 року № 28, у якому визначено перелік деревообробного обладнання та залишкова вартість нежитлового приміщення і деревообробного обладнання, що передалося в оренду, залишився чинним. Залишкова вартість будівлі столярного цеху та деревообробного обладнання становить 18 567,00 грн, із яких залишкова вартість будівлі столярного цеху становить 10 851,00 грн, залишкова вартість деревообробного обладнання 7 716,00 грн. Відповідно до пункту 4.1 договору № 28/2 орендна плата за оренду будівлі та обладнання стягується одноразово та становить 66 000,00 грн. Відповідно до прибуткового касового ордера від 02 серпня 1999 року № 64, дослідженого судом під час розгляду справи № 3/306, достовірність якого встановлена висновками судово-технічної та судово-почеркознавчої експертиз, орендна плата у розмірі 66 000,00 грн була перерахована в касу ВАТ «Завод КІНАП» ОСОБА_2 повністю. Тобто одноразова орендна плата за користування орендованою будівлею та обладнанням відповідно до умов договору оренди № 28/2 сплачена ОСОБА_2 одночасно з укладенням договору та прийнята ВАТ «Завод «КІНАП».

За наданими у справу копіями платіжних доручень, ОСОБА_2 перерахувала на розрахунковий рахунок ВАТ «Завод «КІНАП» суми у розмірі: 913,34 грн як плату за договором від 02 серпня 1999 року № 28/2 платіжним дорученням від 23 квітня 2003 року № 019 та 17 653,66 грн платіжним дорученням від 10 червня 2008 року № 072, і оплата залишкової вартості майна, загалом 18 567,00 грн, всю залишкову вартість майна. Вказані кошти прийняті ВАТ «Завод «КІНАП».

12 червня 2008 року ОСОБА_2 на адресу ВАТ «Завод «КІНАП» направлено лист (від 12 червня 2008 року вхідн. № 41), у якому зазначається про повну сплату нею залишкової вартості предмета оренди за договором № 28/2 та пропонується ВАТ «Завод «КІНАП» виконати визначені пунктом 7.2 договору від 02 серпня 1999 року № 28/2 обов`язки з передачі та оформленні права власності на майно. Відповіді на лист ОСОБА_2 не отримала. 11 червня 2008 року ВАТ «Завод «КІНАП» повернув на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 перераховані кошти у сумі 17 635,66 грн, оплачену залишкову вартість майна, як помилково перераховані. ОСОБА_2 відповідно до статті 537 ЦК України виконала свій обов`язок шляхом внесення належних із неї ВАТ «Завод «КІНАП» грошей у депозит нотаріуса, що підтверджується квитанцією від 08 серпня 2008 року № 6, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є. Укладеним між сторонами договором оренди від 02 серпня 1999 року № 28/2, а саме розділом 7 цього договору, такий порядок передбачений, і судом встановлено, що ОСОБА_2 він виконаний повністю. Право власності ОСОБА_2 на майно, що є предметом договору оренди з правом викупу від 02 серпня 1999 року № 28/2, ВАТ «Завод «КІНАП» не визнається і, такою бездіяльністю ВАТ «Завод «КІНАП» відмовляється від виконання взятих на себе зобов`язань за укладеним договором від 02 серпня 1999 року № 28/2. За таких обставин Господарський суд м. Києва дійшов висновку, що заявлені ОСОБА_2 вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Отже, вказаним рішенням та ухвалою про виправлення описки від 26 вересня 2012 року Господарським судом м. Києва визнано за СПД ФО ОСОБА_2 право власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Щодо права ОСОБА_1 на спірне майно

26 вересня 2008 року рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Сила Закону» у справі № 7/2008 договір купівлі-продажу будівлі, укладений 07 серпня 2008 року між ОСОБА_4 та ВАТ «Завод КІНАП», визнано дійсним; за ОСОБА_4 визнано право власності на будівлю столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, літ. «П», яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

14 лютого 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу будівлі столярного цеху (літ. «П»), загальною площею 329,2 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

25 квітня 2012 року право власності на будівлю столярного цеху (літ. «П»), загальною площею 329,20 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 .

У той же час 03 травня 2014 року право власності на спірну будівлю зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, на АДРЕСА_1 , загальною площею 329,2 кв. м, за ОСОБА_2 в зв`язку з тим, що на момент прийняття вказаного рішення право власності на спірну будівлю зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 лютого 2012 року, проте державний реєстратор не переніс реєстраційний запис права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на будівлю столярного цеху, проігнорував його та зареєстрував право власності за ОСОБА_2 як первинне право власності.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 травня 2019 року у справі № 826/25407/15 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2 , постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року скасовано та закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О., третя особа - ОСОБА_2 , про скасування державної реєстрації. Предметом позову було скасування за тими ж самими підставами рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху на АДРЕСА_1 , загальною площею 329,2 кв. м за ОСОБА_2 .

У межах вказаної справи ОСОБА_1 оскаржувала реєстрацію спірного об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Остання посилалась на те, що при здійсненні державної реєстрації права власності на будівлю столярного цеху за ОСОБА_2 державний реєстратор не переніс реєстраційний запис права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на будівлю столярного цеху, проігнорував його та зареєстрував право власності за ОСОБА_2 як первинне право власності.

Верховним Судом у справі зроблено висновок про те, що позовні вимоги заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача. Спірні правовідносини виникли у зв`язку із прийняттям державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ніловою А. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 13175835, відповідно до якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , правомірність набуття якого позивач ставить під сумнів. Тому Верховний Суд, не зважаючи на участь у спорі суб`єкта владних повноважень, дійшов висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, впливає на майнові права позивача і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Отже, суд зробив висновок що такі реєстраційні дії повинні вирішуватись у порядку цивільного судочинства, оскільки наявний спір про цивільне право.

Крім того, постановою Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2015 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 листопада 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 квітня 2014 року в справі № 2а- 16350/12/2670 та в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності, проведеної КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху, що знаходиться на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 та про скасування державної реєстрації права власності, проведеної КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» на об`єкт нерухомого майна: будівлю столярного цеху за ОСОБА_1 відмовлено.

У вказаній постанові Вищий адміністративний суд вказав на те, що вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК України. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»). Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що вимоги про скасування попередньої реєстрації та здійснення реєстрації прав ОСОБА_2 може заявляти тільки після вирішення спору про право цивільне.

Вищий адміністративний суд зробив висновок про те, що між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 існує спір про право цивільне і лише після вирішення цього спору, похідними від якого є реєстраційні дії, можливо розглядати законність або незаконність таких реєстраційних дій.

Нормативно-правове обґрунтування

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.

Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятого пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_2 є власником будівлі столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, на АДРЕСА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту своїх прав - скасування державної реєстрації права власності на вказане майно за ОСОБА_2 .

Позовні вимоги ОСОБА_1 зводяться до того, що вона по суті оспорює правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на будівлю столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, на АДРЕСА_1 , що у свою чергу свідчить про те, що обраний позивачем спосіб захисту своїх прав є неефективним, а тому у задоволенні його позову необхідно відмовити. Скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами, а отже, не виконується основне завдання судочинства.

Рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на спірне майно, ніким не оскаржене, не скасоване, а тому відсутні підстави вважати, що державна реєстрація права власності на вказане нерухоме майно здійснена з порушенням закону. При цьому, реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав вважати, що проведеною державною реєстрацією порушені права ОСОБА_1 , а отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що у позові необхідно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права на захист своїх прав в іншому порядку.

Розглядаючи спір між сторонами у справі, суд немає права надавати оцінку законності рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2008 року чи рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Сила Закону» у справі № 7/2008 від 26 вересня 2008 року. Для оспорення правомірності набуття ОСОБА_2 права власності на будівлю столярного цеху, доведенню та спростуванню підлягають інші обставини, ніж державна реєстрація права власності на майно.

У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 911/1603/19, від 05 вересня 2019 року у справі № 921/320/18, від 22 травня 2019 року у справі № 918/410/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц, постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 554/410/15-ц.

Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 911/1603/19 висловлено правову позицію про те, що спірний громадський будинок було збудовано у 1956 році, а його складові у 1980-1992 роках, речові права на таке майно виникли до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і не підлягали обов`язковій реєстрації. Таким чином, відсутність державної реєстрації не свідчить про відсутність права комунальної власності у Ірпінської міської ради на Міжшкільний навчально-виробничий комбінат або права спільної власності громад Ірпінського регіону і м .Бучі, чого суди попередніх інстанцій не врахували, посилаючись на відсутність у матеріалах справи доказів реєстрації права власності на спірний громадський будинок.

У постанові від 13 червня 2018 року у справі № 343/1400/15-ц Верховний Суд вказав на те, що згідно з частиною 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Законодавство, що діяло на момент виникнення права комунальної власності у Тернопільської обласної Ради народних депутатів у 1992 році, не передбачало обов`язкової його реєстрації, у зв`язку із чим державна реєстрація права комунальної власності Тернопільської обласної Ради народних депутатів на спірне майно не проводилася. Враховуючи зазначені обставини, суди обґрунтовано дійшли висновку, що Тернопільська обласна Рада народних депутатів на визначених законодавством підставах у 1992 році набула право власності на будівлю котельні та склад солі, загальною площею 335 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 . Законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріальногоправа. Факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Крім того, позивачем за цим позовом може бути і неволодіючий власник, а також особа, законний інтерес або право якої порушено.

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 918/410/18 висловлено позицію про те, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними, зокрема, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Суди попередніх інстанцій, обґрунтувавши ухвалені ними рішення відсутністю у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 31 березня 2016 року запису про закріплення за ДП «Рівненський ОРЗ» спірного майна на праві господарського відання, не надали жодної оцінки доводам відповідачів про те, що таке речове право у третьої особи-1 виникло задовго до набрання чинності Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і не підлягало обов`язковій реєстрації.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у цих постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях суду у розглядуваній справі.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала позицію про те, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

У справі, що переглядається, колегія суддів дійшла висновку, що висновки Верховного Суду, викладені у цих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, що виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки між сторонами існує спір щодо права власності на будівлю столярного цеху, загальною площею 329,2 кв. м, на АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 є власником цього майна на підставі судового рішення, що набрало законної сили, а отже, для розгляду цієї справи немає значення коли саме ОСОБА_2 здійснила реєстрацію речових прав на майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц сформульовано висновок про те, що при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно необхідно керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин. Для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.

Разом з тим, колегія суддів відхиляє доводи заявника про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаній постанові, оскільки Велика Палата Верховного Суду 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 відступила від висновків, викладених у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц сформульовано позицію про те, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Отже, висновки, зроблені у цій постанові Великої Палати Верховного Суду є не релевантними для цієї справи, а тому відповідні доводи касаційної скарги у цій частині не знайшли своє підтвердження.

У постановівід 18 січня 2017 року у справі № 554/410/15-ц Верховний Суд України висловив позицію про те, що правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

У справі, що переглядається, ухвала Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2018 року постановлена в справі № 756/3893/18 за позовом ФОП ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна саме на забезпечення можливості виконання рішення суду у разі задоволення позову ОСОБА_2 . Таким чином, реєстрація спірного майна за ОСОБА_2 у період дії ухвали про забезпечення позову не порушує прав ОСОБА_1 .

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 лютого 2021 рокута постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик