№ 756/15023/16-ц

Постанова

Іменем України

25 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 756/15023/16-ц

провадження № 61-17385св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Жданової В. С.,

Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року у складі судді Луценка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Шкоріної О. І.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 18 листопада 1997 року Залізничним районним судом м. Києва на користь позивача прийнято рішення у справі № 2-1680/1997, відповідно до якого відповідач повинен сплачувати аліменти в розмірі Ѕ частини з усіх видів доходу на утримання позивача. Але рішення суду не виконується, відповідач умисно приховує свої доходи.

Зазначає, що відповідач постійно в листах, скаргах та інших документах зневажливо та принизливо ставиться до неї, систематично розповсюджує про неї та її покійного батька, який помер у 1974 році, відомості, що не відповідають дійсності, порочать честь та гідність.

ОСОБА_2 подавав до прокуратури заяву, в якій обливає брудом батька позивача, звинувачує його у тому, що він його залякував, погрожував йому, звинувачував позивача у тому, що вона підбурювала його до вбивства лікаря, який оперував їхню дитину. Відповідач безпідставно звинувачує також і суддю ОСОБА_3 , який виніс рішення на користь позивача. Відповідач звинувачує позивача у підробці документів, злочинних зговорах тощо. Такі звинувачення не відповідають дійсності та порочать її честь і гідність.

Таким чином, просила зобов`язати відповідача припинити неправомірні дії щодо приниження честі та гідності відносно позивача; зобов`язати відповідача публічно вибачитися перед позивачем за розповсюдження неправдивих відомостей, що псують її честь і гідність; стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 500 000,00 грн та кошти, витрачені на правову допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що звернення відповідача із заявою до Генеральної прокуратури України не може свідчити про факт поширення відповідачем негативної інформації відносно позивача, оскільки розгляд такого роду заяв входить до компетенції Генеральної прокуратури України, а відповідач мав право звернутися із вказаною заявою з метою перевірки обставин, які на його думку, мали місце та можуть свідчити про вчинення злочину. Поширена відповідачем інформація, на думку суду, є оціночним судженням, оскільки не містить жодних конкретних даних, а є вираженням суб`єктивної думки відповідача, його припущенням, яке не порочить честь та гідність позивача, а тому відсутні підстави для стягнення моральної шкоди.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2019 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно зазначив: «задовольняючи позов частково…», оскільки рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Вважає, що ОСОБА_2 в черговий раз звертається до прокуратури для того, щоб понервувати позивача.

Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, щошлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано 20 листопада 1998 року.

Рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 18 листопада 1997 року визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .

Солом`янське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - РУ ГУ МВС України в м. Києві) 20 квітня 2015 року направило відповідачу лист щодо розгляду його звернення про можливі протиправні дій з боку позивача та ОСОБА_3 . За результатами розгляду звернення порушення вимог чинного законодавства не встановлено.

Слідчий відділ Залізничного РУ ГУ МВС України в м. Києві у 2001 році розглядав звернення ОСОБА_1 , за результатами яких встановлено особу, яка телефонувала позивачу 26 квітня 2001 року, з якою позивач зустрічалась біля гастроному «Севастополь», вказана особа була допитана. Причетність цієї особи до вчинення відносно позивача злочинів не вбачається.

Заступник начальника СВ Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві повідомив ОСОБА_1 , що з ОСОБА_2 проведено бесіду, спрямовану на подальше застереження останнього від протиправних дій відносно позивача. Будь-яких ознак злочину в заяві описаній позивачем у діях відповідача не встановлено.

Відповідач звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою від 03 лютого 2015 року, в якій просить розпочати досудове розслідування відносно дій ОСОБА_1 та внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДС).

З указаної заяви убачається, що вона подана з приводу вчинення кримінальних дій позивачем та ОСОБА_3 , упродовж сумісного проживання відповідача з позивачем. У заяві йдеться про те, що батько ОСОБА_1 недвозначно натякав, що чекає відповідача у випадку виходу із сім`ї. Відколи їхні подружні стосунки зайшли в кут, він був заляканий. Пізніше дружина та її батько познайомили його з суддею Залізничного районного суду м. Києва ОСОБА_3 , пізніше виконуючим обов`язки голови суду. І тоді, він зрозумів, що окрім загрози життя у нього з`явилась загроза розправи за будь-яким незаконним звинуваченням. Вказував у заяві, що після розлучення ОСОБА_1 робила все, щоб позбавити його будь-якої власності, відібрати будь-які активи. Активну допомогу, сприяння і безпосередню участь у здійсненні таких втрат приймав суддя пан ОСОБА_3 . Зазначав, що позов про стягнення аліментів на користь ОСОБА_1 ґрунтується на підроблених останньою документах та підроблених фактах, які внесені до суду ОСОБА_1 для отримання незаконної вигоди через рішення, яке має бути скасовано, а суддею ОСОБА_3 заплющено очі на незаконні, підроблені, спотворені докази і всупереч законним вимогам прийняте злочинне рішення. ОСОБА_1 не була присутньою на жодному судовому засіданні, шлях, яким втрачений виконавчий лист потрапив до справи є шахрайським та кримінальним. У решті він віддав позивачу дачу, авто, квартиру, майно, ділянку землі, ще одну квартиру, зібрані кошти. Зазначав, що ОСОБА_1 написала на нього понад три заяви у правоохоронні органи. Він впевнений, що діяння позивача були умисні, мали корисливий мотив - заволодіння його майном, грошима шляхом обману та впливу, тиску з боку офіційного представника судової влади та через підкуп - такі діяння мають склад злочину. Зазначає, що ОСОБА_1 та її посібник ОСОБА_3 вплинули на суддю апеляційної інстанції, що призвело до настання наслідків, які привели до ухвалення чергового неправомірного рішення, яке випливає з підроблених обставин, неіснуючих документів тощо.

Звертаючись до суду з позовом, позивач вказувала, що в наведеній вище заяві відповідач розповсюдив відносно неї відомості, які не відповідають дійсності та принижують її честь, гідність, а тому вважає, що така інформація є недостовірною і відповідача слід зобов`язати припинити відносно неї неправомірні дії щодо приниження її честі та гідності та публічно вибачитись перед ОСОБА_1 .

Установлено, що сторони є колишнім подружжям та їхні стосунки носять неприязний характер.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Ураховуючи викладене та беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу з іншого боку.

Відповідно до частини першої статті 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Згідно із статтями 297 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканість своєї ділової репутації, а також право на звернення до суду з позовом про захист її гідності, честі та ділової репутації.

При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідач реалізував своє право на звернення до компетентних органів, в якому з суб`єктивної точки зору критично оцінив певні події та дії позивача та просив вжити відповідних заходів реагування.

Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Статтею 30 Закону України «Про інформацію» передбачено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Європейський суд з прав людини, практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в Україні, неодноразово наголошував, зокрема у рішенні від 28 березня 2013 року у справі «Нова газета» та Бородянський проти Росії», що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.

Європейський суд з прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене, та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: факти, що вважаються загальновідомими; підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; посилання на незалежне дослідження.

Таким чином, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Європейської Конвенції «Про захист прав та основних свобод людини».

Суду слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 07 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії»).

У касаційній скарзі позивач вказує на те, що апеляційний суд неправильно зазначив: «задовольняючи позов частково…», оскільки рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено.

Слід зазначити, що наведене на правильність вирішення справи не вплинуло, а позивач не позбавлена права звернутися до суду із заявою про виправлення описки (стаття 269 ЦПК України).

Також у касаційній скарзі позивач посилається на те, що ОСОБА_2 у черговий раз звертається до прокуратури для того, щоб понервувати позивача.

Виходячи з аналізу наведених вище норм законодавства суд касаційної інстанції приходить до висновку про те, що відповідач, звернувшись до прокуратури із заявою щодо неправомірних, на його думку, дій позивача, реалізував своє конституційне право на звернення до державних органів, передбачене статтею 40 Конституції України, висловивши при цьому власну суб`єктивну думку відносно дій позивача.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

В. С. Жданова

В. О. Кузнєцов