ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 липня 2021 року
м. Київ
справа №826/13147/17
адміністративне провадження №К/9901/23945/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Бившевої Л.І., Пасічник С.С.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року (суддя-доповідач Беспалов О.О., судді: Костюк Л.О., Парінов А.Б.) у справі №826/13147/17 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
ВСТАНОВИВ:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (надалі - позивач, платник податків, підприємець) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Головного управління ДФС у місті Києві (надалі - відповідач, податковий орган, контролюючий орган), в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року №2050895-1305.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України позивач, як платник єдиного податку звільняється від сплати земельного податку за частину земельної ділянки, що розташована під належним їй нежилим приміщенням та відповідно використовується нею для здійснення підприємницької діяльності. При розрахунку суми земельного податку контролюючий орган не взяв до уваги відомості про нормативну грошову оцінку частини земельної ділянки, проведеної позивачем 14 грудня 2007 року.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 28 квітня 2017 року №2050895-1305.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є платником єдиного податку, використовує нежитлові приміщення для провадження господарської діяльності (що згідно пояснень позивача не можуть вчинятися з відривом від земельної ділянки, оскільки нежитлове приміщення, в якому наявні належні позивачу товари та засоби для ведення господарської діяльності, знаходиться зі слів останньої на такій спірній земельній ділянці) та звільняється від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з земельного податку.
Не погодившись з судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року апеляційну скаргу задоволено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2018 року скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. З набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.
Не погодившись із рішеннями суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2018 року.
В обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. Позивач вказує на невідповідність висновків суду апеляційної інстанції фактичним обставинам справи, які полягають у тому, що скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою, що позивач є платником єдиного податку та здійснює господарську діяльність за адресою, яка розташована на земельній ділянці, за яку податковим органом донараховано земельний податок.
Відповідач 19 вересня 2019 року подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення апеляційної інстанції, просив залишити без задоволення касаційну скаргу позивача та залишити без змін рішення суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд, переглянувши рішення суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з таких мотивів.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є фізичною особою-підприємцем, платником єдиного податку другої групи, якій на праві приватної власності належить 1/2 частина нежилого приміщення загальною площею 146,7 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 20 квітня 2005 року.
Місцем провадження господарської діяльності позивача є, зокрема, АДРЕСА_1 . Позивач здійснює види господарської діяльності: технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів (код згідно КВЕД 45.20), роздрібна торгівлі деталями та приладдям для автотранспортних засобів (код згідно КВЕД 45.32), роздрібна торгівля косметичними товарами туалетними приналежностями в спеціалізованих магазинах (код згідно КВЕД 47.75), надання послуг перукарнями та салонами краси (код згідно КВЕД 96.02), роздрібна торгівля газетами та канцелярськими товарами в спеціалізованих магазинах (код згідно КВЕД 47.62).
Контролюючим органом 28 квітня 2017 року прийнято податкове повідомлення-рішення №2050895-1305, яким позивачу відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України визначено до сплати суму податкового зобов`язання з земельного податку з фізичних осіб у сумі 1670,97 грн.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також з урахуванням меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія судів зазначає наступне.
Відповідно до статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
За приписами статті 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
При цьому, особливості справляння податку суб`єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV цього Кодексу.
Статтею 270 Податкового кодексу України визначено, що об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.
За змістом пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Згідно з пунктом 287.1 статті 287 Податкового кодексу України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Пунктом 287.6 статті 287 Податкового кодексу України встановлено, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Відповідно до пункту 269.2 статті 269 Податкового кодексу України суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).
За приписами пункту 291.2 статті 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
Положеннями підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України визначено, що платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів, зокрема, податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.
З наведених норм випливає, що умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Таким чином, платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто, з набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.
Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов`язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що адреса, за якою знаходиться земельна ділянка, є місцем провадження господарської діяльності позивача (салон краси). Натомість, для відсутності обов`язку сплати земельного податку обов`язковою умовою є отримання позивачем прибутку від використання земельної ділянки як об`єкта цивільних прав.
Водночас, судами не встановлено отримання позивачем прибутку від використання саме тієї земельної ділянки, за яку податковим органом визначено податкові зобов`язання з земельного податку.
Доводам позивача про непроведення податковим органом розрахунку відповідно до частини земельної ділянки судом апеляційної інстанцій надано відповідну правову оцінку з урахуванням витяг з технічної документації № Н-00232/2007 про нормативну грошову оцінку частини земельної ділянки, в якій зазначена площа саме частини земельної ділянки, що становить 31,68 кв. м.
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про правомірність та обґрунтованість спірного податкового повідомлення-рішення контролюючого органу та необґрунтованість позовних вимог.
Суд зазначає, що позивачем в касаційній скарзі не обґрунтовано, із зазначенням того, у чому полягає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображено обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення суду апеляційної інстанції не встановлено.
Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року у справі №826/13147/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
СуддіВ.П. Юрченко Л.І. Бившева С.С. Пасічник