№ 757/14880/17-ц

Постанова

Іменем України

21 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 757/14880/17-ц

провадження № 61-5604св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Саприкіна Олександра Степанівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черевко Артем Сергійович, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року в складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Саприкіна О. С., про визнання одностороннього правочину та договорів дарування недійсними.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 23 листопада 2001 року між ОСОБА_2 та нею зареєстрований шлюб. На початку січня 2015 року вони почали проживати окремо, шлюбні відносини між ними фактично припинилися.

У травні 2015 року ОСОБА_2 запропонував їй поділити спільне майно шляхом укладення нотаріально посвідченого договору про поділ майна подружжя за умови укладення між ними договору дарування квартири АДРЕСА_1 та машиномісця, що розташоване на АДРЕСА_2 . За умовами цього договору спірне нерухоме майно переходить в особисту приватну власність відповідача.

04 червня 2015 року ОСОБА_2 надав нотаріально посвідчену заяву, якою підтвердив, що вказана квартира та машиномісце є її особистою приватною власністю, вона, будучи необізнаною в юридичних питаннях, погодилась на запропоновані ОСОБА_2 умови та уклала оспорювані договори дарування. Укладаючи оспорювані договори, сторони виходили з того, що обидва об`єкти нерухомого майна належать позивачеві на праві приватної власності, що не відповідає дійсності, оскільки насправді нерухоме майно було придбане за спільні кошти та є об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Позивач вважає, що оспорювані договори дарування мали укладатись сторонами виключно за умови укладення між сторонами договору про визначення часток спільної сумісної власності (договір про поділ майна), або договору про виділ таких часток (в натурі). Проте сторонами таких договорів не укладено. На думку позивача, вона одноособово не мала достатніх повноважень для розпорядження цілими об`єктами нерухомого майна, що перебували у спільній сумісній власності подружжя та відповідно оспорювані договори не відповідають положенням статей 317 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 60 63 64 Сімейного кодексу України (далі - СК України), у зв`язку з чим правочини підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203 215 ЦК України.

На підставі викладеного, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач просила визнати недійсними: заяви ОСОБА_2 від 04 червня 2015 року, справжність підпису якого посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. та зареєстрованою за реєстровим № 503; заяви ОСОБА_2 від 04 червня 2015 року, справжність підпису якого посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. та зареєстрованою за реєстровим № 504; договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного сторонами 04 червня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. та зареєстрованим за реєстровим № 505; договору дарування машиномісця, розташованого на АДРЕСА_2 , укладеного сторонами 04 червня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. та зареєстрованим за реєстровим № 508.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту в частині вимог про визнання односторонніх правочинів недійсними, а саме: заяв ОСОБА_2 від 04 червня 2015 року. При цьому позивачем не зазначено, які саме права та обов`язки сторін були набуті в результаті підписання заяв ОСОБА_2 від 04 червня 2015 року, що суперечить положенням закону.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів про порушення вимог законодавства при укладенні цих договорів.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази у їх сукупності та ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову у позові з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Апеляційний суд, погодившись з висновками суду першої інстанції, виходив з того, що сторони підтвердили, що договори відповідають їх дійсним намірам та не є фіктивними чи удаваними правочинами, вони однаково розуміють значення та умови договорів, їх правові наслідки, вільно володіють українською мовою, підтверджують дійсність намірів при їх укладенні, а договори відповідають вимогам статей 317 368 ЦК України та статей 60 63 64 СК України.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Черевко А. С., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Черевко А. С., посилається на пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (ділі - ЦПК України).

Зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень частини першої статті 60 СК України (підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя) та пункту 3 частини першої статті 57 СК України (майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка) та статей 317 325 356 368 ЦК України в контексті сімейного законодавства. Заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо того чи може бути змінено правовий статус нерухомого майна, набутого у шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя, що виник на підставі статті 60 СК України на інший правовий статус нерухомого майна - особистої приватної власності чи спільної часткової власності (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що один з подружжя, який є титульним власником, може здійснити відчуження іншому з подружжя майна, яке є їх спільною сумісною власністю, в цілому, оскільки інший з подружжя вже є співвласником такого майна за законом, хоч його право і не зареєстровано. Вказувала, що спірні договори дарування могли укладатися між сторонами виключно за умови укладення ними договору про визначення часток у праві спільної сумісної власності або договору про виділ таких часток. Сторонами таких договорів не укладалось, тому ОСОБА_2 не мав права одноосібно визначати правовий режим майна, а нотаріус не мав достатніх підстав для встановлення належності майна ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності. Відчужуване майно на момент укладення договорів дарування належало сторонам на праві спільної сумісної власності, частки визначені не були, а отже право розпорядження у повній мірі позивачеві не належало.

Судами при вирішенні спору неправильно застосовано положення статті 202 ЦК України. Крім того, необґрунтованим є висновок судів щодо неправильно обраного нею способу захисту порушеного права, оскільки суди не навели жодного мотиву такого висновку. Стаття 16 ЦК України визначає, що одним із способів захисту прав є саме визнання правочинів недійсними. При цьому вказана норма не містить застережень щодо неможливості визнання недійсними односторонніх правочинів.

Ухвалюючи рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання договорів дарування недійними, суди не встановили правовий режим права власності. Із мотивувальної частини рішення не зрозуміло, чи суд вважає перебування у власності позивача об`єктів нерухомого майна (до моменту вчинення оспорюваних правочинів) спільною сумісною власністю чи особистою приватною власністю. Суд не зазначив, які норми матеріального права повинні застосовуватись для правильного вирішення спору.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Беніцька В. І., подав до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в яких просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказував, що добровільний характер укладення оспорюваних угод без відсутності тяжких обставин і невигідних умовах вже був предметом дослідження у спорі між тими ж сторонами. В провадженні Печерського районного суду міста Києва перебувала справа № 757/44636/15-ц про визнання договорів дарування квартири АДРЕСА_1 та машиномісця, що розташоване на АДРЕСА_2, від 04 червня 2015 року з підстав укладення цих договорів під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Черевко А. С., подана до Верховного Суду 26 березня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 23 листопада 2001 року зареєстрований шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

04 червня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною І. В. посвідчено заяву ОСОБА_2 , відповідно до змісту якої він підтвердив, що квартира за АДРЕСА_1 придбана його дружиною ОСОБА_1 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ним, але за кошти, які належали їй на праві особистої приватної власності та зміст статей 57 64 СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка та права подружжя на укладення договорів між собою йому нотаріусом роз`яснені.

Цього ж дня приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною І. В. посвідчено заяву ОСОБА_2 , якою він підтвердив, що машиномісце, розташоване на АДРЕСА_2 , придбане його дружиною ОСОБА_1 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ним, але за кошти, які належали їй на праві особистої приватної власності та зміст статей 57 64 СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка та права подружжя на укладення договорів між собою йому нотаріусом роз`яснені.

04 червня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною І. В.

04 червня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування машиномісця, розташованого на АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною І. В.

Відповідно до пункту 6 договорів дарування, дарувальник ОСОБА_1 засвідчила, що відчужувані квартира та машиномісце є її особистою приватною власністю, як така, що придбана нею у зареєстрованому шлюбі, але за кошти, які належали їй особисто, що також підтверджується заявою чоловіка ОСОБА_2 , справжність підпису якого на заяві засвідчена 04 червня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. за реєстровим № 503 та відповідно № 504.

Сторони підтвердили, що договори відповідають їх дійсним намірам та не є фіктивними чи удаваними правочинами, вони однаково розуміють значення та умови договорів, їх правові наслідки, вільно володіють українською мовою, підтверджують дійсність намірів при їх укладенні.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відмовляючи у визнанні недійсними заяв ОСОБА_2 від 04 червня 2015 року, справжність підпису якого посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. та зареєстрованих за реєстровими номерами 503 та 504, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушених прав. Відхиляючи твердження позивача, що ці заяви є односторонніми правочинами в розумінні статті 202 ЦК України, як такі, що спрямовані на зміну права спільної сумісної власності сторін, суди виходили з того, що позивачем не зазначено, які саме права та обов`язки сторін були набуті в результаті підписання згаданих заяв ОСОБА_2 .

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів про порушення вимог законодавства при укладенні цих договорів.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, правочином є вольова дія особи, що спрямована на досягнення певного правового результату: встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Такі права й обов`язки реалізуються в межах цивільного правовідношення та є відповідно його складовими елементами. При цьому правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус суб`єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Законодавчі обмеження переліку способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що заява ОСОБА_2 не є за своєю правовою природою одностороннім правочином, оскільки відповідно до змісту заяв сторони не набули, не змінили або припинили цивільні права та обов`язки, а свідчать лише про засвідчення певного факту, зокрема, належність позивачеві спірних об`єктів нерухомості на праві особистої приватної власності. Відтак позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушеного права, який не може забезпечити ефективне відновлення її прав.

Звертаючись до суду з позовом в частині визнання договорів дарування недійсними, позивач як на підставу позову посилалась на невідповідність їх статті 317 ЦК України, зазначаючи, що вона не мала одноособово достатніх повноважень для розпорядження цілими об`єктами нерухомості, що перебували у спільній сумісній власності подружжя.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, наведені норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.

З огляду на викладене, висновки судів про відсутність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними є обґрунтованими. Відповідно до змісту цих договорів сторони підтвердили, що договори відповідають їхнім дійсним намірам та не є фіктивними чи удаваними правочинами, вони однаково розуміють значення та умови договорів, їхні правові наслідки, вільно володіють українською мовою, підтверджують дійсність намірів при їх укладенні, відтак договори відповідають вимогам статей 317 368 ЦК України та статтям 60 63 64 СК України.

Доводи заявника у касаційній скарзі про неврахування судами фактичної зміни правового статусу нерухомого майна, набутого у шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя, що виник на підставі статті 60 СК України на інший правовий статус нерухомого майна - особистої приватної власності чи спільної часткової власності (пункт 3 частини першої статті 57 СК України) є необґрунтованими, оскільки судами встановлено, що правочини, на підставі яких відчужене позивачем спірне майно, вчинялися нею добровільно та відповідали її внутрішній волі. Відповідно до змісту пункту 6 договорів, спірні об`єкти нерухомості були її особистою приватною власністю, як такі, що придбані нею у зареєстрованому шлюбі, але за кошти, які належали їй особисто, обставин, на спростування цього позивачем, судами не встановлено.

Варто зауважити, що позивач у листопаді 2015 року зверталась до суду з позовом про визнання оспорюваних договорів дарування недійсними з підстав невідповідності їх статті 233 ЦК України як таких, що вчиненні нею під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року, у справі № 757/44636/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Саприкіна О. С, про визнання договорів дарування недійсними у позові відмовлено через його недоведеність.

Інші доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для задоволення позову в повному обсязі є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень у зазначеній частині без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтям и 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черевко Артем Сергійович залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук