Постанова
Іменем України
18 березня 2020 року
м. Київ
справа № 766/16312/16-ц
провадження № 61-12725св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (судді-доповідача),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - комунальне підприємство «Херсонський комунальний транспортний сервіс»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 22 травня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Бездрабко В. О., Вейтас І. В., Приходько Л. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до комунального підприємства «Херсонський комунальний транспортний сервіс» (далі - КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс») про визнання трудових відносин припиненими, зобов`язання звільнити з роботи, стягнення заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, відшкодування моральної шкоди та зобов`язання видати трудову книжку.
Позовна заява обґрунтована тим, що з квітня 2009 року вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді заступника директора КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс».
Із 26 вересня 2015 року посадові обов`язки не виконувала.
23 вересня 2015 року під час перебування на лікарняному позивач направила відповідачу заяву про надання з 25 вересня 2015 року частини невикористаних щорічних відпусток з наступним звільненням за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України з 04 листопада 2015 року. Однак на час подання позовної заяви її не звільнено, не проведено розрахунок та не видано трудову книжку.
За таких обставин, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати припиненими трудові відносини між нею та відповідачем
з 04 листопада 2015 року, зобов`язати відповідача звільнити її з роботи із займаної посади з 04 листопада 2015 року за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, видати їй належним чином оформлену трудову книжку, виплатити грошову компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 59 797,40 грн, компенсацію за час затримки видачі трудової книжки у розмірі 20 121,40 грн, відшкодувати моральну шкоду у розмірі 1 500 грн та витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги, в розмірі 4 000 грн.
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» про визнання звільнення незаконним, зміну дати та причин звільнення, стягнення заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що наказом № 0150-К від 06 жовтня 2016 року її звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогули, оскільки 21 вересня 2015 року та у період з 28 вересня 2015 року по
06 жовтня 2016 року вона була відсутня на роботі протягом робочого дня, без поважних причин.
На думку позивача, її звільнення відбулося з порушенням норм трудового законодавства та без розгляду її заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Зазначала, що звільнення у жовтні 2016 року з 21 вересня
2015 року є прямим порушенням статті 148 КЗпП України, у зв`язку з чим просила визнати незаконним припинення трудового договору за пунктом 4 статті 40 КЗпП України з 21 вересня 2015 року оформленого наказом
№ 150-К від 06 жовтня 2016 року; змінити формулювання причин звільнення наведені в наказі від 06 жовтня 2016 року за № 150-К із звільнення за прогул за пунктом 4 статті 40 КЗпП України на звільнення за власним бажанням за
статтею 38 КЗпП України; змінити дату звільнення наведену в наказі
від 06 жовтня 2016 року за № 150-К з 21 вересня 2015 року на 06 жовтня
2016 року; зобов`язати відповідача внести відповідні зміни до трудової книжки; стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 78 002,28 грн, компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 72 001,44 грн; заборгованість по заробітній платі у сумі 5 453,85 грн, відшкодувати моральну шкоду у розмірі 1 500 грн та витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги в розмірі 6 000 грн.
У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» про визнання звільнення незаконним, зміну дати та причин звільнення, стягнення заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування заявлених вимог вказував, що з 22 березня 2010 року перебував у трудових відносинах з КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс», працюючи на посаді начальника відділу безпеки руху.
18 вересня 2015 року дізнався про зміну керівництва підприємства, у зв`язку із чим, не бажаючи продовжувати трудові відносини, того ж дня подав заяву про звільнення за власним бажанням з 05 жовтня 2015 року, яка була погоджена з керівником підприємства.
ОСОБА_2 вказував, що з 22 вересня по 03 жовтня 2015 року він перебував на стаціонарному лікуванні, а 03 жовтня 2015 року направив підприємству заяву про надання частини невикористаної щорічної відпустки у кількості 62 дні, з 05 жовтня по 06 грудня 2015 року, із наступним звільненням за угодою сторін, яка підприємством не розглянута.
Зазначав, що з 05 жовтня 2015 року посадові обов`язки не виконує, а
04 грудня 2015 року звернувся до КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» із заявою про видачу трудової книжки та проведення виплати усіх належних до сплати сум, яка також відповідачем не розглянута.
З отриманої копії наказу № 152-К від 11 жовтня 2016 року ОСОБА_2 дізнався про звільнення з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогули без поважних причин, з 21 вересня 2015 року.
Вважаючи звільнення незаконним та проведеним з порушенням
статті 148 КЗпП України, ОСОБА_2 просив визнати незаконним припинення трудового договору за пунктом 4 статті 40 КЗпП України
з 21 вересня 2015 року, оформлене наказом № 152-К від 11 жовтня
2016 року; змінити формулювання причин звільнення наведені в наказі
від 11 жовтня 2016 року за № 152-К із звільнення за прогул за пунктом 4
статті 40 КЗпП України на звільнення за власним бажанням за
статтею 38 КЗпП України; змінити дату звільнення наведену в наказі
від 11 жовтня 2016 року за № 152-К з 21 вересня 2015 року на 11 жовтня
2016 року; зобов`язати відповідача внести відповідні зміни до трудової книжки; стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу, пов`язаного із затримкою видачі трудової книжки, у розмірі 68 541,33 грн, компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 27 366,63 грн; заборгованість по заробітній платі у сумі 9 436,76 грн, відшкодувати моральну шкоду у розмірі 1 500 грн та витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги, в розмірі 6 000 грн.
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 25 жовтня
2017 року справу № 766/16315/16-ц за позовом ОСОБА_1 та справу № 766/16312/16-ц за позовом ОСОБА_2 до КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» про визнання звільнення незаконним, зміну формулювання підстав та дати звільнення; зобов`язання внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, об`єднано в одне провадження, з присвоєнням єдиного номера № 766/16312/17.
Ухвалою цього ж суду від 26 листопада 2018 року справу № 668/15258/15-ц за первинним позовом ОСОБА_1 об`єднано в одне провадження зі справою № 766/16312/17 за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 до
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс», з присвоєнням справі єдиного номеру № 766/ 16312 /17.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 26 листопада
2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі з 21 вересня 2015 року були відсутні на роботі без поважних причин, а отже допустили прогул.
Суд першої інстанції зазначив, що оскільки заяви позивачів про надання відпусток з наступним звільненням не були розглянуті керівництвом підприємства, то після виходу із лікарняного вони зобов`язанні були приступити до виконання посадових обов`язків, але до роботи не стали, допустивши прогули ОСОБА_1 з 28 вересня 2015 року по 06 жовтня
2016 року, а ОСОБА_2 з 05 жовтня 2015 року по 11 жовтня 2016 року, внаслідок чого правомірно були звільненні з посад за пунктом 4
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позовних вимог в частині визнання припиненими трудових відносини між нею та КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» з 04 листопада 2015 року; зобов`язання відповідача звільнити ОСОБА_1 з посади заступника директора підприємства з 04 листопада
2015 року, за власним бажанням, на підставі статті 38 КЗпП України; видати належним чином оформлену трудову книжку; виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за час відпустки у розмірі 11 619,40 грн, грошову компенсацію за невикористані дні відпустки у розмірі 59 797,40 грн, компенсацію за час затримки видачі трудової книжки у розмірі 9 635,60 грн, відшкодувати моральну шкоду в розмірі 1 500 грн та витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги, в розмірі 4 000 грн.
Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 26 листопада 2018 року в цій частині визнано нечинним, а провадження у справі в цій частині закрито.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 22 травня 2019 року апеляційні скарги адвоката Бондаря А. В, діючого від імені та в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 26 листопада 2018 року скасовано та прийнято у справі нову постанову про часткове задоволення позовних вимог.
Визнано незаконним наказ КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» № 150-к від 06 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора підприємства на підставі пункту 4
статті 40 КЗпП України з 21 вересня 2015 року.
Змінено формулювання підстав і дату звільнення та зазначено, що
ОСОБА_1 звільнена з посади заступника директора КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» за власним бажанням на підставі
статті 38 КЗпП України, з 06 жовтня 2016 року.
Зобов`язано КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про звільнення з посади заступника директора КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, з 06 жовтня
2016 року.
Стягнуто з КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 2 671,94 грн, компенсацію за невикористані дні відпустки у розмірі 54 599,22 грн, відшкодовано моральну шкоду в розмірі 1 500 грн та судові витрати в сумі 4 000 грн.
Визнано незаконним наказ КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» № 152-к від 11 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника відділу безпеки руху на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з 21 вересня 2015 року.
Змінено формулювання підстав і дату звільнення та зазначено, що
ОСОБА_2 звільнений з посади начальника відділу безпеки руху
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, з 11 жовтня 2016 року.
Зобов`язано КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» внести запис до трудової книжки ОСОБА_2 про його звільнення з посади начальника відділу безпеки руху КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, з 11 жовтня 2016 року.
Стягнуто з КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» на користь ОСОБА_2 заборгованість із заробітної плати у розмірі 7 725,05 грн, компенсацію за невикористані дні відпустки у розмірі 10 616,97 грн, відшкодовано моральну шкоду в розмірі 1 500 грн.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що позивачі, подавши заяви про надання невикористаної відпустки з подальшим звільненням із посад, фактично попередили адміністрацію підприємства про причини відсутності на роботі та своє бажання розірвати трудові відносини. Відповідач, в порушення вимог трудового законодавства, не розглянув по суті заяви позивачів про розірвання трудового договору з ініціативи працівників та за відсутності правових підстав, з порушенням строків притягнення до дисциплінарної відповідальності, звільнив з роботи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, за прогули без поважних причин.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з посад в порядку пункту 4 статті 40 КЗпП України, за вчинення прогулів, з 21 вересня 2015 року, відповідно до наказів КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» № 150-к від 06 жовтня 2016 року та № 152-к від 11 жовтня 2016 року, внаслідок чого ці накази визнав незаконними, змінив дати та формулювання причин звільнення позивачів та зазначив, що позивачі звільнені з посад за статті 38 КЗпП України, за власним бажанням, з 06 та 11 жовтня 2016 року відповідно, зобов`язавши відповідача внести належні записи до трудових книжок.
Крім того, врахувавши, що при звільненні позивачів з ними не був проведений повний розрахунок, в порядку статті 116 та частини першої статті 83 КЗпП України, апеляційний суд дійшов висновку про те, що з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати у розмірі 2 671,94 грн та грошова компенсація за невикористані дні відпустки у розмірі 54 599,22грн, а на користь
ОСОБА_2 заборгованість із заробітної плати у розмірі 7 725,05 грн та 10 616,97 грн компенсації за невикористану відпустку.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд зазначив, що трудове законодавство гарантує відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який мав місце саме після незаконного звільнення працівника та фактично створив перешкоди у працевлаштуванні. За даними Реєстру застрахованих осіб, ОСОБА_1 , не будучи звільненою з посади заступника директора КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс», протягом 2015-2016 років працювала у декількох підприємствах, де отримувала заробітну плату, а отже, ані не звільнення її з посади на підставі поданої заяви, ані зазначені відповідачем підстави звільнення або затримка у видачі трудової книжки, не вплинули на можливість працевлаштування ОСОБА_1 .
Також апеляційний суд зазначив, що після видання наказу від 11 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_2 , того ж дня та 24 жовтня 2016 року
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» направило позивачу рекомендовані листи щодо необхідності отримання трудової книжки, яка на прохання ОСОБА_2 була направлена йому поштою та отримана останнім 07 листопада 2016 року. Аналогічні листи після звільнення направлялись підприємством ОСОБА_1 .
Врахувавши вказані обставини, апеляційний суд дійшов висновку про те, що вимоги позивачів в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню у зв`язку із їх необґрунтованістю.
Короткий зміст вимог касаційної скарг
У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову Херсонського апеляційного суду від 22 травня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову і ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 77 716,56 грн та компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 72 001,44 грн.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з Херсонського міського суду Херсонської області.
У серпні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанцій відмовивши в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на її користь заробітку за час вимушеного прогулу не врахував роз`яснення, викладені в пункті 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України
від 06 листопада 1996 року «Про практику розгляду судами трудових спорів».
Заявник вказує, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що вона протягом 2015-2016 років працювала на декількох підприємствах та отримувала заробітну плату, оскільки згідно вона в період із жовтня
2015 року по жовтень 2019 року будь-яку заробітну плату не отримувала.
Також, на думку заявника, апеляційним судом помилково визначено розмір середньоденного заробітку із застосуванням посадового окладу та поділу його на кількість днів у місяці, оскільки такий заробіток підлягає розрахунку виходячи з середнього заробітку за останні два місяці її роботи (липень та серпень 2015 року) та поділу його на кількість робочих днів.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу
У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» - адвоката Мусулевського А. А. на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому представник відповідача просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині залишити без змін. Вказував, що висновки апеляційного суду зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами щодо ОСОБА_1 .
Судами встановлено, що ОСОБА_1 з липня 2006 року працювала в
КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» на посаді головного бухгалтера, а з березня 2007 року обіймала посаду заступника директора підприємства.
Із 22 по 25 вересня 2015 року ОСОБА_1 посадові обов`язки не виконувала у зв`язку із хворобою, що підтверджено листком непрацездатності серії НОМЕР_2 .
23 вересня 2015 року ОСОБА_1 подала заяву про надання їй частини невикористаних щорічних та додаткових відпусток за 2013-2015 роки у кількості 41 день, з 25 вересня 2015 року, з подальшим звільненням із роботи з 04 листопада 2015 року, за власним бажанням.
Наказом КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» № 150-к
від 06 жовтня 2016 року, через відсутність на роботі протягом 21 вересня
2015 року та у період з 28 вересня 2015 року по 06 жовтня 2016 року,
ОСОБА_1 звільнена з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України (за прогули) з 21 вересня 2015 року.
Суди встановили, що згідно платіжного доручення від 17 жовтня 2016 року ОСОБА_1 сплачено 3 380,95 грн компенсації за 18 днів невикористаної відпустки.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі по тексту, у редакції чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Щодо вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Частиною третьою статті 235 КЗпП України визначено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
Тобто у випаду застосування зазначеної вище норми трудового законодавства, у позивача виникає право на виплату середнього заробітку за умови доведеності, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало його працевлаштуванню, що свідчить про не безумовне стягнення на користь позивача середнього заробітку, якщо право працівника підлягає захисту на підставі частини третьої статті 235 КЗпП України.
Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України в абзацах першому, третьому пункту 32 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», оскільки згідно зі статтею 235 КЗпП України оплаті підлягає вимушений прогул, вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.
Пред`явивши вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку статті 235 КЗпП України ОСОБА_1 послалась на те, що не вирішення відповідачем протягом значного проміжку часу заяв про звільнення та невидача трудової книжки перешкоджало її працевлаштуванню.
Апеляційний суд врахував, що наведені норми права регламентують вирішення питань про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який мав місце після незаконного звільнення працівника та фактично створив перешкоди у працевлаштуванні.
Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Встановивши, що ОСОБА_1 , не будучи звільненою з посади заступника директора КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс», протягом 2015-2016 років працювала у декількох підприємствах, де отримувала заробітну плату, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ані не звільнення її з посади на підставі поданої заяви, ані зазначені відповідачем підстави звільнення або затримка у видачі трудової книжки, не вплинули на можливість позивача щодо працевлаштування.
Апеляційний суд також врахував, що після видання наказу від 06 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 , того ж дня КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» рекомендованим поштовим відправленням направило заявнику трудову книжку, яку вона отримала.
За змістом частини п`ятої статті 235 КЗпП України середній заробіток за весь час вимушеного прогулу виплачується працівникові у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу.
Доводи касаційної скарги про ігнорування апеляційним судом роз`яснень, викладених в пункті 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України
від 06 листопада 1996 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» є безпідставними, оскільки з урахуванням висновків апеляційного суду про зміну дати звільнення, заявлений ОСОБА_1 період (з 21 вересня 2015 року по 06 жовтня 2016 року) не можна вважати вимушеним прогулом.
Доводи касаційної скарги про те, що заявник з жовтня 2015 року по жовтень 2019 року будь-яку заробітну плату не отримувала спростовуються індивідуальними відомостями про застраховану особу Пенсійного фонду України форми ОК-5, щодо ОСОБА_1 які досліджені апеляційним судом без порушення норм процесуального права з наданням відповідної правової оцінки.
Щодо вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за невикористані відпустки
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки забезпечується гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується із дня укладення трудового договору.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки (частина 1 статті 24 Закону).
Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей, тільки в разі звільнення його з роботи, а під час неї - лише за частину цих відпусток за умови, що тривалість наданих йому при цьому щорічної й додаткової відпусток становить не менше 24 календарних днів та що працівник не є особою віком до 18 років.
Якщо працівник з незалежних від нього причин (не з його вини) не використав щорічну відпустку і за роки, що передували звільненню, суд на підставі статті 238 КЗпП України має право стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 зазначеного Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок), для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацами 3, 4 пункту 2 Порядку визначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку, згідно якого розрахунки проводяться виходячи з установлених в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
Суди встановили, що згідно штатного розкладу від 01 вересня 2016 року, оклад заступника директора КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» становив 7 000 грн.
Визначаючи розмір належної до виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану відпустку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення її в сумі 54 599,22 грн, обрахувавши розмір компенсації виходячи з установленого посадового (місячного) окладу.
Доводи касаційної скарги щодо неправильного розрахунку компенсації за невикористану відпустку підлягають відхиленню, оскільки встановивши, що ОСОБА_1 фактично не працювала чотири місяці, які передували виданню наказу про звільнення, апеляційний суд дійшов правильного висновку щодо проведення такого розрахунку виходячи з установленого посадового (місячного) окладу, що узгоджується із абзацом 4 пункту 2 Порядку.
Безпідставними також є доводи заявника про те, що розрахунок компенсації за невикористану відпустку підлягає здійсненню з урахуванням робочих днів, оскільки пунктом 8 Порядку визначено, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
Таким чином наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення позовних вимог в оскаржуваній частині та не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального та порушено процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи.
Враховуючи те, що судове рішення апеляційного суду не оскаржується в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 та вирішення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання звільнення незаконним, зміну дати та причин звільнення, стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, тому згідно вимог статті 400 ЦПК України справа у вказаних частинах Верховним Судом не переглядається.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації за невикористану відпустку - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400 402 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Херсонського апеляційного суду від 22 травня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович