№ 761/30040/16-ц

Постанова

Іменем України

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 761/30040/16-ц

провадження № 61-7099св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Калараша А. А.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності, визнання недійсними договорів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2018 року у складі судді Савицького О. А., та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного 26 жовтня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрованого в реєстрі № 3256.

Позовні вимоги мотивовано тим, що вказана квартира була придбана ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 травня 2002 року. На час укладення вищезазначеного договору купівлі-продажу вона проживала з ОСОБА_2 однією сім`єю, квартира була набута внаслідок їх спільної праці, тому є їх спільною сумісною власністю, а вона згоди на укладення договору дарування не давала, тому договір є недійсним.

Разом із тим, у березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про зміну предмету позову та збільшення позовних вимог, згідно з якою остаточно просила суд:

- визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 в якості продавця та ОСОБА_4 в якості покупця, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пальорою Г. Ю. за реєстровим номером № 1265;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 27 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 в якості продавця та ОСОБА_5 в якості покупця, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П. за реєстровим номером 10248.

Обґрунтовуючи змінені позовні вимоги, ОСОБА_1 визнає ту обставину, що укладаючи договір дарування, сторони насправді мали на увазі договір про припинення прав на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно - квартиру, АДРЕСА_1 , у рівних частках, а саме: Ѕ частку на користь ОСОБА_1 , Ѕ частку на користь ОСОБА_3 .

При цьому, оскільки справжнє волевиявлення сторін полягало в укладенні договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на квартиру в рівних частках, позивач вважала, що наслідком укладенням спірного договору є набуття нею права власності на Ѕ частку квартири.

Разом з тим, позивачка вказувала, що 02 серпня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пальорою Г. Ю. за реєстровим номером №1265, ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 , який в свою чергу, 27 жовтня 2016 року відчужив її ОСОБА_5 , про що свідчить договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П. за реєстровим номером 10248.

Посилаючись на те, що вона, як співвласник майна, не надавала згоди на укладення вказаних договорів, вважала, що спірні правочини є недійсними з огляду на статті 203 215 ЦК України, їх укладення суперечить вимогам статей 319 362 ЦК України.

У лютому 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання договору дарування квартири від 26 жовтня 2011 року удаваним правочином, вчиненим із метою приховання іншого правочину - договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно, визнання укладеним договору припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно.

Зустрічний позов мотивовано тим, що 30 серпня 1996 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 шлюб, який у 1997 році розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_3

28 травня 2002 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

10 травня 2008 року він вдруге уклав шлюб з ОСОБА_1 , проте рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 червня 2011 року шлюб було розірвано.

Для врегулювання порядку надання утримання неповнолітньому сину в позасудовому порядку вони з ОСОБА_1 домовилися, що в рахунок погашення аліментів він передає дружині та сину спірну квартиру, тому укладаючи договір дарування квартири 26 жовтня 2011 року сторони мали на увазі договір про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 в рівних частках, а саме: Ѕ частину на користь ОСОБА_1 та Ѕ частину на користь ОСОБА_3 .

Посилаючись на зазначене, просив задовольнити зустрічні позовні вимоги.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 01 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, відмовлено у задоволені первісного та зустрічного позовів.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано недоведеністю позовних вимог.

ОСОБА_2 не доведено, що між сторонами виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування квартири від 26 жовтня 2016 року, і що дійсне волевиявлення сторін полягало саме у відчуженні ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 в рівних частках в рахунок аліментів на утримання неповнолітнього ОСОБА_3 .

Крім того, дії ОСОБА_3 стосовно спірної квартири після укладення договору дарування свідчать про спрямованість його реального наміру на набуття права власності на квартиру та подальше розпорядження майном.

Оскільки встановлено законність набуття права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру, а обставини, на які позивач за первісним позовом ОСОБА_1 посилалася в якості підстав для його задоволення, не знайшли свого підтвердження, відсутні підстави і для задоволення вказаного позову.

Крім того, суд відмовив у прийнятті заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання позовів один одного, оскільки таке визнання суперечить закону та порушує права та інтереси не тільки ОСОБА_3 , а інших осіб, які в подальшому набули право власності на спірну квартиру.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

05 квітня 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2019 рок, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким:

- визнати договір дарування квартири від 26 жовтня 2011 року удаваним правочином, вчиненим із метою приховання іншого правочину - договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно,

- визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 в якості продавця та ОСОБА_4 в якості покупця, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пальорою Г. Ю. за реєстровим номером №1265;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 27 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 в якості продавця та ОСОБА_5 в якості покупця, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П. за реєстровим номером 10248.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року відкрито провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

09 серпня 2019 року справа № 761/30040/16 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, не визначилися із характером спірних правовідносин та не з`ясували дійсну природу спірного договору дарування і настання між сторонами інших прав і обов`язків, ніж передбачено таким договором. Суди не дослідили, у зв`язку з чим ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як батьки надали згоди на укладання їх неповнолітнім сином договору дарування, на підставі якого він набув права власності на спірну квартиру, при цьому діючи всупереч власним інтересам.

Суди проігнорували факт проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі, не дослідили природу такого зв`язку позивача з майном та не врахували висновок Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 686/11463/16-ц, відповідно до якого тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою вважати відповідне житло належним такій особі.

Крім того, у порушення норм процесуального права, суд першої інстанції помилково не врахував заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання позовів, оскільки не встановлено, що вказані особи діяли з примусу.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 28 травня 2002 року на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1996 року до 1997 року перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 травня 2008 року, який був розірваний рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2011 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до заяви від 12 жовтня 2011 року, зареєстрованої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. за реєстровим номером 3144, ОСОБА_1 , як мати неповнолітнього сина ОСОБА_3 , надала свою згоду на прийняття ним у дар квартири АДРЕСА_1 та підписання ним відповідного договору дарування.

Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 жовтня 2011 року № 786 надано дозвіл неповнолітньому ОСОБА_3 підписати у нотаріальній конторі у присутності батьків договір дарування квартири АДРЕСА_1 , яка належить його батьку - ОСОБА_2 .

Згідно з договором дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. 26 жовтня 2011 року, ОСОБА_2 подарував, а неповнолітній ОСОБА_3 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 .

18 лютого 2016 року ОСОБА_3 здійснив державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

02 серпня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пальорою Г. Ю., ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 .

27 жовтня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_4 продав спірну квартиру ОСОБА_5 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П.

Мотивувальна частина.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України під правочином розуміються дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідно до заяви

від 12 жовтня 2011 року, зареєстрованої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. за реєстровим номером 3144, ОСОБА_1 , як мати неповнолітнього сина ОСОБА_3 , надала свою згоду на прийняття ним у дар квартири

АДРЕСА_1 та підписання ним відповідного договору дарування.

Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 жовтня 2011 року № 786 надано дозвіл неповнолітньому

ОСОБА_3 підписати у нотаріальній конторі у присутності батьків договір дарування квартири АДРЕСА_1 , яка належить його батьку - ОСОБА_2

26 жовтня 2011 року між ОСОБА_3 та його батьком ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М., згідно з умавами якого ОСОБА_2 подарував, а його син ОСОБА_3 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-якудію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Як зазначалося вище, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, саме заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, врахувавши вимоги вказаних норм права й встановивши, що укладаючи спірний договір дарування, сторони договору повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, у тому числі про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно; позивач за зустрічним позовом

ОСОБА_2 не обґрунтував удаваності договору дарування квартири з метою приховання іншого правочину, не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля обох сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання оспорюваного договору удаваним.

Воля ОСОБА_2 на дарування спірної квартири зафіксована у нотаріально посвідченому договорі дарування, дозвіл на укладання якого неповнолітнім ОСОБА_3 надала ОСОБА_1 , як мати, а намір сторін укласти інший договір за відсутності інших доказів, окрім пояснень позивача, не підтверджує удаваність оспорюваного договору.

Крім того, дії ОСОБА_3 щодо спірної квартири після укладення договору дарування від 26 жовтня 2011 року (реєстрація права власності та в подальшому - відчуження квартири за договором купівлі-продажу) свідчать про спрямованість його реального наміру на набуття права власності на квартиру та подальше розпорядження майном.

З урахуванням встановлення правомірності факту набуття

ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру та відсутністю належних і допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог позивача за первісним позовом ОСОБА_1 , що стосуються визнання за нею права власності на Ѕ частку квартири

АДРЕСА_1 , та визнання недійсними договорів купівлі продажу вказаної квартири від 02 серпня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та від 27 жовтня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні первісного позову також.

Посилання касаційної скарги на неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 липня 2018 року у справі

№ 686/11463/16-ц, відповідно до якого тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою вважати відповідне житло належним такій особі, не береться до уваги, з огляду на те, що фактичні обставини справи, на яку посилається у касаційній скарзі ОСОБА_1 , та у справі, що переглядається, не є тотожними, стосуються різного предмету та підстав позову, а відтак і нормативно-правового обґрунтування.

Аргументи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права шляхом не врахування заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання позовів, відхиляються Верховним Судом, оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанції, таке визнання суперечить закону та порушує права та інтереси не тільки ОСОБА_3 , а інших осіб, які в подальшому набули право власності на спірну квартиру.

Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Аналіз зазначеної норми права свідчить про те, що при зверненні із заявою про визнання позову відповідачем, суд повинен з`ясувати, чи таке визнання відповідає закону та чи не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. При цьому встановлення, чи діяв відповідач із примусу правового значення не має, як помилково вважає ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи і незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів про відмову у задоволенні позову, разом із тим, цивільно-процесуальним законодавством передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, що не було зроблено позивачами у цій справі.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної

інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

В. С. Висоцька

А. А. Калараш