№ 802/438/17-а

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 березня 2020 року

Київ

справа №802/438/17-а

адміністративне провадження №К/9901/1344/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №802/438/17-а

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

третя особа Управління Пенсійного фонду України у місті Вінниці, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини

про визнання протиправною і скасування постанови,

за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України у місті Вінниці

на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Вільчинського О.В.)

і ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Смілянця Е.С., суддів Залімського І.Г., Сушка О.О.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною і скасувати постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про закінчення виконавчого провадження ВП №49862518 від 3 березня 2017 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач безпідставно прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №49862518 від 3 березня 2017 року з примусового виконання рішення Європейського суду з прав людини №64511/12 від 19 листопада 2015 року. На думку позивача, відповідач, приймаючи оскаржувану постанову, не врахував того, що рішення Європейського суду з прав людини в частині зобов`язання виконати рішення національного суду, ухваленого на його користь, залишилось не виконаним. Зокрема, як зазначає позивач, Управління Пенсійного фонду України у місті Вінниці (надалі також - «УПФУ у м. Вінниці») всупереч рішенню Європейського суду з прав людини №64511/12 від 19 листопада 2015 року не виплачує пенсію відповідно до рішення національного суду, а нараховує і виплачує останню у значно меншому розмірі відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1210 від 23 листопада 2011 року.

Крім того, в обґрунтування протиправності оскаржуваної постанови позивач зазначає, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини №64511/12 від 19 листопада 2015 року з відповідача не стягнута пеня за період спливу тримісячного строку і до моменту остаточного розрахунку у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період і до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправною і скасовано постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка С.В. про закінчення виконавчого провадження ВП №49862518 від 3 березня 2017 року.

Приймаючи зазначені рішення суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішення Європейського суду з прав людини №64511/12 від 19 листопада 2015 року не було повністю виконано, оскільки позивачу не виплатили пеню за несвоєчасну виплату суми відшкодування, яка була передбачена вказаним рішенням Європейського суду з прав людини. А тому суд першої інстанції дійшов висновку, який підтримав суд апеляційної інстанції, про те, що старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренко Сергій Володимирович передчасно виніс постанову про закінчення виконавчого провадження №49862518 від 3 березня 2017 року, оскільки залишився не проведений розрахунок і виплата пені у зв`язку з несвоєчасною сплатою державою-відповідачем належної позивачу суми, тому оскаржувана постанова є протиправною і повинна бути скасована.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі Управління Пенсійного фонду України у місті Вінниці просить скасувати постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року і ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Зокрема, скаржник зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є необґрунтованими, прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також без повного і всебічного з`ясування обставин справи. В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на те, що рішення Європейського суду з прав людини №64511/12 від 19 листопада 2015 року виконано у повному обсязі. Так, позивачу перераховано грошові кошти у розмірі 29500,82 грн (еквівалент 1000 євро) і виконано рішення національного суду, що підтверджено листом УПФУ у м. Вінниці. Також посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Великода проти України», в якому вказано на відсутність правових підстав для подальшого виконання рішення Суду щодо виконання рішень національних судів про перерахунок пенсії, оскільки з 1 листопада 2011 року у законодавство, яке регулювало спірні правовідносини, внесено зміни.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому повністю підтримав касаційну скаргу УПФУ у м. Винниці і просив її задовольнити. Зокрема, відповідач зазначив, що Законом України «Про виконавче провадження» чітко визначено дії, які повинен проводити державний виконавець на примусове виконання рішення, інших повноважень йому не надано. Відповідач вважає, що державним виконавцем виконавчі дії проведені у відповідності до вимог Закону, що регулюють виконавче провадження з виконання рішень Європейського Суду з прав людини, а також було вжито всіх дій щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини№64511/12 від 19 листопада 2015 року.

Інші учасники справи заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не надали.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що постановою Ленінського районного суду міста Вінниці від 14 січня 2011 року у справі №2-а-208/11, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2012 року, задоволено позов ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України у Ленінському районі міста Вінниці. Зокрема, визнано протиправними дії управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Вінниці щодо недоплати ОСОБА_1 щомісячного підвищення до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за період з 1 січня 2006 року до 20 червня 2010 року. Зобов`язано управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Вінниці нарахувати і сплатити позивачу щомісячне підвищення до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за період з 1 січня 2006 року до 20 червня 2010 року.

Зважаючи на тривале невиконання державою Україна зазначеного рішення суду, ОСОБА_1 подав заяву в Європейський суд з прав людини.

За результатами розгляду заяви позивача і 572 інших заяв, 19 листопада 2015 року Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення щодо схвалення умов односторонньої декларації у справі « ОСОБА_2 проти України та 572 інші заяви». Вказаним рішенням Європейський суд об`єднав заяву ОСОБА_1 і 572 інші заяви, подані проти України іншими заявниками.

Відповідно до зазначеного рішення Європейського суду Уряд України повинен протягом трьох місяців сплатити кожному заявнику 1000 євро, що є відшкодуванням матеріальної і моральної шкоди, і судових й інших витрат, а також виконати рішення національних судів, які ще підлягають виконанню. У випадку несплати цих сум протягом зазначеного тримісячного строку Уряд зобов`язався сплатити пеню за період з моменту спливу тримісячного строку і до моменту остаточного розрахунку у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

22 грудня 2015 року з Європейського суду з прав людини надійшло повідомлення про ухвалення ним рішення у справі « ОСОБА_2 проти України та 572 інші заяви» і зазначено, що протягом трьох місяців рішення має бути виконано.

Старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренко С.В. за наслідками розгляду Службової записки в.о. Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 4 січня 2016 року №704/12.0.1-48-16 виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №49862518 від 20 січня 2016 року.

У подальшому, Департамент фінансового забезпечення і бухгалтерського обліку Міністерства юстиції України підготував і направив до Державної казначейської служби України заяву і банківські реквізити стягувача - ОСОБА_1 для перерахування коштів.

Платіжним дорученням Міністерства юстиції України від 1 березня 2016 року №1187 на користь позивача перераховано кошти у розмірі 29500,82 грн (гривневий еквівалент 1000 євро згідно з курсом Національного банку України).

6 травня 2016 року старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренко С.В. направив позивачу лист №387/20.1/23с щодо надання на адресу відділу документів стосовно рішення національного суду, яке стало підставою для звернення до Європейського суду з прав людини.

Згодом державний виконавець виніс Пенсійному фонду України вимогу №387/23 від 4 жовтня 2016 року, відповідно до якої з метою недопущення порушення прав і інтересів стягувача ОСОБА_1 , зобов`язано Пенсійний фонд України у триденний строк з моменту отримання даної вимоги повідомити відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про повне чи часткове виконання постанови Ленінського районного суду міста Вінниці від 14 січня 2011 року у справі №2а-208/11 з наданням підтверджуючих документів і зазначенням суми перерахунку. У разі якщо рішення національного суду не виконано, його виконання повинно знаходитись на постійному контролі в управлінні Пенсійного фонду України у Ленінському районні міста Вінниці і Пенсійному фонді України до повного його виконання.

Одночасно старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренко С.В. виніс вимогу від 4 жовтня 2016 року №387/20.1/2 Державній казначейській службі України, відповідно до якої з метою недопущення порушення прав та інтересів стягувача ОСОБА_1 , зобов`язано Державну казначейську службу України у триденний строк з моменту отримання даної вимоги повідомити відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про наявність постанови Ленінського районного суду міста Вінниці від 14 січня 2011 року у справі №2а-208/11 в Реєстрі рішень для подальшого її виконання у спосіб, передбачений Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №440 від 3 вересня 2014 року. Крім того, зазначив про обов`язок у разі наявності зазначеної постанови в Реєстрі рішень повідомити відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про повне або часткове виконання вказаного рішення суду.

Пенсійний фонд України надав письмову відповідь №42018/07-10 від 23 грудня 2016 року на вимогу державного виконавця від 4 жовтня 2016 року №387/23. У вказаній письмовій відповіді Пенсійний фонд України просив закінчити виконавче провадження, відкрите на виконання рішення Європейського суду з прав людини №64511/12 від 19 грудня 2015 року у справі « ОСОБА_2 проти України та інші 572 заяви» щодо виконання постанови Ленінського районного суду міста Вінниці від 14 січня 2011 року у справі №2а-208/11, у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду управлінням Пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Вінниці.

Постановою головного державного виконавця від 3 березня 2017 року виконавче провадження №49862518 з примусового виконання рішення Європейського суду з прав людини «Юрій Олексійович Щічка проти України та 572 інші заяви» №64511/12 від 19 грудня 2015 року закінчене на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» і частини п`ятої статті 8 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу».

Підпунктами 1.1 і 2.2 Положення про Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2015 року №1134/к передбачено, що Департамент державної виконавчої служби є самостійним структурним підрозділом Міністерства юстиції України, а його основним завданням є забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.

Частиною першою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно з положеннями статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виходячи зі змісту пункту 9 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, в тому числі рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до статей 2, 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, виконання рішення здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

За нормами частини першої статті 4 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного орган представництва готує та надсилає для опублікування в газеті «Урядовий кур`єр» стислий виклад Рішення українською мовою, який має включати: а) офіційну назву Рішення мовою оригіналу та в перекладі українською мовою; б) номер заяви до Суду; в) дату постановлення Рішення; г) стислий виклад фактів у справі; д) стислий виклад питань права; е) переклад резолютивної частини Рішення.

Відповідно до статті 5 вказаного Закону протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття рішенням статусу остаточного орган представництва надсилає стислий виклад рішення стягувачеві, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим суб`єктам, безпосередньо причетним до справи, за якою постановлено рішення.

Так, статтею 7 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що протягом десяти днів від дня отримання повідомлення суду про набуття рішенням статусу остаточного орган представництва:

а) надсилає стягувачеві повідомлення з роз`ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів;

б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення суду у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення суду щодо дружнього врегулювання у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення суду про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України. Автентичність перекладу засвідчується органом представництва.

Державна виконавча служба упродовж десяти днів з дня надходження документів, зазначених у пункті "б" цієї частини, відкриває виконавче провадження. Неподання стягувачем заяви про виплату відшкодування не є перешкодою для виконання рішення.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 31 травня 2006 року №784 установлено, що представництво України в Європейському суді з прав людини та звітування про хід виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах, в яких Україна є стороною, здійснюється в установленому порядку Міністерством юстиції через Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

Статтею 8 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлений порядок виплати відшкодування.

Так, виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у рішенні.

У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до рішення.

Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого провадження за рішенням орган представництва надсилає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, постанову про відкриття виконавчого провадження та документи, передбачені у пункті "б" частини першої статті 7 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом 10 днів від дня надходження зазначених у частині третій цієї статті документів здійснює списання на вказаний стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності - на депозитний рахунок державної виконавчої служби коштів з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України. Порядок збереження коштів на депозитному рахунку державної виконавчої служби визначається Законом України «Про виконавче провадження».

Підтвердження списання відшкодування, отримане від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, та підтвердження виконання всіх вимог, зазначених у резолютивній частині остаточного рішення суду у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, резолютивній частині остаточного рішення суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України, у рішенні суду щодо дружнього врегулювання у справі проти України, у рішенні суду про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України, є для державної виконавчої служби підставою для закінчення виконавчого провадження.

Державна виконавча служба протягом трьох днів надсилає органу представництва постанову про закінчення виконавчого провадження та підтвердження списання коштів.

В свою чергу пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі, зокрема, фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга Управління Пенсійного фонду України у місті Вінниці у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Приписами частини першої статті 341 КАС України (тут і надалі в редакції чинній до 8 лютого 2020 року) визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - «Конвенція») людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу №1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Слід зазначити, що державні органи, які здійснюють дії спрямовані на виконання відповідного рішення ЄСПЛ зобов`язані вчиняти дії відповідно до вимог вказаних нормативно-правових актів, зокрема орган державної виконавчої служби може закрити відповідне виконавче провадження тільки у випадку виконання Рішення, яке відповідно до статті статі 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», вважається виконаним саме з моменту виплати Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та вжиття заходів загального характеру.

Тобто, виконання Рішення лише в частині виплати особі відшкодування без вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та заходів загального характеру не є належним виконанням Рішення та не може бути підставою зокрема для закриття виконавчого провадження по виконавчому листу виданому на підставі такого Рішення.

Отже, з метою вчинення дій спрямованих на завершення процедури виконання рішення, а саме прийняття постанови про закінчення виконавчого провадження спочатку необхідним є перевірка фактичного виконання Рішення у повному обсязі, зокрема і виконання його в частині вжиття заходів індивідуального характеру.

Враховуючи наведені норми діючого законодавства і встановлені судами фактичні обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що приймаючи постанову про закінчення виконавчого провадження №49862518 від 3 березня 2017 року по виконанню рішення Європейського суду з прав людини «Юрій Олексійович Щічка проти України і 572 інших заяв» №64511/12 від 19 листопада 2015 року відповідач діяв всупереч встановленому законом порядку, необґрунтовано, упереджено, без з`ясування необхідних обставин, що мали значення, чим порушено законні інтереси позивача.

Так, судами встановлено, і ці обставини сторонами не заперечувались, що платіжним дорученням Міністерства юстиції України від 1 березня 2016 року №1187 на користь позивача перераховано кошти у розмірі 29500,82 грн (гривневий еквівалент 1000 євро згідно з курсом Національного банку України).

Крім того, платіжним дорученням Міністерства юстиції України №28 від 17 лютого 2017 року позивачу перераховано заборгованість за рішенням національного суду у розмірі 33752,60 грн.

З наведеного вбачається, що були порушенні строки виконання рішення Європейського суду з прав людини, що тягне за собою застосування пені на підставі частин першої і другої статті 8 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», чого зроблено не було.

Також, слід зазначити, що саме на державу, зокрема і відповідача покладений обов`язок здійснювати дії спрямовані на виконання і контроль за здійсненням виконання відповідних Рішень ЄСПЛ, а тому відповідач був зобов`язаний перед прийняттям оскаржуваної постанови перевірити наявність підстав і можливості її прийняття.

Отже Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренко Сергій Володимирович передчасно виніс постанову про закінчення виконавчого провадження №49862518 від 3 березня 2017 року, оскільки залишився не проведений розрахунок і виплата пені позивачу, у зв`язку з несвоєчасною сплатою державою-відповідачем належної ОСОБА_1 суми сатисфакції, тому оскаржувана постанова державного виконавця є протиправною.

Одночасно, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що суди першої й апеляційної інстанцій під час розгляду справи дослідили і встановили факт повного виконання рішення національного суду (постанови Ленінського районного суду міста Вінниці від 14 січня 2011 року у справі №2-а-208/11).

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що доводи наведені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України у місті Вінниці залишити без задоволення.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року і ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду