Постанова
Іменем України
14 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 761/20506/15-ц
провадження № 61-12281св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - ОСОБА_5 ,
позивач - ОСОБА_3 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального
округу Левцун Андрій Олегович, відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної
у місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_5 , служба
у справах дітей Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_4 ,
відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_3 , Головне територіальне управління юстиції у місті Києві,
третя особа за зустрічним позовом - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олена Миколаївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року в складі судді Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року в складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що він є неволодіючим власником квартири
АДРЕСА_1 , яку набув у власність на підставі договору іпотеки
від 18 жовтня 2011 року та договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 03 листопада 2011 року, укладеного між ним та
ОСОБА_5 . Разом з тим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 липня 2013 року у справі № 761/13673/13-ц підтверджено незаконне володіння ОСОБА_1 квартирою
АДРЕСА_1 , тому вважав, що він як власник має право на витребування цього майна.
На підставі викладеного ОСОБА_2 просив витребувати на його користь
в ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання права власності.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що за договором купівлі-продажу від 09 грудня 2011 року вона придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Реєстрація права власності за ОСОБА_1 здійснена відповідно до вимог закону, правовстановлюючі документи є чинними, не скасовані та не визнані недійсними у судовому порядку. У подальшому за ОСОБА_4 з порушенням вимог закону проведено реєстрацію права власності на спірну квартиру на підставі договору іпотеки від 24 грудня
2012 року, оскільки така реєстрація проведена без згоди та відома
ОСОБА_1 як іпотекодавця. Крім цього, ОСОБА_3 в інших судових провадженнях заявляє свої вимоги щодо спірного майна.
ОСОБА_1 вважає претензії інших осіб щодо належного
їй на праві власності нерухомого майна, в якому вона здійснила
ремонтно-оздоблювальні роботи, такими, що порушують її майнові права.
На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левцун А. О., відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання права власності та усунення перешкод у користуванні квартирою, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно, скасування реєстраційного запису про іпотеку, скасування реєстраційного запису про державну реєстрацію обтяжень на нерухоме майно, усунення перешкод шляхом виселення зі зняттям з реєстраційного обліку, вселення в спірну квартиру.
Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що її батькові ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 19 червня 1992 року належала на праві власності квартира
АДРЕСА_1 . ОСОБА_6 12 листопада 2005 року уклав із ОСОБА_5 договір довічного утримання, проте у зв`язку з неналежним виконанням останньою своїх обов`язків звернувся до суду з позовом про розірвання вказаного договору, який був задоволений рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 06 червня 2011 року у справі № 2-2939/11, що набрало законної сили. Після смерті батька ( ІНФОРМАЦІЯ_1 )
ОСОБА_3 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та дізналася, що після ухвалення судового рішення у справі № 2-2939/11 спірна квартира перейшла у незаконне володіння інших осіб у результаті укладення за короткий проміжок часу декількох договорів.
Вказувала, що з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики ОСОБА_5 (з якою розірвано договір довічного утримання) передала в іпотеку ОСОБА_2 квартиру
АДРЕСА_1 , що підтверджується договором іпотеки від 18 жовтня 2011 року. На підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 03 листопада 2011 року право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_2 , який за договором
купівлі-продажу від 09 грудня 2011 року відчужив це майно на користь ОСОБА_1 . За договором іпотеки від 24 грудня 2011 року ОСОБА_1 передала зазначену квартиру в іпотеку ОСОБА_4
з метою виконання зобов`язань за договором позики.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 липня
2013 року у справі № 761/13673/13-ц, яке набрало законної сили, визнано недійсним іпотечний договір, укладений 18 жовтня 2011 року між
ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 03 листопада 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Витребувано квартиру
АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_7 .
Вважала, що договір іпотеки, укладений 24 грудня 2012 року між
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , є недійсним та таким, що порушує її законні права як особи, яка успадкувала спірну квартиру, а сторони вказаного правочину не могли не знати про ці обставини, оскільки були учасниками процесу в інших судових справах та під час виконавчого провадження, в яких ОСОБА_3 захищала своє порушене право.
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 чинять перешкоди ОСОБА_3
у користуванні спірною квартирою.
На підставі викладеного ОСОБА_3 просила: визнати недійсним договір іпотеки, укладений 24 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ; застосувати наслідки недійсності вказаного договору іпотеки шляхом зобов`язання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 звільнити квартиру АДРЕСА_1 та повернути це майно ОСОБА_3 ; визнати за нею право власності на спірну квартиру; скасувати: рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну квартиру, реєстраційний запис
№ 12228482 про державну реєстрацію іпотеки квартири
АДРЕСА_1 , реєстраційний запис № 12228624 про державну реєстрацію обтяжень цієї квартири; усунути перешкоди у користуванні зазначеною квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зі зняттям з реєстраційного обліку; вселити ОСОБА_3 у вказану квартиру.
У липні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левцун А. О., про визнання заповіту недійсним.
Позовна заява ОСОБА_4 мотивована тим, що вона є законним власником квартири АДРЕСА_1 ,
а ОСОБА_6 на час посвідчення заповіту на користь ОСОБА_3
(07 червня 2011 року) не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.
На підставі викладеного ОСОБА_4 просила визнати недійсним заповіт, складений 07 червня 2011 року ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 .
Ухвалами Шевченківського районного суду міста Києва від 07 грудня
2015 року, від 25 жовтня 2016 року та від 13 липня 2017 року вказані позови об`єднано в одне провадження.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня
2016 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишено без розгляду.
Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня
2020 року в задоволенні позовів ОСОБА_1 і ОСОБА_4 відмовлено.
Позов ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 24 грудня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 щодо квартири
АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Левцуном А. О., зареєстрований за № 7595.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Застосовано наслідки недійсності договору іпотеки, укладеного 24 грудня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 ,та вселено ОСОБА_3 у цю квартиру.
Стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 6 890 грн у рівних частках, а саме по 3 445 грн з кожної.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вимоги
ОСОБА_1 про визнання за нею як добросовісним набувачем за договором купівлі-продажу від 09 грудня 2011 року права власності на спірну квартиру не підлягають задоволенню, оскільки це майно вибуло
з власності ОСОБА_6 поза його волею - у зв`язку з порушення умов договору довічного утримання.
Позов ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним також не підлягає задоволенню, оскільки проведеною у справі судовою експертизою підтверджено, що ОСОБА_6 на час складення заповіту за своїм психічним станом міг усвідомлювати свої дії та міг керувати ними. Експерт був попереджений про кримінальну відповідальність, був допитаний у судовому засіданні та підтвердив правильність висновку.
Укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 договір іпотеки
від 24 грудня 2012 року є недійсним, оскільки спірна квартира вибула
з власності ОСОБА_6 поза його волею, на підставі недійсного
іпотечного договору від 18 жовтня 2011 року, укладеного між ОСОБА_5
та ОСОБА_2 , який у подальшому продав цю квартиру
ОСОБА_1 . При цьому судовим рішенням, яке набрало законної сили встановлено, що зазначена квартира перебуває у незаконному володінні ОСОБА_1 , цим же рішенням квартира була витребувана з її незаконного володіння. ОСОБА_3 не пропустила строк звернення до суду.
Оскільки договір іпотеки від 24 грудня 2012 року є недійсним, а рішенням суду встановлено незаконність права власності на спірну квартиру ОСОБА_8 і майно в неї витребувано на користь ОСОБА_3 , то за останньою необхідно визнати право власності на цю квартиру в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_6 , застосувати наслідки недійсності договору іпотеки від 24 грудня 2012 року, шляхом виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири, та вселити ОСОБА_3
у зазначену квартиру.
Позовні вимоги ОСОБА_3 в частині скасування записів, внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не підлягають задоволенню, оскільки у даному випадку ці вимоги є передчасними,
а порушені права останньої підлягають захисту шляхом визнання за нею права власності на квартиру.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва
від 10 грудня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що договір іпотеки
від 24 грудня 2012 року є недійсним, оскільки спірна квартира вибула
з власності ОСОБА_6 поза його волею у зв`язку з порушенням умов договору довічного утримання, відповідно, вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на це майно не підлягають задоволенню. Позов ОСОБА_4 про визнання недійсним заповіту також не підлягає задоволенню, оскільки висновком посмертної судово-психіатричної експертизи встановлено, що ОСОБА_6 на час складання оспорюваного заповіту усвідомлював значення свої дій та міг керувати ними.
Суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про необхідність визнання за ОСОБА_3 права власності на квартиру у порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_6 , застосувавши наслідки недійсності договору іпотеки від 24 грудня 2012 року, шляхом виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири, та вселивши ОСОБА_3 у цю квартиру. Позов ОСОБА_3 заявлено у межах позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення
про задоволення її позову, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити, а в решті судові рішення залишити без змін.
Судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржуються, тому відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не є предметом касаційного перегляду.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_4 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує,
що суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року
у справі № 504/2864/13-ц, від 14 листопада 2018 року у справі
№ 183/1617/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18,
від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, Верховного Суду
від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 03 квітня
2018 року у справі № 910/31767/15, від 22 травня 2018 року у справі
№ 908/1064/17,від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16,
від 28 березня 2018 року у справі № 520/8073/16-ц, Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12.
Касаційна скарга мотивована тим, що на день звернення стягнення за договором іпотеки та реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 були відсутні будь-які заборони та обмеження щодо розпорядження вказаною квартирою. ОСОБА_4 не знала і не могла знати про судові спори з приводу вказаного майна. На день укладення іпотечного договору заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 2-2939/11, яким визнано недійсним договір довічного утримання, не набрало законної сили. ОСОБА_4 є добросовісним набувачем оспорюваного майна
з 26 жовтня 2015 року.
Суди безпідставно застосували статті 203 215 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та помилково не застосували до вказаних правовідносин статті 387-388 ЦК України. Суди не звернули увагу на невірно обраний ОСОБА_3 спосіб захисту та поєднання в одному провадженні негаторних і віндикаційних вимог.
Оскільки на час ухвалення оскаржуваних судових рішень право власності на квартиру АДРЕСА_1
було зареєстроване за ОСОБА_4 , то суди помилково застосували
статтю 392 ЦК України та всупереч вимог законодавства визнали право власності на це майно за ОСОБА_3 . Суди дійшли помилкового висновку щодо преюдиційності судового рішення у справі № 761/13673/13-ц, оскільки ОСОБА_4 не була учасником судового процесу в указаній справі (761/13673/13-ц), а під час розгляду цієї справи (761/20506/15-ц) спростувала обставини щодо незаконності перебування квартири
у власності ОСОБА_1 .
Суди неправильно встановили початок відліку позовної давності, оскільки спірний договір іпотеки зареєстровано у відповідному реєстрі 24 грудня 2012 року, а ОСОБА_3 не могла не знати про вказану обставину, так як зверталася до суду з іншими позовами з метою витребування спірної квартири.
В останні місяці свого життя ОСОБА_6 не усвідомлював свої дії, тому суди помилково відмовили у визнанні недійсним спірного заповіту. Висновок проведеної у справі судової експертизи є неповним і таким, що дійсно не встановлює і не може встановлювати обставини справи. Належних обґрунтувань щодо відмови у призначенні повторної експертизи оскаржувані судові рішення не містять.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
21 липня 2021 року ОСОБА_4 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 19 червня 1992 року, посвідченого Третьою київською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_6 набув право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
ОСОБА_6 12 листопада 2005 року уклав договір довічного утримання
з ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Бєлах Л. А., зареєстрований за № 3-2588, у відповідності до умов якого право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_5 .
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва
від 06 червня 2011 року у справі № 2-2939/11 розірвано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_5 .
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 червня 2012 року скасовано заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 червня 2011 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 як правонаступника
ОСОБА_6 відмовлено.
Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 жовтня 2012 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 07 червня 2012 року скасовано та залишено в силі заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 червня
2011 року.
Суди також встановили, що 07 червня 2011 року ОСОБА_6 склав заповіт, відповідно до якого все своє майно він заповів ОСОБА_3
ОСОБА_11 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_5 та ОСОБА_2 18 жовтня 2011 року уклали договір позики на суму 1 200 000 грн. З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики ОСОБА_5 передав в іпотеку ОСОБА_2 квартиру
АДРЕСА_1 , про що укладено договір іпотеки від 18 жовтня 2011 року.
На підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , 03 листопада 2011 року за останнім зареєстровано право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
Суди встановили, ОСОБА_3 як єдина спадкоємиця померлого
ОСОБА_6 05 грудня 2011 року звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, до складу якої також увійшла спірна квартира.
ОСОБА_2 09 грудня 2011 року продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом.
ОСОБА_1 24 грудня 2012 року передала спірну квартиру
в іпотеку ОСОБА_4 в якості забезпечення боргового зобов`язання
у розмірі 159 800 грн, про що укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 липня
2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва
від 24 жовтня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року, у справі
№ 761/13673/13-ц, визнано недійсним договір іпотеки на квартиру АДРЕСА_1 , укладений між
ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , а також договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 03 листопада 2011 року між ОСОБА_5
і ОСОБА_2 . Вказану квартиру витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .
Під час розгляду справи № 761/13673/13-ц касаційний суд зазначив, що квартира АДРЕСА_1 вибула з володіння ОСОБА_6 поза його волею внаслідок порушення
умов договору довічного утримання, тому суд вірно витребував це майно
в ОСОБА_1 .
Встановлено, що 14 квітня 2014 року ОСОБА_3 звернулась до виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо витребування квартири
АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_1 , проте рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 липня 2013 року не було виконане.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня
2019 року за клопотанням представника ОСОБА_4 призначено у справі посмертну судово-психіатричну експертизу.
Згідно з висновком експерта від 26 червня 2019 року ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час складення заповіту - 07 червня 2011 року, за своїм психічним станом міг усвідомлювати свої дії та міг керувати ними.
Експерт попереджався про кримінальну відповідальність за
статтями 384 385 Кримінального кодексу України, був допитаний
в судовому засіданні та підтвердив правильність викладеного висновку
від 26 червня 2019 року.
Суди також встановили, що у позасудовому порядку, а саме 10 листопада 2015 року відбулося відчуження спірної квартири - внесено у реєстр запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за участю ОСОБА_8 і ОСОБА_4 на підставі застереження у договорі іпотеки від 24 грудня 2012 року № 7595, яке відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто з цього часу інформація про зміну власника спірного майна стала доступною
в публічному полі, в тому числі і для ОСОБА_3 .
Позов ОСОБА_3 подано до суду 25 жовтня 2016 року, тобто в межах позовної давності.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання права власності не відповідають.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За статями 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту
цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням
статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом.
Принцип ефективності закріплений і ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність (відсутність) порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення (захисту) в обраний спосіб.
Встановлено, що у травні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду
з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Остапчук Н. В., про визнання договорів недійсними, визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним, витребування майна із чужого незаконного володіння.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 липня
2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва
від 24 жовтня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року, у справі
№ 761/13673/13-ц, визнано недійсним договір іпотеки на квартиру АДРЕСА_1 , укладений між
ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , а також договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 03 листопада 2011 року між ОСОБА_5
і ОСОБА_2 . Вказану квартиру витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .
Під час розгляду справи № 761/13673/13-ц суди встановили, що
ОСОБА_3 має право на витребування спірної квартири з незаконного володіння ОСОБА_1 , яка є її добросовісним набувачем, на підставі статті 388 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 на час укладення договору купівлі-продажу зазначеної квартири не був власником цього майна. ОСОБА_3 позов до відповідачів пред'явлено на підставі
статті 388 ЦК України, що регулює право власника на витребування майна від добросовісного набувача. Вирішуючи вказану справу, суди керувалися саме вказаною нормою закону. Саме з 09 липня 2011 року ОСОБА_3 належить спадщина після померлого ОСОБА_6 , серед якої і квартира
АДРЕСА_1 .
Отже, судовим рішенням в іншій справі, яке набрало законної сили, встановлено, що саме ОСОБА_3 є власником квартири
АДРЕСА_1 після смерті батька, тому задоволення позовної вимоги про визнання за нею права власності
в межах розгляду цієї справи не є необхідним для захисту її порушених прав.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до
статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього
(частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно,
без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша
Частина перша статті 388 ЦК України містить перелік підстав, за яких власник майна має право витребувати своє майно, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (підпункт 3 зазначеної статті).
Якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
За статтею 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Отже, вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно
з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника,
а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком договору, укладеного з таким порушенням, є витребування майна із чужого володіння.
У постановах Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі
№ 609/1231/19 та від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц викладено правовий висновок про те, що у спадкоємця, який
у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права на володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо
у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном у нього виникає з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно до його державної реєстрації, має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза його волею.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник
з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило
у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада
2021 року у справі № 359/3373/16-ц.
Разом з тим суди встановили, що 14 квітня 2014 року ОСОБА_3 звернулась до виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо витребування квартири
АДРЕСА_1 з незаконного володіння
ОСОБА_1 , однак рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 липня 2013 року у справі № 761/13673/13-ц не було виконане.
Так, у позасудовому порядку 10 листопада 2015 року відбулося відчуження спірної квартири - внесено у реєстр запис про право власності на
квартиру АДРЕСА_1
за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на підставі застереження
у договорі іпотеки від 24 грудня 2012 року № 7595, яке відповідно до
статті 36 Закону України «Про іпотеку» прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту
є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння,
є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).
Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем,
а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі
№ 183/1617/16.
Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог
і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 липня
2022 року у справі № 766/16332/20.
Разом з тим ОСОБА_3 не заявляла у цій справі вимог про
витребування майна від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, а відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках. Отже, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Враховуючи викладене, суди дійшли помилкового висновку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання права власності, тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в цій частині, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.
При цьому Верховний Суд погоджується з висновками судів в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, з огляду на таке.
За правилами статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
За частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
При цьому за своєю юридичною природою заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені, якщо судом буде встановлено, що в момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Суд може визнати договір недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України, в разі, якщо встановить, що у момент укладення договору позивач був неспроможний розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. При цьому справи про визнання недійсним правочину вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року у справі № 355/899/18.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня
2019 року за клопотанням представника ОСОБА_4 призначено у справі посмертну судово-психіатричну експертизу.
Згідно з висновком експерта від 26 червня 2019 року ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час складення заповіту - 07 червня 2011 року, за своїм психічним станом міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Експерт попереджався про кримінальну відповідальність за
статтями 384 385 Кримінального кодексу України, був допитаний
в судовому засіданні та підтвердив правильність викладеного висновку
від 26 червня 2019 року.
Відповідно до статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений
у порядку, визначеному законодавством. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
Під час розгляду справи суди врахували зміст та обґрунтованість вищевказаного висновку експертизи, питання, які ставилися перед експертом та на які отримано відповідь, а також їх відповідність вимогам матеріального права.
Разом з тим безпідставними є доводи касаційної скарги, що висновок експерта є неповним і таким, що дійсно не встановлює і не може встановлювати обставини справи, оскільки із зазначеного висновку вбачається, що він є розгорнутий та достатньо мотивований, при його складанні були досліджені всі наявні в розпорядженні експерта матеріали, необхідні для проведення експертизи, суперечностей в самому висновку не встановлено, він не суперечить наявним матеріалам справи на час проведення експертизи і не викликає сумнівів в його правильності.
Клопотання про призначення у справі повторної експертизи вирішено апеляційним судом обґрунтовано та правильно, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.
Доводи касаційної скарги, що судове рішення у справі № 761/13673/13-ц не є преюдиційним для вирішення спору в цій справі спростовуються змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Разом з тим ОСОБА_4 як особа, яка не брала участі у справі № 761/13673/13-ц, не спростувала
у загальному порядку такі обставини під час розгляду цієї справи.
Суди дійшли правильного висновку, що ОСОБА_3 не пропустила позовну давність, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, тому їх в цій частині необхідно залишити без змін.
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній
частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте
в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати в частині вирішення позовних вимог
ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання права власності, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.
Керуючись статтями 400 402 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня
2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня
2021 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левцун Андрій Олегович, відділ
з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_5 , служба у справах дітей Шевченківської районної
у місті Києві державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання права власності, ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левцун Андрій Олегович, відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної
у місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_5 , служба
у справах дітей Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання права власності.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня
2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня
2021 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , Головного територіального управління юстиції у місті Києві, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олена Миколаївна, про визнання заповіту недійсним залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук