16.06.2023

№ 761/22992/17

Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 761/22992/17

провадження № 61-9542св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінансовий партнер»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року у складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» (далі - ТОВ «Фінстрим»), ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк Фінансовий партнер» (далі - ПАТ «КБ «Фінансовий партнер»), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінансовий партнер» (далі - ТОВ «ФК «Фінансовий партнер»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги.

На обґрунтування позову посилалася на таке. У Саксаганському районному суді м. Кривого Рогу розглядалась справа № 214/932/16-ц за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

28 лютого 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» укладений договір про відступлення права вимоги до ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою від 20 квітня 2006 року № 014/03-03/15/1565 та укладеними на її підставі кредитними договорами від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 та від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261.

У цей же день аналогічні договори укладені між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 .

На думку позивачки, зазначені договори про відступлення права вимоги укладені з порушенням норм чинного законодавства. Згідно з умовами договору, укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Фінансовий партнер», уступка права вимоги відбулась в обмін на плату, яка загалом склала 450 000 грн (пункти 3.1-3.4 договору), а тому між сторонами укладений договір факторингу.

Аналогічні умови містяться і в договорі, укладеному між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим» (пункти 3.1-3.4 договору), тобто між сторонами також укладений договір факторингу.

Договір, що укладений між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 , з урахуванням пунктів 2.1, 6.1, 4.2, 4.3 договору, також по суті є договором факторингу.

Договір між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 укладений з порушенням статей 1083 1074 1076 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки відступлення права вимоги повинно відбуватись з додержанням вимог глави 73 ЦК України. Проте кредитодавець не є банком чи фінансовою установою, а тому оспорюваний договір порушує публічний порядок та є нікчемним.

Договір, укладений між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», також має бути визнаний недійсним, оскільки він відповідно до статті 234 ЦК України є фіктивним. Договори про відступлення права вимоги укладені в один день, тому ні ПАТ «КБ «Фінансовий партнер», ні ТОВ «Фінстрим» не мали наміру на настання правових наслідків, передбачених таким договором.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати недійсним та нікчемним договір, укладений 28 лютого 2017 року між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 , про відступлення права вимоги до ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою від 20 квітня 2006 року № 014/03-03/15/1565 та укладеними на її підставі кредитними договорами від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 та від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261, визнати недійсним договір, укладений 28 лютого 2017 року між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», про відступлення права вимоги до ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою від 20 квітня 2006 року № 014/03-03/15/1565 та укладеними на її підставі кредитними договорами від 26 червня 2007 року

№ 014/03-03/15/528 та від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у справі № 214/932/16-ц встановлено, що укладений між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» як первісним кредитором та ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» договір по своїй суті є договором факторингу. Аналогічним є й договір відступлення права вимоги від 28 лютого 2017 року, укладений між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та новим кредитом ТОВ «Фінстрим» про права вимоги за кредитним договором від 28 травня 2008 року

№ М014/03-03/261, укладеним із ОСОБА_1 . Суд також встановив, що за умовами укладеного 28 лютого 2017 року між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 договору про відступлення права вимоги, до останньої перейшов статус нового кредитора відповідно до статей 512 514 ЦК України. Суд першої інстанції зазначив, що оскільки судом у справі № 214/932/16-ц здійснено оцінку оспорюваних договорів та зроблені висновки щодо них, судове рішення набрало законної сили, тому відповідно до частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) такі обставини не доказуються при розгляді цієї справи.

Постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року скасовано в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 28 лютого 2017 року, укладеного між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 . Ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір від 28 лютого 2017 року, укладений між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 , про відступлення права вимоги щодо виконання зобов`язань ОСОБА_1 за генеральною кредитною угодою від 20 квітня 2006 року № 014/03-03/15/1565 та укладеними на її підставі кредитними договорами від 26 червня 2007 року

№ 014/03-03/15/528 та від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачка не спростувала правомірність оспорюваного правочину, укладеного між ПАТ КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим». Водночас договір, укладений між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_2 за своєю правою природою є договором факторингу, тому відступлення права вимоги за таким договором на фізичну особу суперечить нормам законодавства і цей договір підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору, укладеного 28 лютого 2017 року між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», про відступлення права вимоги до ОСОБА_1 скасувати, справу передати в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що договори про відступлення права вимоги були укладені в один день, тому ПАТ КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим» не мали наміру на настання правових наслідків, передбачених договором про відступлення права вимоги. ТОВ «Фінстрим» не здійснило оплату вартості права вимоги за оспорюваним договором, а тому такий договір є фіктивним. Апеляційний суд не дослідив платіжне доручення від 28 лютого 2017 року № 25, з якого випливає, що ТОВ «Фінстрим» перерахувало кошти з одного свого рахунку на інший свій рахунок. Отже, ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» не отримало належного фінансування відповідно до оспорюваного договору факторингу, а ТОВ «Фінстрим», відповідно, не набуло права вимоги за оспорюваним договором.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16; Верховного Суду від 10 листопада 2020 року № 638/22396/14-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц, від 26 травня 2021 року у справі № 520/4771/17.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 20 квітня 2006 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступниками якого є Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено генеральну кредитну угоду № 014/03-03/15/1565, відповідно до пункту 1.1 якої предметом договору є надання кредитних коштів позичальнику в порядку та на умовах, визначених у кредитних договорах, укладених у рамках цієї угоди, які є невід`ємними її частинами (т. 1, а. с. 39-42).

У договір неодноразово вносились зміни та відповідно між сторонами підписані додаткові договори.

26 червня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 014/03-03/15-528 на підставі генеральної кредитної угоди від 20 квітня 2006 року № 014-03-03/15/1565, відповідно до пункту 1.1 якого кредитор, на положеннях та умовах вказаного договору, надає позичальнику споживчий кредит у розмірі 35 000,00 дол. США зі сплатою 14,5 відсотків річних, строком на 70 місяців та з погашенням відповідно до графіка (т. 1, а. с. 46-49)

28 травня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № М014/03-03/15-261 на підставі генеральної кредитної угоди від 20 квітня 2006 року № 014-03-03/15/1565, відповідно до пункту 1.1 якого кредитор, на положеннях та умовах вказаного договору, надає позичальнику споживчий кредит у розмірі 30 000,00 дол. США зі сплатою 15 відсотків річних, строком на 59 місяців та з погашенням відповідно до графіка (т. 1, а. с. 65-68).

До зазначених договорів сторонами неодноразово вносилися зміни шляхом підписання додаткових договорів.

28 лютого 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» як первісним кредитором та ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» як новим кредитором укладений договір відступлення права вимоги, за умовами пункту 2.1 якого первісний кредитор відступає за плату новому кредиторові належні йому права вимоги за кредитними договорами від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261 та від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528, а новий кредитор замінює первісного кредитора як сторону у кредитному договорі, бере на себе всі його права та обов`язки.

Відповідно до пункту 3.1 зазначеного договору про відступлення права вимоги загальна вартість права вимоги за договором становить 450 000,00 грн, а саме: вартість права вимоги за кредитним договором від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261 становить 150 000,00 грн, за договором від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 - 300 000,00 грн.

Згідно з пунктом 4.1.1 зазначеного договору новий кредитор ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» засвідчує, що він є банком, що зареєстрований та діє згідно з чинним законодавством України на підставі виданих Національним банком України банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, надає банківські та інші фінансові послуги, а також здійснює іншу діяльність.

Відповідно до розрахунку заборгованості від 28 лютого 2017 року, станом на час відступлення права вимоги, розмір заборгованості за кредитним договором від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261 становить 335 705,50 грн, за договором від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 - 575 604,20 грн.

28 лютого 2017 року між сторонами підписаний акт приймання-передачі документації (т. 1, а. с. 21-29)

28 лютого 2017 року укладений договір про відступлення права вимоги між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим» на підставі статей 512-519 ЦК України та частини третьої статті 656 ЦК України, за умовами якого до нового кредитора перейшло право вимоги до ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою від 20 квітня 2006 року № 014/03-03/15/1565 та укладеними на її підставі кредитними договорами від 26 червня 2007 року №014/03-03/15/528 та від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261.

Згідно з пунктами 3.1, 3.2 зазначеного договору загальна вартість права вимоги за договором становить 451 000,00 грн, які мають бути сплачені первісному кредитору в день підписання цього договору шляхом переказу коштів на рахунок первісного кредитора.

Відповідно до додатку № 1 до зазначеного договору, який є розрахунком заборгованості за кредитними договорами, заборгованість за кредитним договором від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 становить 575 604,20 грн, та за кредитним договором від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261 становить 335 705,50 грн (т. 1, а. с. 30-37).

Платіжним дорученням від 28 лютого 2017 року № 25 ТОВ «Фінстрим» перерахувало на рахунок ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» за укладеним договором 451 000,00 грн (т. 2, а. с. 77 ).

Також 28 лютого 2017 року між ТОВ «Фінстрим» як первісним кредитором та ОСОБА_2 як новим кредитором укладений договір відступлення права вимоги, за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за кредитним договором від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 та кредитним договором від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261, боржником за якими є ОСОБА_1 , а кредитодавцем - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», укладеними на підставі генеральної кредитної угоди від 20 квітня 2006 року № 014/03-03/15/1565.

Відповідно до пункту 1.4 зазначеного договору право вимоги переходить до нового кредитора з моменту зарахування суми відшкодування (компенсації) за відступлення права вимоги на умовах, які визначені у пункті 2.1.1 цього договору, та оформлюється складанням акта прийому-передачі права вимоги (додаток № 2 до договору), який є невід`ємною частиною даного договору.

Згідно з пунктом 2.1.1 договору новий кредитор зобов`язаний перерахувати первісному кредитору суму відшкодування (компенсації) за відступлення права вимоги за кредитними договорами у розмірі 451 500,00 грн у день підписання цього договору. Сума сплаченого відшкодування (компенсації), а також сума різниці між номінальною вартістю відступленого права вимоги за кредитними договорами та сумою сплаченого відшкодування (компенсації) не є платою/винагородою первісному кредитору за здійснене відступлення права вимоги.

Сторони у пункті 4.2 договору зазначили, що до нового кредитора переходять всі права кредитора, що належали до цього первісному кредитору, згідно з кредитними договорами, виключно за умови зарахування у повному обсязі суми відшкодування (компенсації) за відступлення права вимоги на рахунок первісного кредитора, зазначений у пункті 2.1.1 цього Договору.

Відповідно до пункту 6.1 договору відступлення права вимоги від первісного кредитора до нового кредитора не є фінансовою послугою, у тому числі факторингом, у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» Податкового кодексу України, інших нормативно-правових актів, чинних на території України.

Згідно із додатком № 1 до вказаного договору, який є розрахунком заборгованості за кредитними договорами, заборгованість за кредитним договором від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 становить 575 604,20 грн, за кредитним договором від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261 - 335 705,50 грн (т. 1, а. с. 11-20).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у справі № 214/932/16-ц стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 28 травня 2008 року

№ М014/03-03/261 станом на 18 грудня 2015 року у розмірі 7 138,30 дол. США, що в еквіваленті становить 167 662,07 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 6 483,06 дол. США та заборгованості за відсотками - 655,24 дол. США.

Рішення суддів першої та апеляційної інстанцій переглядаються в порядку касаційного провадження в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 28 лютого 2017 року, укладеного між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим».

Обґрунтовуючи недійсність зазначеного договору, позивачка посилається на статтю 234 ЦК України та стверджує про фіктивність зазначеного правочину з огляду на його вчинення без наміру створення правових наслідків.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Водночас саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Отже, за договором про відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Відповідно до частини першої статті 1078, статті 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.

Договір факторингу має такі ознаки: предметом є надання фінансової послуги за плату; мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20).

Згідно з пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 цього Закону).

Разом з тим у статті 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначено, що факторинг є кредитною операцією.

Отже, договір факторингу як договір фінансової послуги спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування зазначеного договору від інших подібних договорів визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі стосовно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних з грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення права вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та договір купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб до моменту, коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - ці угоди призводять до заміни кредитора у зобов`язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з врахуванням його змісту, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов`язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 761/44364/18 (провадження № 61-11248св20).

Згідно з пунктами 3.1, 3.2 оспорюваного договору загальна вартість прав вимоги за договором становить 451 000,00 грн, які мають бути сплачені первісному кредитору в день підписання цього договору шляхом переказу коштів на рахунок первісного кредитора.

Відповідно до додатку № 1 до зазначеного договору, який є розрахунком заборгованості за кредитними договорами, заборгованість за кредитним договором від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 становить 575 604,20 грн та за кредитним договором від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261 становить 335 705,50 грн (т. 1, а. с. 30-37).

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги від 28 лютого 2017 року, укладеного між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», з підстав його фіктивності, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивачка правомірності вчиненого правочину не спростувала.

Проте з такими мотивами відмови у задоволенні позову Верховний Суд не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до змісту статей 3 15 16 ЦК України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Предметом розгляду у цій справі є вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, укладеного між відповідачами ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», за умовами якого ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» відступило ТОВ «Фінстрим» право вимоги до ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою від 20 квітня 2006 року

№ 014/03-03/15/1565 та укладеними на її підставі кредитними договорами від 26 червня 2007 року № 014/03-03/15/528 та від 28 травня 2008 року № М014/03-03/261.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (див. постанову Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19, правочини не можуть бути оскаржені в суді, допоки особи не доведуть, що цими діями порушуються їхні права.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

За результатами розгляду справи суди не встановили будь-яких порушень прав чи інтересів позивачки, яка не є стороною договору факторингу. Договір факторингу не впливає безпосередньо на права та обов`язки боржника, оскільки в цьому випадку не встановлюється, не припиняється, не змінюється основне зобов`язання боржника, який має виконати свій обов`язок в обсязі і на умовах, що встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка не зазначила конкретних фактів порушення її майнових прав та інтересів внаслідок укладення оспорюваного договору та не довела, що в результаті визнання такого договору недійсним її права будуть захищені та відновлені.

Отже, відсутність порушення оскаржуваним правочином суб`єктивного права, на захист якого спрямований заявлений позов, є самостійною та єдиною підставою для відмови позивачці у задоволенні позову.

З урахуванням наведеного рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні у мотивувальній частині з урахуванням висновків, викладених у цій постанові.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновку, викладеного у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14 (провадження № 14-16цс20), у якому зазначено: «фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін».

Верховний Суд відхиляє зазначене посилання, оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 638/22396/14-ц стосуються того, що фізична особа не наділена правом надавати фінансові послуги та що договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою. Водночас у цій справі рішення судів попередніх інстанцій переглядаються в частині визнання недійсним договору факторингу, укладеного між двома юридичними особами.

У пункті 48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі

№ 638/22396/14-ц зазначено, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина друга статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.

Отже, законодавством не заборонено наступне укладення договору про відступлення права вимоги між двома юридичними особами. Немає й заборони на укладення таких договорів в один день.

Крім того, за наслідками з`ясування справи суди не встановили будь-яких порушень прав чи інтересів позивачки, яка не є стороною договору факторингу.

Оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14 (провадження № 14-16цс20), не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в оскаржуваній частині рішень, то Верховний Суд відхиляє посилання позивачки на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, відповідно до якої на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд також відхиляє посилання заявниці на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16. У зазначеній постанові суд касаційної інстанції вказав, що оспорювані договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, проте суди не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Отже, правовідносини у цій справі та у справі, на яку посилається позивачка, не є подібними.

Також заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15, від 26 травня 2021 року у справі № 520/4771/17, відповідно до яких суд має належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Зазначає, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив платіжне доручення від 28 лютого 2017 року № 25 та не звернув уваги на те, що ТОВ «Фінстрим» перерахувало кошти з одного свого рахунку на інший, а ПАТ «КБ «Фінансовий партнер», відповідно, не отримало належного фінансування договору факторингу.

Зазначені посилання Верховний Суд не бере до уваги, оскільки апеляційний суд надав оцінку платіжному дорученню та встановив, що на виконання умов договору про відступлення права вимоги від 28 лютого 2017 року ТОВ «Фінстрим» перерахувало на рахунок ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» 451 000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 28 лютого 2017 року № 25. Отже, такі доводи касаційної скарги стосуються необхідності переоцінки доказів, що не належить до повноважень Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених вище мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, укладеного 28 лютого 2017 року між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

У решті рішення судів попередніх інстанцій в цій частині підлягають залишенню без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду вимоги заявниці по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, укладеного 28 лютого 2017 року між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Фінансовий партнер» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо підстав відмови у задоволенні позову.

У решті рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, укладеного 28 лютого 2017 року між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Фінансовий партнер» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко