№ 757/15335/18-ц

Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 757/15335/18-ц

провадження № 61-13278 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Кабінет Міністрів України, Державна казначейська служба України,

третя особа - російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року у складі судді Новака Р. В., постанову Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Верланова С. М., Матвієнко Ю. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа - російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні, про відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок розташований на лінії зіткнення з територіями, де проводилася антитерористична операція. Унаслідок артилерійських обстрілів її будинок був пошкоджений, а 18 вересня 2015 року будинок повністю згорів.

Позивачка посилалась на положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відповідно до якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України і відповідно до Закону із наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду в порядку, встановленому Законом.

Разом з тим, закон, який би регулював порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не прийнято, а також відсутній механізм визначенням розміру відшкодування.

Зазначила, що суму матеріальної шкоди була визначена на підставі Показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 грудня 2018 року № 355, яким затверджено показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України. Стверджувала, що наведений акт встановлює вартість 1 кв. м загальної площі будинку по Донецькій області у сумі 12 446 грн та наведена сума стала підставою для розрахунку суми матеріальної шкоди за зруйноване домоволодіння.

До початку бойових дій вона забезпечувала свою сім`ю продуктами, які вирощувалися на її земельній ділянці, а у домоволодінні функціонував міні-готель. На цей час вона внутрішньо переміщена особа, у неї немає свого житла. Через стресову ситуацію, у неї з`явився сильний головний біль, безсоння, вона знаходить у стані постійної депресії. З огляду на характер і обсяг психологічних страждань та ступінь провини Держави України, вона оцінила моральну шкоду, завдану їй унаслідок терористичного акту, у розмірі 100 000 грн.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України, заподіяну терористичним актом шкоду за зруйноване належне їй домоволодіння у сумі 12 134 850,00 грн та моральну шкоду у сумі 100 000 грн.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року

позов ОСОБА_1 задоволено частково. Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України 20 000 грн у відшкодування моральної шкоди. У задоволенні інших вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що будинок позивачки знаходиться у районі зіткнення розташування українських військових з терористами та є знищеним у період проведення антитерористичної операції і внаслідок її проведення.

ОСОБА_1 зазначила про те, що унаслідок артилерійських обстрілів належне їй домоволодіння постраждало та 18 вересня 2015 року повністю згоріло. Загальновідомим є факт того, що смт Зайцеве у м. Горлівці Донецької області, де розташований будинок позивачки, у період з початку проведення антитерористичної операції, піддавалося обстрілам, перебування у цьому районі було небезпечним, що унеможливило встановлення точного часу виникнення всіх пошкоджень та руйнувань.

Тому доводи представника Кабінету Міністрів України про те, що він є неналежним відповідачем у справі, не ґрунтуються на законі, оскільки позов пред`явлено безпосередньо до Кабінету Міністрів України і відповідні кошти на відшкодування шкоди позивачка просила стягнути з держави, а саме з Державного бюджету України у цілому, а не з окремого органу державної влади - Кабінету Міністрів України.

Оскільки не надано доказів на підтвердження вартості зруйнованого будинковолодіння позивача, пошкодженого майна у ньому, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення майнової шкоди за зруйноване майно у розмірі 12 134 850 грн.

Через пошкодження житла позивачки, унаслідок проведення антитерористичної операції на території Донецької області, м. Горлівка, смт Зайцеве, вона залишилася без оселі, була вимушена істотно змінити спосіб життя, місце проживання, переїхати зі свого житла. Такі обставини змушують позивачку перебувати у стані постійного стресу та нервозності. Крім того, вказані обставини погано вплинули на відносини в її родині.

Отже, позивачка несла індивідуальний та надмірний тягар і це свідчило про незабезпечення справедливої рівноваги, якої слід було додержувати між вимогами загального інтересу та необхідністю захисту права на мирне володіння своїм майном. Позивачка зазнала моральних втрат і душевних страждань, у сукупності обставин мало місце приниження її честі та гідності, як жителя певного регіону України. Таким чином, стягнуто з Держави України на користь позивачки 20 000 грн у рахунок відшкодування завданої їй моральної шкоди.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 250 000 грн. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції унаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не визначено у законодавстві України.

Апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції, Конвенція).

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачкою, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 має право на отримання від Держави України відповідної компенсації. Водночас у такому разі вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди є безпідставними, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення вимог позивачки у вказаній частині.

Враховуючи обставини, за яких було пошкоджено майно позивачки, площу пошкодженого майна, вимоги розумності та справедливості, апеляційний суд вважав, що з Держави Україна на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню за рахунок коштів Державного бюджету України грошова компенсацію у розмірі 250 000 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення. Поновлено дію постанови Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року, якою скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року, позов ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 250 000 грн, в іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду, ухвалене у порядку визначеному частиною четвертою статті 370 ЦПК України, повторний розгляд, мотивовано тим, що враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачкою, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 має право на отримання від Держави України відповідної компенсації. Враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), апеляційний суд дійшов висновку про стягнення компенсації у розмірі 250 000 грн.

Встановивши, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку по розробці спеціального нормативно-правового акту щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у частині стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.

Позивач правильно визначила Кабінет Міністрів України представником Держави Україна, як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й з забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Враховуючи особливості процесуального представництва Держави Україна, як сторони справи та характер спірних правовідносин, апеляційний суд вважав відповідні доводи апеляційної скарги необґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 757/15335/18-ц з Печерського районного суду м. Києва.

У квітні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2023 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ще постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, тобто до ухвалення судового рішення, затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, яким визначено механізм отримання відповідної компенсації.

Акт обстеження пошкоджень нерухомого майна позивачки від 17 серпня 2017 року складено робочою комісією військово-цивільної адміністрації смт Зайцеве у м. Горлівці Донецької області, тобто підконтрольним виконавчим органом, що давало змогу ОСОБА_1 на законних підставах реалізувати своє право на отримання відповідної компенсації.

У справі відсутні докази звернення позивачки з вимогою про отримання такої компенсації за зруйноване житло.

Суди не звернули уваги на відсутність у російської федерації судового імунітету та її обов`язок відшкодувати у повному обсязі матеріальну та моральну шкоду, заподіяну унаслідок тимчасової окупації відповідних територій Держави Україна.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею 975 кв. м, житловою площею 451 кв. м, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20 лютого 2013 року № 613661 (а.с. 8, т. 1).

Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію. Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 02 грудня 2015 року № 1275-р. м. Горлівка (Горлівська міська рада), а також смт Зайцеве (Зайцівська селищна рада) Бахмутського району відносяться до населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Відповідно до акта обстеження пошкоджень нерухомого майна від 17 серпня 2017 року (житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами) розташованого за адресою АДРЕСА_1 ), складеного робочою комісією військово-цивільної адміністрації с. Зайцеве від 16 серпня 2017 року № 11-а, створеною на підставі розпорядження керівника, було проведено обстеження вказаного нерухомого майна та встановлено, що зі слів власника ОСОБА_1 належне їй нерухоме майно було пошкоджено 08 грудня 2015 року унаслідок обстрілу з боку неконтрольованої Україною території. Через обстріл у будинку виникла пожежа, все майно в ньому, речі домашнього та особистого вжитку, а також оздоблення стін та стелі повністю вигоріло, у зв`язку з чим комісія дійшла висновку, що вказане нерухоме майно непридатне для проживання, знаходиться в незадовільному стані і підлягає відновленню та ремонту. Оскільки обстріли не припиняються, руйнування продовжується, відновлення і ремонт будинку є неможливим та недоречним (а.с. 11-12, т. 1).

До позовної заяви ОСОБА_1 долучила фотокопії із зображеннями пошкодженого житлового будинку (а.с. 13-15, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані постанови апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення ОСОБА_1 конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивувала позов, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке позивачка, на її думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивачки як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставними.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

ОСОБА_1 обґрунтовувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю спорудження житла за відповідним регіоном, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивачка зазначала, що шкода, завдана унаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).

З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом рухомому майну громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).

На підставі зазначеного апеляційний суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції автомобіль.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом власникам нерухомого майна (квартир, будинків).

Таким чином, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності нерухомого майна, немає у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Отже, апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.

При цьому апеляційний суд правильно виходили із того, що ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивачка, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту нерухомого майна, у розмірі реальної його вартості.

Також позивачка посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту нерухомого майна, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Апеляційний суд вірно виходив з обґрунтованості таких доводів ОСОБА_1 .

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням рухомого майна внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його рухомому майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17 цс 19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Loizidou проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, «Myra Xenides-Arestis проти Туреччини» від 07 грудня 2006 року; «Chiragov and Others проти Вірменії» [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, «Sargsyan проти Азербайджану» [ВП] від 16 червня 2015 року).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду.

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що з урахуванням відсутності в Україні на час розгляду справи судом спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, тому позивачкою належними та допустимими доказами підтверджено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації державою.

Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності, виваженості та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов правильного висновку про стягнення з держави України на користь позивачки грошової компенсації у розмірі 250 000 грн.

При вирішенні спору апеляційний суд застосував норми матеріального права з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року 265/6582/16-ц (провадження № 14-17 цс 19), які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23 гс 20).

Доводи Кабінету Міністрів України про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки позивач правильно визначила Кабінет Міністрів України представником Держави України як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

Отже, на час звернення до суду з цим позовом права ОСОБА_1 були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності нерухомого майна у законодавстві України розроблено не було, а тому позивачка у цій справі не мала іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19 (провадження № 61-6630 св 21), від 03 серпня 2022 року у справі № 265/5850/17 (провадження № 61-10581 св 21), від 16 серпня 2022 року у справі № 428/2010/19 (провадження № 61-11535 св 21), від 20 січня 2023 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 61-15567 св 21).

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що на час прийняття оскаржуваних судових рішень вже існував Порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, який міг бути використаний позивачкою для захисту своїх прав, оскільки вказаний порядок набув чинності у вересні 2020 року, тобто після виникнення спірних правовідносин та після пред`явлення позивачкою цього позову до суду.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постанов апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що у силу вимог статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані постанови апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець