Постанова
Іменем України
30 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 761/32882/15-ц
провадження № 61-9509св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Штелик С. П. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сімоненко В. М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2018 року у складі судді Макаренко І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року у складі суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ Державний ощадний банк України») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення.
Позов мотивовано тим, що ПАТ «Державний ощадний банк України» є власником квартири АДРЕСА_1 . Відповідачі займають квартиру самоправно без будь-яких законних підстав, а, отже, порушують право власності банку. Крім того, відповідачі не несуть витрат на ремонт і утримання квартири та не здійснюють інші обов`язкові платежі.
Позивач просив усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 та належить на праві власності ПАТ «Державний ощадний банк України»; усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном АТ «Ощадбанк» шляхом вселення Публічного акціонерного товариство «Державний ощадний банк України» до квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що cудом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 та належить на праві власності ПАТ «Державний ощадний банк України», була придбана ОСОБА_1 не за кредитні кошти. Якщо за рішенням суду звернуто стягнення на предмет іпотеки, однак нерухоме майно придбане не за кредитні кошти - виселення боржника без надання іншого приміщення не допускається.Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України у справі 6-3057цс16 від 19 квітня 2017 року. За таких обставин позивач має право вимагати виселення відповідачів, а відповідачі підлягають виселенню тільки з наданням іншого жилого приміщення.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України у справі 6-3057цс16 від 19 квітня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року по справі №753/12729/15-ц погодилася з таким висновком Верховного Суду України та не знайшла підстав для відступу від такого висновку. Велика Палата Верховного Суду, зокрема, вказала на те, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі ПАТ «Державний ощадний банк України» просить скасувати судові рішення та задовольнити позов, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 в порушення умов іпотечного договору зареєструвала у квартирі своє місце проживання та місце проживання членів своєї родини. Відмова відповідачів звільняти квартиру після зміни власника та проживання в іпотечній квартирі унеможливлює користування та розпорядження майном. Законодавством не передбачено перехід прав та обов`язків попереднього власника до нового в частині збереження права користування житлом членів сім`ї колишнього власника.
Касаційна скарга також містить клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
(2) Позиція відповідачів
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_6 зазначають, що під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, не зазначення позивачем іншого постійного жилого приміщення, є підствою для відмови у задоволенні позову.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-ІХ).
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 грудня 2007 року між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_2 укладено Договір відновлювальної кредитної лінії № 2449. Відповідно до умов пункту 1.1 кредитного договору позичальник отримав кредит в розмірі 2 488 000,00 грн зі сплатою 16,5% річних за користування кредитними коштами.
В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 28 грудня 2007 року між позивачем та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 5513, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 734, та передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
У зв`язку з виникненням заборгованості у ОСОБА_2 банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2011 року у справі 2-892/11 позов АТ «Ощадбанк» задоволено в повному обсязі, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , яка є власністю ОСОБА_1 , в рахунок погашення перед АТ «Ощадбанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 3 374 941 грн 54 коп. шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах в порядку виконання рішення суду у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 червня 2012 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
На виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва та від 13 липня 2011 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 21 червня 2012 року, Шевченківським судом м. Києва 26 липня 2012 року видано виконавчі листи.
Після відкриття виконавчого провадження із примусового виконання вищевказаного рішення від 11 серпня 2014 року проведено повторні прилюдні (електронні) торги, які за відсутності зареєстрованих учасників визнано такими, що не відбулись (в рамках виконання рішення у справі №2-892/11). Після чого банк придбав квартиру згідно протоколу № 10 від 11 серпня 2014 року про придбання предмета іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку», який видано державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, і актом № 473/7 від 11 вересня 2014 року про реалізацію предмета іпотеки, який видано Відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві.
На підставі виданого акта № 473/7 від 11 вересня 2014 року про реалізацію предмета іпотеки приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сидоренко A. B. видано свідоцтво від 16 вересня 2014 року, яким посвідчено, що банку належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 вартістю 2 380 900,00 грн, що передано ПАТ «Державний ощадний банк України», оскільки торги не відбулися і стягувач виявив бажання залишити за собою непродане майно, що раніше належало ОСОБА_1
Квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2004 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Решетніковою С. І., за реєстровим № 5326к, тобто придбана не за кредитні кошти.
У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника; підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16), відсутні.
Таким чином, з урахуванням характеру спірних правовідносин, встановлениїх у справі обставин та практики застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» й статті 109 ЖК УРСР, банк при набутті предмета іпотеки у власність у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Банк як новий власник іпотечної квартири був проінформований про її обтяження мешканцями та був зобов`язаний виконати обов`язок щодо забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 в порушення умов іпотечного договору зареєструвала в іпотечній квартирі своє місце проживання та місце проживання членів своєї родини, є безпідставними, оскільки згідно довідки ЖЕК «Михайлівська» № 632 від 18 вересня 2019 року (т. 1, а. с. 33) ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Відомостей щодо реєстрації їх місця проживання у цій квартирі матеріали справи не містять.
Доводи касаційної скарги в іншій частині зводяться до помилкового тлумачення статті 40 Закону України «Про іпотеку» й статті 109 ЖК УРСР та їх правозастосування.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Ргопіпа V. ІІкгаіпе») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити таке.
Заявник вказує, що справа містить виключну правову проблему, яка міститься у правозастосуванні статті109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього власника житла та членів його сім`ї, яке було предметом іпотеки й придбано не за рахунок кредиту.
Стаття 403 ЦПК України визначає, що до повноважень Великої Палати Верховного Суду у цивільному судочинстві належать передані судом, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, справи, у яких є необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду; у яких є необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати; якщо справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а також коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Порядок передачі справи та розгляд Великою Палатою Верховного Суду встановлено статтею 404 ЦПК України. Зокрема, у частині п`ятій цієї статті зазначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим, з метою формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), що містить вичерпні висновки щодо правильного розгляду вказаної категорії справ.
За таких обставин, у задоволенні клопотання необхідно відмовити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
П О С Т А Н О В И В:
У задоволенні клопотання публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.
РішенняШевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. П. Штелик
Є. В. Петров
В. М. Сімоненко