№ 760/4080/19

Постанова

Іменем України

11 березня 2021 року

м. Київ

справа № 760/4080/19

провадження № 61-9866св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року у складі судді Усатової І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Шахової О. В., Вербової І. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку в розмірі 1 039 872,34 грн.

Зазначений позов мотивований тим, що у межах трудових відносин між сторонами виник трудовий спір щодо незаконності наказу від 20 квітня 2015 року № 162-П про звільнення його з роботи, у зв`язку з чим він звернувся до суду з позовом про скасування зазначеного наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Згідно з рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 у справі № 760/9748/15-ц та постановою Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2018 року у справі № 14-249цс18 його позовні вимоги були задоволено частково, а саме скасовано наказ про звільнення з роботи та поновлено його на посаді заступника начальника юридичної служби відповідача, стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 квітня 2015 року до 10 жовтня 2016 року в розмірі 688 695,94 грн та моральну шкоду у розмірі 5 000 грн. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 лютого 2017 року виправлено арифметичну помилку в мотивувальній частині рішення суду від 10 жовтня 2016 року та зазначено, що стягненню підлягає 721 862,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Лише 28 листопада 2018 року Головою Правління Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») Шевченком К. Є. було видано наказ № 436-П про: скасування пункту 8 наказу №162-П; поновлення його на роботі з дати звільнення - 20 травня 2015 року; виплату йому середнього заробітку за період з 20 квітня 2015 року до 10 жовтня 2016 року в розмірі 721 862 грн та моральної шкоди в розмірі 5 000 грн.

Вказав, що вищевказаними рішеннями судів встановлено його середньоденний заробіток у розмірі 1 950,98 грн.

Посилаючись на положення статей 117 236 КЗпП України зазначив про те, що затримка по виплаті заробітної плати за період з 11 жовтня 2016 року до 27 листопада 2018 року складає 533 робочі дні, отже сума компенсації заборгованості середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає сплаті з відповідача на його користь становить 1 039 872,34 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ АБ «Укргазбанк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у розмірі 1 039 872,34 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року не було виконане вчасно всупереч вимогам чинного законодавства про працю, а позивача було поновлено на роботі лише 28 листопаді 2018 року. Оскарження судового рішення в суді вищої інстанції не є належною підставою для невиконання рішення суду про поновлення на роботі.

Також суд першої інстанції зазначив про те, що звертаючись до суду з цим позовом позивач, посилаючись на положення статті 236 КЗпП України просив стягнути середній заробіток за час затримки.

Стягуючи з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000 грн, місцевий суд виходив з того, що позивач на підтвердження оплати послуг за договором в розмірі 21 303,94 грн надав квитанцію до прибуткового касового ордера від 28 січня 2019 року № 5908-1, проте такі витрати є неспівмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у Солом`янському районному суді міста Києва, затраченим ним часом на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи), не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» залишено без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ПАТ АБ «Укргазбанк» подало касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що у позовній заяві позивач стверджував про затримку у проведенні банком розрахунку при його звільненні. Предметом позову (матеріально-правовою вимогою) є стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, а з вимогами стягнути середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі ОСОБА_1 не звертався.

Отже, суд вийшов за межі предмета спору, вирішив справу за вимогами, які не заявлялися позивачем і були змінені ним з порушенням процесуального права, чим порушено частину другу статті 264 ЦПК України.

Наказ про поновлення було видано банком 28 листопада 2018 року, а з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення позивач звернувся безпосередньо під час судового засідання 11 листопада 2019 року, тобто з пропуском тримісячного строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України. Відтак вказаний строк був пропущений.

Можливість вирішення саме апеляційним судом заяви відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася в суді першої інстанції підтверджується правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц.

ОСОБА_1 не працював 28 листопада 2018 року і вимог про проведення розрахунку до банку не пред`являв. Така вимога вперше викладена ним у позовній заяві у цій справі, тому не підлягають задоволенню вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника на підставі статей 116 117 КЗпП України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року не було виконане вчасно відповідачем, всупереч вимогам чинного законодавства про працю, і його було поновлено на посаді лише 28 листопада 2018 року.

Зі змісту статей 24, 31, частини п`ятої статті 235 КЗпП України випливає, що негайне виконання рішення суду це є обов`язок, а не право власника, не пізніше наступного дня після проголошення судового рішення видати наказ (розпорядження) про поновлення працівника на роботі і фактично допустити його до виконання попередніх обов`язків. А добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14037цс19).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 липня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Солом`янського районного суду міста Києва.

10 грудня 2020 року справа № 760/4080/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ АБ «Укргазбанк», в якому просив скасувати наказ від 20 квітня 2015 року № 162-П про звільнення його з роботи та поновити на роботі на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ «Укргазбанк», стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та 100 000 грн моральної шкоди.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 24 лютого 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 24 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ПАТ АБ «Укргазбанк» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Визнано незаконним наказ від 20 квітня 2015 року № 162-П про звільнення ОСОБА_1 з роботи та поновлено його на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ «Укргазбанк».

Стягнуто з ПАТ АБ «Укргазбанк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 688 695,94 грн та моральну шкоду в розмірі 5 000 грн.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 лютого 2017 року задоволено заяву позивача про виправлення арифметичної помилки. Виправлено арифметичні помилки в мотивувальній та резолютивній частинах рішення суду, зазначивши вірно, що стягненню підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 721 862,60 грн.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2018 року у справі № 760/9748/15-ц (провадження № 14-249цс18) узадоволенні заяви ПАТ АБ «Укргазбанк» про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року відмовлено.

Вищевказаними рішеннями судів встановлено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становив 1950,98 грн.

Також судами встановлено, що наказом Голови Правління ПАТ АБ «Укргазбанк» Шевченка К. Є. від 28 листопада 2018 року № 436-П, на підставі зазначеного вище рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року та постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2018 року, було скасовано пункт 8 наказу № 162-П, поновлено позивача на роботі з дати звільнення 20 травня 2015 року, виплачено позивачу середній заробіток за період з 20 квітня 2015 року до 10 жовтня 2016 року у розмірі 721 862 грн та моральної шкоди у розмірі 5 000 грн.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказував про те, що затримка розрахунку по виплаті заробітної плати в період з 11 жовтня 2016 року до 27 листопада 2018 року складає 533 робочі дні, та згідно з проведеним розрахунком середній заробіток за час затримки становить 1 039 872,34 грн.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною сьомою статті 235 КЗпП України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі виконано лише 28 листопада 2018 року.

У відповідності до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.

Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.

Згідно з положеннями статей 14 367 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом про поновлення на роботі, судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.

Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

Отже, на порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, відповідач виконав рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2016 року про поновлення позивача на роботі лише 28 листопада 2018 року.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі відповідачем виконано лише 28 листопада 2018 року, тому в силу вимог статті 236 КЗпП України наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Також правильним є висновок судів попередніх інстанцій про стягнення з відповідача на користь позивача витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги, у розмірі 6 000 грн, оскільки витрати в розмірі 21 303,94 грн, які були заявлені позивачем, є неспівмірними із складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг у Солом`янському районному суді міста Києва, затраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію таких витрат, розумності їхнього розміру.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Вказаний висновок апеляційного суду є помилковим, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У звязку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).

Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).

Враховуючи викладене, висновок апеляційного суду про те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України є помилковим, проте не вплинув на правильність вирішення спору, у зв`язку із тим, що відповідачем не пропущено строк звернення до суду з позовом, а відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд мав можливість вирішити заяву відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася в суді першої інстанції, що узгоджується правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Стаття 236 КЗпП України передбачає, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (висновок Верховного Суду України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15).

Враховуючи те, що наказ про поновлення позивача на роботі було видано 28 листопада 2018 року, а з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду через засоби поштового зв`язку 08 лютого 2019 року, тому ним не пропущено тримісячний строк звернення до суду з цим позовом, передбачений КЗпП України.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд вийшов за межі предмета спору, вирішив справу за вимогами, які не заявлялися позивачем і були змінені ним з порушенням норм процесуального права, також не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький