№ 757/10886/20-ц

Постанова

Іменем України

08грудня 2021 року

м. Київ

справа № 757/10886/20-ц

провадження № 61-13490св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Приватне підприємство «Українська правда», ОСОБА_2 , Громадська організація «Центр протидії корупції»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Громадської організації «Центр протидії корупції» та Приватного підприємства «Українська правда» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2021 року у складі судді Вовка С. В., та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В.

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до приватного підприємства «Українська правда» (далі - ПП «Українська правда»), ОСОБА_2 , Громадської організації «Центр протидії корупції» (далі -

ГО «Центр протидії корупції»), про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди,-

Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою ІНФОРМАЦІЯ_5, опубліковано матеріал під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_6»», що містить недостовірну інформацію про ОСОБА_1 . Зокрема, у публікації стверджується про такі факти, які не відповідають дійсності:

а) чоловік позивача ОСОБА_3 впливає на кадрову політику Державного бюро розслідувань (далі - ДБР);

б) ОСОБА_4 призначений радником позивача завдяки чоловіку позивача ОСОБА_3 ;

в) чоловік позивача ОСОБА_3 проводить співбесіди з потенційними співробітниками ДБР.

Недостовірна інформація міститься в наступних цитатах з матеріалу:

«Співробітник ДБР розповідає УП, що ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так, завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_1 скандальний ОСОБА_4 , який тривалий час працював

у Національній поліції та входив до складу конкурсної комісії у ДБР

в 2018 році». «Він її часто супроводжує (...) Навіть проводить співбесіди

з потенційними співробітниками».

Позивач зазначала, що вказана інформація не відповідає дійсності,

є негативною, посягає на гарантоване законодавством право на повагу до честі, гідності, ділової репутації позивача і завдає їй моральної шкоди. Відповідачі поширили щодо неї недостовірну інформацію, яка є фактичним твердженням, оскільки вказана інформація може бути перевірена та підтверджена чи спростована.

В оспорюваній інформації йдеться про конкретні події, а тому вони кваліфікуються як факти. Зокрема, у матеріалі стверджується, що на кадрову політику ДБР впливає чоловік позивача, з вказівкою конкретних проявів такого впливу: завдяки чоловіку позивача на посаду радника призначений ОСОБА_4 ; чоловік позивача проводить співбесіди з потенційними співробітниками ДБР. Тобто позивача звинувачено в несамостійності при прийнятті кадрових питань, необ`єктивності та превалюванні певних приватних інтересів, що не відповідає дійсності.

На противагу розповсюдженій відповідачами інформації позивач наполягає на тому, що не приймала жодних кадрових рішень на посаді керівника ДБР під впливом свого чоловіка ОСОБА_3 , в тому числі, не призначала радником ОСОБА_4 . Всі кадрові рішення ухвалювалися позивачем згідно

з вимогами чинного законодавства. Посада радника відповідно до статті 91 Закону України «Про державну службу» належить до посад патронатної служби. Процедура призначення ОСОБА_4 на посаду позивачем дотримана в повному обсязі, жодних вимог законодавства не порушено. Позивач призначила ОСОБА_4 радником без будь-якого зовнішнього впливу.

Відповідачі не виконали вимог законодавства (частина друга статті 302 ЦК України) і поширили інформацію щодо позивача без перевірки її достовірності. Поширена відповідачами інформація не носить характеру офіційної, в ній відсутнє посилання на офіційне джерело, а тому підстави для звільнення відповідачів від обов`язку щодо перевірки інформації відсутні.

Порушення відповідачі вчинили свідомо, оскільки мали можливість скористатися відкритими даними про процедуру прийняття до патронатної служби у ДБР. Діючи добросовісно, відповідачі мали можливість звернутися із запитом на публічну інформацію як до ДБР, так і безпосередньо до неї, однак таким правом не скористалися, натомість поширили неперевірену та неправдиву інформацію.

Оспорювана інформація завдає шкоди честі, гідності, діловій репутації позивача, оскільки вона є державним службовцем, керівником правоохоронного органу, яким є ДБР; на неї поширюються вимоги Законів України «Про державну службу», «Про запобігання корупції», «Про Державне бюро розслідувань», що передбачають суворі вимоги, обов`язки та обмеження щодо здійснення діяльності.

Розповсюдження недостовірних відомостей щодо неї завдає їй не лише репутаційних втрат, але і моральних, душевних страждань. Недостовірні матеріали провокують негативне ставлення в суспільстві як до неї, так і до очолюваного нею державного органу. Їй доводиться виправдовуватися за дії, яких вона не вчиняла, що в сукупності згубно впливає на її моральний стан.

ОСОБА_1 просила:

визнати недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію позивача, інформацію, яка містить фактичні твердження, поширену ПП «Українська правда», ОСОБА_2 , ГО «Центр протидії корупції» на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5, а саме: «ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так, завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_1 скандальний ОСОБА_4 ; Він її часто супроводжує. (…) - Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками»;

зобов`язати ПП «Українська правда» і ОСОБА_2 протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням законної сили розмістити на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» (pravda.com.ua) текст судового рішення

у цій справі;

стягнути з ПП «Українська правда», ОСОБА_2 , ГО «Центр протидії корупції» на користь позивача по 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди з кожного.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

РішеннямПечерського районного суду міста Києва від 20 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію, яка містить фактичні твердження, поширену ПП «Українська правда», ОСОБА_2 , ГО «Центр протидії корупції» на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою ІНФОРМАЦІЯ_5, а саме:

- «ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_1 скандальний ОСОБА_4 »;

- «Він її часто супроводжує (…) - Навіть проводить співбесіди

з потенційними співробітниками».

Зобов`язано ПП «Українська правда», ОСОБА_2 протягом одного місяця

з дня набрання судовим рішенням у цій справі законної сили розмістити на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» (pravda.com.ua) текст судового рішення у цій справі.

Стягнуто з ПП «Українська правда» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн моральної шкоди та 8 576,73 грн судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн моральної шкоди та 8 576,73 грн судових витрат.

Стягнено з ГО «Центр протидії корупції» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн моральної шкоди та 8 576,73 грн судових витрат.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що інформація розміщена на веб-сайті інтернет-видання « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за адресою ІНФОРМАЦІЯ_5під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_6», містить достатньо відомостей (ім`я та прізвище, перебування на посаді керівника ДБР та у минулому - народного депутата України, обраного від Політичної партії «Слуга народу», згадування імені та прізвища чоловіка), які свідчать про те, що у вказаній інформації йдеться саме про позивача - ОСОБА_1 . Зазначені обставини підтверджуються наявними

у матеріалах справи доказами: роздруківкою з веб-сайту Верховної Ради України, яка містить інформацію стосовно позивача як народного депутата України, копією Указу Президента України від 27 грудня 2019 року

№ 961/2019 «Про призначення тимчасово виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань», копією свідоцтва про одруження позивача. Оскаржувана інформація за своєю суттю є твердженнями про факти, оскільки містить конкретну інформацію про подію і про особу, які можна перевірити щодо її відповідності дійсності.

Суди не встановили та відповідачі не довели, що поширена інформація

є такою, що відповідає дійсності, а тому відбулося поширення недостовірної та неправдивої інформації про позивача. Оспорювана інформація містить саме недостовірні дані, а не оціночні судження, оскільки, не містить алегорій, сатири, гіпербол, тощо. Крім того, аналіз вказаної інформації вказує на те, що у ній висловлено не оціночне суб`єктивне судження відносно позивача, не особисте відношення автора до неї, а стверджується щодо об`єктивних чітко висловлених фактів, які можуть бути перевіреними.

У спірних правовідносинах поширена щодо позивача інформація стосується її честі та ділової репутації як публічної особи, оскільки формує її морально-етичний портрет в очах громадськості. Широке поширення недостовірної інформації завдає шкоди честі та гідності позивача як людини, її діловій репутації як публічної особи та авторитету як керівника правоохоронного органу. Відсутність зі сторони відповідачів доказів про перевірку достовірності інформації перед її оприлюдненням свідчить про умисний характер таких дій. При цьому відповідачами не доведено, як це передбачено частиною другою статті 1166 ЦК України, що шкоду позивачу завдано не з їх вини.

Позивач довела факт поширення інформації відповідачами, а також те, що внаслідок поширення вказаної недостовірної інформації відповідачами порушені її особисті немайнові права.

Відповідно до пункту 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 року № 447-р «Про адміністрування домену «.UA» ОП «УМІЦ» створено

з метою управління адресним простором українського сегмента мережі Інтернет, обслуговування та адміністрування системного реєстру та системи доменних імен домену верхнього рівня «.UA». За інформацією, отриманою з бази даних записів про доменні імена ІНФОРМАЦІЯ_7, реєстрантом доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_3 є ОСОБА_2 , ім`я якої також вказано на згаданому веб-сайті як редактора-засновника. Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань,

ОСОБА_2 є засновником, кінцевим бенефіціарним власником та керівником ПП «Українська правда». Наведені обставини свідчать про те, що власниками веб-сайту pravda.com.ua слід вважати ПП «Українська правда» та ОСОБА_2 .

В опублікованому матеріалі міститься посилання на ГО «Центр протидії корупції». Автора матеріалу не зазначено, на адвокатські запити представника позивача інформації не надано. На виконання вимог ухвали суду про надання інформації стосовно автора матеріалу ПП «Українська правда» повідомило про те, що колективом видання «Українська правда» вказана інформація отримана

з джерел, які не підлягають розголошенню відповідно до положень частини третьої статті 25 Закону України «Про інформацію»та пункту 11 частини другої статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)

в Україні». Таким чином, позовні вимоги пред`явлено до належних відповідачів.

Посилання журналістами на анонімне і не встановлене джерело не може розцінюватися як дотримання засад, встановлених статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). До інформації, отриманої з анонімного джерела, застосовуються загальні вимоги про перевірку її на предмет достовірності. Отримана від такого джерела інформація може стати основою для того, щоб журналісти знайшли перевірені відомості

і опублікували їх на основі достовірних даних. Якщо така перевірка не здійснена, журналісти несуть відповідальність за поширену інформацію на загальних підставах. Відповідачі не надали належних та допустимих доказів існування «офіційного джерела» походження поширеної ними інформації щодо позивача. Поширена відповідачами інформація містить конкретні життєві обставини та фактичні твердження. Зміст та характер оскаржуваної інформації свідчить про наявність фактів, а тому така інформація не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивних обставин, які можуть бути перевірені. В оспорюваній інформацій термін «впливає» (в даному випадку зазначено «впливає на кадрову політику») має цілком визначений зміст і стосується конкретних дій та осіб. Відповідно до положень Закону України «Про державну службу» вплив у різних формах, а саме: погрози, примусу, через службову чи іншу залежність, оцінюються при вчиненні проступку державним службовцем. Крім того, «вплив» згідно з положеннями цього ж Закону є ознакою упередженості державного службовця, що також кваліфікується як дисциплінарний проступок. Незаконний вплив згідно

з положеннями КК України розглядається як втручання у діяльність державного діяча, а зловживання впливом становить окремий склад злочину відповідно до статті 369-2 КК України. Словосполучення «завдяки йому» також використовується як вказівка на неспроможність позивача самостійно приймати кадрові рішення та як твердження про вплив іншої особи - «завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_1 скандальний ОСОБА_4 ». Відповідно до вимог законодавства, які поширюються на державного службовця загалом і на керівника державного органу, зокрема, позивач не має права приймати будь-які рішення не самостійно та упереджено. При цьому рішення про призначення на посаду «завдяки комусь» є порушенням такої вимоги, і вказівкою на несамостійність, необ`єктивність позивача, допущення конфлікту інтересів, прийняття кадрових рішень під впливом іншої особи.

Способом спростування поширеної відповідачами інформації, який би сприяв найбільш повному відновленню порушеного немайнового права позивача,

є зобов`язання ПП «Українська правда» та ОСОБА_2 протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням у цій справі законної сили розмістити на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» (pravda.com.ua) текст судового рішення у даній справі.

Апеляційний суд вказав, що зазначена інформація містить фактичні твердження про вчинення з використанням службових повноважень протиправних дій, які містять склад злочинів, передбачених КК України. За відсутності вироку суду відносно ОСОБА_1 поширення відповідачами вказаної інформації порушує презумпцію невинуватості та негативно впливає на немайнові права позивача.

У результаті розгляду справи не здобуто доказів на підтвердження достовірності вказаної поширеної негативної інформації.

Посилання відповідачів у апеляційних скаргах на те, що оспорювана інформація має суспільний інтерес, а тому наявні підстави для звільнення їх відповідальності, є необґрунтованими. Відповідачі не надали суду першої інстанції будь-яких доказів на підтвердження того, що підстава для суспільної дискусії «щодо можливого впливу сторонніх осіб на прийняття управлінських рішень керівником ДБР» дійсно існувала, тим самим не виконали вимог частини третьої статті 12 ЦПК України. Існує межа між критикою щодо публічного діяча, яка ґрунтується на певних фактах (його словах, вчинках), і поширенням безпідставних звинувачень у вчиненні дій, яких ніколи не вчинялося. Якщо висвітлення слів та вчинків публічного діяча, в тому числі у формі гострої критики, є допустимим відповідно до статті 10 Конвенції, то поширення звинувачень, що не мають під собою жодного підґрунтя, вважається перевищенням допустимих меж. В даному випадку оспорювана інформація за своїм змістом не може бути віднесена до критики, оскільки відповідачі не довели наявність підґрунтя для такої «критики». Межа допустимої критики не

є безмежною, і повинна закінчуватися там, де починається право особи на честь, гідність, ділову репутацію.

В даному випадку відповідачами порушено баланс між правом на свободу вираження поглядів та критики публічної особи, з одного боку, і правом публічної особи на честь, гідність та ділову репутацію, з іншого боку, що не відповідає вимогам міжнародних та національних правових актів, а також практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Твердження скаржників щодо безпідставності стягнення моральної шкоди

у відповідності до вимог статті 31 Закону України «Про інформацію» апеляційний суд відхилив, оскільки законодавство наділяє правом на захист честі, гідності, ділової репутації усіх фізичних осіб незалежно від того чи є вони посадовими особами, чи не є. Посадова особа має таке ж право на захист свого загальнолюдського права, як і будь-яка інша людина.

Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер правовідносин, що склалися між сторонами, а також те, що такий розмір (5 000,00 грн з кожного) є співмірним з характером правопорушення та діями відповідачів.

Аргументи учасників справи

У серпні 2021 року ГО «Центр протидії корупції» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати судові рішення в частині задоволених позовних вимог й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статті 277 ЦК України та статті 30 Закону України «Про інформацію».

Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права

у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 31 Закону України «Про інформацію» про те, що суб`єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації

в суді.

Апеляційний суд в порушення вимог статей 76 78 92 ЦПК (на підставі недопустимих доказів та за відсутності належних і допустимих доказів) зробив помилковий висновок про те, що спірна інформація є фактичними твердженнями, а не оціночними судженнями, тому зробив передчасний

і помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позову.

Стаття 277 ЦК України у редакції, чинній до 27 березня 2014 року, містила положення, які, фактично, встановлювали презумпцію недостовірності інформації, яку позивачі у подібних справах просили визнати недостовірною та спростувати. Тягар доказування достовірності такої інформації повністю покладався на відповідачів. Проте спірні правовідносини виникли у 2020 році,

а тому позивач у загальному порядку мала довести, що інформація, яку вона просить спростувати, є недостовірною. Матеріали справи не містять жодного доказу недостовірності поширеної відносно позивача інформації.Доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачами та її недостовірності, має відбуватися в загальному порядку, тому суди зробили необґрунтований висновок про те, що оскільки відповідачами не доведено, що поширена інформація є такою, що відповідає дійсності, то відбулося поширення недостовірної та неправдивої інформації про позивача.

З огляду на приписи статей 76 78 92 ЦПК України пояснення представника позивача, не допитаного як свідка у судовому засіданні, є недопустимим доказом, на якому не може ґрунтуватися судове рішення. Показання свідка ОСОБА_4 в частині, яка стосується предмету доказування у даній справі,

є суперечливими, оскільки вказаний свідок повідомив, що йому невідома особа чоловіка позивача, разом з тим він особисто знайомий з людьми, які знайомі

з чоловіком позивача, тому вказані твердження свідка суперечать одне одному.

За таких обставин висновок про поширення недостовірної інформації стосовно позивача не ґрунтуються на досліджених судом доказах.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що на відміну від КАС України (стаття 4), Закон України "Про інформацію" (стаття І) не відносить до суб`єктів владних повноважень посадових та службових осіб; відмова в стягненні моральної компенсації виключно через те, що позивач обіймала посаду в державному органі, по суті була

б дискримінацією за ознакою наявності певного професійного статусу. Такий висновок судів є помилковим. Відповідно до положень частини другої статті 31 вказаного Закону суб`єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації

в суді. З позовних вимог чітко вбачається, що предметом розгляду даної справи є вимоги про відновлення порушених прав позивача як суб`єкта владних повноважень (а саме виконуючої обов`язки Директора ДБР) та захист гідності, честі та ділової репутації саме як державного службовця у зв`язку з поширенням інформації, що фактично містить критику її професійної діяльності під час перебування на займаній посаді. Тому вимоги позивача, як суб`єкта владних повноважень, щодо стягнення моральної шкоди згідно з чинним законодавством України не можуть бути задоволені.

У вересні 2021 року ПП «Українська правда» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати судові рішення в частині задоволених позовних вимог й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційну скаргу ПП «Українська правда» мотивовано тим, що суди не врахували висновки в постановах Верховного Суду від 22 липня 2020 року

в справі № 638/1098/16-ц щодо неможливості стягнення моральної шкоди за позовами посадових осіб органів державної влади у справах про захист честі

і гідності та ділової репутації у зв`язку з поширенням інформації про професійну діяльність таких осіб; від 04 листопада 2020 року у справі № 757/30984/18-ц щодо застосування судами при розгляді справ Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а також поширення суспільно необхідної інформації, права на поширення суспільно необхідної інформації, гарантованого статтею 29 Закону України "Про інформацію"; від 04 липня 2018 року у справі 761/7795/17 про те, що доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачами та її недостовірності, має відбуватися в загальному порядку.

Суди неправильно застосували норми статті 277 ЦК України та статті 30 Закону України «Про інформацію», статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (Lingens v. Austria, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року). Відповідно до положень статті 277 ЦК України, статті 30 вказаного Закону та прецедентної практики ЄСПЛ необхідно при вирішенні судами питань про визнання інформації недостовірною визначати характер поширеної інформації та з`ясовування, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Оспорювана інформація носить характер оціночних суджень журналістів, які ґрунтуються на їх суб`єктивному сприйнятті та особистому трактуванні інформації, яку вони отримали з інших джерел інформації - від співробітника правоохоронного органу під час бесіди з ним.

В суді першої інстанції та в апеляційному суді представник ПП «Українська правда» неодноразово наголошував на тому, що оспорювана інформація не містить в собі будь-яких мовно-стилістичних засобів, які б дозволяли стверджувати про існування конкретних фактів. Поширення оспорюваної інформації відбулося у максимально терпимій та толерантній формі, ніж це зазвичай відбувається у засобах масової інформації. Зокрема, в оспорюваній інформації постійно наголошувалося на тому, що вона отримана під час спілкування з працівником правоохоронного органу. В оспорюваній інформації не використовуються словесні конструкції, що вказували б на висловлення образ, наклепу або ж обвинувачення у вчиненні протиправних дій. Натомість суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що відповідачами використані мовні засоби, які репрезентують чітке, однозначне, точне позначення фактів, які можна довести або спростувати, оспорювана інформація сформульована способом категоричного висловлювання у формі існування конкретних обставин (фактів). Апеляційний суд помилково зазначив про те, що відповідачами порушено принцип презумпції невинуватості та фактично звинувачено позивача у вчиненні злочину, передбаченого статтею 369-2 КК України (зловживання впливом). Проте в оспорюваній інформації не стверджується, що позивач "підозрюється", "обвинувачується" або ж була "притягнута до кримінальної відповідальності" за вчинення будь-яких злочинів,

в тому числі злочину, передбаченого статтею 369-2 КК України.

Висновки судів про те, що поширення оспорюваної інформації "створює уявлення", "дає підстави стверджувати" є безпідставними, оскільки поширення оспорюваної відповідачами інформації повинно оцінюватись з точки зору суспільно відповідальної поведінки будь-якої особи перед суспільством, а аналіз таких висновків повинен здійснюватися суспільством на основі усієї інформації, отриманої з різних джерел. Аналогічні висновки зроблено у постанові Верховного Суду від 22 гривня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц.

Згідно з роз`ясненнями у пункті 6.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації" від 29 вересня

2016 року № 10 предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості

в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо. Перелік видів інформації, що може бути предметом суспільного інтересу, не є вичерпним.

З огляду на характер суспільно необхідної інформації законодавство не надає вичерпного визначення цього поняття. Гнучкість законодавства в цьому аспекті виправдано надає судам можливість визначити, чи є конкретна інформація суспільно необхідною з урахуванням індивідуальних обставин справи.

Інформація щодо можливого впливу сторонніх осіб на прийняття управлінських рішень (в тому числі кадрових) керівником ДБР може становити значний суспільний інтерес, оскільки будь-який неправомірний вилив на такого рівня посадову особу загрожує підриву довіри до правоохоронних органів та органу, діяльність якого в першу чергу спрямована на розслідування злочинів, що вчиняються іншими правоохоронцями, суддями та вищими посадовими особами держави.

ЄСПЛ зазначив, що свобода вираження своєї думки, яка гарантується статтею 10 Конвенції, поширюється як на свободу отримання, так і поширення інформації. Таким чином, пункт 2 статті 6 Конвенції не може перешкоджати владі інформувати громадськість про хід кримінальних проваджень, але це вимагає, щоб влада робили це стримано і делікатно, як того вимагає повага до презумпції невинності (ALLENET DE RIBEMONT V. FRANCE, № 15175/89, § 38, ЄСПЛ,

10 лютого 1995 року). ЄСПЛ прийшов до висновку, що хоча публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою і немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими, проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої кришки і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві (UKRAINIAN MEDIA GROUP

v. UKRAINE, № 72713/01, § 40, 41, 67, ЄСПЛ, 29 березня 2005 року).

Оспорювана інформація містила саме відомості щодо ймовірного впливу на позивача на період, коли вона обіймала посаду в.о. керівника ДБР, конкретного кадрового рішення та призначення на посаду колишнього працівника Національної поліції України. З огляду на це, відповідачі обґрунтовано вважають оспорювану інформацію такою, що становить значний суспільний інтерес.

ЄСПЛ зробив висновок, що: завжди слід розмежовував фактичні та оціночні судження. Хоча існування фактів можна продемонструвати, істинність оціночних суд не піддається доказуванню (Ghiulfer Predescu v. Romania, № 29751/09, § 67, ЄСПД, від 27 червня 2017 року). Для того, щоб розрізнити фактичне твердження та оціночне судження, необхідно взяти до уваги обставини справи та загальний тон зауважень (Brasilier V. France, № 71343/01, § 37, ЄСПЛ, від 11 квітня

2006 року).

ЄСПЛ вказав, що у випадках, коли у поширеній інформації зазначається ім`я особи, його посаду та звинувачення в конкретному злочині, розповсюджувач інформації повинен надати достатнє фактичне обґрунтування своїх висловлювань, інакше він не може виправдовувати свою поведінку певним ступенем перебільшення, яка є допустимою при реалізації свободи слова.

У зазначеній справі поширена заявником інформація не підтверджена жодними доказами, тому Суд прийшов до висновку про відсутність порушення гарантованої статті 10 Конвенції свободи слова, з огляду на те, що поширювач спірної інформації не навів жодних доказів, на які він посилався як на підставу добросовісності своїх висловлювань (Mihaiu v. Romania, заява № 43512/02, § 38, рішення від 4 листопада 2008 року).

Враховуючи практику ЄСПЛ та фактичні обставини справи, оспорювана інформація була оціночними судженнями з власними інтерпретаціями обставин, що повідомлені в інтерв`ю працівником правоохоронного органу, а не власними домислами відповідачів, як про це зазначала позивач. З огляду на вимоги пункту 11 частини другої статті 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду. В цій справі суди не витребовували інформацію про джерела, з яких отримана оспорювана інформація. Матеріали справи не містять жодного доказу недостовірності поширеної відносно позивача інформації. Натомість суди в порушення засад змагальності не врахували те, що доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачами та її недостовірності, має відбуватися в загальному порядку.

З позовних вимог вбачається, що предметом розгляду даної справи є вимоги про відновлення порушених прав позивача як суб`єкта владних повноважень (виконуючої обов`язки Директора ДБР) та захист гідності, честі та ділової репутації саме як державного службовця у зв`язку з поширенням інформації, що фактично містить критику її професійної діяльності під час перебування на займаній посаді. Тому вимоги позивача як суб`єкта владних повноважень щодо стягнення моральної шкоди згідно із законодавством України не можуть бути задоволені.

Суди ухвалили оскаржені судові рішення на підставі недопустимих доказів. Не будучи допитаним в судовому засіданні як свідок, суд фактично визнав усні пояснення представника позивача доказами по справі, які в розумінні статей 78 та 92 ЦПК України є недопустимими.

Свідок ОСОБА_4 повідомив, що йому невідома особа чоловіка позивача, разом з тим він особисто знайомий з людьми, які знайомі з чоловіком позивача, тому вказані твердження свідка суперечать одне одному. Перше твердження про необізнаність про таку особу суперечить другому твердженню та одному із загальноприйнятих законів формальної логіки, а саме закону суперечності, згідно з яким не можуть бути істинними два несумісних висловлювання про один і той самий предмет. Суди повинні були не брати до уваги такі докази.

Зміст касаційних скарг свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 провизнання інформації недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію; зобов`язання вчинити певні дії; стягнення по 5 000,00 грн моральної шкоди. Тому в іншій частині судові рішення не оскаржуються, та в касаційному порядку не переглядаються.

У жовтні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Чайковська О. Є. подала до суду відзив, у якому просила судові рішення залишити без змін,

а касаційну скаргу ГО «Центр протидії корупції» без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.

Відзив мотивовано тим, що доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми права, помилково відніс оспорювані відомості до тверджень, а не оціночних суджень, і не врахував статусу позивача як публічної особи, спростовуються матеріалами справи і висновками, які містяться в оскаржених судових рішеннях. У кваліфікації судами оспорюваної інформації як такої, що містить фактичні дані, не існує жодної суперечності

з висновками Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Зокрема, суди дослідили та встановили, що посилання позивача на те, що оспорювана інформація начебто була повідомлена журналістам іншою особою (тому є «оціночним судженням»), не підтверджується матеріалами справи.

Оскільки відповідачі не надали судам доказів існування «офіційного джерела», суди дійшли правильного висновку про те, що на відповідачів поширювався загальний обов`язок щодо перевірки інформації на предмет її достовірності.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду, в якій зазначено, що поширення та оцінка отриманої інформації були зроблені з посиланням на офіційний сайт ГО «Громадське телебачення» та є оціночними судженнями відповідача, є необґрунтованим, оскільки в цій справі мають місце інші правовідносини, зокрема, відповідачами при поширенні інформації про позивача не здійснено посилання ні на офіційне, ні на неофіційне джерело.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стаття 10 Конвенції захищає право журналістів на оприлюднення інформації за умови, що вони діють сумлінно, користуючись точними відомостями, і надають перевірену і точну інформацію відповідно до вимог журналістської етики. Згідно з положеннями пункту 2 статті 10 Конвенції свобода вираження думки накладає «обов`язки і відповідальність», які також застосовні до ЗМІ навіть щодо питань, що викликають серйозну стурбованість громадськості (Aleksey Ovchinnikov V. Russia, № 24061/04, ЄСПЛ, від 16 грудня 2010 року). Преса не повинна переступати певні межі, зокрема

у відношенні репутації та прав інших, її задача - у спосіб, що не суперечить «обов`язкам і відповідальності» преси - передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що мають суспільний інтерес (Thorgeir Thorgeirson v. Iceland,

№ 00013778/88, ЄСПЛ, від 25 червня 1992 року; Jersild v. Denmark, № 15890/89, ЄСПЛ, 23 вересня 1994 року).

Оспорювані відомості містять твердження про конкретні дії та події за участі позивача і прямо вказують на їх протиправність. Отже, суди обґрунтовано відхилили посилання відповідачів на оціночний характер оспорюваних формулювань, дотримавшись при цьому правових підходів, які у аналогічних правовідносинах застосував Верховний Суд.

Посилання скаржника на статус позивача як публічної особи є помилковим, оскільки суди врахували особливості розгляду справ, які встановлені

у відношенні публічних осіб. Суди, крім іншого, застосували Декларацію про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схвалену 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, згідно з якою публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Суди обґрунтовано встановили, що існує межа між критикою щодо публічного діяча, яка ґрунтується на певних фактах (його словах, вчинках), і поширенням безпідставних звинувачень

у вчиненні дій, яких ніколи не вчинялося. Якщо висвітлення слів та вчинків публічного діяча, в тому числі у формі гострої критики, є допустимим відповідно до статті 10 Конвенції, то поширення звинувачень, що не мають під собою жодного підґрунтя, вважається перевищенням допустимих меж. В даному випадку суди зробили правильний висновок, що оспорювана інформація за своїм змістом не може бути віднесена до критики, оскільки відповідачі не довели наявність підґрунтя для такої «критики».

Суди в загальному порядку дослідили всі надані позивачем докази і тільки після цього зробили висновок про наявність підстав для задоволення позову.

В справах, у яких позивач виходить з «prima facie» підходу, заперечуючи існування певних фактів та подій як таких, тягар доведення протилежного переходить до відповідача. Надання відповідних доказів не повинно складати труднощів для відповідача, якщо він діє добросовісно, тобто, якщо він переконався у достовірності інформації до моменту її поширення. Всупереч цьому відповідачі не надали судам жодного доказу існування обставин, про які ними стверджувалося в оспорюваному матеріалі.

Доводи про те, що суди врахували суперечливі покази свідка, скаржник обґрунтовує перекрученими і вирваними з контексту тезами, які видаються, начебто, за цитати свідка, але в дійсності такими не є. Всупереч таким доводам свідок при наданні пояснень у відповідь на питання, чи знайомий він

з ОСОБА_3 (чоловіком позивача), чітко і однозначно це заперечив - «не знайомий, не перетинався», після чого зазначив, що «я знаю людей, які з ним спілкуються, спілкувалися в кібербезпеці, але я з ним ніколи не перетинався і не спілкувався». В подальшому свідок також чітко заперечив проведення з ним співбесіди ОСОБА_3 .

Твердження скаржника про те, що позивач як суб`єкт владних повноважень не має права на відшкодування моральної шкоди, спростовується матеріалами справи і положеннями чинного законодавства. Закон проводить чітку межу між способами захисту права органів влади чи місцевого самоврядування як позивачів у спорах про спростування недостовірної інформації та аналогічними справами, де позивачем є фізична особа, навіть якщо вона є посадовою особою органу влади. Законодавство наділяє правом на захист честі, гідності, ділової репутації усіх фізичних осіб незалежно від того, чи є вони посадовими особами, чи не є. Посадова особа має таке ж право на захист свого загальнолюдського права, як і будь-яка інша людина. Відповідно до статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Отже спеціальний закон прямо передбачає можливість відшкодування моральної шкоди посадовій особі.

Отримавши адвокатські запити про надання доказів на підтвердження поширених відомостей, відповідачі мали можливість виправити хибну інформацію, але такою можливістю не скористалися. Це вказує на свідомий та умисний характер дій відповідачів, а також свідчить про чітке усвідомлення негативних наслідків для особистих немайнових прав позивача.

Межі касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ГО «Центр протидії корупції».

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі

№ 757/22307/17-ц, від 20 травня 2019 року у справі № 591/7099/16-ц, від

20 березня 2019 року у справі № 758/14324/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 569/5269/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 761/7795/17, від 19 червня 2019 року у справі № 380/951/17).

УхвалоюВерховного Суду від 21 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПП «Українська правда».

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції

в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц, від 01 лютого 2018 року

у справі № 757/33799/15-ц, від 20 травня 2019 року у справі № 591/7099/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 758/14324/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 569/5269/16-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 638/1098/16-ц, від

04 листопада 2020 року у справі № 757/30984/18-ц, від 04 липня 2018 року

у справі № 761/7795/17).

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» опубліковано матеріал «ІНФОРМАЦІЯ_6», що містить інформацію такого змісту:

«Співробітник ДБР розповідає УП, що ОСОБА_3 [чоловік ОСОБА_1 ] навіть впливає на кадрову політику відомства. Так, завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_1 скандальний ОСОБА_4 , який тривалий час працював у Національній поліції та входив до складу конкурсної комісії у ДБР

в 2018 році;

Він її часто супроводжує. (…) - Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками».

Зазначений матеріал опублікований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5. Доступ до вказаного веб-ресурсу та публікації вільний, на момент пред`явлення позовної заяви до суду матеріал отримав понад 80 тис. переглядів.

За інформацією, отриманою з бази даних записів про доменні імена ІНФОРМАЦІЯ_7, реєстрантом доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_3 є ОСОБА_2 , ім`я якої також вказано на згаданому веб-сайті як редактора-засновника. На виконання вимог ухвали суду ТОВ «Інтернет Інвест» повідомило про те, що анкетні дані, що були надані при реєстрації доменного імені « ІНФОРМАЦІЯ_3 » станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 та станом на дату надання відповіді: ОСОБА_2 ; поштова адреса: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 ; телефон НОМЕР_1 ; E-mail ІНФОРМАЦІЯ_4 .

ОСОБА_2 є засновником, кінцевим бенефіціарним власником та керівником ПП «Українська правда».

На виконання вимог ухвали суду про надання інформації стосовно автора матеріалу ПП «Українська правда» повідомило про те, що інформація отримана колективом видання «Українська правда» з джерел, які не підлягають розголошенню.

В опублікованому матеріалі міститься посилання на ГО «ЦЕНТР ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ». Автора матеріалу не зазначено, на адвокатські запити представника позивача не надано.

Позиція Верховного Суду

Честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством (стаття 201 ЦК України).

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь,

а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.

У статті 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати

і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади

і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане

з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду

і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS

v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).

Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об`єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).

Презумпція невинуватості - об`єктивне правове положення, звернене до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до громадської думки в цілому. Отже, цей принцип обов`язковий не тільки для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави. Суд вважає, що посягання на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від судді або від суду, але

і від інших органів державної влади (ALLENET DE RIBEMONT V. FRANCE,

№ 15175/89, § 33, 36, ЄСПЛ, 10 лютого 1995 року)

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/7795/17 (провадження № 61-969св18) вказано, що «у зв`язку зі внесенням з 27 березня 2014 року змін до ЦК України, зокрема до статті 277, принцип презумпції добропорядності (частину 3) було виключено, а тому доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачами та її недостовірності, має відбуватися у загальному порядку. Позивачем в судовому засіданні не доведено, що уся поширена відповідачами у викладеному ними тексті позові у наведеному контексті порушує особисті немайнові права позивача, або завдала шкоди його особистим немайновим благам, або перешкоджає займатись будь-якою діяльністю чи стало наслідком звільнення позивача із займаної посади, а оціночні судження спростуванню не підлягають».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 569/5269/16-ц (провадження № 61-508св17) вказано, що «вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Положеннями статті 30 Закону України «Про інформацію» визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи

у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 758/14324/15-ц (провадження № 61-19478св18) зазначено, що «вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції також виходив з того, що суд першої інстанції, визнавши поширену інформацію недостовірною та зобов`язавши відповідачів її спростувати, не узяв до уваги відсутність достатнього балансу для необхідності втручання суду

у процес реалізації особою права на свободу вираження поглядів. Так, особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбаченого статтею 10 Конвенції».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2020 року у справі

№ 757/30984/18-ц (провадження № 61-12258св20) вказано, що «Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 має статус підозрюваного, обвинуваченого або засудженого у кримінальних провадженнях, на які посилалася сторона відповідача, як на підставу скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки такі не спростовують характеру спірних висловлювань як оціночних суджень,

а з урахуванням особливого політичного статусу позивача, розповсюджена інформація не може сприйматися як твердження про вчинення конкретної дії,

і щодо такої інформації існував правомірний суспільний інтерес».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зроблено висновки, що «згідно статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи. Або посадової особи рівня суспільного значення та його діяльність представляє суспільний інтерес. […] Судами установлено, що ОСОБА_1 є публічною особою, відомим у суспільстві державним службовцем найвищого рівня, який обіймає публічну посаду, а відповідно межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо нього є значно ширшими, оскільки він безпосередньо відіграє важливу роль у діяльності держави, та його безпосередні дії становить суспільний інтерес».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2018 року у справі № 757/33799/15-ц (провадження № 61-2846св18) вказано, що «у разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами,

а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи в будь-якій іншій галузі). Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2020 року у справі № 638/1098/16-ц (провадження № 61-43992св18) зроблено висновки, що «з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. Публічна особа, державний службовець, повинен бути готовим до підвищеного рівня критики,

у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар`єру публічної особи, погодились на таку увагу. У разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі Резолюція). У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. […] Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи

у задоволенні позову ОСОБА_3, апеляційний суд, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, правильно встановивши обставини справи, дослідивши докази у справі в їх сукупності й надавши їм належну оцінку, визначив, що позивач не довів, що інформація, розміщена на сайті

ГО «Всеукраїнська ліга правників проти корупції», поширена відповідачем, була спрямована на приниження його честі, гідності та ділової репутації. Задовольнивши частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції здійснив втручання у право ГО «Всеукраїнська ліга правників проти корупції» на свободу вираження поглядів у спосіб, що не є необхідним у демократичному суспільстві, а отже, допустив порушення статті 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Вказана інформація стосується ситуації щодо оформлення закордонних паспортів, яку відповідач поширив з метою привернути увагу громадськості до цієї ситуації, виразивши суб`єктивні оціночні судження, свій особистий погляд на події та власну критичну оцінку діяльності позивача, який очолює ГУ ДМСУ в Харківській області та є публічною особою».

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду (частина друга статті 30 Закону України «Про інформацію»).

Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA,

№ 9815/82, § 42, 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).

Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.

Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню (стаття 280 ЦК України).

У справі, що переглядається: позивач на момент опублікування оспорюваної інформації є публічною особою; з урахуванням встановлених судами обставин оспорювана поширена інформація не містить однозначного твердження про факти вчинення позивачем конкретних дій чи правопорушень і яка, за своїм змістом і з огляду на характер використання мовностилістичних засобів («впливає на кадрову політику відомства», «завдяки йому», «він її часто супроводжує»), тільки наводить суб`єктивну оцінку (припущення) іншої особи щодо певних подій.

За таких обставин, з урахуванням статті 10 Конвенції, колегія суддів вважає, що суди зробили неправильний висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію інформацію, зобов`язання її спростувати, оскільки оціночні судження не підлягають спростуванню. Тому в задоволенні цих вимог належить відмовити. Вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкоди є похідними від вимог про визнання недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію інформацію, зобов`язання її спростувати, і тому в їх задоволенні також слід відмовити

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку

з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити, судові рішення в оскарженій частині скасувати, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Щодо судових витрат

ПП «Українська правда» та ГО «Центр протидії корупції» у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанціїсплатили по 3 363,20 грн кожний. У зв?язку

з розглядом справи у суді апеляційної інстанціїрозмір судового збору становив 2 522,40 грн ((840, 80 грн + 840, 80 грн) * 150 %).

За таких обставин підлягають стягненню з позивача на користь ПП «Українська правда» та ГО «Центр протидії корупції» зазначені судові витрати в сумі по 5 885,60 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги громадської організації «Центр протидії корупції» та приватного підприємства «Українська правда» задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до громадської організації «Центр протидії корупції», приватного підприємства «Українська правда», ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною

і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення по 5 000,00 грн моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь громадської організації «Центр протидії корупції» судові витрати на сплату судового збору в сумі 5 885,60 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного підприємства «Українська правда» судові витрати на сплату судового збору в сумі 5 885,60 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук