№ 757/25074/20-ц

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 757/25074/20-ц

провадження № 61-7208св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ткачука О. С. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп», ОСОБА_2 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року, ухвалене суддею Батрин О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»), ОСОБА_2 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними.

Позов мотивований тим, що 16 лютого 2006 року між ним та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі - АППБ «Аваль», банк), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль»), укладено кредитний договір, відповідно до якого він отримав кредит у сумі 99 000 доларів США, який зобов`язувався повернути зі сплатою процентів в порядку і на умовах, визначених кредитним договором.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ним було укладено договір іпотеки, відповідно до якого він передав в іпотеку банку нежилі приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

25 листопада 2019 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»та ОСОБА_2 укладено договори відступлення права вимоги, відповідно до яких первісний кредитор ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»відступив за плату новому кредитору ОСОБА_2 право вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором та договором іпотеки від 16 лютого 2006 року.

Заявник вважав, що є передбачені законом підстави для визнання цих договорів недійсними, оскільки відступлення права вимоги на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»та ОСОБА_2 договір від 25 листопада 2019 року, є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність, передбачених статтями 203 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.

У той же час суди дійшли висновку, що оскільки відсутні підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, то відповідно немає і підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги за договором іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року і ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

12 листопада 2021 року справу призначено до судового розглядуколегією у складі п`яти суддів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанцій встановили, що 16 лютого 2006 року між позивачем ОСОБА_1 та АППБ «Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», укладено кредитний договір № 014/0054/74/45897, відповідно до якого позивач отримав кредит у сумі 99 000 доларів США, який зобов`язувався повернути зі сплатою процентів в порядку та на умовах, визначених кредитним договором та додатками до нього (а. с. 12-14).

На забезпечення виконання зобов`язань за вищезазначеним кредитним договором між банком та позивачем укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В. та зареєстрований в Державному реєстрі іпотек за реєстровим номером № 304, відповідно до якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку нежилі приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с. 15-16).

25 листопада 2019 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 укладено договори відступлення права вимоги, відповідно до яких первісний кредитор ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» відступив новому кредитору ОСОБА_2 право грошової вимоги первісного кредитора до боржника, строк платежу за яким настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому щодо погашення (сплати) заборгованості та інших платежів, які виникли на підставі укладеного кредитного договору, та право одержати задоволення всіх вимог, що випливають з умов кредитного договору та договору іпотеки від 16 лютого 2006 року за рахунок майна, що є предметом іпотеки.

Предметом розгляду у цій справі є вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсними з моменту укладення договорів відступлення права вимогивід 25 листопада 2019 року.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно зі статтею 1048 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, фактор зобов`язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов`язаний сплатити факторові залишок боргу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ) (у редакції, що діяла на момент подачі позову до суду та час розгляду справи) фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається? що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

При розмежуванні правочину відступлення права вимоги та договору факторингу слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.

Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

З викладеного вище слідує, що вирішуючи таку категорію спорів, судам слід належним чином досліджувати умови укладених договорів, і відповідно до цього робити висновок щодо їх правової природи та норм права, які підлягають застосуванню.

Колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції наведеного вище не врахував та неправильно визначився з правовою природою оспорюваного договору та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Крім того, відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України суд апеляційної інстанції при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду.

Зокрема, правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).

Доводи щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи були предметом заявленого у справі позову ОСОБА_1 , а також його апеляційної скарги, з наведенням вищезазначених правових позицій Великої Палати Верховного Суду, проте у порушення вимог статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції їх не перевірив та не надав належної оцінки.

Крім того, суд апеляційної інстанції не перевірив підстави та правомірність переходу прав кредитора у зобов`язанні від АТ «Райффайзен Банк Аваль» до ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп». Матеріали справи також не містять доказів набуття останнім права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором та договором іпотеки від 16 лютого 2006 року.

Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції позбавлений права досліджувати докази, які не були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, відтак, і ухвалити своє рішення не має процесуальної можливості.

За таких обставин суду апеляційної інстанції слід надати оцінку оспорюваним договорам та з`ясувати правомірність набуття ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» права вимоги до ОСОБА_1 , а також правову природу відповідних договорів.

Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За правилами частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не дослідив зібраних у справі доказів, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 402 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. С. Ткачук

Судді А. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров