№ 761/18088/18

Постанова

Іменем України

31 травня 2022 року

місто Київ

справа № 761/18088/18

провадження № 61-7289св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року, постановлене суддею Піхур О. В., постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Гуля В. В., та постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Невідомої Т. О., Іванової І. В., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача за позовом про визнання недійсним договору іпотеки

Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») у травні 2018 рокузвернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору іпотеки від 19 грудня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 27 липня 2007 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 уклали договір кредиту № 08-038/371, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 573 000, 00 швейцарських франків зі сплатою 9, 85 % річних з кінцевим терміном повернення до 27 липня 2022 року.

05 жовтня 2007 року банк та ОСОБА_3 уклали кредитний договір

№ 08-038/484, відповідно до умов якого кредитор надав ОСОБА_3 кредитні кошти у розмірі 211 006, 00 швейцарських франків зі сплатою 10, 0 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту до 05 жовтня 2027 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передали відповідно до договорів від 27 липня 2007 року № 02-038/690 та 05 жовтня 2007 року № 02-038/899 в іпотеку ПАТ «Укрсоцбанк» п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

ПАТ «Укрсоцбанк» 27 грудня 2017 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно дізналося, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Юрієм Вікторовичем 19 грудня 2017 року, предметом якого є спірна квартира.

На переконання банку, такий договір іпотеки є незаконним, оскільки укладений внаслідок незаконного вилучення запису про обтяження квартири іпотекою ПАТ «Укрсоцбанк» та за відсутності дозволу банку на передачу свого іпотечного майна у наступну іпотеку.

У зв`язку з наведеним ПАТ «Укрсоцбанк» просило визнати недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 19 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В.

Стислий виклад позиції позивача за об`єднаним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки

Також у травні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Банк обґрунтовував свої вимоги тим, що ОСОБА_3 припинила виконувати свої кредитні зобов`язання, що призвело до виникнення заборгованості за кредитними договорами, яка станом на 01 травня 2018 року складає 35 029 544, 94 грн - за кредитним договором від 27 липня 2007 року № 08-038/371 та 12 587 827, 54 грн - за кредитним договором від 05 жовтня 2007 року № 08-038/484.

Позивач стверджував, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 здійснили незаконне відчуження предмета іпотеки ОСОБА_1 , яка, в свою чергу, здійснила відчуження квартири ОСОБА_2 .

У зв`язку з наведеним позивач просив суд в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 27 липня 2007 року № 08-038/371, яка становить 549 733, 31 швейцарських франків (що на момент подання позову еквівалентно 14 650 705, 51 грн) - сума кредиту; 517 721, 98 швейцарських франків (що на момент подання позову еквівалентно 13 797 585, 35 грн) - проценти; 2 870 413, 13 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 3 710 840, 95 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків, а також в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 05 жовтня 2007 року

№ 08-038/484, яка становить 207 023, 77 швейцарських франків (що на момент подання позову еквівалентно 5 517 301, 27 грн) - сума кредиту; 197 476, 89 швейцарських франків (що на момент подання позову еквівалентно 5 262 871, 48 грн) - відсотки; 391 795, 61 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 1 415 859, 18 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; звернути стягнення на предмет іпотеки, на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом реалізації її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною 6 376 236, 00 грн.

Ухвалою від 19 червня 2019 року Шевченківський районний суд міста Києва об`єднав справи за згаданими позовами ПАТ «Укрсоцбанк» в одне судове провадження.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 надала відзив на позов ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання договору іпотеки недійсним, стверджувала, що оспорюваний банком договір є законним, відповідає внутрішній волі сторін та вимогам законодавства. Також стверджувала, що між нею та банком немає кредитних правовідносин, оскільки кредитні договори є нікчемними, що підтверджується судовими рішеннями. Оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» не є стороною договору дарування, його права не порушені, а тому банк не може звертатися до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки.

Інші учасники справи не скористалися правом подати відзиви на позови ПАТ «Укрсоцбанк»

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 19 вересня 2019 року Шевченківський районний суд міста Києва задовольнив позови ПАТ «Укрсоцбанк».

Суд визнав недійсним договір іпотеки квартири від 19 грудня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

В рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 27 липня 2007 року № 08-038/371, яка складає 549 733, 31 швейцарських франків, що на 19 вересня 2019 року в гривневому еквіваленті складає 13 628 422, 54 грн, та за кредитним договором від 05 жовтня 2007 року

№ 08-038/484, яка складає 207 023, 77 швейцарських франків, що на 19 вересня 2019 року в гривневому еквіваленті складає 5 132 320, 28 грн, - звернув стягнення на предмет іпотеки, квартиру АДРЕСА_1 , шляхом продажу на прилюдних торгах у виконавчому провадженні, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», за ціною, визначеною незалежним експертом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайну ціну на цей вид майна.

Суд здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позови ПАТ «Укрсоцбанк», суд першої інстанції зазначив, що, укладаючи оспорюваний договір іпотеки, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , враховуючи близькі родинні відносини з ОСОБА_3 , були обізнані про наявну в ОСОБА_3 заборгованість перед позивачем за кредитними договорами, про те, що майно перебувало в іпотеці банку в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за договорами кредиту, а також про те, що рішенням від 05 грудня 2017 року Апеляційний суд міста Києва визнав незаконним вилучення запису про обтяження іпотекою стосовно квартири АДРЕСА_2 .

У матеріалах справи немає доказів того, що договір іпотеки, укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_1 19 грудня 2017 року та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В., за реєстраційним № 8974, було укладено за погодженням з ПАТ «Укрсоцбанк» відповідно до правил статті 13 Закону України «Про іпотеку».

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 припинила виконувати зобов`язання за договорами кредиту, що призвело до виникнення заборгованості.

Постановою від 11 серпня 2020 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3 , рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що посилання ОСОБА_3 на те, що кредитні договори, за якими у неї виникла заборгованість, є недійсними, не відповідає матеріалам справи, оскільки в позові ОСОБА_3 про визнання відповідних договорів недійсними суд відмовив.

Апеляційний суд врахував, що звернення представника позивача у травні 2018 року, який на той момент не був адвокатом, з відповідним позовом, відповідало вимогам чинного законодавства, у зв`язку з чим доводи апеляційної скарги в цій частині відхилені судом.

Враховуючи, що ОСОБА_3 була повідомлена про розгляд справи в суді першої інстанції, подавала свої письмові пояснення, однак із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності не зверталася, відповідно до вимог законодавства апеляційний суд зазначену заяву не врахував.

Постановою від 31 березня 2021 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зазначив, що висновки суду першої інстанції в контексті доводів апеляційної скарги щодо недійсності (нікчемності) кредитних договорів, що укладені між ОСОБА_3 та банком, та відсутності повноважень представника позивача на ведення справи в суді першої інстанції вже були предметом апеляційного перегляду, а тому відповідно до положень частини четвертої статті 370 ЦПК України аналогічні доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції залишив без розгляду як такі, що не підлягають повторній перевірці.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення права власності ОСОБА_2 як власника спірної квартири апеляційний суд відхилив, оскільки договір дарування квартири від 27 вересня 2016 року, що укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , суд визнав недійсним на підставі статті 234 ЦК України. Отже, укладений 11 грудня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір дарування квартири не створив для останньої жодних юридичних наслідків, зокрема права власності на квартиру.

Неприйнятними вважав апеляційний суд і посилання ОСОБА_1 на те, що малолітня дочка ОСОБА_2 була зареєстрована у спірній квартирі на законній підставі, оскільки така реєстрація відбулася у проміжок часу, коли квартира була вільною від обтяжень на підставі судових рішень, адже ці рішення в подальшому були скасовані.

Ураховуючи наведене, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , укладаючи оспорюваний договір іпотеки, зважаючи на близькі родинні відносини з ОСОБА_3 , були обізнані про наявну у ОСОБА_3 заборгованість перед банком за кредитними договорами та про те, що спірна квартира перебувала в іпотеці банку в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за договорами кредиту.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 30 квітня 2021 року звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року, постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовів ПАТ «Укрсоцбанк» відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, застосував положення статей 509-511 526 626 629 1054 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку», проте підлягали застосуванню положення частини шостої статі 19 Закону України «Про захист прав споживачів», частини другої статті 215, частини першої статті 216, частини першої статті 236, частин першої, другої статті 321 ЦК України. Щодо застосування належних правових норм у спірних правовідносинах відсутній правовий висновок Верховного Суду;

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2018 року у справі № 910/8982/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/388/15-ц (провадження № 61-7898св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 910/16109/14, від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20);

- суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно прийняли позов ПАТ «Укрсоцбанк», не залучили правонаступника ПАТ «Укрсоцбанк» Акціонерне товариство «Укрсоцбанк», а також не залучили до участі у справі належного позивача - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), яке є новим кредитором у цій справі;

- позовні заяви банку від 15 травня 2018 року та від 25 травня 2018 року підписані представником ОСОБА_5 , який на час їх підписання не був адвокатом, оскільки отримав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю 19 жовтня 2018 року;

- суди першої та апеляційної інстанцій здійснили розгляд справи за відсутності доказів на підтвердження належного повідомлення про дату, час і місце судового розгляду заявника;

- враховуючи, що заявник не брала участі у розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції має право за її заявою застосувати позовну давність до спірних правовідносин.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

АТ «Альфа-Банк» як правонаступник позивача ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Акціонерне товариство стверджує, що, припинивши виконувати зобов`язання, ОСОБА_3 неодноразово намагалася визнати кредитні договори недійсними та приховати іпотечне майно від можливої примусової реалізації.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 17 вересня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За правилами частин першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 27 липня 2007 року АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 уклали договір кредиту № 08-038/371 на суму 573 000, 00 швейцарських франків, а 05 жовтня 2007 року - договір кредиту № 08-038/484 на суму 211 006, 00 швейцарських франків.

Відповідно до підпункту 1.1.1 договору кредиту від 27 липня 2007 року

№ 08-038/371 починаючи з місяця, що слідує за місяцем надання кредиту, позичальник щомісяця до 27 числа кожного місяця рівними частинами сплачує кредитору суму грошових коштів, яка включає заборгованість за кредитом і проценти за користування кредитом (ануїтетний платіж) у розмірі 6 157, 05 швейцарських франків з кінцевим терміном погашення заборгованості до 27 липня 2022 року (включно).

За пунктом 7.3 цього договору він набирає чинності з дати його укладення та діє до остаточного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань.

Згідно з підпунктом 1.1.1 договору кредиту від 05 жовтня 2007 року

№ 08-038/484 починаючи з місяця, що слідує за місяцем надання кредиту, позичальник щомісяця до 05 числа кожного місяця рівними частинами сплачує кредитору суму грошових коштів, яка включає заборгованість за кредитом і проценти за користування кредитом (ануїтетний платіж) у розмірі 2 056, 90 швейцарських франків з кінцевим терміном погашення заборгованості до 05 жовтня 2027 року (включно).

Відповідно до пункту 7.3 зазначеного договору він набирає чинності з дати його укладення та діє до остаточного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань.

На забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 уклали договори іпотеки від 27 липня 2007 року № 02-038/690 та від 05 жовтня 2007 року

№ 02-038/899 (за правилами наступної іпотеки).

За умовами договорів іпотеки банку передано п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до пунктів 6.3 договорів іпотеки від 27 липня 2007 року

№ 02-038/690 та від 05 жовтня 2007 року № 02-038/899 ці договори набирають чинності з моменту їх нотаріального посвідчення та діють до припинення основного договору.

Суди встановили, що ОСОБА_3 припинила виконувати зобов`язання за договорами кредиту, що призвело до виникнення заборгованості, яка станом на 01 травня 2018 року складала:

- за кредитним договором від 27 липня 2007 року № 08-038/371:

заборгованість за сумою кредиту - 549 733, 31 швейцарських франків, заборгованість за відсотками - 517 721, 98 швейцарських франків, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 2 870 413, 13 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 3 710 840, 95 грн;

- за кредитним договором від 05 жовтня 2007 року № 08-038/484:

заборгованість за сумою кредиту - 207 023, 77 швейцарських франків, заборгованість за відсотками - 197 476, 89 швейцарських франків, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 391 795, 61 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 1 415 859, 18 грн.

Рішенням від 08 жовтня 2013 року у справі №22-12481/13 за позовом ОСОБА_3 до ПАТ «Укрсоцбанк» про захист прав споживачів Апеляційний суд міста Києва задовольнив апеляційну скаргу банку, скасував заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва, ухвалив нове рішення, яким у позові ОСОБА_3 відмовив.

У зазначеній справі апеляційний суд встановив, що ОСОБА_3 отримала від ПАТ «Укрсоцбанк» на виконання обох договорів разом 784 006, 00 швейцарських франків та сплатила банку 127 309, 40 швейцарських франків.

Рішенням від 20 травня 2016 року у справі № 761/3006/16-ц Шевченківський районний суд міста Києва частково задовольнив позов ОСОБА_3 до ПАТ «Укрсоцбанк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кравченко Ольги Петрівни, зобов`язав нотаріуса виключити з Державного реєстру іпотек відповідний запис про обтяження іпотекою нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_2 .

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 27 вересня 2016 року уклали договір дарування квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням від 05 грудня 2017 року Апеляційний суд міста Києва задовольнив частково апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк», скасував рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2016 року, визнав незаконним вилучення запису про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_2 та ухвалив нове рішення, яким у позові відмовив повністю.

Надалі, 11 грудня 2017 року, тобто після того, як апеляційний суд скасував виключення відповідного запису про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_2 на підставі укладених між позивачем та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 договорів іпотеки, ОСОБА_1 подарувала спірну квартиру ОСОБА_2 , а 19 грудня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки.

Постановою від 06 березня 2018 року у справі № 761/3006/16-ц Верховний Суд залишив без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2017 року.

Рішенням від 27 листопада 2018 року у справі №761/43958/17 Шевченківський районний суд міста Києва визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 27 вересня 2016 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

Право, застосоване судом

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зазначив, що цей договір порушує його права як попереднього іпотекодержателя, який не надавав згоди на укладення наступної іпотеки. Звертаючись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, банк посилався на порушення взятих ОСОБА_3 на себе зобов`язань за кредитними договорами.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин між банком та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ).

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

За правилом частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У частині другій статті 1054 ЦК України передбачено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилом статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України

«Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме

майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

За правилами частин першої та другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

Оцінка підстав вважати кредитні договори та договори іпотеки, укладені з банком, нікчемними

Заперечуючи проти оскаржуваних судових рішень, заявник стверджує, що кредитні договори, укладені у спірних правовідносинах, є нікчемними, а тому договори іпотеки, укладені між банком та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , також є нікчемними. На обґрунтування таких доводів касаційної скарги заявник посилалася на преюдиційне рішення Апеляційного суду міста Києва від 08 жовтня 2013 року у справі № 22-12481/13.

Потрібно враховувати, що у цивільному процесі діє правило, за яким обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Натомість висновки судів щодо правової оцінки обставин справи не створюють для суду в іншій справі преюдиції, обов`язкової під час розгляду цієї справи. Суд керується тим, що преюдиція може стосуватися виключно встановлення певних обставин та не передбачає обов`язковості правової оцінки таких обставин іншим судом, що відповідає правилам частини сьомої статті 82 ЦПК України (постанова Верховного Суду від 13 липня 2020 року у справі № 756/1539/14-ц (провадження № 61-37762св18)).

У цій справі Верховний Суд врахував, що зміст рішення Апеляційного суду міста Києва від 08 жовтня 2013 року у справі № 22-12481/13 не дає підстав стверджувати, що дійсність зазначених кредитних договорів була предметом судового вивчення. Апеляційний суд навів посилання на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2012 року, якою суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2012 року про те, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 до ПАТ «Укрсоцбанк», третя особа - Головне управління з питань захисту прав споживачів, про визнання недійсними кредитних договорів від 27 липня 2007 року та від 05 жовтня 2007 року, встановивши певні недоліки зазначених кредитних догорів, виклав зміст частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», проте в тексті судового рішення не був сформульований висновок, що зазначені кредитні договори є нікчемними.

Верховний Суд виходить із того, що саме в мотивувальній частині судового рішення має бути піддано аналізу усі умови дійсності певного правочину та викладено однозначний та вмотивований висновок про безпосередню невідповідність такого правочину певним, імперативним за змістом, положенням цивільного законодавства, що призводить саме до нікчемності такого договору.

За відсутності однозначного висновку про нікчемність правочину в тексті судового рішення підстави відмови у позові у справі не мають правового значення.

Висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях про те, що суд мав на увазі, якщо такий однозначний висновок в тексті рішення не сформульований.

За таких обставин помилковими є доводи заявника про те, що договори іпотеки, укладені між банком та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , є нікчемними у зв`язку з нікчемністю кредитних договорів, а тому не створюють будь-яких правових наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, відповідачі не скористалися своїм правом та кореспондуючим їм обов`язком довести свою правову позицію у справі, а враховуючи, що у рішенні суду, на яке вони посилалися як на преюдиційне у цій справі, суд у мотивувальній частині не сформулював висновок про нікчемність кредитних договорів, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі про те, що договори кредиту та іпотечні договори потрібно визнавати дійсними і чинними.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини третя та четверта статті 12 ЦПК України).

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, що до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення частини шостої статі 19 Закону України «Про захист прав споживачів», частини другої статті 215, частини першої статті 216, частини першої статті 236 щодо нікчемності кредитних договорів та договорів іпотеки, укладених з банком, оскільки предметом доказування у цій справі є обставини, що підтверджують пред`явлені вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором, а також заперечення відповідачів щодо цих вимог банку та обставини, що мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Водночас відповідачі, будучи повідомленими про розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не довели обставин, що кредитні та іпотечні договори є нікчемними, а лише посилалися на нібито встановлення таких обставин в іншому судовому рішенні, що спростовано судами під час розгляду справи, яка переглядається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначила, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Щодо недійсності договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Верховний Суд врахував, що за встановлених обставин дійсності кредитних договорів та договорів іпотеки, укладених з банком, обґрунтованими є вимоги АТ «Укрсоцбанк» про визнання договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним.

Предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором. Попередня іпотека має вищий пріоритет над наступними іпотеками. Наступна іпотека, предметом якої є декілька об`єктів, що належать різним особам і є предметом попередньої іпотеки, допускається за згодою власників усіх об`єктів нерухомого майна, переданих в спільну іпотеку (частина перша статті 13 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Враховуючи, що за встановлених фактичних обставин спірне нерухоме майно правомірно перебувало в іпотеці банку, передача спірного майна в наступну іпотеку відбулася без згоди банку, який вправі вимагати визнання такого договору недійсним.

Касаційна скарга не містить обґрунтованих доводів та підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині, висновки судів у цій частині заявник не спростувала.

Щодо застосування правил статті 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин

Оскаржуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, заявник стверджує, що ці судові рішення порушують право власності ОСОБА_2 як добросовісного набувача майна.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначила, що:

«Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Зазначену норму слід застосовувати разом з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

7.14. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 02 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц).

7.15. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

7.16. Тому за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19)».

Резюмуючи, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що:

«- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;

- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;

- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;

- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження».

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що, укладаючи оспорюваний договір іпотеки, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , враховуючи близькі родинні відносини з ОСОБА_3 , були обізнані про наявну в ОСОБА_3 заборгованість перед позивачем за кредитними договорами і про те, що майно перебувало в іпотеці банку в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за договорами кредиту, а також про те, що рішенням від 05 грудня 2017 року Апеляційний суд міста Києва визнав незаконним вилучення запису про обтяження іпотекою стосовно квартири АДРЕСА_2 . Відповідачі під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не довели обставин, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не знали та не могли знати про ці обставини.

За таких обставин помилковими є доводи касаційної скарги про те, що суди мали застосувати правила статті 321 ЦК України про непорушність права власності, а не правила статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Враховуючи, що добросовісність у діях ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, обґрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про поширення щодо ОСОБА_2 правил статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Додатково Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 не оскаржувала рішення суду першої інстанції, а отже погодилася з ним.

Щодо прийняття до розгляду судом позову ПАТ «Укрсоцбанк» та правонаступництво позивача

Серед доводів касаційної скарги заявник зазначає, що суд першої інстанції мав встановити правонаступництво від ПАТ «Укрсоцбанк» до АТ «Укрсоцбанк».

В оцінці таких доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що відповідно до пункту 1.2 Статуту АТ «Укрсоцбанк», затвердженого рішенням річних Загальних зборів акціонерів ПАТ «Укрсоцбанк» від 26 квітня 2018 року (протокол № 2), погодженого Національним банком України 06 липня 2018 року, Загальні збори акціонерів 26 квітня 2018 року прийняли рішення про зміну типу акціонерного товариства з публічного на приватне та про зміну найменування (назви) банку з ПАТ «Укрсоцбанк» на АТ «Укрсоцбанк». Тож АТ «Укрсоцбанк» є правонаступником усіх прав та обов`язків ПАТ «Укрсоцбанк».

Верховний Суд у постановах від 18 вересня 2019 року у справі № 303/4128/17 (провадження № 61-40812св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 192/309/18 (провадження № 61-42160св18) зазначав, що сама лише зміна найменування юридичної особи (типу) не означає її реорганізації, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи. Зміна типу акціонерного товариства не є його реорганізацією, не свідчить про припинення суб`єкта господарювання як юридичної особи і про те, що такий суб`єкт є відмінним від відповідної юридичної особи.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 60 постанови від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16 (провадження № 12-17гс19) також зазначила, що зміна назви юридичної особи не є реорганізацією цієї юридичної особи, зокрема перетворенням, якщо не змінюється організаційно-правова форма цієї юридичної особи. Цю правову позицію підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 914/3587/14 (провадження № 12-34гс19).

Отже, зміна назви юридичної особи не тягне за собою правонаступництва, оскільки не має наслідком появу нового учасника цивільних відносин.

За таких обставин помилковими є доводи касаційної скарги про те, що суд мав вирішити питання про залучення до участі у справі правонаступника позивача ПАТ «Укрсоцбанк» АТ Укрсоцбанк», оскільки АТ «Укрсоцбанк» не є новим учасником цивільних відносин.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не здійснили заміну неналежного позивача АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника АТ «Альфа-Банк», оскільки на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (19 вересня 2019 року) перехід прав та обов`язків від АТ «Укрсоцбанк» до АТ «Альфа-Банк» ще не відбувся.

Згідно з пунктом 1.2 Статуту АТ «Альфа-Банк», затвердженого рішенням Спільних загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» та АТ «Укрсоцбанк» від 21 листопада 2019 року (протокол № 1/2019), погодженого Національним банком України 26 листопада 2019 року, банк створений у формі акціонерного товариства та є правонаступником всього майна, прав і зобов`язань АТ «Укрсоцбанк» на підставі передавального акта (затвердженого рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» (рішення від 15 жовтня 2019 року № 5/2019) та рішенням Загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» (протокол від 15 жовтня 2019 року № 4/2019)), відповідно до якого до АТ «Альфа-Банк» передано все майно, права і зобов`язання АТ «Укрсоцбанк».

Відповідно до відомостей із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про припинення юридичної особи АТ «Укрсоцбанк» здійснений 03 грудня 2019 року.

У суді апеляційної інстанції АТ «Альфа-Банк» було повідомлено про апеляційний розгляд справи, яке скористалося правом на подання відзиву, а тому незалучення АТ «Альфа-Банк» до участі у справі у суді апеляційної інстанції не призвело до ухвалення незаконної постанови апеляційного суду.

Додатково Верховний Суд врахував, що ухвалою від 06 серпня 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року, Шевченківський районний суд міста Києва здійснив заміну сторони стягувача з примусового виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року з АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника АТ «Альфа-Банк».

Щодо повноважень представника ПАТ «Укрсоцбанк» на подання позову

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позов від імені ПАТ «Укрсоцбанк» подав представник, який не мав процесуальної дієздатності, оскільки не був адвокатом.

В оцінці таких доводів касаційної скарги потрібно враховувати, що ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки 25 травня 2018 року, а з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки - 16 травня 2018 року.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 131-2 Конституції України виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Водночас згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 01 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 01 січня 2019 року.

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що у 2018 році до суду першої інстанції від імені позивача мав право звертатися представник, який не був адвокатом, оскільки відповідне законодавче обмеження розпочало дію лише з 01 січня 2019 року.

За таких обставин помилковими є доводи касаційної скарги про те, що позови у справі, що переглядається, подано неповноважним представником ПАТ «Укрсоцбанк».

Щодо підстав застосування судом касаційної інстанції позовної давності

Звертаючись до Верховного Суду із касаційною скаргою, заявник також просила суд касаційної інстанції застосувати позовну давність, посилаючись на те, що не могла заявити про її застосування у судах першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження

№ 61-19795св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14, якщо відповідач не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участь у такому розгляді, то це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Верховний Суд врахував, що матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 було відомо про розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень (т. 3, а. с. 82; т. 4, а. с. 88, 94, 106), а також протоколи судових засідань від 17 березня 2021 року та від 31 березня 2021 року, у яких брав участь представник ОСОБА_1

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 зверталася до апеляційного суду із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, проте не навела у ній доводів про застосування позовної давності до спірних правовідносин, а тому Верховний Суд не встановив підстав для подання ОСОБА_1 заяви про застосування позовної давності до суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами, предмет спору та предмет доказування.

Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на правильність вирішення спору по суті не впливають, а тому не можуть бути достатньою підставою для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року, постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак