ПОСТАНОВА
Іменем України
22 квітня 2020 року
Київ
справа №826/12431/16
касаційне провадження №К/9901/39792/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Шипуліної Т.М.,
суддів: Бившевої Л.І., Хохуляка В.В.
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.01.2017 (суддя Келеберда В.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2017 (головуючий суддя - Степанюк А.Г., судді: Кузьменко В.В, Шурко О.І.) у справі № 826/12431/16 за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 у квітні 2016 року звернувся до адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 25.04.2016 № 618-1305.
Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 24.01.2017 позовні вимоги задовольнив.
Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 11.04.2017 залишив постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.01.2017 без змін.
Державна податкова інспекція у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.01.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2017, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування своїх вимог посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме: підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, пункту 286.6 статті 286, пункту 287.8 статті 287 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статті 120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статті 377 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Зокрема, вказує на те, що фізична особа як власник нежитлового приміщення (його частини) у багатоквартирному житловому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Переглядаючи оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи на підставі встановлених фактичних обставин у справі правильність застосування судами норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.
Державною податковою інспекцією у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві складено податкове повідомлення-рішення від 25.04.2016 № 618-1305, яким позивачу визначено податкові зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у сумі 20 185,46 грн.
Правовою підставою для прийняття вказаного акта індивідуальної дії слугували положення пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України. В обґрунтування ж фактичних підстав податковий орган посилався на те, що позивач з 2009 є власником нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідним свідоцтвом та реєстраційним посвідчення Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» від 25.08.2009 № 009785.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, керувався тим, що для цілей оподаткування земельним податком особа повинна мати статус землевласника/землекористувача, набутого у встановленому чинним законодавством порядку. Натомість, у ситуації, що розглядається, відповідачем не надано суду доказів, які б свідчили про те, що позивач набув статус власника/землекористувача щодо земельної ділянки під багатоквартирним житловим будинком, на якій розташоване належне ОСОБА_1 на праві власності нежитлове приміщення.
У свою чергу, суд апеляційної інстанції за результатами апеляційного розгляду справи залишив судове рішення суду першої інстанції без змін. При цьому керувався тим, що позивач як власник нежитлового приміщення є платником земельного податку за земельну ділянку, на якій розміщене таке нерухоме майно, безвідносно до факту реєстрації права власності чи користування земельною ділянкою, а тому в податкового органу були наявні повноваження щодо нарахування такого податкового зобов`язання в оскаржуваному податковому повідомленні-рішенні. Однак, у спірній ситуації, за висновками суду апеляційної інстанції, податковим органом не було обґрунтовано розрахунок суми земельного податку з фізичних осіб, що має своїм наслідком визнання протиправним та скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.
Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач у цьому випадку є платником земельного податку за земельну ділянку, на якій розміщене належне йому на праві власності нерухоме майно.
Так, за змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Підпунктом 269.1.1 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
При цьому в силу вимог підпункту 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
Отже, обов`язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.
Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV.
Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 Земельного кодексу України та статтею 377 Цивільного кодексу України.
Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
За правилами пункту 286.1 статі 286 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
В абзаці 1 пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України закріплено, що нарахування фізичним особам сум податку проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному ст. 58 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 286.6 статті 286 цього Кодексу за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб: 1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом; 2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності; 3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі. За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.
Власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (пункт 287.8 статті 287 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).
Тобто, фізична особа-власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Таке правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 07.07.2015 № 21-775а15 в адміністративній справі № 826/12388/13-а, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач є власником нежитлового приміщення, за земельну ділянку під яким відповідачем згідно з оспорюваним податковим повідомленням-рішенням нараховано земельний податок.
При цьому в силу вимог статей 182 334 Цивільного кодексу України та положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації.
А відтак, незважаючи на те, що ОСОБА_1 не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належним йому на праві власності нежилим приміщенням, виходячи з принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
З огляду на викладене, позиція суду апеляційної інстанції про те, що фізична особа -власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно є обґрунтованою.
Більше того, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, платником єдиного податку, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_1 від 10.09.2009. Видами господарської діяльності позивача є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
За змістом пункту 291.2 статті 291 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
Згідно з підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються ними для провадження господарської діяльності.
У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб`єкта господарювання від виконання податкових зобов`язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля/споруда без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Наведене правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 24.11.2015 у справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, перебування позивача у статусі платника єдиного податку не є підставою вважати його звільненим від обов`язку сплачувати земельний податок за земельну ділянку, на якій розміщена належну йому на праві власності нерухомість.
Разом з тим, з приводу висновків суду апеляційної інстанції щодо недоведеності суб`єктом владних повноважень правильності здійсненого ним у спірному податковому повідомленні-рішенні розрахунку податкового зобов`язання суд касаційної інстанції зазначає таке.
Так, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що у відповідь на запит Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.11.2016 Головне управління Держгеокадастру у м. Києві листом від 05.12.2016 № 9-26-0.22-14183/2-16 повідомило, що документи, які посвідчують право власності/користування земельною ділянкою на території міста Києва за адресою: АДРЕСА_1 у порядку, встановленому постановою Кабінетом Міністрів України від 09.09.2009 № 1021, територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у місті Києві, не реєструвалися. Крім того, у листі зазначено, що відомості щодо державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі на території міста Києва за вказаною адресою та рішення Київського міської ради про передачу її у власність/користування фізичним та юридичним особам у Головного Управління Держгеокадастру у м. Києві відсутні.
Разом з тим, у матеріалах справи наявний розрахунок здійсненого податковим органом нарахування податкових зобов`язань із земельного податку оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням від 25.04.2016 № 618-1305.
Однак, суд апеляційної інстанції при вирішенні справи залишив поза увагою вказаний доказ.
Крім того, суду апеляційної інстанції необхідно звернути увагу на те, що зміна підстав звернення з позовом можлива лише при дотриманні порядку та строків, визначених процесуальним законом, а саме: частина перша статті 51 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в судах попередніх інстанцій), частина перша статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент касаційного розгляду справи).
Згідно з частиною другою статі 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
З урахуванням вищенаведених приписів процесуального закону суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду.
При новому розгляді справи суд на підставі встановлених ним обставин та досліджених доказів, з урахуванням принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, повинен вирішити спір з відповідним застосуванням необхідних правових норм.
Керуючись частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15.01.2020 № 460-IX, статтями 341 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві задовольнити частково.
Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2017 у справі № 826/12431/16 - скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Судді Верховного Суду: Т.М. Шипуліна
Л.І. Бившева
В.В. Хохуляк