Постанова
Іменем України
01 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 757/36029/15-ц
провадження № 61-26594св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада 2016 року у складі суді
Фаркош Ю. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 березня
2017 року у складі колегії суддів: Оніщука М. І., Українець Л. Д., Крижанівської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що 27 серпня 2004 року на автодорозі місто Павлоград - село Веселе невстановлена особа, керуючи невстановленим автомобілем, скоїла наїзд на позивача, внаслідок чого йому були завдані тілесні пошкодження.
28 серпня 2004 року СВ Павлоградського MB УМВС України в Дніпропетровській області була порушена кримінальна справа № 35042431 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 286 КК України.
18 жовтня 2004 року досудове розслідування було зупинене на підставі пункту 3 статті 206 КПК України у зв`язку з не встановленням особи, яка скоїла злочин.
Після вчинення злочину позивач неодноразово проходив лікування та витратив 8 831,56 грн.
Оскільки особи, які вчинили кримінальне правопорушення, не притягнуті до кримінальної відповідальності, ОСОБА_1 на підставі статей 1177 1207 ЦК України просив стягнути з відповідача на свою користь 8 831,56 грн завданої матеріальної шкоди та 200 000,00 грн завданої моральної шкоди.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада
2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано відсутністю належних правових підстав для задоволення заявлених позивачем вимог.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 відхилено.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада
2016 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника
ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
09 червня 2017 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що відсутність встановлення в Україні законом умов та порядку відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я є незаконною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в розумінні положень статей 1177 1207 ЦК України.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Печерського районного суду міста Києва.
У грудні 2017 року матеріали справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»
ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року касаційну скаргу разом з матеріалами справи передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Короткий зміст фактичних обставин справи
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 28 серпня 2004 року СВ Павлоградського МВ УМВС України в Дніпропетровській області була порушена кримінальна справа № 35042431 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 286 КК України. В постанові вказано, що 27 серпня 2004 року у вечірній час на автодорозі місто Павлоград - село Веселе в районі ПЧ № 5 невстановлений автомобіль під керуванням невстановленої особи скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_1 , в наслідок чого останньому були спричинені тілесні ушкодження.
18 жовтня 2004 року досудове розслідування по вказаній кримінальній справі зупинене на підставі пункту 3 статті 206 КПК України у зв`язку з не встановленням особи, яка скоїла злочин.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Правовими підставами для задоволення заявлених вимог, ОСОБА_1 вказував статі 1177 1207 ЦК України.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком, на порушення Україною якого позивач не скаржив, держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме:
У матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113).
У процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії»,
§ 114).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочиніввід 24 листопада 1983 року (не була ратифікована). Втім, ця Конвенція передбачає обов`язок держави щодо виплати компенсації не всім потерпілим від злочину, а лише фізичним особам - жертвам насильницьких злочинів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими - фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Такий висновок зроблено у пунктах постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року по справі № 916/1423/17 (провадження
№ 12-208гс18), повний текст якої оприлюднено 13 лютого 2020 року http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87527961.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими у зв?язку з відсутністю механізму відшкодування такої шкоди.
З урахуванням викладеного, Верховний суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про безпідставність позову.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Верховний Суд встановив, що оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2017 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 листопада
2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2017 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун В. П. Курило