№ 759/440/19

Постанова

Іменем України

17 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 759/440/19

провадження № 61-17480св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»,

представник відповідача -Комісар Сергій Петрович ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - тимчасово виконуючий обов`язки директора дирекції з правового забезпечення комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» Гушул Сергій Васильович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва, у складі судді Коваль О. А., від 03 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Гуля В. В., Сушко Л. П., Сліпченка О. І., від 29 вересня 2020 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом

до комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (далі -

КП «Київтеплоенерго»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - тимчасово виконуючий обов`язки директора дирекції з правового забезпечення комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» ОСОБА_3., про визнання протиправними наказів про припинення трудового договору, скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 22 серпня 2018 року вона працювала в КП «Київтеплоенерго» на посаді головного юрисконсульта відділу з загально-правової роботи дирекції з правового забезпечення, проте її було незаконно звільнено з займаної посади двічі, спочатку згідно наказу

від 01 січня 2019 року № 28-К на підставі статті 28 Кодексу законів про працю України, а вдруге - згідно наказу від 08 січня 2019 року № 52-К на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Зазначала, що

08 листопада 2018 року тимчасово виконуючий обов`язки директора дирекції з правового забезпечення КП «Київтеплоенерго» ОСОБА_3 повідомив її про необхідність звільнення з роботи, запропонувавши це зробити за власним бажанням, оскільки інакше її буде звільнено без її згоди. Вона відмовилась звільнятися за власним бажанням, а відчувши погіршення стану здоров`я, пішла додому, після чого перебувала на лікарняному з 08 листопада 2018 року по 30 грудня 2018 року. Після виходу на роботу 02 січня 2019 року їй повідомили про звільнення та вручили наказ від 02 січня 2019 року № 28-К про її звільнення на підставі статті 28 КЗпП України. Того ж дня вона подала до організаційного відділу КП «Київтеплоенерго» заяву про звільнення з роботи на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, оскільки на її думку роботодавець допустив численні порушення законодавства про працю. Після 02 січня 2019 року вона на роботу більше не виходила. Вказувала, що згодом їй стало відомо про те, що її повторно звільнено згідно наказу від 08 січня 2019 року № 52-К за на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивачка просила суд визнати протиправним та скасувати наказ № 28-К

від 02 січня 2019 року про припинення трудового договору; визнати протиправним та скасувати наказ № 52-К від 08 січня 2019 року

«Про внесення змін до наказу КП «Київтеплоенерго» № 28-К від 02 січня 2019 року»; поновити її на попередній посаді, виплатити їй середній заробіток за весь час вимушеного прогулу станом на дату винесення судового рішення з урахуванням індексу інфляції; стягнути з відповідача на її користь 128 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 липня

2019 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивачки відбулось з дотриманням відповідачем положень законодавства про працю. Суд зазначив, що позивачка не заперечувала факт її відсутності на роботі з 02 січня 2019 року, вказавши причиною такої відсутності незаконність, на її думку, наказу від 02 січня 2019 року № 28-К про її звільнення з 08 січня 2019 року на підставі статті 28 КЗпП України. Суд першої інстанції визнав неповажною причину відсутності позивачки на робочому місці. Також районний суд вказав, що прийняття рішення про відповідність чи невідповідність працівника обумовленій роботі відноситься до компетенції саме власника або уповноваженого ним орган, що відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 381/4968/16-ц.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 липня 2019 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що 02 січня 2019 року позивачка, яка була належним чином повідомлена про її звільнення на підставі статті 28 КЗпП України

з 08 січня 2019 року, з 03 січня 2019 року на роботу не виходила без поважних причин. Суд апеляційної інстанції вказав, що посилання позивачки на незаконність наказу від 02 січня 2019 року про її майбутнє звільнення не може вважатись поважною причиною та виправданою підставою для невиходу на роботу. На думку суду апеляційної інстанції, звільнення позивачки на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з прогулом без поважних причин відбулося з дотриманням норм законодавства, а позовні вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами. Також суд апеляційної інстанції відхилив як необґрунтовані доводи позивачки щодо дискримінації відносно неї з боку роботодавця.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначила неправильне застосування судами норм матеріального

і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), та необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 381/4968/16-ц (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявниця посилається на пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, і встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що позивачку було звільнено двічі, оскільки при винесенні наказу про звільнення за прогул був чинним наказ про звільнення на підставі статті 28 КЗпП України. Позивачка стверджує, що суди не дослідили надані нею докази щодо виконання нею на безоплатній основі обов`язків начальника відділу з загально-правової роботи, а також не врахували порушення відповідачем законодавства про працю та охорону праці. Вказує, що суди безпідставно відмовили у задоволенні її клопотання про виклик для надання пояснень тимчасово виконуючого обов`язки директора дирекції з правового забезпечення КП «Київтеплоенерго»

ОСОБА_3 . Позивачка наголошує на тому, що відповідач не мав права самостійно змінювати підставу, визначену нею у заяві про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, а суди попередніх інстанцій не досліджували питання порушення відповідачем законодавства про працю та охорону праці, не врахувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 161/10248/16-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 756/9266/15-ц. На думку позивачки, суди не врахували правову позицію стосовно того, що працівник має підпорядковане становище перед працедавцем, а тому потребує підвищеного захисту, висловлену у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 367/8553/17, від 30 січня 2018 року у справі № 333/7828/14-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 644/8881/16-ц, від 20 січня 2019 року у справі № 711/1467/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12 та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Заявниця вважає, що роботодавцем порушено порядок звільнення, передбачений частиною другою статті 28 КЗпП України. Наголошує на тому, що судами не було досліджено доповідну записку ОСОБА_3 , яка стала підставою для звільнення позивачки на підставі статті 28 КЗпП України. Заявниця стверджує, що її не було ознайомлено із посадовою інструкцією. Посилається на те, що судами також не було враховано правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі

№ 761/13137/17-ц, від 12 березня 2020 року у справі № 808/2842/17,

від 22 січня 2020 року у справі № 823/3540/14, відповідно до яких висновок про невідповідність працівника займаній посаді має бути обґрунтований та документально підтверджений. Зазначає, що при звільненні на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України її не було ознайомлено з наказом про звільнення, в неї не були взяті пояснення, не враховано ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставин, за яких його було вчинено, її попередню роботу. ОСОБА_1 вказує, що судом апеляційної інстанції безпідставно не задоволено її клопотання та не зупинено провадження у справі для отримання від профспілкової організації, членом якої вона є, згоди на її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, що суперечить правовим висновкам, висловленим у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 408/1847/16-ц,

від 05 вересня 2019 року у справі № 336/5828/16, від 26 лютого 2020 року

у справі № 369/7966/16-ц, від 15 липня 2020 року у справі № 760/11864/16, від 08 липня 2020 року у справі № 569/17130/17, від 17 червня 2020 року

у справі № 185/676/18, а також у постановах Верховного Суду України

від 01 жовтня 2013 року у справі № 21-319а13, від 25 березня 2014 року

у справі № 21-44а14.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу КП «Київтеплоенерго» просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові

рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. ОСОБА_3 вважає, що непогодження позивачки з рішенням адміністрації про її майбутнє звільнення і намір оскарження такого звільнення не можуть вважатись поважними причинами відсутності на робочому місці, тому суди попередніх інстанцій в межах заявлених в суді першої інстанції вимог дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

До Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали у зв`язку з порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно наказу від 22 серпня 2018 року № 1264-к ОСОБА_1 прийнято на посаду головного юрисконсульта відділу з загально-правової роботи дирекції з правового забезпечення КП «Київтеплоенерго» з випробувальним терміном за погодженням сторін строком три місяці на підставі заяви ОСОБА_1 від 22 серпня 2018 року.

З 08 листопада 2018 року по 30 грудня 2018 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному.

02 січня 2019 року КП «Київтеплоенерго» було видано наказ № 28-К про звільнення ОСОБА_1 на підставі статті 28 КЗпП України з 08 січня

2019 року. З наказом ОСОБА_1 ознайомлено під підпис та вручено копію наказу 02 січня 2019 року.

02 січня 2019 року ОСОБА_1 на ім`я керівника КП «Київтеплоенерго» було подано заяву щодо припинення трудового договору з 02 січня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.

За наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України адміністрацією

КП «Київтеплоенерго»було відмовлено у її задоволенні у зв`язку з відсутністю факту порушення адміністрацією підприємства вимог чинного законодавства, якими регулюються трудові відносини, умов колективного та трудового договору, а викладені в заяві обставини, на які міститься посилання, визнані такими, що не відповідають дійсності, про що працівника повідомлено листом від 02 січня 2019 року під особистий підпис.

З 03 січня 2019 року по 08 січня 2019 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі, про що складені відповідні акти від 03 січня 2019 року та 08 січня 2019 року, причини її відсутності роботодавцю не були відомі.

У відповідності до наказу від 08 січня 2019 року № 52-К до наказу

від 02 січня 2019 року № 28-К були внесені зміни, відповідно до яких

ОСОБА_1 було звільнено з посади головного юрисконсульта відділу з загально-правової роботи дирекції з правового забезпечення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. Підстава: акти про відсутність на роботі від 03 січня 2019 року,

від 08 січня 2019 року, акт про фіксацію відмови від надання письмових пояснень, доповідна записка від 08 січня 2019 року.

ОСОБА_1 під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій визнавала факт невиходу на роботу з 03 січня 2019 року

по 08 січня 2019 року, обґрунтовуючи це тим, що вона вважала незаконним наказ від 02 січня 2019 року № 28-К та 08 січня 2019 року звернулась до суду із позовом про його оскарження і поновлення на роботі.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 2 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частинами першою, шостою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частин першої, другої статті 26 КЗпП України при укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.

В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації, - шести місяців (частина перша статті 27 КЗпП України).

За змістом частини другої статті 28 КЗпП України у разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

Статтею 139 КЗпП України передбачено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.

Згідно пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня.

Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі надається виходячи з конкретних обставин, які встановлюються на підставі наданих сторонами доказів.

Причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: стихійні лиха; аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за раптово захворілим членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

У відповідності до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачка була відсутня на роботі

з 03 січня 2019 року по 08 січня 2019 року, що нею не заперечувалось, без поважних причин. Судами було правильно враховано, що непогодження позивачки із наказом від 02 січня 2019 року № 28-К про звільнення на підставі статті 28 КЗпП України та намір його оскарження в судовому порядку не може бути підставою для невиходу на роботу в період, коли трудові відносини між сторонами тривали. Відповідач попередив позивачку про наступне звільнення за три дні, а останнім робочим днем позивачки у відповідності до наказу від 02 січня 2019 року № 28-К було 08 січня 2019 року.

Оцінивши у сукупності надані сторонами докази, врахувавши пояснення сторін спору, суди зробили обґрунтовані висновки щодо законності застосування роботодавцем дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення працівника на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із відсутністю на роботі без поважних причин 03 й 08 січня 2019 року, не встановили порушення відповідачем вимог частини третьої статті 149 КЗпП України. Також суди попередніх дійшли правильного висновку, що працівник до закінчення трудових відносин, після ознайомлення з наказом від 02 січня 2019 року № 28-К про звільнення на підставі статті 28 КЗпП України, самовільно, без погодження з роботодавцем припинила виконувати трудові обов`язки, що мало наслідком виникнення нової підстави для звільнення працівника, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції у порушення положень частини дев`ятої статті 43 КЗпП України не зупинив провадження у справі та не запитав згоду виборного органу профспілкової організації, оскільки позивач не обґрунтовувала зазначеними обставинами (відсутність попередньої згоди профспілкової організації) свої позовні вимоги під час розгляду справи в суді першої інстанції, а заявила відповідне клопотання з наданням заяви про вступ до профспілкової організації під час останнього судового засідання при апеляційному перегляді справи судом апеляційної інстанції, не надавши при цьому докази неможливості подання відповідних доказів до суду першої інстанції. Відповідно до частини шостої статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги, нові підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 вересня

2018 року у справі № 161/10248/16-ц, від 11 липня 2018 року у справі

№ 756/9266/15-ц,від 12 червня 2019 року у справі № 367/8553/17,

від 30 січня 2018 року у справі № 333/7828/14-ц, від 10 липня 2019 року

у справі № 644/8881/16-ц, від 20 січня 2019 року у справі № 711/1467/18,

від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 761/13137/17-ц, від 12 березня 2020 року у справі № 808/2842/17, від 22 січня 2020 року

у справі № 823/3540/14, від 30 січня 2018 року у справі № 408/1847/16-ц,

від 05 вересня 2019 року у справі № 336/5828/16, від 26 лютого 2020 року

у справі № 369/7966/16-ц, від 15 липня 2020 року у справі № 760/11864/16, від 08 липня 2020 року у справі № 569/17130/17, від 17 червня 2020 року

у справі № 185/676/18, а також у постановах Верховного Суду України

від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12, від 01 жовтня 2013 року

у справі № 21-319а13, від 25 березня 2014 року у справі № 21-44а14, є необґрунтованими, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявницею постановах.

Доводи заявниці щодо необхідності відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі

№ 381/4968/16-ц, не можуть бути визнані обґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається, позивачку було звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин, тому суди не надавали оцінку законності звільнення працівника у відповідності до

статті 28 КЗпП України у зв`язку із невідповідністю працівника роботі за результатами випробування при прийнятті на роботу. До наказу від 02 січня 2019 року № 28-К було внесено відповідні зміни на підставі наказу від 08 січня 2019 року № 52-К.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для постановлення окремої ухвали судом касаційної інстанції відсутні.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович