Постанова
Іменем України
20 січня 2021 року
м. Київ
справа № 757/62083/17
провадження № 61-17623св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Верховна Рада України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва, у складі судді Новак Р. В., від 13 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії судів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,від 29 жовтня 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
В жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про відшкодування завданих збитків.
Позивач мотивував свої вимоги тим, що у зв`язку із несвоєчасним прийняттям Верховною Радою України законопроєкту № 3791 «Про внесення змін до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення чинності цього закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України», який набрав чинності 01 січня 2017 року, внаслідок допущеної Верховною Радою України технічної помилки, а саме не включення до переліку силових відомств, зазначених у пункті 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VII, такого органу, як Національна поліція України, йому було завдано шкоду (упущену вигоду), у зв`язку із чим ним не одержано пенсійні виплати за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року у розмірі 84 262, 20 грн, які відносяться відповідно до статей 46 92 Конституції України до соціальних гарантій держави.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, стягнути на його користь за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку 84 262, 20 грн у відшкодування завданого збитку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 червня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили про завдання діями відповідачів збитків позивачу, а також не наведено інших обставин, які містять інформацію щодо предмета доказування та які мають значення для вирішення справи. Встановивши фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 22 ЦК України щодо відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 червня 2019 року в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог змінено. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки позивачем не було зазначено закону чи іншого нормативного акту, який би встановлював обов`язок законодавчого органу вчинити певні дії щодо прийняття закону і врегульовував термін прийняття ним відповідного нормативного документу. Факт незаконності дій чи бездіяльності Верховної Ради Українине встановлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що на спірні правовідносини не можуть бути розповсюджені положення статті 22 ЦК України, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Вказана норма розповсюджується на вимоги щодо відшкодування упущеної вигоди, що узгоджується із позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-237цс16, на яку суд першої інстанції посилався у своєму рішенні, однак дійшов протилежних висновків, не зазначивши при цьому підстав для відступу від такої позиції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
27 листопада 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму
права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-237цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник стверджує, що внаслідок допущеної Верховною Радою України технічної помилки, а саме невключення до переліку силових відомств, зазначених у пункті 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VII, такого органу, як Національна поліція України з моменту реєстрації законопроекту (20 січня 2016 року), йому були завдані збитки (упущена вигода), оскільки у разі недопущення Верховною Радою України такої помилки, він мав би одержати у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року пенсійні виплати з боку держави. Окрім того, судами не надано належної оцінки пояснювальній записці до законопроекту № 3791 «Про внесення змін до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення чинності цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України», яку складено у відповідності до вимог статті 91 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 року № 1861-VI. Вказана пояснювальна записка, на думку позивача, є належним, допустимим та беззаперечним доказом, який вказує на факт завдання збитків.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про відшкодування завданих збитків призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відзиви на касаційну скаргу не надходили
До Верховного Суду представником Верховної Ради України подано клопотання про закриття провадження у справі, яке мотивовано тим, що спір щодо законодавчої діяльності Верховної Ради України не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Верховна Рада України при розгляді та прийнятті законів, включаючи всі стадії законодавчого процесу, реалізовує свої конституційні повноваження щодо законодавчої діяльності, як єдиний орган законодавчої влади України, і спори щодо здійснення цієї діяльності не підлягають судовому розгляду.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 9901/153/20, від 13 березня 2019 року у справі № 9901/947/18, від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18, від 13 березня 2018 року у справі № 800/554/17, на які посилається Верховна Рада Україна у поданому клопотанні про закриття провадження у справі, предмет спору і встановленні обставини справи не є тотожними обставинам цієї справи, правовідносини у зазначених справах є відмінними, а тому клопотання про закриття провадження не підлягає до задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно тверджень позивача, внаслідок допущеної Верховною Радою України помилки, а саме невключення до переліку силових відомств, зазначених у пункті 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року 911-VІІІ такого центрального органу виконавчої влади, як Національна поліція України, та несвоєчасного прийняття Верховною Радою України законопроекту № 3791 «Про внесення змін до пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо проширення чинності цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України» йому було завдано збитків (упущену вигоду), а саме: не одержано пенсійні виплати за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року у розмірі 84 262, 20 грн, які є відповідно до статті 46 92 Конституції України державними соціальними гарантіями.
Доказом протиправної поведінки Верховної Ради України позивач вважав пояснювальну записку до проєкту Закону України «Про внесення змін до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення чинності цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України.
У зазначеній пояснювальній записці йдеться про те, що після прийняття Закону України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», Верховною Радою України прийнятий Закон України від 24 грудня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Вказано, що прийнятим законом знову позбавлено пенсіонерів-державних службовців, які працюють в органах Національної поліції, права на отримання пенсій з 01 січня 2016 року через відсутність Національної поліції серед переліку силових відомств, зазначених у пункті 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення».
На думку авторів законопроєкту, такі прикрі технічні помилки призвели до порушення конституційних прав громадян на гідний соціальний статус, зокрема, невиплати пенсій колишнім працівникам органів внутрішніх справ, які перебувають на державних посадах в органах Національної поліції.
У відповідь на звернення ОСОБА_1 комітет з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Верховної Ради України листом від 04 лютого 2016 року за вих. № 04-34/16-26055 повідомив, що 20 січня 2016 року у Верховній Раді України зареєстровано проєкт Закону України «Про внесення змін до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення чинності цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України (реєстраційний № 3791, народні депутати Т. Кремінь, І. Бриченко, Л. Денісова та інші), яким пропонується не обмежувати виплату пенсії працівникам Національної поліції України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
До компетенції Верховної Ради України належить прийняття законів, які за загальним правилом приймаються більшістю голосів від її конституційного складу. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.
У статті 1 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» визначено, що порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами України «Про комітети Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України», про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України.
У постанові від 08 вересня 2015 року у справі № 21-2182а15 Верховний Суд України зазначив, що згідно з нормами Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» Верховна Рада України, створені нею з числа народних депутатів України комітети, обрані нею Голова Верховної Ради України та його заступники, народні депутати України в порядку і строки, визначені Регламентом, реалізують дії з розгляду законопроектів, які за змістом, способами, прийомами, цілепокладанням і юридичною природою є проявами (вираженням, властивостями) функції законотворення.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
За загальним правилом, яке встановлено у частині першій статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
У частині другій статті 22 ЦК України визначено, що майнова шкода виражається у формі збитків. У свою чергу збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди, причинний зв`язок між протиправною дією чи бездіяльністю і негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди.
Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві шкоди, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Оскільки для наявності зобов`язання з відшкодування шкоди відповідно до статті 1173 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, ці обставини підлягають доказуванню на загальних підставах, що відповідно до статей 12 81 ЦПК України є обов`язком позивача.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що Верховна Рада України допустила технічну помилку і не включила до переліку силових відомств, зазначених у пункті 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ такий орган як Національна поліція України.
Також позивач посилався на несвоєчасність (порушення строків) розгляду Верховною Радою України законопроєкту № 3791 «Про внесення змін до пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення чинності цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України».
Змінюючи рішення суду першої інстанції щодо мотивів відмови у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального і процесуального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог не надано належних доказів протиправної бездіяльності, незаконності дій Верховної Ради України, в результаті якої йому завдано шкоду (збитків).
Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України № 3628 був внесений до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України.
Зміст пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ відповідає проєкту Закону № 3628.
Апеляційним судом належним чином оцінено зміст пояснювальної записки до проєкту Закону України «Про внесення змін до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення чинності цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України» № 3792, у якій висловлено думку шести народних депутатів (авторів законопроєкту) щодо мотивів, якими вони керувалися при внесенні на розгляд законодавчого органу законопроєкту, що стосується обмеження розміру пенсії працівникам Національної поліції України.
Вказана пояснювальна записка не доводить, що дії Верховної Ради України при прийнятті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ були неправомірними, і ці дії призвели до нанесення позивачу шкоди.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем також не доведено порушення Верховною Радою України строків розгляду законопроєктів.
Постановою Жовтневого районного суду від 19 квітня 2017 року у справі № 201/4565/17, яка надбала законної сили, у задовленні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, третя особа - Пенсійний фонд України, про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії щодо нарахування та виплати пенсії відмовлено.
При розгляді справи № 201/4565/17 суди звертали увагу позивача, що Рішенням Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 (справа № 1-38/2016) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ зі змінами, а саме першого речення частини першої статті 54, відповідно до яких тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються, а також частини сьомої статті 43, згідно з якими максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність; тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 740 грн.
Відповідно до пункту 2 резолютивної частини цього Рішення положення частини сьомої статті 43, першого речення частини першої статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення (20 грудня 2016 року).
Закон України «Про внесення зміни до пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо поширення дії цього Закону на колишніх працівників органів внутрішніх справ України» від 15 листопада 2016 року № 1741-VIII в частині не застосування обмежень щодо виплати пенсії особам, які перебувають на посадах Національної поліції України, набрав чинності 01 січня 2017 року.
Відповідно до абзацу другого пункту 2 Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовуються той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, належним чином мотивував свої висновки.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Враховуючи зміст заявлених позовних вимог, підстави, на які позивач посилався в обґрунтування заявлених позовних вимог (відшкодування збитків внаслідок неправомірних дій (бездіяльності) Верховної Ради України), суди правомірно розглянули цей спір в порядку цивільного судочинства та обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.
Висновки суду першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилались учасники справи.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незмінній частині та постанова апеляційного суду постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400 402 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 червня 2019 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович