ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
4 березня 2020 року
м. Київ
справа № 761/9942/15-ц
провадження № 61-39988св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Акціонерне товариство «ОТП Банк»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Кредитна спілка «КС Володар», Товариство з обмеженою відповідальністю «Квадрига», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Журавльова Лариса Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краковецька Алла Миколаївна,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником - адвокатом Пінчуком Костянтином Юрійовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2018 року, ухвалене у складі судді Рибака М. А., та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Соколової В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», яке відповідно до нової редакції Статуту змінило назву на Акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - АТ «ОТП Банк»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Кредитна спілка «КС Володар» (далі - КС «КС Володар»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Квадрига» (далі - ТОВ «Квадрига»), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Журавльова Л. М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краковецька А. М., про визнання правочинів недійсними.
В обґрунтування позову зазначила, що у провадженні суду з жовтня 2012 року перебуває справа № 2610/23391/2012 за її позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, зокрема, квартири АДРЕСА_1 , придбаної ними у шлюбі у 2003 році.
Дана квартира з 2006 року перебувала в іпотеці у Акціонерного комерційного банка «Райффайзенбанк Україна» (далі - АКБ «Райффайзенбанк Україна») як забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 за кредитним договором № МL-002/726/2006 від 24 жовтня 2006 року.
ОСОБА_1 зазначає, що у ході розгляду справи про поділ майна подружжя вона дізналася про укладення між АТ «ОТП Банк», який є правонаступником АКБ «Райффайзенбанк Україна», і ОСОБА_3 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від 28 вересня 2012 року та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 17 жовтня 2012 року, за якими банк відступив ОСОБА_3 права вимоги за укладеними із ОСОБА_2 кредитним договором № МL-002/726/2006 та договором іпотеки № PCL-002/726/2006.
11 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з яким у зв`язку з порушенням іпотекодавцем основного зобов`язання за кредитним договором він передав іпотекодержателю у рахунок виконання основного зобов`язання право власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 вважає вказані договори про відступлення прав вимоги і про задоволення вимог іпотекодержателя недійсними, так як ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 8 квітня 2013 року у справі № 2610/23391/2012 забезпечено позов та накладено арешт на дану квартиру.
Також вказує, що на момент укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя заборгованість за кредитом складала 9 727,18 євро, у той час як вартість квартири становила 1 569 000 гривень, тобто неспівмірно більшу суму.
Крім того, при укладенні договору про задоволення вимог іпотекодержателя не отримано її письмової згоди, незважаючи на те, що ця квартира є її і ОСОБА_2 спільним майном.
Також посилається на те, що у квартирі зареєстровані двоє неповнолітніх дітей, які втратили житло через вчинення оспорених правочинів.
За таких обставин просила визнати недійсними правочини щодо відступлення АТ «ОТП Банк» прав вимоги за кредитним договором № МL-002/726/2006 та договором іпотеки № PCL-002/726/2006 ОСОБА_3 , а також правочин про задоволення вимог іпотекодержателя від 8 квітня 2013 року, згідно з яким ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 право власності на іпотечне майно.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2018 року позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 11 квітня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Журавльовою Л. М. за реєстровим номером 2565.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Визнаючи недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 11 квітня 2013 року, суд першої інстанції виходив з того, що він укладений без письмової згоди ОСОБА_1 та у період дії обтяження у виді арешту, про існування якого ОСОБА_2 був обізнаним.
Відмовляючи у визнанні недійсними договору про відступлення прав вимоги за кредитним договором від 28 вересня 2012 року та договору про відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 17 жовтня 2012 року, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність для цього правових підстав.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2018 року - без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 11 квітня 2013 року та про відмову у визнанні недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У травні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою,у якій просив рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначає, що ОСОБА_1 надала письмову згоду на передачу квартири в іпотеку і в укладеному із банком договорі передбачалися позасудові способи звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі у власність іпотекодержателю. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя укладений з метою сприяння іпотекодержателю у реалізації прав, передбачених договором іпотеки, тому висновок судів про те, що ОСОБА_1 не давала згоди на вчинення відповідного правочину, є помилковими.
Заявник заперечує висновки судів попередніх інстанцій про свою обізнаність щодо існування ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 8 квітня 2013 року, оскільки будь-яких доказів його присутності при проголошенні цього судового рішення чи вручення його копії у справі немає.
Доводів щодо незаконності судових рішень в частині відмови у визнанні недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки касаційна скарга не містить.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 4 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19 вересня 2003 рокуподружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_1 набуто квартиру АДРЕСА_1 , титульним власником якої визначено ОСОБА_2
24 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № МL-002/726/2006.
Цього ж дня у забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором банк уклав із позичальником договір іпотеки № PCL-002/726/2006, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1 . У договорі зазначено, що дана квартира є спільною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 ; дружина позичальника надала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору іпотеки.
28 вересня 2012 року між АТ «ОТП Банк», яке є правонаступником АКБ «Райффайзенбанк Україна», та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за укладеним із ОСОБА_2 кредитним договором № МL-002/726/2006 від 24 жовтня 2006 року.
17 жовтня 2012 року між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки № PCL-002/726/2006 від 24 жовтня 2006 року.
8 квітня 2013 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 2610/23391/2012 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
11 квітня 2013 року між іпотекодавцем ОСОБА_2 та новим іпотекодержателем ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з яким у зв`язку з порушенням іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором № МL-002/726/2006 у рахунок виконання основного зобов`язання іпотекодавець передав іпотекодержателю у власність предмет іпотеки.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-IX від 15 січня 2020 року касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другою статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, визначений Законом України «Про іпотеку».
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до статті 215 ЦК України недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою його недійсності.
Стаття 124 Конституції України закріплює принцип обов`язковості судових рішень, який із огляду на положення цивільного процесуального законодаства поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, а її оскарження не зупиняє виконання.
Арешт майна як вид забезпечення позову розуміється як тимчасова заборона передачі, перетворення, відчуження або руху майна на підставі рішення суду або іншого компетентного органу.
Обтяження, встановлені ухвалою про забезпечення позову у виді арешту майна, підлягають державній реєстрації.
Проте той факт, що встановлені судом в ухвалі про забезпечення позову обмеження не зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.
Суди попередніх інстанцій зі змісту ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 8 квітня 2013 року у справі № 2610/23391/2012 встановили, що представник ОСОБА_2 був присутнім у судовому засіданні при прийнятті вказаної ухвали, що свідчить і про обізнаність ОСОБА_2 щодо її постановлення та встановленого нею обмеження розпорядження квартирою.
Оскільки оспорюваний договір від 11 квітня 2013 року про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на квартиру АДРЕСА_1 укладений у період дії обтяження у виді арешту цієї квартири, накладеного ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 8 квітня 2013 року, про існування якого відчужував був обізнаний, суди попередніх інстанцій правильно застосували статті 203 215 ЦК України і визнали такий правочин недійсним.
Доводи заявника щодо відсутності доказів вручення йому копії ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 8 квітня 2013 року і необізнаність про існування цього судового рішення, касаційний суд відхиляє.
Суди попередніх інстанцій зі змісту зазначеної ухвали встановили, що при її прийнятті у судовому засіданні був присутнім представник ОСОБА_2 .
Стаття 38 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали, передбачала, що сторона може брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
Згідно зі статтею 44 ЦПК України у тій же редакції представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
Таким чином, участь у судовому засіданні 8 квітня 2013 року при постановленні ухвали Шевченківським районним судом м. Києва представника заявника, що ним не спростовано, свідчить про обізнаність останнього щодо існування даної ухвали та встановлених нею обмежень.
Оскільки суди першої і апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 11 квітня 2013 року є недійсним у зв`язку з його укладенням у період дії обтяження у виді арешту переданої в іпотеку квартири, помилковість твердження судів щодо необхідності згоди ОСОБА_1 на укладення такого договору, чим також обґрунтовує касаційну скаргу заявник, не мають правового значення і правильність висновків про часткове задоволення позову не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 409 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником - адвокатом Пінчуком Костянтином Юрійовичем,залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов