27.01.2023

№ 810/1953/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 810/1953/16

адміністративне провадження № К/9901/40088/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» на постанову Київського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року (головуючий суддя Горобцова Я.В., судді: Панова Г.В., Панченко Н.Д.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року (головуючий суддя Василенко Я.М., судді: Кузьменко В.В., Шурко О.І.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Київській області, Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області про визнання незаконними та скасування рішень, зобов`язати вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс" (далі - позивач, Товариство) звернулось до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), Головного управління ДФС у Київській області (далі - Управління), Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області (далі - Інспекція) про визнання незаконними та скасування: рішення (листа) Інспекції від 11 листопада 2015 року вих. №12843/10/10-13-11-02-10, рішення Управління від 15 січня 2016 року вих. №90/10/10-36-11-01-10 і рішення ДФС від 06 квітня 2016 року №7544/6/99-99-11-02-02-15 про результати розгляду скарг; зобов`язання Інспекції включити відомості з поданої Товариством податкової декларації з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за податковий період - жовтень 2015 року, доповнень та додатків до неї до облікових даних щодо цього Товариства у інформаційних базах ДФС.

Обґрунтовуючи позовну заяву, Товариство зазначало, що відмова Інспекції в прийнятті податкової декларації з ПДВ за жовтень 2015 року, поданої в паперовій формі, є протиправною, не відповідає законодавству та порушує права та інтереси позивача, оскільки статтею 48 Податкового кодексу України (далі - ПК України) встановлено вичерпний перелік підстав, за яких податкова декларація не вважається податковою звітністю; крім того, стаття 49 ПК України передбачає право подання податкової звітності з ПДВ як в електронній, так і в паперовій формах, а тому вказані Інспекцією в оспорюваному рішенні (листі) порушення є формальними та не відносяться до вичерпного переліку підстав, за яких може бути відмовлено у прийнятті такої податкової декларації; водночас, позивач зауважував, що Управління та ДФС не мали повноважень на розгляд його скарг, адже не є, в даному випадку, контролюючими органами вищого рівня.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Приймаючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, прийшли до висновку, що оскільки податкова декларація з ПДВ за жовтень 2015 року була Товариством подана з порушенням вимог пункту 49.4 статті 49 ПК України, то Інспекція правомірно відмовила у її прийнятті; що ж до позовних вимог про визнання протиправними і скасування рішень Управління та ДФС за результатами розгляду скарг позивача, а також про зобов`язання Інспекції включити відомості з поданої Товариством податкової декларації з ПДВ за жовтень 2015 року, доповнень та додатків до неї до облікових даних щодо цього Товариства у інформаційних базах ДФС, то вони є похідними від первісної вимоги, а відтак також не підлягають задоволенню.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Товариство подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення процесуальних норм (зокрема, щодо ненадання оцінки кожному окремому викладеному у позові, апеляційній скарзі та письмових поясненнях доводу Товариства, а також розгляд справи неповноважним складом суду), просило їх скасувати та ухвалити нове - про задоволення позову.

Відповідачі своїм правом на подання письмових відзивів (заперечень) на касаційну скаргу не скористались.

В подальшому, касаційну скаргу передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.

Відповідно до пункту 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційна скарга підлягає розгляду у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 08 лютого 2020 року.

Розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає наступне.

Суди встановили, що Товариство зареєстроване як юридична особа з 25 травня 2006 року, знаходиться за адресою: 08152, Київська область, Києво-Святошинський район, місто Боярка, територія Технікуму, будинок 16.

09 листопада 2015 року позивачем подано до Інспекції податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2015 року з додатками №2, №3, №4, №5 та доповненнями до неї відповідно до абзацу 2 пункту 46.4 статті 46 ПК України у виді листа від 09 листопада 2015 року за вих. №138/15.

Інспекція листом від 11 листопада 2015 року №12843/10/10-13-11-02-10 «Про відмову у прийнятті податкової звітності» повідомила позивача про те, що податкова декларація з ПДВ за жовтень 2015 року не визнається як податкова звітність у зв`язку з тим, що вона подана з порушенням вимог пункту 49.4 статті 49 ПК України. Також, у зазначеному листі податковим органом запропоновано позивачу подати податкову декларацію з ПДВ за відповідний період у спосіб, передбачений чинним законодавством.

Не погоджуючись з такими висновками Інспекції, Товариство подало до Управління скаргу за вих. №172/15 від 21 грудня 2015 року, за результатами розгляду якої рішенням від 15 січня 2016 року №90/10/10-36-11-01-10 рішення Інспекції від 11 листопада 2015 року №12843/10/10-13-11-02-10 залишено без змін, а скаргу позивача - без задоволення.

Надалі, Товариством подано до ДФС скаргу за вих. №68 від 29 лютого 2016 року.

Крім того, 29 лютого 2016 року позивачем подана скарга вих. №71 до Центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, - Міністерства фінансів України на рішення Інспекції від 11 листопада 2015 року №12843/10/10-13-11-02-10 та рішення Управління від 15 січня 2016 року №90/10/10-36-11-01-10.

21 березня 2016 року Міністерство фінансів України листом №31-11120-09-10/8060 «Про розгляд листа» повідомило позивача про направлення його скарги за належністю до ДФС для розгляду та надання відповіді.

Рішенням ДФС України від 06 квітня 2016 року №7544/6/99-99-11-02-02-15 (з врахуванням рішення від 12 березня 2016 року №5266/6/99-99-11-02-02-15 про продовження строку розгляду скарги) лист (рішення) Інспекції від 11 листопада 2015 року №12843/10/10-13-11-02-10 про відмову у прийнятті податкової декларації з ПДВ за жовтень 2015 року з додатками та рішення Управління від 15 січня 2016 року №90/10/10-36-11-01-10 про результати розгляду скарги залишено без змін, а скаргу Товариства - без задоволення.

Не погодившись із вказаними рішеннями Інспекції, Управління та ДФС, Товариство звернулось до суду з позовом у даній справі.

В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з підпунктом 16.1.3 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов`язаний подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

Положеннями пункту 49.1 статті 49 ПК України передбачено, що податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків.

Відповідно до пункту 49.2 статті 49 ПК України платник податків зобов`язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об`єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є.

За змістом абзацу 1 пункту 49.4 статті 49 ПК України платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації до контролюючого органу в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Разом з тим, Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28 грудня 2014 року №71-VІІІ (набрав чинності з 01 січня 2015 року) до ПК України внесено зміни й, зокрема, пункт 49.4 доповнено абзацом 2 такого змісту: "Податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі до контролюючого органу всіма платниками цього податку з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством".

У пункті 1 розділу ІІ Інструкції з підготовки подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв`язку, затвердженої наказом державної податкової адміністрації України від 10 квітня 2008 року №233 (яка була чинною на час спірних правовідносин) визначено, що платник податків здійснює формування та подання податкових документів в електронному вигляді відповідно до законодавства із застосуванням спеціалізованого програмного забезпечення формування податкових документів, засобу криптографічного захисту інформації, керуючись цією Інструкцією та договором.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документообіг здійснюється відповідно до законодавства України або на підставі договорів, що визначають взаємовідносини суб`єктів електронного документообігу.

Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, що діяли на час виникнення спірних правовідносин, для реалізації обов`язку, передбаченого абзацом 2 пункту 49.4 статті 49 ПК України, платник податків повинен мати засіб криптографічного захисту інформації (ключ) та чинний договір, укладений з конкретним податковим органом, який здійснює адміністрування ПДВ.

Положення пункту 49.3 статті 49 ПК України передбачають, що податкова декларація подається за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів: а) особисто платником податків або уповноваженою на це особою; б) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення; в) засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що платники податків вправі самостійно обирати один із зазначених способів подачі податкової декларації лише у тому випадку, якщо інше не передбачено нормами ПК України.

Враховуючи ж наявність закріпленого в чинному на час спірних правовідносин законодавстві імперативного обов`язку щодо подання податкової звітності з ПДВ виключно в електронному вигляді, Товариство повинно було надсилати відповідні декларації до податкового органу в електронній формі.

При цьому, саме невиконання позивачем обов`язку з подання податкової звітності з ПДВ засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб, як це визначено абзацом 2 пункту 49.4 статті 49 ПК України, стало підставою для направлення Інспекцією спірного листа "Про відмову у прийнятті податкової звітності" 11 листопада 2015 року вих. №12843/10/10-13-11-02-10.

Водночас, судами попередніх інстанцій враховано, що Товариством 12 січня 2015 року було укладено договір про визнання електронних документів, який на час спірних відносин був чинним та діючим.

Таким чином, на момент подання Товариством податкової звітності з ПДВ та доповнень до неї у паперовому виді у нього були відсутні об`єктивні причини для невиконання обов`язку, покладеного на нього пунктом 49.4 статті 49 ПК України.

Відмова податкового органу з підстав, визначених пунктами 48.3, 48.4 статті 48 ПК України, є правомірною, якщо податкова звітність, яка може бути подана у паперовому вигляді, складена з порушеннями щодо її обов`язкової форми та реквізитів.

У цій справі податкова звітність, виходячи з положень пункту 49.4 статті 49 ПК України та встановлених обставин справи, була подана у паперовому вигляді безпідставно, відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування рішення (листа) Інспекції від 11 листопада 2015 року вих. №12843/10/10-13-11-02-10.

Аналогічна правова позиція вже неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, в постановах від 26 березня 2019 року у справі №810/869/16, від 06 лютого 2020 року у справі №810/101/16, від 07 вересня 2021 року у справі №810/5417/15.

Що ж до позовних вимог про скасування рішень Управління від 15 січня 2016 року вих. №90/10/10-36-11-01-10 та ДФС від 06 квітня 2016 року №7544/6/99-99-11-02-02-15 про результати розгляду скарг, то слід зазначити наступне.

Відповідно до підпункту 49.12.2 пункту 49.12 статті 49 ПК України за платником податку закріплено право оскаржити рішення контролюючого органу у разі отримання відмови контролюючого органу у прийнятті податкової декларації.

За змістом пунктів 56.1, 56.2, 56.3 статті 56 цього ж Кодексу рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов`язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення.

Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі (за потреби - з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати з урахуванням вимог пункту 44.6 статті 44 цього Кодексу) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується.

Скарги на рішення державних податкових інспекцій подаються до контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональних територіальних органів.

Скарги на рішення контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональних територіальних органів та митниць подаються до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку (пункт 56.10 статті 56 ПК України).

Судами попередніх інстанцій встановлені всі етапи адміністративного оскарження спірного рішення Інспекції до контролюючих органів вищого рівня.

При цьому, за своєю правовою природою відповідно до норм чинного законодавства повноваження Управління та ДФС щодо прийняття рішень за результатами розгляду скарг платника податків є дискреційними повноваженнями та визначаються виключною компетенцією органу, внаслідок чого суд не наділений правом оцінювати повноту дослідження контролюючим органом обставин, викладених платником податків у скарзі на рішення про відмову у прийнятті податкової звітності.

Належність такого висновку підтверджується змістом Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може оцінювати повноту розгляду Управлінням та ДФС скарг позивача та вмотивованість і обґрунтованість рішень про результати їх розгляду з огляду на положення конституційного принципу розподілу влади, який заперечує надання адміністративному суду, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя, адміністративно-дискреційних повноважень.

Так, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим в статті 2 КАС України критеріям, суд не втручається у дискреційні повноваження (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

При цьому, запроваджені ПК України способи оскарження рішень податкових органів - адміністративний та судовий (які за механізмом своєї реалізації не є тотожними) повною мірою дають можливість платнику податків захистити порушені права.

Разом з тим, саме по собі рішення, прийняте за результатами вирішення податкового спору у порядку досудового врегулювання, не створює, не змінює та не припиняє для платника будь-яких прав та обов`язків.

Наведена позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 11 червня 2019 року у справі №826/24656/15, від 24 червня 2019 року у справі №826/11001/15, від 18 червня 2019 року у справі №826/7961/16, які підлягають врахуванню при вирішенні спірних правовідносин.

Отже, оскільки рішення Управління та ДФС не породжують для позивача жодних прав чи обов`язків та не є юридично значимими, то їх скасування не вплине на відновлення його порушених прав, що не відповідає завданню адміністративного судочинства.

Що ж до позовної вимоги про зобов`язання Інспекції включити відомості з поданої Товариством податкової декларації з ПДВ за жовтень 2015 року, доповнень та додатків до неї до облікових даних щодо цього Товариства у інформаційних базах ДФС, то, як правильно визначили суди, остання є похідною від попередніх вимог, а відтак також не підлягає задоволенню.

Враховуючи наведене вище в сукупності, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність, в даному випадку, правових підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Доводи ж касаційної скарги не впливають на правильність прийнятих судами рішень й не свідчать про неправильне застосування ними норм матеріального права або порушення процесуальних норм, а фактично зводяться лише до переоцінки встановлених обставин справи, що, в свою чергу, не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Зокрема, твердження Товариства про розгляд та вирішення справи неповноважним складом суду є безпідставними, оскільки склад суду як першої, так апеляційної інстанцій утворено з дотриманням вимог КАС України (в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року), що підтверджується наявними в матеріалах справи протоколами її автоматизованого розподілу.

Відповідно до частин 1 та 4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 327 341 345 349 350 355 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва І.Я.Олендер