№ 757/3111/20-ц

Постанова

Іменем України

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 757/3111/20-ц

провадження № 61-16431св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана її представником - адвокатом Лавріненком Ігорем Анатолійовичем, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року у складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Махлай Л. Д., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення пені за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 14 вересня 2018 року між ним та ОСОБА_2 було укладено два строкових договори позики на суму 7 734 880, 73 грн, що на день надання позики було еквівалентно 275 000 дол. США, та на суму 6 609 798 грн, що на день надання позики було еквівалентно 235 000 дол. США. Відповідач суму позики не повернула, у зв`язку із чим у виникла заборгованість на загальну суму еквівалентну 510 000 дол. США. Вважав, що відповідач, окрім основної суми заборгованості, повинен сплатити йому пеню у розмірі, встановленому пунктом 10 договорів позики.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача заборгованість за договорами позики, а саме - пеню у розмірі 76 500 дол. США та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

У липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 під час укладення договорів позики не повідомив їй свої банківські реквізити, що є необхідною умовою для належного виконання зобов`язань позичальника. Умови отримання позики в готівковій формі не відповідають вимогам та прямо порушують заборону розрахунку готівкою, яка встановлена у пункті 7 постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 29 грудня 2017 року № 148. Нарахована пеня є невиправдано високою та не є способом спонукання боржника до виконання зобов`язання, а є способом отримання безпідставного прибутку.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсними договори позики від 14 вересня 2018 року, укладені між нею та ОСОБА_1 .

Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року зустрічну позовну заяву прийнято до провадження

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 76 500 доларів США, що в еквіваленті станом на 23 березня 2021 року за офіційним курсом НБУ становить 2 118 063,15 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач прострочила виконання зобов`язання за договорами позики, у зв`язку із чим стягненню підлягає неустойка в розмірі, встановленому умовами договору.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних вимог про визнання договорів позики недійсними, суд виходив з того, що ОСОБА_2 не було доведено наявність підстав для визнання відповідних правочинів недійсними в цілому або частково.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Насонової-Осипян Т. В. залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 прострочила виконання зобов`язань за договорами позики, у зв`язку із чим на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню пеня, відповідає встановленим у справі обставинам та є правильним.

Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_2 про невиправдано високу ставку пені та значне перевищення її розміру суми можливих збитків позивача, оскільки матеріали справи свідчать про те, що грошові кошти були надані відповідачу у безвідсоткову позику, розмір пені був обрахований позивачем на підставі умов договорів позики, які були погоджені між сторонами, а тому підстави для зменшення розміру неустойки відсутні.

Апеляційний суд вважав, що із цих же підстав не можуть бути задоволені відповідні доводи ОСОБА_2 та вимоги зустрічного позову про визнання недійсними пунктів договорів про встановлення розміру пені за прострочення виконання зобов`язань.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що апеляційна скарга не містить доводів, у зв`язку із чим апелянт не погоджується з рішенням суду про відмову у задоволенні позову з підстав незаконності передачі їй грошових коштів в готівковій формі, а також відсутності у договорах позики всіх обов`язкових умов.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов задовольнити, стягнути судові витрати на правничу допомогу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що ОСОБА_1 у період з 30 грудня 2019 року до 31 січня 2020 року не надавав відповіді на її звернення, свідомо уникав від прийняття виконання за договорами позики, у результаті чого вона змушена була провести розрахунок за договорами та виконати зобов`язання шляхом використання депозитного рахунку нотаріуса.

Вважає, що судами попередніх інстанцій необґрунтовано відхилено її доводи про направлення листа позивачу з проханням повідомити банківські реквізити для повернення позики. При цьому судами не досліджувалися обставини про факт направлення нею 30 грудня 2019 року (протягом строку дії договорів позики) на адресу позивача листа про необхідність надання банківських реквізитів для виконання зобов`язання.

Крім того, суд мав підстави для зменшення розміру пені з 76 500 дол. США до 11 250 дол. США, оскільки заявлена до стягнення позивачем сума пені у 6,8 разів перевищує розмір подвійної облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ), яка існувала на момент виникнення спірних правовідносин.

Посилається на неправомірну відмову судом апеляційної інстанції у задоволенні її клопотання про залучення до участі у справу і ОСОБА_3 (її чоловіка) як третьої особи, оскільки судовим рішенням зачіпаються і його майнові права.

Щодо зустрічного позову зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для його задоволення є необґрунтованими, оскільки умови отримання позики за оспорюваними договорами та порядок передачі грошових коштів в готівковій формі не відповідають вимогам та прямо порушують заборону розрахунку готівкою, яка встановлена пунктом 7 Постанови Правління НБУ від 29 грудня 2017 року № 148.

Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_2 вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду 30 червня 2020 року у справі № 638/18321/15-ц, постановах Верховного Суду від 06 вересня 2019 року у справі № 914/2252/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 12 вересня 2019 року у справі № 910/10427/18, від 27 вересня 2019 року у справі № 923/760/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 914/2202/18, від 13 січня 2020 року у справі № 902/855/18, від 27 січня 2020 року у справі № 910/1199/19 та від 07 жовтня 2020 року у справі № 205/5882/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також підставою касаційного оскарження судового рішення заявник вказує неправильне застосування судами норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме положень частини першої статті 613 Цивільного кодексу України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, які відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України.

Зазначає, що посилання ОСОБА_2 на те, що нею направлявся лист з вимогою надати реквізити для перерахунку грошових коштів 30 грудня 2019 року не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, де було встановлено, що датою відправлення листа було 30 січня 2020 року.

Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано не зменшив розмір пені та стягнув її у повному обсязі. Крім того, зменшення пені є правом, а не обов`язком суду. ОСОБА_2 не надала суду заяви чи клопотання про зменшення нарахування пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України.

Посилається на те, що витрати на правничу допомогу є необґрунтованими та неспівмірними зі складністю справи, відтак, вони є такими, що не підлягають стягненню.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У жовтні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

14 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено два строкових договори позики грошових коштів:

- договір позики грошових коштів на суму 7 734 880, 73 грн, що на день укладання договору позики складає еквівалент 275 000 дол. США зі строком повернення позики до 31 грудня 2019 року;

- договір позики грошових коштів на суму 6 609 798 грн, що на день укладання договору позики складає еквівалент 235 000 дол. США зі строком повернення позики до 31 грудня 2019 року.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 договорів позики грошових коштів, сума договору підлягає перерахунку, де за основу сторони беруть долари США.

Згідно з пунктом 10 договорів позики у випадку несвоєчасної оплати відповідач, окрім основної суми боргу повинен сплатити позивачу пеню у розмірі 0,5 % від несплаченої (простроченої) суми за кожен день прострочення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана її представником - адвокатом Лавріненком І. А. задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтями 509 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (частина перша статті 204 ЦК України).

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Встановлено, що 14 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено два договори позики грошових коштів, відповідно до умов яких відповідач отримала від позивача в позику грошові кошти в розмірі 7 734 880,73 грн, що становило 275 000 дол. США, строком до 31 грудня 2019 року, та 6 609 798 грн, що становило 235 000 дол. США, строком до 31 грудня 2019 року, відповідно.

Пунктом 7 зазначених договорів сторони погодили, що повернення позики має бути здійснено в м. Києві за місцем проживання позикодавця.

Пунктом 9 сторони передбачили можливість повернення позики шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок позикодавця, реквізити якого він зобов`язаний надати позичальнику протягом п`яти робочих днів з моменту отримання відповідного звернення позичальника.

Пунктом 10 зазначених договорів позики сторони встановили обов`язок позичальника в разі прострочення виконання зобов`язання сплатити пеню в розмірі 0,5% від простроченої суми за кожен день прострочення.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 за договорами позики від 14 вересня 2018 року пені у розмірі 76 500 доларів США, що в еквіваленті станом на 23 березня 2021 року за офіційним курсом НБУ становить 2 118 063,15 грн, та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договорів позики від 14 вересня 2018 року недійсними, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що оспорювані договори позики були укладені між сторонами у письмовій формі, у зв`язку із чим зазначені докази підтверджують не лише факт укладення цього договору між сторонами, але й факт передання зазначених у договорі позики грошей позичальнику. При цьому судом враховано, що відповідач фактично визнає отримання від позивача грошових коштів у позику за договорами від 14 вересня 2018 року.

Встановивши, що укладені сторонами письмові договори позики від 14 вересня 2018 року є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами боргового зобов`язання.

При цьому суди попередніх інстанцій надали правильну оцінку та відхилили доводи ОСОБА_2 щодо неможливості виконання нею у строк, визначений договорами позики, боргових зобов`язань у зв`язку з відсутністю реквізитів рахунку для повернення позики. Посилання ОСОБА_2 про надіслання 30 грудня 2019 року на адресу ОСОБА_1 листів з проханням повідомити банківські реквізити для перерахування суми боргу не підтвердились під час перегляду справи судом касаційної інстанції. Наявні у матеріалах справи копії звернень ОСОБА_2 про надання реквізитів банківського рахунку з метою повернення позики, датовані 30 грудня 2019 року, не містять доказів відправлення таких листів саме 30 грудня 2019 року (а. с. 27-28).

Натомість, позивачем надано докази надіслання таких листів 30 січня 2020 року. Зазначеними доказами є копія конверту та трекінг поштового відправлення (а. с. 75-76).

Отже, посилання ОСОБА_2 про те, що судами попередніх інстанцій не досліджувалися обставини про факт направлення нею 30 грудня 2019 року листа ОСОБА_1 не заслуговують на увагу.

Крім того, незнання реквізитів для перерахунку суми боргу не звільняє боржника від виконання зобов`язання у строки, визначені відповідним договором.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про прострочення ОСОБА_2 виконання зобов`язань за договорами позики, оскільки нею не надано належних та допустимих доказів щодо повернення суми боргу у строк, визначений відповідними договорами.

Прострочення виконання зобов`язання є підставою для нарахування штрафних санкцій, передбачених пунктом 10 зазначених договорів позики в розмірі 0,5% від простроченої суми за кожен день прострочення.

Оскільки ОСОБА_2 перерахувала на депозит нотаріуса заборгованість за договорами позики лише 31 січня 2020 року, відтак, вона прострочила виконання зобов`язань на 30 днів.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Пунктом 4 частини першої статті 532 ЦК України визначено, що місце виконання зобов`язання встановлюється у договорі.

Якщо місце виконання зобов`язання не встановлено у договорі, виконання провадиться: за грошовим зобов`язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов`язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов`язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов`язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов`язаних із зміною місця виконання;

Стягуючи з відповідача суму пені, нараховану на підставі пункту 10 договорів позики з розрахунку 30 днів прострочення, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1 .

Відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Щодо доводів касаційної скарги про наявність у суду підстав для зменшення розміру пені з 76 500 дол. США до 11 250 дол. США, оскільки заявлена до стягнення позивачем сума пені у 6,8 раз перевищує розмір подвійної облікової ставки НБУ, яка виникла на момент виникнення спірних правовідносин, колегія суддів відхиляє у зв`язку з тим, що розмір пені було погоджено сторонами під час підписання договорів, доказів оспорення відповідачем зазначеного пункту договору до моменту подання зустрічної позовної заяви матеріали справи не містять. Крім того, виходячи із загального розміру невиконаного відповідачем зобов`язань за двома договорами позики (сума, еквівалентна 510 000 дол. США станом на дату укладення договорів) розмір стягнутої на користь позивача пені відповідає наслідкам порушення зобов`язань.

Посилання касаційної скарги на свідоме уникнення ОСОБА_1 від прийняття виконання за договорами позики не підтвердилося під час перегляду справи судом касаційної інстанції та не є підставою для прострочення виконання наявних у ОСОБА_2 за договорами позики зобов`язань.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів позики, оскільки судами правильно враховано, що з позовом до суду ОСОБА_2 звернулася 23 липня 2020 року, тобто після настання строку виконання зобов`язань. Доказів незгоди з умовами договорів та вчинення дій щодо їх зміни за період з 14 вересня 2018 року до моменту звернення до суду ОСОБА_2 не надано. Отже, пред`явлення позову про визнання недійсними договорів свідчить про бажання ОСОБА_2 уникнути відповідальності за прострочення виконання зобов`язань.

Крім того, станом на дату звернення до суду зобов`язання були виконані, а посилання на невідповідність договорів позики вимогам пункту 7 Постанови правління НБУ від 29 грудня 2017 року № 148, як підставу для визнання оспорюваних договорів недійсним, не заслуговує на увагу, оскільки умовами оспорюваних договорів не передбачено, що виконання зобов`язань проводиться виключно у готівковій формі. Натомість, у пункті 7 договорів позики визначено, що повернення позики повинно бути здійснене в м. Києві за місцем проживання позикодавця, а у пункті 9 зазначено, що повернення позики повністю або частково може здійснюватися позичальником шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок позикодавця.

Тобто сторонами погоджено альтернативний порядок проведення розрахунків за договорами позики.

Відмова у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про залучення до участі у справі ОСОБА_3 (її чоловіка), як третьої особи, не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки ОСОБА_3 не оскаржував судових рішень у справі, повноважень на представництво його інтересів ОСОБА_2 не надавав.

Посилання заявника на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду 30 червня 2020 року у справі № 638/18321/15-ц, постановах Верховного Суду від 06 вересня 2019 року у справі № 914/2252/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 12 вересня 2019 року у справі № 910/10427/18, від 27 вересня 2019 року у справі № 923/760/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 914/2202/18, від 13 січня 2020 року у справі № 902/855/18, від 27 січня 2020 року у справі № 910/1199/19 та від 07 жовтня 2020 року у справі № 205/5882/18, колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини, відмінні від цієї справи.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, на користь заявника немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана її представником - адвокатом Лавріненком Ігорем Анатолійовичем залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк