ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 липня 2024 року
м. Київ
справа № 810/1842/17
адміністративне провадження № К/9901/52754/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Блажівської Н.Є.,
суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області, як відокремленого підрозділу ДПС України (яке є правонаступником Головного управління ДФС у Київській області)
на постанову Київського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року (суддя Панченко Н.Д.)
та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року (судді: Бужак Н.П., Лічевецький І.О., Мельничук В.П.)
у адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-будівельна компанія "Мрія"
до Головного управління ДПС у Київській області, як відокремленого підрозділу ДПС України
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
ВСТАНОВИВ
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1.1. Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю "Виробничо-будівельна компанія «Мрія» (далі також - Позивач, ТОВ "ВБК «Мрія») звернулось до суду з позовом до Головного управління ДФС у Київській області (надалі - ГУ ДФС у Київській області, Відповідач), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 14 лютого 2017 року: №0001531300, №0001531300, №0001541300, №0001591401, №0001601401, №0001491401, №0001511401, №0001501406.
На обґрунтування позовних вимог вказало, що зафіксовані в акті перевірки висновки є необґрунтованими. Позивач зазначав, що в нього не виникало обов`язку щодо утримання та сплати, як податковим агентом, податкових зобов`язань з податку на доходи фізичних осіб з вартості послуг мобільного зв`язку, оскільки їх використання обумовлене виконанням працівниками трудової функції, а отже компенсація вартості таких послуг не є додатковим благом у розумінні вимог чинного законодавства. Також Позивач зазначив, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки підлягає сплаті лише з 2016 року. При цьому наголосив, що частина об`єктів, на які контролюючий орган нарахував податок, не є об`єктами оподаткування вказаним податком, оскільки відносяться до будівель промисловості.
1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Київський окружний адміністративний суд постановою від 20 вересня 2017 року позов задовольнив частково. Визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Київській області від 14 лютого 2017 року №0001531300, №0001541300, №0001491401, №0001511401, №0001501406. Визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Київській області від 14 лютого 2017 року №0001591401 в частині визначення Товариству з обмеженою відповідальністю «Виробничо-будівельна компанія «Мрія» грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 7929,69 грн, у тому числі за основним платежем у розмірі 6343,75 грн та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 1585,94 грн. Визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Київській області від 14 лютого 2017 року №0001601401 в частині визначення Товариству з обмеженою відповідальністю «Виробничо-будівельна компанія «Мрія» штрафних санкцій за платежем «податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки» у розмірі 170,00 грн.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, зокрема, виходив з того, що:
- нові місцеві податки введені Законом України від 28 лютого 2014 року № 71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», зокрема, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки щодо об`єктів нежитлової нерухомості, практично не можуть бути визнані обов`язковими до сплати у 2015 році, адже місцеві ради не приймали і не могли прийняти і офіційно оприлюднити до 15 липня 2014 року рішення про встановлення таких податків і зборів. При цьому суд також виходив з закріплених в статті 4 Податкового кодексу України (далі - ПК України) принципів презумпції правомірності рішень платника податку, стабільності та положень статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи;
- визначаючи Позивачеві податкові зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік, контролюючий орган не врахував, що об`єкти нерухомості Позивача, розташовані у місті Ірпені, є будівлями промисловості, які у силу вимог підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не є об`єктом оподаткування;
- об`єкти нерухомості Позивача, які розташовані в місті Києві, підлягають оподаткуванню податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік, оскільки доказів чи пояснень, які б дозволяли класифікувати вказані об`єкти у якості будівель промисловості, Позивач не надав;
- податкове зобов`язання за 2016 рік щодо об`єктів нерухомості, розташованих у місті Києві нараховане Позивачеві у розмірі 5594,68 грн. за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, у той час, як наказом 07 грудня 2016 року №754 було наказано провести документальну планову виїзну перевірку ТОВ «ВБМ «Мрія»» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2013 року по 30 вересня 2016 року.
- Позивач не був зобов`язаний подавати контролюючому органу податкову декларацію з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік та щодо об`єктів нерухомості, які розташовані у місті Ірпені, оскільки вони не підлягали оподаткуванню відповідним податком;
- надання працедавцем своїм працівникам послуг рухомого (мобільного) зв`язку (компенсація їх вартості), не є додатковим благом та вартість таких послуг не є об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб за умови, якщо надання таких послуг (компенсація їх вартості) зумовлено виконанням працівником трудової функції. Позивачем надано належні та достатні докази, які спростовують доводи контролюючого органу про відсутність зв`язку наданих (компенсованих) послуг мобільного зв`язку з трудовою функцією працівників підприємства, яких забезпечено послугами мобільного зв`язку.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 17 квітня 2018 року апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Київській області залишив без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року - без змін.
У постанові апеляційний суд погодився з тими висновками, що cформував суд першої інстанції.
2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
2.1. Доводи Відповідача (особи, яка подала касаційну скаргу)
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи наявність підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Відповідач покликається на те, що в період з 26 грудня 2016 року по 23 січня 2017 року Позивач надавав послуги мобільного зв`язку працівникам, наведеним в листі від 23 січня 2016 року № 21 на загальну суму 80556,70 грн, з вартості яких не утримувався та не перераховував податок на доходи фізичних осіб відповідно до підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України. Суди попередніх інстанцій не погоджуючись з вказаними висновками не надали належної правової оцінки тому, факту, що на балансі Позивача обліковується лише один мобільний телефон. При цьому Позивачем не надано жодних пояснень та документів на підтвердження зв`язку понесених витрат на послуги мобільного зв`язку з його господарською діяльністю.
Також не погоджується з доводами судів попередніх інстанцій про те, що об`єкти нерухомості, які є у власності Позивача в місті Ірпінь, є об`єктами оподаткування в розумінні статті 266 ПК України, оскільки в ході перевірки було встановлено, що вказані об`єкти нерухомості використовуються не для здійснення діяльності «Будівництво». При цьому Відповідач зазначив про те, що ПК України було передбачено застосування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості, як на 2015, так і на 2016 роки.
Наголошує на безпідставності тверджень судів попередніх інстанцій щодо протиправності донарахування податкового зобов`язання в 4 кварталі 2016 року, оскільки звітним періодом для цілей статті 266 ПК України є рік, а отже підстави для донарахування податку лише за три квартали відсутні.
На переконання Відповідача судами попередніх інстанцій при винесені рішень не було взято до уваги та надано належну правову оцінку наявним беззаперечним доказам у справі у їх сукупності, що враховуючи суть спору, свідчить про не з`ясування всіх обставин справи, які мають суттєве значення для правильного її вирішення.
Крім того, Головним управлінням ДФС у Київській області подано клопотання про заміну Відповідача в порядку процесуального правонаступництва та закриття провадження, в якому, зокрема, викладено прохання закрити провадження у справі, з тих підстав, що постановою Господарського суду Київської області від 17 жовтня 2019 року у справі № 911/1041/19 Позивача визнано банкрутом, а отже розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
Ухвалою від 10 липня 2024 року зазначене клопотання було задоволено в частині процесуального правонаступництва.
3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
В період з 26 грудня 2016 року по 23 січня 2017 року Головним управлінням ДФС у Київській області було проведено планову виїзну перевірку ТОВ «ВБМ «Мрія» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2013 року по 30 вересня 2016 року.
За результатами перевірки складено акт від 30 січня 2017 року №16/10-36-14-01-13/38273786, яким встановлено порушення:
- абзацу «б» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164, підпункту 165.1.11 пункту 165.1 статті 165, пункту 167.1 статті 167 ПК України, що призвело до неутримання та неперерахування до бюджету податку на доходи фізичних осіб з 01 січня 2013 року по 30 вересня 2016 року у загальній сумі 13212,38 грн;
- пункту 176.2 статті 176 ПК України в частині зазначення недостовірних відомостей про суми доходів, нарахованих на користь найманих осіб та суми утриманого з них податку за 2015 рік та 1-3 квартали 2016 року;
- пункту 1.3 статті 16 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, що призвело до неутримання та неперерахування до бюджету військового збору у загальній сумі 1280,34 грн;
- підпункту 266.3.1 пункту 266.3, підпункту 266.5.1 пункту 266.5, підпункту 266.6.1 пункту 266.6, підпункту 266.7.5 пункту 266.7 статті 266 ПК України в частині неутримання та неперерахування податку на нерухоме майно в загальній сумі 112933,78 грн;
- пункту 120.1 статті 120 ПК України в частині неподання декларації з податку на нерухоме майно за 2015-2016 роки;
- пункту 126.1 статті 126, підпунктів 168.1.1, 168.1.5 пункту 168.1 статті 168, пункту 1.3 статті 16 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України в частині несвоєчасного перерахування військового збору.
На підставі вказаного акту перевірки, 14 лютого 2017 року прийнято податкові повідомлення-рішення від
- №0001531300, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на 127992,50 грн, у тому числі за основним платежем на 102394,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями на 25598,50 грн;
- №0001541300, яким визначено штраф у розмірі 340,00 грн. за неподання податкових декларацій з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
- №0001591401, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на 13174,70 грн, у тому числі за основним платежем на 10539,76 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями на 2634,94 грн;
- №001601401, яким визначено штраф у розмірі 340,00 грн за неподання податкових декларацій з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
- №0001491401, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб на 27411,31 грн, у тому числі за основним платежем на 13212,38 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями на 10359,31 грн. та пеня у розмірі 3839,62 грн;
- №0001511401, яким збільшено суму грошового зобов`язання на 2601,05 грн, у тому числі за основним платежем на 1280,34 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями на 923,97 грн та пеня у розмірі 396,74 грн;
- №0001501406, яким визначено суму штрафних санкцій у розмірі 510,00 грн за неподання податкової звітності про суми доходів, нарахованих на користь платника податків.
4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
4.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції
Відповідно до пункту 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційна скарга підлягає розгляду у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 08 лютого 2020 року.
Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (а саме в частині задоволення позовних вимог), та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, виходить з такого.
4.1.1. Щодо поширення на цю справу юрисдикції адміністративних судів
Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (Господарський процесуальний кодекс України (далі також - ГПК України) Кодекс адміністративного судочинства України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є Кодекс України з питань банкрутства (далі - КУзПБ).
Водночас у пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у статті 7 Кодексу України з питань банкрутства (далі - КУзПБ)- про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник».
При цьому, спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої статті 20 ГПК України, пунктом 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.
Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв`язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції.
У постанові від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20 Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку про те, що провадження у справі про банкрутство підвідомчість спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням норм статті 7 Кодексу України з питань банкрутства як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі про банкрутство.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 1 листопада 2023 року у справі № 908/129/22, вимоги платника податку (у тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) щодо правомірності рішень, дій чи бездіяльності контролюючого органу стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, що свідчить про публічно-правовий характер такого спору, в якому суб`єкт владних повноважень реалізує свої владно-управлінські функції, а тому такі спори віднесено до розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.
Отже, питання визначення Позивачу грошових зобов`язань Відповідачем при здійснені ним функцій, передбачених ПК України, не пов`язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері податкових правовідносин, за результатами здійснення податковим органом владних управлінських функцій - податкового контролю. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.
З урахуванням цього не знайшли свого підтвердження наведені в клопотанні про закриття провадження доводи Відповідача про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства з підстав порушення справи про банкрутство Позивача.
4.1.2. Щодо наявності підстав для віднесення вартості послуг мобільного зв`язку наданих Позивачем його працівникам до доходу фізичних осіб у вигляді додаткового блага та відповідно виникнення у Позивача обов`язків податкового агенту.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів врегульовані положеннями ПК України, який підлягає до застосування у редакції на момент виникнення спірних правовідносин.
Згідно з підпунктом 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 ПК України об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
Базою оподаткування, відповідно до пункту 164.1 статті 164 ПК України, є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом.
Під загальним оподатковуваним доходом згідно цього ж пункту розуміється будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
Відповідно до підпункту 164.1.1 пункту 164.1 статті 164 ПК України, загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.
Підпунктом 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України визначено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу).
Згідно з визначенням, наведеним у підпункті 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 ПК України, додаткові блага - це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).
Відповідно до абзацу «а» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді вартості використання житла, інших об`єктів матеріального або нематеріального майна, що належать роботодавцю, наданих платнику податку в безоплатне користування, або компенсації вартості такого використання, крім випадків, коли таке надання зумовлено виконанням платником податку трудової функції відповідно до трудового договору (контракту) чи передбачено нормами колективного договору або відповідно до закону в установлених ними межах.
Пунктом 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Перехідні положення ПК України тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлено військовий збір.
Підпунктом 1.2 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ ПК України передбачено, що об`єктом оподаткування військовим збором є доходи, визначені статтею 163 цього Кодексу (загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід фізичної особи).
За приписами підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані: а) своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок; б) подавати у строки, встановлені цим Кодексом для податкового кварталу, податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку до контролюючого органу за місцем свого розташування. Такий розрахунок подається лише у разі нарахування сум зазначених доходів платнику податку податковим агентом протягом звітного періоду. Запровадження інших форм звітності з зазначених питань не допускається; в) подавати на вимогу платника податку відомості про суму виплаченого на його користь доходу, суму застосованих соціальних податкових пільг та суму утриманого податку; г) подавати контролюючому органу інші відомості про оподаткування доходів окремого платника податку в обсягах та згідно з процедурою, визначеною цим розділом та розділом II цього Кодексу; ґ) нести відповідальність у випадках, визначених цим Кодексом (пункт 176.2 статті 176 ПК України).
Згідно підпункту 162.1.3 пункту 162.1 статті 162 ПК України встановлено, що платником податку є податковий агент.
Відповідно до вимог підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.
Пунктом 171.2 статті 171 ПК України визначено, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні.
За наведеного особи, які відповідно до ПК України мають статус податкових агентів, зобов`язані: своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу фізичних осіб та військовий збір під час виплати на користь фізичної особи доходу, зокрема у вигляді додаткового блага.
Водночас надання працедавцем своїм працівникам послуг рухомого (мобільного) зв`язку (компенсація їх вартості), не є додатковим благом та вартість таких послуг не є об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб за умови, що надання таких послуг (компенсація їх вартості) зумовлено виконанням працівником трудової функції.
Відповідний висновок Верховний Суд сформував у постанові від 31 січня 2018 року у справі №810/583/17.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що наказом ТОВ «ВБК «Мрія» від 25 березня 2015 року №25/03/15 з метою оперативності в обговорюванні та прийнятті рішень, швидкого зв`язку з діловими партнерами, замовниками, постачальниками та всередині підприємства, а також враховуючи фінансові можливості підприємства вирішено організувати підключення до мереж мобільного зв`язку, для чого укласти договір на отримання послуг передплаченого мобільного зв`язку з ПрАТ «Київстар».
Крім того, наказом від 25 березня 2015 року №25/03/15 затверджено Положення про правила користування телефонним зв`язком на підприємстві» (далі - Положення), пунктами 1.1 та 2.2 якого визначено, що телефонний зв`язок на підприємстві працівниками використовується у виробничих потребах для забезпечення оперативності в обговорюванні та прийнятті управлінських рішень, швидкого зв`язку з діловими партнерами, замовниками, постачальника та усередині підприємства та заборонено його використання в особистих потребах та в інших цілях, безпосередньо не пов`язаних з потребами підприємства.
Пунктами 1.3 та 1.7 Положення встановлено, що забезпечення працівників підприємства мобільним зв`язком (надання СІМ-карти) здійснюється на підставі заяви працівника та при узгодженні з директором підприємства, про що видається наказ. У разі звільнення працівник повертає підприємству мобільний телефон (у разі отримання апарату від підприємства), а також СІМ-карту.
Згідно з пунктом 1.11 Правил з метою запобігання використання СІМ-карти в особистих цілях директор може змінювати приналежність СІМ-карти між працівниками, що забезпечені корпоративним мобільним зв`язком, через будь-який проміжок часу.
Пунктом 2.4 Правил користування телефонним зв`язком на підприємстві передбачено, що працівники зобов`язані відшкодовувати підприємству збиток у зв`язку з використанням телефонного зв`язку не за цільовим призначенням.
27 березня 2015 року між Позивачем та ПрАТ «Київстар» (Оператор) укладено угоду про надання послуг рухомого (мобільного) зв`язку №6938846, за якою в період з 01 січня 2013 року по 30 вересня 2016 року сплачено вартість послуг мобільного зв`язку на загальну суму 80556,70 грн.
Судами констатовано, що наказами Позивача від 23 листопада 2016 року №23/11/16, 01 лютого 2016 року №01/02/16, від 01 жовтня 2016 року №01/10/16, від 22 серпня 2016 року №22/08/16, від 01 березня 2016 року №01/03/16, від 25 липня 2016 року №25/07/16, від 11 лютого 2016 року №11/02/16, від 27 березня 2015 року №27/03/15 забезпечено мобільним зв`язком та ознайомлено з Правилами користування телефонним зв`язком на підприємстві працівників ТОВ «Виробнича-будівельна компанія «Мрія», а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 .
З пояснень наданих Позивачем судами встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді інженера по монтажу, ОСОБА_2 - системного адміністратора, ОСОБА_3 - діловода, ОСОБА_4 - інженера матеріально - технічного постачання, ОСОБА_5 - головного енергетика, ОСОБА_6 - головного бухгалтера, ОСОБА_14 - інженера з охорони праці та використовували мобільний зв`язок безпосередньо для виконання покладених на них функцій.
З огляду на зазначене суди дійшли переконання, що Позивачем подано належні та достатні докази, які спростовують доводи контролюючого органу про відсутність зв`язку наданих (компенсованих) послуг мобільного зв`язку з трудовою функцією працівників підприємства, яких забезпечено послугами мобільного зв`язку.
При цьому судами відзначено, що грунтуючи висновок акту перевірки на запереченні зв`язку послуг мобільного зв`язку з виконанням трудової функції відповідними працівників, Відповідач водночас не зміг надати жодних доказів або пояснень в обґрунтування таких заперечень.
У той час, як узагальнені посилання в Акті перевірки та у запереченнях Відповідача на відсутність документів, зокрема, договорів про підключення, інших угод, рахунків-фактур, правил користування мобільним зв`язком, переліку робітників, забезпечених мобільним зв`язком у зв`язку з виробничою необхідністю, - спростовуються доказами, наданими Позивачем.
Судами відхилені зауваження контролюючого органу про те, що ненадання Позивачем деталізованих рахунків від оператора із зазначенням номерів абонентів і часу їх розмов, журналів обліку дзвінків із зазначеннями цілей дзвінків та їх тривалості за кожним номером, унеможливлює підтвердження зв`язку витрат послуг мобільного зв`язку з веденням господарської діяльності Позивача, оскільки надання таких документів не передбачено жодним нормативним документом.
При цьому суди зауважили, що аргументи Відповідача з приводу необхідності ведення таких журналів не відповідає сучасним умовам ведення підприємницької діяльності, є невиправданим з урахуванням часу та суперечить меті надання відповідних послуг - мобільності, підтримки оперативного зв`язку між керівництвом та працівниками, у тому числі у відрядженнях чи за межами підприємства, забезпечення можливості оперативного прийняття управлінських рішень.
Верховний Суд вважає безпідставними наведені Відповідачем в касаційній скарзі доводи відносно того, що у Позивача на балансі перебуває лише один телефон, оскільки вказане свідчить лише про незабезпечення Позивачем своїх співробітників мобільними телефонами, водночас жодним чином не спростовує наявність взаємозв`язку наданих (компенсованих) послуг мобільного зв`язку з трудовою функцією працівників підприємства, яких забезпечено послугами мобільного зв`язку.
З урахуванням зазначеного суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність у Відповідача правових підстав для визначення Позивачу грошових зобов`язань з податку на доходи фізичних осіб та з військового збору, і відповідно наявність підстав для визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 14 лютого 2017 року №0001491401 та №0001511401.
4.1.3. Щодо наявності підстав для визначення Позивачу грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік.
01 січня 2015 року набрав чинності Закон України від 28 грудня 2014 року № 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" (далі - Закону ), яким змінено назву та зміст розділу XII Податкового кодексу України.
Назву розділу XII Податкового кодексу України змінено з "Місцеві податки та збори" на "Податок на майно".
Відповідно до редакції ПК України, що діяла до 01 січня 2015 року, статтею 265 зазначеного кодексу встановлювався податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Так, згідно з положеннями вказаної статті, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової нерухомості.
Стаття 265 Податкового кодексу України у редакції від 01 січня 2015 року визначає склад податку на майно, який складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.
Відповідно до підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України, платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, у тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
При цьому, об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України), а базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (підпункт 266.3.1 пункту 266.3 статті 266 ПК України).
Тобто, Законом № 71-VIII розширено об`єкт податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, об`єктами нежитлової нерухомості.
Відповідно до пункту 8.1 статті 8 ПК України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.
Виходячи з вимог статті 9 ПК України, такий податок, як податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відсутній у переліку загальнодержавних податків та зборів.
У статті 10 ПК України, якою встановлено перелік місцевих податків, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, прямо не вказаний. Натомість є податок на майно (підпункт 10.1.1), який складається із 3 (трьох) різних податків, кожен із різними елементами податку, які визначено пунктом 7.1 статті 7 Податкового кодексу України.
Відповідно до статті 265 Податкового кодексу України (у редакції Закону № 71-VIII) податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.
Отже, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, згідно з ПК України є місцевим податком.
Особливість місцевих податків полягає у тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.
Верховна Рада України може встановлювати лише перелік дозволених до встановлення місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків, а власне встановлення місцевих податків із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, - є компетенцією відповідних місцевих рад.
Так, відповідно до пункту 8.3 статті 8 ПК України до місцевих податків належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов`язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Згідно з пунктом 4.4 статті 4 ПК України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.
Тобто, безпосереднє встановлення місцевих податків в т.ч. і податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки, віднесено ПК України до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.
Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та статті 143 Конституції України.
Відповідно до пункту 10.3 статті 10 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.
Згідно з пунктом 12.3 статті 12 ПК України, сільські селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.
Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (підпункт 12.3.1 пункту 12.3 статті 12 ПК України).
При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов`язково визначаються об`єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом ХІІ цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору (підпункт 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 ПК України).
Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів (підпункт 12.3.3 пункту 12.3 статті 12 ПК України).
Згідно з пунктом 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 статті 12 цього кодексу.
Відповідно до підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.
Згідно з статтею 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.
Підставою для висновку судів попередніх інстанцій про те, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не розповсюджується на нежитлову нерухомість Позивача у 2015 році, слугувало те, що нові податки, прийняті у 2015 році практично не можуть бути визнані обов`язковими до сплати принаймні у 2015 році, адже місцеві ради не приймали і не могли прийняти і офіційно оприлюднити до 15 липня 2014 року рішення про встановлення таких податків і зборів.
Таким чином, суди попередніх інстанцій виходили з того, що не оприлюднене до 15 липня поточного року рішення органу місцевого самоврядування про встановлення місцевого податку, підлягає застосуванню не раніше року, наступного за плановим.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки наведене правозастосування відповідає усталеній практиці Верховного Суду, зокрема у постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 825/1722/16, від 26 листопада 2020 року у справі № 340/811/19, від 13 грудня 2023 року у справі № 807/982/17,
Крім того, суди враховуючи значний об`єм законодавчої бази, яка регулює питання встановлення розміру, порядку адміністрування та сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, зважаючи на суперечність, непослідовність та неузгодженість норм нормативно-правових актів, та відповідно, неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків у спірному випадку, застосувавши принципи, проголошені у статті 4 Податкового кодексу України, а саме, презумпції правомірності рішень платника податку (підпункт 4.1.4 пункту 4.1 статті 4, пункт 56.21 статті 56 ПК України) та стабільності (підпункті 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України), згідно з якими зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки, відхилили посилання Відповідача на підпункт 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України, яким встановлено, що у разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов`язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.
З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про протиправність визначення Позивачу податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на 2015 рік.
4.1.4. Щодо наявності підстав для визначення Позивачу грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в 2016 році відносно об`єктів нерухомості, розташованих у місті Ірпені.
Підпунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України передбачено, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
В силу вимог підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України у нежитловій нерухомості виділяють, зокрема будівлі офісні (будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей); будівлі промислові та склади.
Судами встановлено, що основними видами діяльності Позивача є виробництво інших меблів (код КВЕД 31.09), виробництво інших дерев`яних будівельних конструкцій і столярних виробів (код КВЕД 16.23), виробництво будівельних виробів із пластмас (код КВЕД 22.23), будівництво житлових і нежитлових будівель (код КВЕД 41.20).
Відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 11.10.2010 №457 (надалі - ДК 009:2010), економічна діяльність - це процес виробництва продукції (товарів і послуг), який здійснюють з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічну діяльність характеризують витрати на виробництво, процес виробництва та випуск продукції.
Складовою ДК 009:2010 є Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД), відповідно до якої процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях B «Добувна промисловість та розроблення кар`єрів», C «Переробна промисловість», D «Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря», E «Водопостачання; каналізація, поводження з відходами» та F «Будівництво».
Таким чином, для цілей застосування вимог підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті ПК України промисловими вважаються підприємства, які відповідно до ДК 009:2010 належать до секцій B, C, D, E та F КВЕД.
Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об`єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
Так, наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології від 17 серпня 2000 року №507 затверджено і введено у дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000 (далі - ДК 018-2000), призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб`єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України. Об`єктами класифікації в ДК 018-2000 є будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.
Згідно з ДК 018-2000, до групи «Будівлі промислові та склади» (код 125) належить клас «Будівлі промислові», до якого відносяться «Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості» (код 1251.8), «Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне» (код 1251.9).
Отже, будівлі, які використовуються промисловим підприємством для забезпечення виробничої діяльності, є будівлями промисловості, а отже не є об`єктами оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.
Беручи до уваги викладене, оскільки основні види діяльності Позивача відносяться до секцій F «Будівництво», С «Переробна промисловість», суди попередніх інстанцій констатували, що Позивач є промисловим підприємством у розумінні чинного законодавства, а отже його об`єкти нерухомості, а саме: цех-депо, вентиляційна дільниця загальною площею 1848 кв.м., що розташований за адресою: Київська область, м. Ірпінь, вул. Дзержинського, 1-б/2 ; цех загальною площею 2096,3 кв.м., розташований за адресою: Київська область, м. Ірпінь, вул. Дзержинського, 1-б/4, є будівлями промисловості (будівлями промислового підприємства).
Виходячи з наведеного та вимог підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України суди першої та апеляційної інстанцій дійшли переконання, що зазначені вище об`єкти нерухомості Позивача не є об`єктами оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки наведене правозастосування відповідає практиці Верховного Суду, зокрема, викладеній у постанові від 26 березня 2020 року у справі №820/4681/16, від 22 травня 2024 року у справі №816/1434/18.
4.1.5. Щодо визнання Позивачу грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 4 квартал 2016 року.
Пунктом 77.4 статті 77 ПК України визначено, що про проведення документальної планової перевірки керівником контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом.
Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.
Відповідно до пункту 81.1 статті 81 ПК України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів, зокрема, копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника та скріплення печаткою контролюючого органу.
Отже, про проведення документальної планової перевірки керівником контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом та в якому, зокрема, зазначається період діяльності, який буде перевірятися. При цьому право на проведення відповідної перевірки надається контролюючому органу лише у випадку вручення відповідного наказу у порядку визначено пунктом 77.4 статті 77 ПК України.
Судами за результатами перевірки розміру визначеного Відповідачем податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік щодо об`єктів нерухомості, розташованих у місті Києві, встановлено, що нараховане Позивачеві податкове зобов`язання у розмірі 5594,68 грн. охоплює період з 01 січня 2013 року по 31 грудня 2016 року.
Разом з тим, як зазначено судами, наказом ГУ ДФС у Київській області від 07 грудня 2016 року №754 було наказано провести документальну планову виїзну перевірку ТОВ «ВБК «Мрія»» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2013 року по 30 вересня 2016 року.
З огляду на зазначене суди попередні інстанцій обґрунтовано дійшли висновку, що контролюючий орган визначив Позивачеві податкове зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за четвертий квартал 2016 року за відсутності на те правових підстав, оскільки він не був охоплений перевіркою.
Враховуючи вищенаведене суди попередніх, а саме, те, що Відповідач протиправно визначив Позивачеві податкові зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік у розмірі 52986,65 грн, за 2016 рік щодо об`єктів нерухомості, які розташовані у м. Ірпені Київської області, у розмірі 54352,45 грн та щодо об`єктів, які розташовані у м. Києві у розмірі 1398,67 грн за 4й квартал 2016 року, оскільки такий період не був охоплений перевіркою, обґрунтовано дійшли висновку про те, що податкове повідомлення-рішення від 14 лютого 2017 року №0001531300 є протиправним та підлягає скасуванню у частині визначення грошового зобов`язання у розмірі 7929,69 грн, у тому числі за основним платежем у розмірі 6343,75 грн та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 1585,94 грн.
4.1.6. Щодо застосування до Позивача штрафних санкцій за неподання податкових декларацій з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015-2016 роки.
Пунктом 46.1 статті 46 ПК України визначено, що податкова декларація, розрахунок (далі - податкова декларація) - документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов`язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.
Згідно з підпунктом 266.6.1 пункту 266.6 та підпунктом 266.7.5 пункту 266.7 статті 266 ПК України базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року. Платники податку - юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня звітного року і до 20 лютого цього ж року подають контролюючому органу за місцезнаходженням об`єкта/об`єктів оподаткування декларацію за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками поквартально.
Відповідно до пункту 120.1 статті 120 ПК України неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов`язаними нараховувати та сплачувати податки, збори податкових декларацій (розрахунків), -тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.
Як обґрунтовано встановлено судами попередніх інстанцій, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не розповсюджується на нежитлову нерухомість Позивача у 2015 році, а об`єкти нерухомості, розташовані у місті Ірпені, не є об`єктами оподаткування податком на нерухоме майно.
Відтак Позивач не зобов`язаний був подавати контролюючому органу податкові декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 та щодо об`єктів нерухомості, розташованих у місті Ірпені.
За наведеного суди попередній інстанцій дійшли висновку, з яким погоджується колегія суддів Верховного Суду, що у Відповідача були наявні правові підстави для визначення Позивачеві штрафні санкції лише за неподання податкової декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік щодо об`єктів нерухомості, які розташовані у місті Києві, з огляду на що підлягають визнанню протиправними та скасуванню податкові повідомлення - рішення від 14 лютого 2017 року №0001601401 та №0001601401 у частині визначення Позивачеві штрафу у розмірі 170,00 грн.
В частині позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення від 14 лютого 2017 року №0001601401, в частині накладення на Позивача штрафу у розмірі 170,00 грн. за неподання декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2016 рік рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються.
Отже, висновки судів попередніх інстанцій у цій справі є результатом оцінки наявних у їх розпорядженні доказів. Суд касаційної інстанції не може не погодитись із ними, оскільки така оцінка здійснена з дотриманням вимог процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування всіх обставин справи на підставі належних та допустимих доказів.
Натомість доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з мотивами суду першої та апеляційної інстанцій, якими вони керувалися при оцінці доказів і встановленні обставин справи, що знаходиться поза межами касаційного перегляду, встановленими частиною другою статті 341 КАС України. Згідно з цією нормою суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Оскільки доводи заявника касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, а зводяться виключно до нової оцінки встановлених судами обставин справи, що виходить за межі повноважень касаційного суду, а касаційна скарга не містить інших обґрунтувань, аніж ті, які були висловлені Відповідачем під час слухань цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій і з урахуванням яких суди вже надавали правову оцінку встановленим у справі обставинам, підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є необґрунтованими.
Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування судових рішень, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуті в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 3 343 350 355 359 КАС України, Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області, як відокремленого підрозділу ДПС України, залишити без задоволення, а постанови Київського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року- без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуюча суддя СуддіН.Є. Блажівська О.В. Білоус І.Л. Желтобрюх