Постанова
Іменем України
22 березня 2021 року
м. Київ
справа № 760/18229/15-ц
провадження № 61-16496св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Бебко-Авто»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 27 лютого 2019 року у складі судді Українця В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Бебко-Авто» (далі - ТОВ «Бебко-Авто») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про стягнення коштів, посилаючись на те, що в період з грудня 2014 року по червень 2015 року ОСОБА_1 без достатньої правової підстави набув грошові кошти ТОВ «Бебко-Авто» в сумі 327 000 грн, самостійно здійснивши 22 перекази з банківського рахунку товариства на власний рахунок. При цьому метою створення наявності правових підстав для здійснення вищезазначених переказів відповідач вказав у платіжних дорученнях «поворотна фінансова допомога», проте будь-які договори як можлива підстава для перерахування поворотної фінансової допомоги між сторонами не укладалися. Враховуючи викладене, ТОВ «Бебко-Авто» просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь безпідставно набуті кошти в розмірі 327 000 грн.
Заочним рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Бебко-Авто» безпідставно набуті кошти в розмірі 321 000 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 02 лютого 2018 року заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено. Заочне рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2016 року скасовано, а справу призначено до судового розгляду за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 27 лютого 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Бебко-Авто» безпідставно набуті кошти в розмірі 282 000 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 отримав грошові кошти в розмірі 282 000 грн., які належать ТОВ «Бебко-Авто», без достатніх правових підстав та не повернув їх власнику. При цьому сторони не надали жодних доказів на підтвердження існування та виконання договірного зобов`язання, тому між ними виник спір щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, у зв`язку з чим на спірні правовідносини поширюється положення статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Постановою Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 27 лютого 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Додані до апеляційної скарги копії договорів про надання поворотної фінансової допомоги, підписані ОСОБА_1 як фізичною особою та ним же як директором від імені ТОВ «Бебко-Авто», а також копію квитанції до прибуткового касового ордера від 13 серпня 2015 року № 1 колегія суддів не прийняла, оскільки відповідач не навів причин неможливості їх подання до суду першої інстанції. При цьому апеляційним судом враховано, що зазначаючи у заяві про перегляд заочного рішення про наявність укладених між сторонами в цій справі договорів поворотної фінансової допомоги та про повернення ним коштів, відповідач не надав жодних доказів на підтвердження цих обставин ні до вказаної заяви, ні до суду першої інстанції під час розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що стаття 1212 ЦК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Суди попередніх інстанцій порушили принцип змагальності сторін та розглянули справу на підставі доказів, поданих лише стороною позивача, частина з яких є неналежними та недопустимими. Після скасування заочного рішення та призначення справи до розгляду за правилами загального позовного провадження місцевий суд не провів підготовче засідання, як того вимагають положення статей 196 197 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), чим позбавив його можливості надати докази на підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень. Порушуючи його право на справедливий судовий розгляд, суд апеляційної інстанції безпідставно не долучив до матеріалів справи додані ним до апеляційної скарги копії договорів про надання поворотної фінансової допомоги та квитанції до прибуткового касового ордера від 13 серпня 2015 року № 1, якими підтверджується факт існування між сторонами договірних правовідносин та повернення ним грошових коштів.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Солом`янського районного суду міста Києва.
26 вересня 2019 року справа № 760/18229/15-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що 18 листопада 2014 року між ТОВ «Бебко-Авто» та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір, за яким відповідача прийнято на посаду директора цього товариства.
12 серпня 2015 року загальними зборами учасників (засновників) ТОВ «Бебко-Авто» ОСОБА_1 звільнено з посади директора товариства та виключено його зі складу підписантів, що підтверджується протоколом від 12 серпня 2015 року № 10.
Згідно з наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями в період з грудня 2014 року по червень 2015 року з рахунку ТОВ «Бебко-Авто», відкритому в Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк», на особистий рахунок ОСОБА_1 були перераховані грошові кошти в загальній сумі 282 000 грн. Призначення платежу: поворотна фінансова допомога.
Довідкою ТОВ «Бебко-Авто» від 18 лютого 2016 року № 1 підтверджується, що у процесі звільнення директора товариства ОСОБА_1 , зокрема під час приймання-передачі бухгалтерських документів, будь-які договори про надання відповідачу поворотної фінансової допомоги не передавалися.
ОСОБА_1 не повернув позивачу вищевказані грошові кошти.
Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Таким чином, зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, в тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків належать, зокрема договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вичинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватися тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що ОСОБА_1 набув грошові кошти без достатніх правових підстав та не повернув їх ТОВ «Бебко-Авто», у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про стягнення цих коштів на підставі статті 1212 ЦК України.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про те, що після скасування заочного рішення та призначення справи до розгляду за правилами загального позовного провадження, місцевий суд не провів підготовче засідання, як того вимагають положення статей 196 197 ЦПК України, чим позбавив його можливості надати докази на підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень, а суд апеляційної інстанціїбезпідставно не долучив до матеріалів справи додані ним до апеляційної скарги копії договорів про надання поворотної фінансової допомоги та квитанції до прибуткового касового ордера від 13 серпня 2015 року № 1, якими підтверджується факт існування між сторонами договірних правовідносин та повернення ним грошових коштів, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Нормами ЦПК України не передбачено проведення підготовчого судового засідання після скасування заочного рішення, оскільки при первісному розгляді справи місцевий суд провів дії, вчинення яких було передбачене главою 3 «Провадження у справі до судового розгляду» (статті 129-131) ЦПК України в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року (глава 3 «Підготовче засідання»(статті 189-200)ЦПК України).У заяві про перегляд заочного рішення відповідач повинен був зазначити посилання на докази, якими він обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача, та додати до цієї заяви всі необхідні матеріали (стаття 285 ЦПК України). Однак заявник не дотримався цих вимог ні при поданні вказаної заяви, ні під час її розгляду місцевим судом. Крім того, будучи обізнаною про скасування заочного рішення та призначення справи до судового розгляду за правилами загального позовного провадження, сторона відповідача також не подала будь-яких доказів на обґрунтування свої заперечень проти позову.
Пунктом 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з`явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Враховуючи наведене, встановивши, що сторона відповідача мала об`єктивну можливість подати до суду першої інстанції зазначені вище докази, апеляційний суд обґрунтовано відмовив заявнику в задоволенні клопотання про їх прийняття та дослідження.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко