ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 804/1608/17
адміністративне провадження № К/9901/20153/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Бучик А.Ю.,
суддів: Мороз Л.Л., Рибачука А.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 травня 2017 року (суддя Царікова О.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2017 року (колегія суддів: Коршун А.О., Ясенова Т.І., Головко О.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування постанови,
УСТАНОВИВ:
В березні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Дніпроважмаш» (далі - ПАТ «Дніпроважмаш») звернулось до суду з позовом до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області Державної служби України з питань праці про визнання протиправною та скасування постанови №36/4.1-8/123 від 22.02.2017, якою накладено штраф в розмірі 32000 грн.
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.05.2017, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23.08.2017, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що ОСОБА_1 , який займав посаду начальника виробничо диспетчерського бюро ливарно механічного виробництва тюбінгів (№07) наказом від 02.12.2016 звільнено з роботи за п. 3 ст. 36 КЗпП України, з виплатою вихідної допомоги в розмірі двох мінімальних заробітних плат у зв`язку з укладанням контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 28.11.2016. Вважає, що підприємство не повинно враховувати положення ст. 119 КЗпП України, оскільки вони на вказаного працівника не розповсюджуються, з огляду на те, що ОСОБА_1 не був мобілізований на військову службу, а добровільно уклав контракт про проходження військової служби. Також позивач зазначив, що ні з акту перевірки, ні зі змісту постанови про накладення штрафу не зрозуміло, які саме норми чинного законодавства ним порушено. Вказує на неврахування судами позиції позивача, рішень ЄСПЛ та положень першого Протоколу Конвенції.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.09.2017 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
Справу передано до Верховного Суду.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач проти задоволення касаційної скарги заперечував, просив судові рішення залишити без змін.
У зв`язку з відсутністю клопотань про участь в судовому засідання, справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Судами встановлено, що 06.01.2017 ГУ Держпраці у Дніпропетровській області проведено позапланову перевірку ПАТ «Дніпроважмаш» з питань додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування, за результатами якої складено акт № 36/4.1-8 від 06.01.2017 (далі акт перевірки).
Посадовими особами відповідача під час перевірки встановлено, що відповідно до наказу №1258к від 02.12.2016 працівника ТОВ «Дніпроважмаш» ОСОБА_1 , який займав посаду начальника виробничо диспетчерського бюро ливарно механічного виробництва тюбінгів (№07) 28.11.2016 звільнено з роботи за п. 3 ст. 36 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги в розмірі двох мінімальних заробітних плат, у зв`язку з укладанням контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 28.11.2016, що на думку відповідача, є порушенням гарантій, наданих державною особам, які проходять військову службу під час особливого періоду, зокрема положень ст. 119 КЗпП України.
На підставі акта перевірки, за наслідками розгляду справи про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, відповідачем прийнято постанову №36/4.1-8/123 від 22.02.2017, якою на ПАТ «Дніпроважмаш» за порушення вимог п.3 ст.36, ч.3 ст.119 КЗпП України накладено штраф у розмірі 32000,00 грн., і саме ця постанова є предметом оскарження у даній справі.
Не погоджуючись з постановою про накладення штрафу, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд виходив з того, що працівник, призваний на строкову військову службу в період дії особливого режиму, а отже за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та частин другої, третьої статті 119 КЗпП України. Заключення контракту після закінчення мобілізації не є підставою для припинення трудового договору згідно пункту 3 статті 36 КЗпП України.
Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої та другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року №116-VIII (далі Закон №116-VIII), який набрав чинності 8 лютого 2015 року), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.
Відповідно до абзацу 2 пункту 2 рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп 99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за працівником, призваним на строкову військову службу, але не більше одного року, зберігається місце роботи та середній заробіток.
Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків закріплені статтею 119 КЗпП України.
Відповідно до статті 119 КЗпП України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.
Гарантії, визначені у частинах третій та четвертій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.
Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу, зберігаються: місце роботи та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, в яких вони працювали на час призову.
Судами встановлено, що працівника ПАТ «Дніпроважмаш» ОСОБА_1 після закінчення мобілізації було прийнято на військову службу та зараховано до лав Збройних сил України на підставі контракту та наказу Міністерства оборони України №334 від 28.11.2016. На підставі наказу №1258к від 02.12.2016 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на ПАТ «Дніпроважмаш» за п. 3 ст. 36 КЗпП України.
Посилання скаржника на пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову ОСОБА_1 на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору, Верховний Суд вважає помилковим, виходячи з наступного.
Як вже було зазначено вище, відповідно до частин другої та третьої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону №116-VIII) громадянам України, які призвані на строкову військову службу на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи (посади) та середньомісячного заробітку.
Згідно з абзацом 2 статті 119 КЗпП України (в редакції Закону №116-VIII), працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Таким чином, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.
Тому, вирішуючи питання щодо звільнення ОСОБА_1 з займаної посади у зв`язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись частиною другою статті 39 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу, який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.
Разом з тим, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України зазнав відповідних змін лише з 11 червня 2015 року у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року №433-VIII (далі Закон №433-VIII).
Відповідно до вищезазначеного закону пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України викладений в новій редакції, відповідно до якої підставою для припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи і посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 119 КЗпП України (в редакції Закону №433-VIII), за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада, а також їм компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві (в установі, організації), де вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого режиму, а отже за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток відповідно до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та статті 119 КЗпП України, а тому постанова про накладення ГУ Держпраці штрафу на ПАТ Дніпроважмаш є такою, що прийнята відповідно до норм чинного законодавства.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 36 119 КЗпП України не знайшли свого підтвердження.
Висновки, викладені в зазначеній постанові, щодо застосування статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та статей 36 119 КЗпП України узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеною у постановах від 11 квітня 2018 року у справі №816/1155/16 та від 22 січня 2020 року у справі №807/798/16.
Не дають підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій також інші, зазначені у касаційних скаргах, аргументи відповідачів, позаяк вони не применшують і не змінюють основних правових висновків та мотивів суду.
Суд також, звертає увагу на те, що здійснюючи судочинство Європейський суд з прав людини в рішенні від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» зазначив, що за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції суди зобов`язані обґрунтувати свої рішення, проте це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен довод. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру ухвалюваного рішення (CASE OF Svetlana Vladimirovna PRONINA against Ukraine (Application no. 63566/00)).
Доводи, які наводяться скаржником в касаційній скарзі, не свідчать про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального або матеріального права при прийнятті оскаржуваних рішень.
Відповідно до статті 350 КАС України (в редакції до набрання чинності змінами, внесеними Законом України від 15.01.2020 № 460-IX) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись ст.ст. 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" залишити без задоволення.
Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 травня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2017 року залишити без змін.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийА. Ю. Бучик
Судді:Л. Л. Мороз
А. І. Рибачук