Постанова
Іменем України
18 березня 2020 року
м. Київ
справа № 761/36561/19
провадження № 61-21818св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Журавель В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
заявники: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , заінтересована особа - Вишгородський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року у складі судді Пономаренко Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме просили встановити, що: ОСОБА_3 є за національністю « Єврейка »; ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , є за національністю « Єврей »; ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , є за національністю « Єврей »; ОСОБА_2 (дівоче ОСОБА_2 ), яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 , є за національністю « Єврейка ».
Заява мотивована тим, що їхня бабуся, яка померла приблизно у 1938 році, за національністю була « Єврейка », дотримувалася єврейських традицій та звичаїв. Оскільки у позасудовому порядку встановити факт приналежності бабусі, а відтак і їх, до указаної національності є неможливим, звернулися із заявою до суду.
Короткий зміст ухвали першої інстанції та постанови апеляційного суду
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, у відкриті провадження у цивільній справі в порядку окремого провадження відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що встановлення факту належності до певної національності не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Короткий зміст касаційної скарги
У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року і передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що ця категорія справ не підлягає розгляду у порядку окремого провадження, оскільки прямої заборони встановлення юридичного факту щодо національності чинним законодавством не передбачено. Суди не застосували статті 11 35 Конституції України, статтю 11 Закону України «Про національні меншини в Україні», статтю 3 конвенції ООН «про захист національних меншин».
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрите касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили
Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосування норми права
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржених судових рішень.
Наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про порушення судом першої та апеляційної інстанції норм процесуального права.
Відповідно до частин другої, сьомої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Частиною першою статті 293 ЦПК України передбачено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеному у свідоцтві про народження або паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У справі № 761/36561/19 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулась із заявою про встановлення факту належності їх та їхніх родичів до певної національності, посилаючись на те, що у позасудовому порядку встановити цей факт не можуть.
Питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України від 31 грудня 1991 року № 24 «Про порядок зміни громадянами України національності», відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього Указу. Вказаний Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року № 70/99.
Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.
Згідно зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.
Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні.
Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року № 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв`язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.
Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про ДРАЦС повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону «Про національні меншини в Україні». Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку з неможливістю встановлення у судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження 14-215цс19).
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що норми ЦПК України не передбачають можливості розгляду в порядку окремого провадження заяв про встановлення факту належності особи до певної національності.
Доводи касаційної скарги не впливають на правильність судових рішень, не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
У зв`язку з наведеним касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. І. Журавель Н. О. Антоненко М. М. Русинчук