27.06.2024

№ 756/319/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2024 року

м. Київ

справа № 756/319/22

провадження № 61-3806св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бровченко Марина Олександрівна,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року у складі судді Луценка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т.О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) ОСОБА_5 про визнання договору недійсним.

Позовна заява обґрунтована тим, що 07 грудня 2020 року приватним нотаріусом КМНО Бровченко М. О. посвідчено правочин - договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 07 грудня 2020 року № 920, укладений між ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 .

Предметом зазначеного договору є нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 129,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вчиняючи вказаний правочин купівлі-продажу нежитлових приміщень, ОСОБА_3 діяла на підставі довіреності, якою позивач ОСОБА_1 22 грудня 2010 року уповноважив останню розпоряджатися (продати, здати в оренду) належні позивачу на праві власності нежитлові приміщення з № 1 по № 8 (групи приміщень № 232) (в літ. «А»), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Права та повноваження представника позивача ОСОБА_3 визначені у вказаній довіреності, що посвідчена приватним нотаріусом КМНО Стець Н. М. 22 грудня 2010 року та зареєстрована за реєстровим номером 3249. Строк дії вказаної довіреності сплинув 22 грудня 2010 року.

На підставі зазначеного правочину приватним нотаріусом КМНО Бровченко М. О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 55546711 від 07 грудня 2020 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 . За вчинений правочин позивачем не отримано жодних грошових коштів від ОСОБА_3 , як свого представника, а також не отримано жодних грошових коштів від ОСОБА_2 .

Позивач вважав, що вказаний правочин вчинено з порушенням закону, оскільки у довіреності представника ОСОБА_3 , що мала право діяти від імені ОСОБА_1 від 22 грудня 2010 року, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Стець Н. М. зареєстровану за реєстровим номером 3249, не зазначено, що право розпоряджатися надається саме нерухомим майном за адресою: АДРЕСА_1 , а було зазначено лише адресу АДРЕСА_1 . Не вказано у довіреності також площі об`єкту нерухомого майна. Враховуючи наведене, приватний нотаріус КМНО Бровченко М. О. не мала права вчиняти оскаржуваний правочин та на підставі зазначеного правочину приймати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 55546711 від 07 грудня 2020 року, оскільки довіреність представника ОСОБА_3 не містила достатньої ідентифікації об`єкту нерухомого майна. Зазначав, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на момент вчинення правочину перебували у законному шлюбі, що підтверджується актовим записом від 07 жовтня 2014 року № 2036, зареєстрованого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві, тобто нерухоме майно, що було відчужене за правочином набуто у спільну сумісну власність ОСОБА_2 , тому нерухоме майно стало також власністю його дружини ОСОБА_3 . Таким чином ОСОБА_3 не мала права вчиняти такий правочин відповідно до частини третьої статті 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вважав, що вчинений правочин щодо відчуження нежитлових приміщень суперечить статтям 232 237 238 665 ЦК України, а тому цей правочин купівлі- продажу нежитлових приміщень, який вчинила від його імені ОСОБА_3 , підлягає визнанню недійсним.

У зв`язку з викладеним, просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 07 грудня 2020 року № 920, укладений між ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , предметом якого є нерухоме майно - нежитлове приміщення з № 1 по № 8 (групи приміщень 232 в літ. «А») загальною площею 129,85 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55546711 від 07 грудня 2020 року прийняте державним реєстратором - приватним нотаріусом КМНО Бровченко М. О. та зобов`язати державного реєстратора приватного нотаріуса КМНО Бровченко М. О. внести про це відомості до Державного реєстру прав на нерухоме майно; зобов`язати державного реєстратора - приватного нотаріуса КМНО Бровченко М. О. вилучити (скасувати) з Державного реєстру прав на нерухоме майно запис за номером 39561973.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 07 грудня 2020 року № 920, укладений між ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , предметом якого є нерухоме майно - нежитлове приміщення з № 1 по № 8 (групи приміщень 232 в літ. «А») загальною площею 129,85 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55546711 від 07 грудня 2020 року прийняте державним реєстратором - приватним нотаріусом КМНО Бровченко М. О. та зобов`язати державного реєстратора приватного нотаріуса КМНО Бровченко М. О. вести про це відомості до Державного реєстру прав на нерухоме майно.

Зобов`язано державного реєстратора - приватного нотаріуса КМНО Бровченко М. О. вилучити (скасувати) з Державного реєстру прав нерухоме майно запис за номером 39561973.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 404,20 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що уповноваженою особою, зокрема ОСОБА_3 , відчужено майно довірителя на користь ОСОБА_1 , який є чоловіком ОСОБА_3 . За таких обставин, вчинення такого правочину уповноваженою особою фактично здійснено в інтересах і самої уповноваженої особи.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки договір купівлі-продажу визнано недійсним, тому підлягають скасуванню і записи про право власності ОСОБА_2 , що внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі оспорюваних правочинів.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а також не спростовують правильності висновку суду першої інстанції по суті спору і значною мірою зводяться до переоцінки доказів. Передбачених законом підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення не встановлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У березні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, заявниця посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що:

- апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції впливає на права ОСОБА_3 , водночас, залучивши її до участі у справі як третю особу, фактично обмежив обсяг її процесуальних прав та законних інтересів, шляхом реалізації процесуальних прав відповідача у справі;

- суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази.

Також у касаційній скарзі заявниця порушила питання необхідності зупинення дії оскаржуваних судових рішень, посилаючись на ризик вчинення ОСОБА_1 реєстраційних дій, що призведе до порушення прав ОСОБА_3 та потребуватиме додаткових заходів судового захисту.

У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Підставами касаційного оскарження судового рішення суду апеляційної інстанції заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 03 травня 2022 року у справі № 757/508/20-ц,від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 18 травня 2022 року у справі № 303/7119/19, від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що:

- суд не залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3 , за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті;

- суд першої інстанції не надав оцінки доданим ОСОБА_3 доказам, якими підтверджується, що саме вона була реальним власником спірного майна, так само і апеляційним судом проігноровано відповідні доводи апеляційної скарги;

- суд не звернув уваги на те, що оскаржуваний позивачем правочин не міг бути вчинений всупереч його інтересам, оскільки ОСОБА_1 не був реальним та фактичним власником майна, а був лише формальною особою, на яку зареєстровано відповідне майно;

- суди не надали оцінки поведінці позивача, яка порушує принцип добросовісності, який лежить в основі «venirecontra factum proprium»;

Крім того, у касаційній скарзі заявник просив зупинити дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року, посилаючись на те, щоіснує ризик звернення ОСОБА_1 до нотаріуса або іншого уповноваженого суб`єкта для вчинення відповідної реєстраційної дії, внаслідок якої він зможе відчужити нежитлове приміщення, що позбавить права володіння та користування нерухомим майном, а у подальшому унеможливить виконання рішення суду касаційної інстанції.

23 травня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Руденко О. О., потворно звернувся до Верховного Суду із клопотанням про зупинення дії рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року, яке обґрунтував тим, що ОСОБА_1 реалізував свій намір та здійснив скасування державної реєстрації права власності на спірне приміщення. Після чого звернувся до ОСОБА_2 з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна з вимогою припинення орендних відносин між орендарем спірного приміщення та ОСОБА_2 . Крім того, ОСОБА_1 вправі на власний розсуд розпорядитись спірним нерухомим майном, що унеможливить виконання рішення суду касаційної інстанції в разі задоволення касаційної скарги ОСОБА_2

Користуючись своїм правом на подання заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_6 , подав до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в яких зазначає про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційних скарг, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 березня 2024 року касаційна скарга ОСОБА_3 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 756/319/22 із Оболонського районного суду міста Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року.

Відповідно до протоколу передачі раніше визначеному складу суду від 04 квітня 2024 року касаційна скарга ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року.

У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 756/319/22.

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року відмовлено у задоволенні повторного клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанційвстановили, що на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 22 грудня 2010 року приватним нотаріусом КМНО Стець Н. М. № 3245 ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень з № 1 до № 8 (групи приміщень № 232) (в літ. «А»), які розташовані за адресою: просп. Маршала Рокоссовського, м. Київ.

Право власності зареєстровано в Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» 04 січня 2011 року.

22 грудня 2010 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_7 доручення на розпорядження (продати, здати в оренду) належні позивачу на праві власності нежитлові приміщення з № 1 до № 8 (групи приміщень № 232) (в літ. «А»), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Термін довіреності становив десять років.

07 грудня 2020 року між ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу нежилих приміщень, які знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 129,5 кв. м.

Відповідно до пункту 1 цього договору позивач передав у власність відповідачу нежитлові приміщення, а останній прийняв їх у власність, та взяв на себе зобов`язання сплатити за них грошову суму, вказану пункті 2 цього договору.

Пунктом 2 договору купівлі-продажу засвідчено, що представник позивача ОСОБА_7 , своїм підписом під цим договором підтверджує факт повного розрахунку за продане нежитлове приміщення в сумі 860 000,00 грн, та відсутності до покупця будь-яких претензій фінансового характеру.

На момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у законному шлюбі, що підтверджується актовим записом від 07 жовтня 2014 року № 2036, зареєстрованим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві.

Правове регулювання

У справі, яка переглядається, предметом позову є визнання недійсним договору купівлі - продажу нежитлових приміщень від 07 грудня 2020 року з підстав, передбачених статтею 238 ЦК України.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 як на підставу позову посилався на те, що ОСОБА_3 , відчуживши нежитлові приміщення своєму чоловіку, вчинила правочин не в його інтересах, а у своїх. Покупцем нежитлових приміщень виступив ОСОБА_2 , за наслідками чого спірне майно стало спільною сумісною власністю його та повіреної ОСОБА_3 , про що остання подала нотаріально посвідчену заяву, яка була надана в момент укладення оспореного у цій справі договору купівлі-продажу.

Суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину з огляду на те, що укладаючи від імені позивача договір купівлі-продажу нежитлових приміщень зі своїм чоловіком, а тому, набуваючи в силу положень статті 60 СК України право спільної сумісної власності на спірне майно, ОСОБА_3 діяла не в інтересах особи, яку вона представляє, а у власних інтересах та інтересах своєї сім`ї, що суперечить положенням частини третьої статті 238 ЦК України.

За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19). Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18 (провадження № 61-246св20).

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. Тобто положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника. Зазначене узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що суд мав відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав незалучення ОСОБА_3 як співвідповідача у справі, Верховний Суд відхиляє з огляду на наступне.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача або незалучення належного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 26 лютого 2020 року в справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) від 05 липня 2023 року в справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).

При цьому в разі пред`явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи та без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів. Суд зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому. За клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв`язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі в справі, що визначено статтею 51 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду від 19 серпня 2021 року в справі № 677/1893/18 (провадження № 61-18281св20)).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 оспорює договір купівлі-продажу спірного майна, сторонами якого є ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Тобто, сторонами у такій справі є продавець та покупець.

Отже, враховуючи правовий характер спору, суди правильно визначилися із суб`єктним складом сторін.

Крім того, апеляційний суд ухвалою від 21 вересня 2023 року залучив ОСОБА_3 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє предмета спору, що забезпечило їй право висловити свою позицію в суді.

Посилання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у касаційних скаргах на те, що рішення у справі ухвалено без урахування висновків Верховного Суду про те, що незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача є підставою для відмови у позові, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Постанови Верховного Суду, на які посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування норм права, ухвалені за різних установлених судами фактичних обставин, а також із застосуванням відмінних між собою мотивів вирішення цих спорів.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 не був реальним та фактичним власником майна, а був лише формальною особою, на яку зареєстровано відповідне майно, були предметом перегляду суду апеляційної інстанції, яким суд надав належну оцінку.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 набув право власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 22 грудня 2010 року приватним нотаріусом КМНО Стець Н. М. № 3245 та зареєстрував право власності в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» 04 січня 2011 року.

Зазначений правочин ніким не оспорювався та в судовому порядку не визнавався недійсним, відтак правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для невизнання набуття позивачем права власності на спірне майно.

Не знайшли свого підтвердження і доводи ОСОБА_2 про суперечливу поведінку позивача, яка полягає в тому, що ОСОБА_1 протягом 10 років спірним майном не цікавився та не пред`являв жодних претензій до ОСОБА_3 .

У випадку укладення представником договору на свою користь довіритель не повинен доводити, що цей правочин вчинено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. За змістом частини третьої статті 238 ЦК України довіритель наділений правом визнати недійсним вказаний договір незалежно від того, на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Такі висновки сформульовані у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2023 року у справі № 388/353/20 (провадження № 61-7839св23).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Посилання ОСОБА_2 у касаційний скарзі на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 03 травня 2022 року у справі № 757/508/20-ц,від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 18 травня 2022 року у справі № 303/7119/19, від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Як вже зазначалось вище, на предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених ОСОБА_2 постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційних скарг про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень судів та спростовуються їх змістом. Фактично аргументи про це зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Касаційні скарги не містить інших доводів щодо неправильності задоволення похідних вимог позовної заяви, зокрема, про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та зобов`язання державного реєстратора вилучити (скасувати) з Державного реєстру прав на нерухоме майно запис про це, тому суд касаційної інстанції в цій частині оскаржувані судові рішення не переглядає.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційних скарг спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про відмову у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційних скарг покладаються на осіб, які подали касаційні скарги.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник