27.01.2023

№ 760/10003/17

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 760/10003/17

провадження № 61-6900 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ;

відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 ;

треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Солом`янська районна у м. Києві державна адміністрація;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року у складі судді Козленко Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2022 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Залізничної районної ради народних депутатів м. Києва від 31 січня 1990 року видано ордер № 78540 на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю в складі чотирьох осіб: ОСОБА_1 , його дружину - ОСОБА_8 , сина - ОСОБА_4 та його дружину - ОСОБА_2 .

Указував, що на підставі рішення Залізничного районного суду м. Києва від 14 серпня 1998 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано. У серпні 1998 року ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 вибули в інше жиле приміщення на постійне місце проживання та фактично з цього часу не проживають за місцем своєї реєстрації у спірній квартирі, не беруть участі в утриманні квартири. На неодноразові прохання щодо зняття з реєстрації відповідачі не реагують, при цьому, він вимушений нести додаткові витрати на оплату комунальних послуг. Вказував, що ОСОБА_2 має на праві власності інше житло, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

У вересні 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Солом`янська районна в м. Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що з 10 квітня 1990 року ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , вселилася у квартиру в установленому законом порядку, на підставі ордера як член сім`ї і мала рівне зі ОСОБА_1 право на користування спірною квартирою. За вказаною адресою також зареєстровані її сини - ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , колишній чоловік - ОСОБА_4 , його батьки - ОСОБА_1 та ОСОБА_8 та сестра - ОСОБА_5 . Після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у серпні 1998 року батьки колишнього чоловіка почали здійснювати психологічний тиск на неї та сина ОСОБА_3 , створювати нестерпні умови для проживання у спірній квартирі з метою їх виселення, здійснили заміну замків на вхідних дверях, чим фактично позбавили їх права користування спірним житловим приміщенням. За фактом чинення перешкод у користуванні спірною квартирою ОСОБА_2 зверталась до правоохоронних органів.

Указували, що відсутність їх за місцем реєстрації обумовлена, зокрема, тим, що ОСОБА_2 має хворих батьків, які зареєстровані та проживають у м. Одеса, у зв`язку з чим ОСОБА_2 має періодичні поїздки до м. Одеса, де допомагає та підтримує своїх батьків. Крім того, за характером роботи та у зв`язку з необхідністю забезпечувати сім`ю ОСОБА_2 має часті тривалі відрядження за межі України (понад 2-3 місяці одноразово), за останні три роки перетинала кордон 12 разів. Наявність у ОСОБА_2 на праві власності іншого житла не може бути підставою для позбавлення її права користування спірною квартирою.

Також їм стало відомо, що колишній чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_4 майже 20 років постійно проживає у США, отримав громадянство цієї країни. Реєстрація ОСОБА_4 за адресою спірної квартири порушує права позивачів на користування та розпорядження вказаним майном та є підставою для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою відповідно до вимог статей 71 72 ЖК України.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд усунути їм перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення до вказаної квартири; визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування вказаною квартирою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 добровільно у 1998 році виселилися із квартири АДРЕСА_1 . Доказів вчинення ними будь-яких дій щодо збереження за собою на час відсутності права на користування спірним житловим приміщенням, суду не надано, що вказує на втрату ними інтересу до спірного жилого приміщення. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі за первісним позовом втратили право користування спірним житловим приміщенням, доказів поважності пропуску строку, за час якого за наймачами зберігається право користування житловим приміщенням, встановленого у статті 71 ЖК України, відповідачі не надали.

Також ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не доведено належними та допустимим доказами, що з 1998 року з боку родини колишнього чоловіка їм чинились перешкоди в користуванні спірною квартирою, які б обумовили відсутність можливості вселитися за цей час у спірне житло, тому підстави для задоволення зустрічного позову відсутні. При цьому суд зауважив, що заяви щодо чинення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням до органів поліції та житлових органів були подані ОСОБА_2 лише після відкриття провадження у цій справі.

Суд першої інтенції врахував, що ОСОБА_2 забезпечена власним житлом, має на праві власності двокімнатну квартиру, загальною площею 84 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , та двокімнатну квартиру, загальною площею 95,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , а тому її право на житло не порушено.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 05 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що поважних причин, передбачених статтею 71 ЖК України, за наявності яких житлове приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї понад шість місяців, не встановлено, а тому суд першої інстанції правомірно визнав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірною квартирою. Також ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надано належних та допустимих доказів чинення їм перешкод у користуванні квартирою з 1998 року ОСОБА_1 та доказів неможливості проживання у спірній квартирі, а тому є правильними висновки суду першої інстанції про відсутність відстав для задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користування спірним нерухомим майном та вселення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2022 року й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, зустрічний позов ОСОБА_2 - задовольнити.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2022 року у справі № 923/1341/20, від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13, від 27 липня 2021 року у справі № 357/4897/20, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17 тощо, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2022 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 760/10003/17 із Солом`янського районного суду м. Києва.

У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що акт від 31 березня 2017 року про не проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі, на який послались суди попередніх інстанцій, не є належним та допустимим доказом, оскільки підписаний особами - сусідами та представниками ЖЕДу, які особисто не заходили до спірної квартири, а відтак не могли посвідчити обставини, які у ньому вказані. Встановити дійсність підписів осіб, які підписали акт, також неможливо.

Зазначала, що нею вживались заходи для виклику і допиту сусідів, які підписали акт про не проживання від 31 березня 2017 року, їх неявка після неодноразових викликів, на думку заявника, і є свідченням недостовірності цього акту.

Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на обставини, викладені у її запереченнях, у яких вона зазначала, що 31 березня 2017 року її дійсно у спірній квартирі не було, адже з другої половини березня 2017 року та, зокрема 31 березня 2017 року, вона знаходилася у м. Одесі разом з хворими батьками. На її думку, скориставшись тяжкими сімейними обставинами та перебуванням її за межами м. Києва, ОСОБА_1 ініціював складення акта про не проживання від 31 березня 2017 року.

Вказувала, що суди дійшли помилкового висновку, що звернення до правоохоронних органів з приводу чинення перешкод у користуванні спірною квартирою пов`язані з подачею ОСОБА_1 первісного позову, та зазначала, що до жовтня 2017 року ОСОБА_1 не чинив їй перешкод у доступі до квартири, а тому до цього часу і не було потреби у зверненнях до правоохоронних органів.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин Просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що 31 січня 1990 року виконавчим комітетом Залізничної районної ради народних депутатів м. Києва ОСОБА_1 на сім`ю з чотирьох осіб - ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 видано ордер на житлове приміщення № 78540 на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 41,05 кв. м. Ордер був виданий на підставі рішення виконавчого комітету Залізничної районної ради народних депутатів м. Києва від 29 січня 1990 року за № 19 п 12 (а. с. 15, т. 1).

Квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою.

Згідно довідки житлово-експлуатаційної дільниці № 901 структурного підрозділу комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» від 29 березня 2017 року за № 1705 (форма № 3), в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано сім осіб: ОСОБА_1 (власник особового рахунку), його дружина - ОСОБА_8 , дочка - ОСОБА_5 , син - ОСОБА_4 , дружина сина (невістка) - ОСОБА_2 , онук - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та онук ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 4, т. 1).

Відповідно до акту, складеного 31 березня 2017 року за участю мешканців будинку АДРЕСА_4 , - ОСОБА_10 (квартира АДРЕСА_4 ), ОСОБА_11 (квартира АДРЕСА_5 ), ОСОБА_12 (квартира АДРЕСА_6 ), та підписаного майстром технічної дільниці Іванисько О. та начальником ЖЕД № 901 Дудар М., ОСОБА_2 з 1998 року, а ОСОБА_3 - з часу народження не проживають в квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 12, т. 1).

Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 05 квітня 2017 року за № 84333065, ОСОБА_2 на праві власності належать двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 84 кв. м, та двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 95,1 кв. м, нежилі приміщення у м. Одесі (а. с. 9-10, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Аналіз статей 71 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутності поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21).

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з серпня 1998 року у спірній квартирі не проживають, не сплачують комунальні послуги та не вчиняють жодних дій щодо утримання квартири в належному стані.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, належним чином оцінивши письмові докази, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 постійно не проживають у спірній квартирі АДРЕСА_1 більше шести місяців без поважних причин, тому наявні підстави для визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Факт не проживання ОСОБА_2 з 1998 року, а ОСОБА_3 - з часу народження у спірній квартирі підтверджено актом, складеним 31 березня 2017 року за участю мешканців будинку АДРЕСА_4 , та підписаним працівниками ЖЕД № 901.

Надаючи оцінку поданим сторонами доказам, суди обґрунтовано виходили із того, що акт від 31 березня 2017 року про не проживання відповідачів за первісним позовом за місцем їх реєстрації у спірній квартирі є письмовим доказом, містить інформацію щодо предмета доказування, був отриманий без порушень та в порядку, встановленому законом, містить відповідні підписи та печатку, а тому є належним, допустимим та достовірним доказом в справі у розумінні статей 76-80 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що особи, які підписали акт, не з`явились у судове засідання для надання пояснень щодо викладених у ньому обставин, а тому вказаний акт не є достовірним доказом, - зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Крім того, матеріалами справи підтверджено, що при розгляді справи у суді першої інстанції саме представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 відмовився від подальшого виклику свідків, що підтверджується записом у протоколі судового засідання від 06 жовтня 2020 року (а. с. 34, т. 3).

Також ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не довели, що у спірній квартирі знаходяться їх речі.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій вважали, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без поважних причин не проживають у квартирі АДРЕСА_1 понад строки, встановлені законом, дійшли обґрунтованих висновків про задоволення первісного позову ОСОБА_1 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Судами не встановлено, а матеріали справи не містять будь-яких доказів про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 намагалися проживати у спірній квартирі з 1998 року, а ОСОБА_1 чинив їм перешкоди, та зауважили, що звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування, керуючої компанії з обслуговування житлового фонду щодо чинення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням датовані жовтнем-груднем 2017 року, тобто після звернення ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, та відкриття провадження у цій справі.

Тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову.

Верховний Суд погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій, яких суди дійшли його на підставі належним чином оцінених доказів, правильного застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі «Powell and Rayner v. the U.K.» (Пауел та Рейнер проти Сполученого Королівства)). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» (Гіллоу проти Сполученого Королівства)), так і на наймача (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» (Ларкос проти Кіпру)).

ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Buckley v. UK» (Баклі проти Сполученого Королівства)).

Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.

ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, необхідно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

З урахуванням зазначених норм права та релевантної практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.

У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виселились із спірної квартири у 1998 році з власної ініціативи та не проживають у квартирі понад встановлений законом строк, що вказує на втрату ними інтересу до спірного жилого приміщення.

При цьому судами було враховано, що ОСОБА_2 на праві власності належать двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 84 кв. м, та двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 95,1 кв. м.

Таким чином, встановивши зазначені обставини, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову та правильно вважали, що передбачене статтею 47 Конституції України право ОСОБА_2 на житло не буде порушено, виходячи із встановлених обставин справи.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.

Таким чином, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Посилання касаційної скарги на неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2022 року у справі № 923/1341/20, від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13, від 27 липня 2021 року у справі № 357/4897/20, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович