05.01.2024

№ 826/24892/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 826/24892/15

Провадження № 11-1178апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану через її представника - Невмержицьку Ірину Миколаївну, на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року (суддя Кузьменко В. А.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року (судді Шелест С. Б., Глущенко Я. Б., Чаку Є. В.) у справі № 826/24892/15 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, треті особи: Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Фонд розвитку будівельних ініціатив», Дитячий спеціалізований санаторій «Ялинка» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, Дитячий спеціалізований санаторій «Салют» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, за участю Прокуратури м. Києва, про визнання протиправним та скасування рішення в частині і

ВСТАНОВИЛА:

1. У листопаді 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Київської міської ради, у якому просили визнати протиправним та скасувати пункт 9 рішення Київської міської ради від 24 травня 2007 року № 739/1400 «Про надання дозволу Головному управлінню охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) на укладання інвестиційного договору з метою збільшення кількості ліжок та покращення умов перебування дітей у дитячому санаторії «Салют» та в дитячому санаторії «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання».

Вимоги мотивували тим, що за приписами частин п`ятої та шостої статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 280/97-ВР) органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою.

Вважають рішення від 24 травня 2007 року № 739/1400 таким, що порушує їхні охоронювані інтереси як членів територіальної громади міста Києва, та зазначають, що воно має бути скасоване, оскільки прийнято з порушенням порядку відчуження об`єкта комунальної власності. Умовами оспореного рішення передбачено набуття ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» у власність комунального майна, незважаючи на те, що це майно не було включено до переліку об`єктів приватизації. Незалежна оцінка вказаного нерухомого майна не проводилась, ринкова вартість майна не встановлювалася, рішення про його відчуження шляхом приватизації уповноваженим органом місцевого самоврядування не приймалося, встановлений законом порядок підготовки об`єкта до приватизації та безпосередньо його продажу не дотриманий. У заяві про доповнення підстав позову позивачі посилаються на порушення норм Закону України «Про охорону культурної спадщини» під час прийняття оскарженого рішення.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив постанову від 30 червня 2016 року, яким у задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Ухвалюючи такі рішення, суди виходили із того, що оспорюване рішення та укладений на його виконання інвестиційний договір не передбачають продаж об`єктів нерухомості та проведення грошових розрахунків за об`єкти нерухомості; суду не надано доказів, які б свідчили, що оскаржуване рішення спрямоване на незаконне заволодіння майном територіальної громади; рішення прийнято у межах та у спосіб визначених законом повноважень відповідача та не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивачів.

3. ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення судів попередніх інстанцій через свого представника Невмержицьку І. М. , яка була зареєстрована у Вищому адміністративному суді України 28 вересня 2016 року за № К/800/25507/16 (у Верховному Суді - 29 січня 2018 року за № К/9901/10471/18). На ці ж рішення касаційну скаргу подав і ОСОБА_2 , яка була зареєстрована у Вищому адміністративному суді України 28 вересня 2016 року за № К/800/25512/16 (у Верховному Суді - 29 січня 2018 року за № К/9901/10474/18).

Тобто обидва скаржники не погодились із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і окремо один від одного подали касаційні скарги. ОСОБА_2 просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та закрити провадження у справі з підстави порушення предметної юрисдикції.

Скаржниця ОСОБА_1 у своїй скарзі зазначає, що відповідач, коли ухвалював спірне рішення, не дотримався процедури, визначеної Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» та Порядком залучення інвесторів до фінансування будівництва або реконструкції станцій метрополітену, підземних переходів, автошляхів, площ та інших об`єктів житлової та соціальної інфраструктури міста, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 грудня 2003 року № 2442, і факторам недотримання визначеної законом процедури суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки.

Вказує, що суди попередніх інстанцій дійшли хибного висновку, що передача пам`ятки культурної спадщини (будинок на вулиці Гоголівській, 28 у місті Києві ) на підставі інвестиційного договору, укладеного на виконання оспорюваного рішення відповідача, не підпадає під заборону, встановлену Законом України від 01 лютого 2005 року № 2391-IV «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

Ще однією підставою для скасування оскарженого рішення авторка скарги вважає те, що за умовами спірного рішення відповідача передбачено набуття юридичною особою у власність комунального майна, що суперечить нормам Закону України від 04 березня 1992 року № 2163-XII «Про приватизацію державного майна», за якими приватизація здійснюється на платній основі.

Крім того, скаржниця переконує, що покликання суду першої інстанції на те, що правомірність оскаржуваного рішення встановлена Господарським судом міста Києва у справі № 5011-10/5416-2012, є передчасними, оскільки адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

4. Третя особа - ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» - подала заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначає, що покликання авторки касаційної скарги на порушення норм приватизаційного законодавства є помилковим, позаяк спірні правовідносини регулюються нормами закону про інвестиційну діяльність.

Крім того, рішенням Господарського суду міста Києва від 19 лютого 2015 року у справі № 5011-10/5416-2012 встановлено законність прийнятого Київською міською радою спірного рішення, а також правомірність інвестиційного договору, укладеного на його виконання.

Щодо порушення законодавства про охорону культурної спадщини зазначило, що спірний об`єкт не є пам`яткою культурної спадщини, бо останній не занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, і вказана обставина піддана судовому контролю.

Автор заперечень також вказує на відсутність порушення порядку та процедури залучення інвестицій та укладення інвестиційного договору.

З наведених підстав просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

5. У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначалося, що суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, оскільки цей спір, який безпосередньо стосується права на будівлі та споруди, що перебувають у комунальній власності, та правовідносин з розпорядження таким майном, відповідно до статті 15 Цивільного процесуального кодексу України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Вищий адміністративний суд України окремими ухвалами від 28 вересня 2016 року відкрив касаційні провадження у цій справі, а ухвалою від 12 грудня 2016 року об`єднав в одне касаційне провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_1 - Невмержицької І. М., закінчив підготовку справи та призначив справу до попереднього розгляду на 13 грудня 2016 року.

Ухвалою від 13 грудня 2016 року призначив цю справу до касаційного розгляду на 26 січня 2017 року.

У судовому засіданні 26 січня 2017 року розгляд справи відкладено без дати. Уподальшому на підставі повторного автоматизованого розподілу справи судове засідання призначено на 07 грудня 2017 року, яке через неявку учасників справи відкладено без визначення дати.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час розгляду справи; далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII Перехідних положень КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 жовтня 2019 року за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 (провадження № К/9901/10474/18) прийняв до свого провадження адміністративну справу № 826/24892/15 та призначив розгляд цієї справи у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справи без повідомлення та виклику учасників справи.

Цією ухвалою Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також відмовив у задоволенні клопотань ОСОБА_2 і ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» щодо забезпечення їхньої участі у касаційному розгляді справи в судовому засіданні.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду проаналізував доводи касаційної скарги ОСОБА_2 (провадження № К/9901/10474/18; в якій ставилося питання щодо порушення правил предметної юрисдикції) і 04 жовтня 2019 року постановив ухвалу, якою передав справу № 826/24892/15 за касаційною скаргою ОСОБА_2 (провадження № К/9901/10474/18) на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 жовтня 2019 року виправив описки у вступній та резолютивній частинах ухвали Верховного Суду від 04 жовтня 2019 року, зазначив у всіх відмінках: «за касаційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_1 » замість «за касаційною скаргою ОСОБА_2 ».

У вступній частині ухвали Верховного Суду від 04 жовтня 2019 року зазначив «адміністративні провадження № К/9901/10474/18, № К/9901/10471/18» замість «адміністративне провадження № К/9901/10474/18».

Листом від 22 жовтня 2019 року справу № 826/24892/15 передано на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Справу (№ 826/24892/15) за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, треті особи: Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив», Дитячий спеціалізований санаторій «Ялинка» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, Дитячий спеціалізований санаторій «Салют» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, за участю Прокуратури м. Києва, про визнання протиправним та скасування рішення в частині за касаційною скаргою ОСОБА_2 (провадження № К/9901/10474/18) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року -зареєстровано у Великій Палаті Верховного Суду 28 жовтня 2019 року.

Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2020 року прийняла до свого розгляду справу № 826/24892/15 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, треті особи: Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив», Дитячий спеціалізований санаторій «Ялинка» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, Дитячий спеціалізований санаторій «Салют» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, за участю Прокуратури м. Києва, про визнання протиправним та скасування рішення в частині за касаційною скаргою ОСОБА_2 (провадження № К/9901/10474/18) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року та призначила її до касаційного розгляду на 06 травня 2020 року в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.

06 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 (провадження № К/9901/10474/18) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року (суддя Кузьменко В. А. ) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року (судді Шелест С. Б., Глущенко Я. Б., Чаку Є. В.) у справі № 826/24892/15 прийняла постанову, якою касаційну скаргу залишила без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Приймаючи таке рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про належність спору до юрисдикції цивільного суду, позаяк підставою для звернення до суду із цим позовом стала незгода позивача з рішенням органу місцевого самоврядування як номінального власника комунального майна, прийнятим на реалізацію правоможностей щодо управління таким комунальним майном, що виключає розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Наявність відповідачів (суб`єктів владних повноважень) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

З огляду на те, що 15 жовтня 2015 року Шевченківським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі № 761/29782/15-ц, яка набрала чинності, а також на імперативний припис частини першої статті 186 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду визнала, що розгляд вказаного спору мав завершитися за правилами адміністративного судочинства, позаяк виникла загроза сутності гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права скаржника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Позаяк ОСОБА_2 , окрім доводів та вимог про порушення правил юрисдикції адміністративних судів, інших вимог та доводів, які би стосувалися порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення інших вимог процесуального законодавства, не заявив, Велика Палата Верховного Суду, дотримуючись положень процесуального законодавства про межі касаційного перегляду, не знайшла підстав для перегляду законності та обґрунтованості судових рішень щодо суті спору.

6. У червні 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» про виправлення описки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2020 року.

При здійсненні підготовки до розгляду питання про виправлення описки було встановлено, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - Невмержицької І. М. (провадження № К/9901/10471/18) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року у справі № 826/24892/15 фактично не передавалась на розгляд Великої Палати Верховного Суду й, коли переглядалися рішення судів попередніх інстанцій за вимогами касаційної скарги ОСОБА_2 у справі, в якій ОСОБА_1 була позивачкою й авторкою касаційної скарги на ті самі судові рішення, які оскаржив ОСОБА_2 , одночасно не розглядалася й залишилася нерозглянутою, що є неприпустимим.

Велика Палата Верховного Суду 08 липня 2020 року постановила ухвалу, якою прийняла до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, треті особи: Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариство з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив», Дитячий спеціалізований санаторій «Ялинка» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, Дитячий спеціалізований санаторій «Салют» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, за участю Прокуратури м. Києва, про визнання протиправним та скасування рішення в частині за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану через свого представника - Невмержицьку І. М.

Також вказану справу було призначено до касаційного розгляду Великою Палатою Верховного Суду на 09 вересня 2020 року в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.

7. Велика Палата Верховного Суду перевірила обґрунтованість рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах наведених у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводів і дійшла таких висновків.

Надаючи відповідь на порушені у касаційній скарзі питання, слід пам`ятати, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2020 року зроблений висновок про належність цього спору до юрисдикції цивільного суду.

8. Суди попередніх інстанцій, коли ухвалювали оскаржені рішення, встановили фактичні обставини, які стисло можна викласти таким чином.

Київська міська рада рішенням від 24 травня 2007 року № 739/1400 відповідно до пункту 30 частини першої статті 26, частини п`ятої статті 60 Закону № 280/97-ВР, а також ураховуючи необхідність покращення умов перебування дітей у дитячому санаторії «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання та у дитячому санаторії «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, вирішила:

«1. Дозволити Головному управлінню охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) за погодженням з Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) укласти інвестиційну угоду з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив» щодо:

1.1. Проведення капітального ремонту діючого харчоблоку та складів дитячого санаторію «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання (Пуща-Водиця, 7-ма лінія) з паралельним поточним ремонтом спальних корпусів (з доведенням потужності до 300 ліжок) та благоустроєм території.

1.2. Проведення капітального ремонту відділення дитячого санаторію «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання на вулиці Гамарника, 20 (колишній санаторій-профілакторій «Колос») зі збільшенням потужності до 200 ліжок.

2. Після виконання підпунктів 1.1 та 1.2 пункту 1 цього рішення Головному управлінню охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) перевести дитячий санаторій «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання з приміщень за адресою: місто Київ, вулиця Гоголівська, 26-28 на базу на вулиці Гамарника, 20.

3. Інвестору - Товариству з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив» після виконання підпунктів 1.1 та 1.2 пункту 1 цього рішення передати всі покращення, пов`язані з виконанням інвестиційного договору, до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

4. Виконавчому органу Київради (Київській міській державній адміністрації) прийняти в установленому порядку до комунальної власності територіальної громади міста Києва всі покращення, пов`язані з виконанням інвестиційного договору Товариством з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив», та закріпити їх на праві оперативного управління за дитячим санаторієм «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання та дитячим санаторієм «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання відповідно.

5. Виконавчому органу Київради (Київській міській державній адміністрації) закріпити майно відділення дитячого санаторію «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання на вулиці Гамарника, 20 (колишній санаторій-профілакторій «Колос») на праві оперативного управління за дитячим санаторієм «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання.

6. Виконавчому органу Київради (Київській міській державній адміністрації) внести відповідні зміни до статуту дитячого санаторію «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання.

7. Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) провести незалежну оцінку будинків та споруд дитячого санаторію «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, що розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Гоголівська, 26-28.

8. Встановити, що у разі перевищення вартості будівель та споруд дитячого санаторію «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, що розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Гоголівська, 26-28, оцінених відповідно до пункту 7 цього рішення, над вартістю витрат, понесених Товариством з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив» по виконанню інвестиційної угоди згідно з пунктом 1 цього рішення, - різницю Товариство з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив» сплачує до бюджету міста.

9. Виконавчому органу Київради (Київській міській державній адміністрації) після виконання пунктів 1-8 цього рішення передати Товариству з обмеженою відповідальністю «Фонд розвитку будівельних ініціатив» будівлі та споруди дитячого санаторію «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, що розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Гоголівська, 26-28, у власність.

10. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію Київради з питань власності».

25 жовтня 2007 року на виконання цього договору ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» та дитячий санаторій «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання уклали інвестиційний договір № 7-ІД/2007.

23 жовтня 2013 року Київська міська рада прийняла рішення № 269/9757 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва покращень, виконаних ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» на території дитячого санаторію «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання (Пуща-Водиця, 7-ма лінія).

23 червня 2015 року був підписаний акт приймання-передачі покращень, виконаних ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» на території дитячого санаторію «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання (Пуща-Водиця, 7-ма лінія) відповідно до інвестиційного договору від 25 жовтня 2007 року № 7-ІД/2007, які приймаються до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Свого часу позивачі звернулися до суду, оскільки вважали, що зазначене рішення в частині пункту 9 є таким, що порушує їхні права та охоронювані інтереси як членів територіальної громади міста Києва. Спірним рішенням передбачено набуття ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» у власність комунального майна, незважаючи на те, що це майно не було включено до переліку об`єктів приватизації. Незалежна оцінка вказаного нерухомого майна не проводилась, ринкова вартість майна не встановлювалася, рішення про його відчуження шляхом приватизації уповноваженим органом місцевого самоврядування не приймалося, а відтак встановлений законом порядок підготовки об`єкта до приватизації та безпосередньо його продажу не дотриманий. Окрім того, вказане рішення прийняте з порушенням норм Закону України «Про охорону культурної спадщини».

9. Конкретні обсяг та фактична природа обставини цієї справи, суть спірних правовідносин, склад учасників справи, з яких стосовно одних і тих самих порушень прав обох позивачів один з них стверджує лише про порушенням судом правил предметної юрисдикцій, а інший заявляє про неправильне застосування норм матеріального права й неправильне вирішення адміністративним судом спору по суті вимог і не стверджує про порушення правил предметної юрисдикцій, часовий розрив в розгляді двох касаційних скарг та окремий їхній розгляд, якщо брати до уваги, що стосовно вимог однієї із касаційних скарг (позивач ОСОБА_2 ) суд висловив свою правову позицію щодо їхньої законності та обґрунтованості, зобов`язують Велику Палату Верховного Суду, перш ніж розглянути слушність і законність доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , відповісти, чи нема підстав для закриття провадження у справі у зв`язку із порушенням предметної юрисдикції й за скаргою ОСОБА_1 .

З цього приводуВелика Палата Верховного Суду зазначає про таке.

10. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 та сформульованих нею позовних вимог, з обсягу та правової природи фактичних обставин, які встановили суди попередніх інстанцій, предмета цього спору, міркувань та суджень касаційної скарги ОСОБА_1 висновується, що позивачка, попри те, що явно й чітко й так само однозначно, як про це заявив у своїй касаційній скарзі ОСОБА_2 , не стверджує про порушення судами правил предметної юрисдикції, але воднораз вона як членкиня територіальної громади, обстоюючи свій майновий інтерес до комунального майна - будівлі та споруди дитячого санаторію «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, що розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Гоголівська, 26-28, у власність, наводить мотиви та аргументи, які стосуються дотримання судами вимог юрисдикційної належності спору, що, своєю чергою, зумовлює необхідність насамперед відповісти на питання, чи з дотриманням вимог предметної юрисдикцій розглянутий цей спір.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду та прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

11. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала свою правову позицію щодо правил розмежування предметної юрисдикції, а також критеріїв, які при цьому потрібно враховувати.

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або їхніх службових чи посадових осіб є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб`єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

12. Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частини першої статті 318 Цивільного кодексу України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЦК України) суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

Частиною другою статті 2 ЦК України визначено, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Згідно зі статтею 327 ЦК Україниу комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до положень частини першої статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами четвертою та п`ятою цієї статті визначено, що районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Пунктом 20 частини першої статті 43 Закону № 280/97-ВР визначено, що виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються питання, зокрема, вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників.

Частина перша статті 59 цього Закону визначає, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положеннями статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Отже, при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває чи втрачає речове право на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується права цивільного і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.

13. Підставами для звернення до суду із цим позовом стала незгода позивачів із рішенням органу місцевого самоврядування як номінального власника комунального майна - Київської міської ради (щодо об`єктів комунального майна), направленого на реалізацію управлінських функцій у сфері розпорядження комунальним майном відповідно до вимог Закону № 280/97-ВР. Відповідач це рішення прийняв на реалізацію правоможностей щодо управління таким комунальним майном. Приватноправова природа цього рішення вказує на те, що цей спір стосується права цивільного, а вимоги позивачки (позивачів) не стосуються захисту її прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади. Це, своєю чергою, виключає розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Наявність відповідачів (суб`єктів владних повноважень) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Отже, заявлений позивачкою ОСОБА_1 спір підпадає під юрисдикцію цивільного суду і мав би розглядатися за правилами цивільного судочинства.

14. Велика Палата Верховного Суду, як і під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 , вже звертала увагу на те, що ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» у своєму запереченні на касаційну скаргу послалося на те, що позивачі зверталися з аналогічним позовом у порядку цивільного судочинства до Шевченківського районного суду міста Києва, за результатами розгляду якого цей суд ухвалою від 15 жовтня 2015 року відмовив у відкритті провадження у справі № 761/29782/15-ц за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, треті особи: Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив», Дитячий спеціалізований санаторій «Ялинка» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, Дитячий спеціалізований санаторій «Салют» територіального медичного об`єднання «Санаторного лікування» у м. Києві, про визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування, на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України. Шевченківський районний суд міста Києва вважав, що на заявлений спір не поширюються правила цивільного судочинства. Суд виходив із того, що оскільки Київська міська рада є органом місцевого самоврядування, яка представляє відповідні територіальні громади та здійснює від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, то заявлені позовні вимоги повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

У контексті сказаного варто відзначити, що звернення позивачів до адміністративного суду власне зумовлене відмовою Шевченківського районного суду міста Києва у відкритті провадження у справі з аналогічними позовними вимогами, позаяк цей суд вважав, що заявлені позовні вимоги повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

15. Повторне звернення тієї самої особи до цивільного суду з цивільним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається (пункт 3 частини першої статті 186 ЦПК України у чинній редакції).

Оскільки цивільний суд 15 жовтня 2015 року відмовив скаржниці у відкритті провадження у справі за її позовом про визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування, то Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на припис частини першої статті 186 ЦПК України скаржниця не зможе реалізувати її право на доступ до суду за правилами цивільного судочинства.

Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на «доступ до суду», тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom»), заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі від 17 січня 2012 року «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria»), заява № 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому як ефективний засіб (спосіб) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами, у якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлення 15 жовтня 2015 року Шевченківським районним судом міста Києва ухвали про відмову у відкритті провадження у справі № 761/29782/15-ц, яка набрала чинності, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права скаржниці на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

З огляду на існування юрисдикційного конфлікту та імперативний припис частини першої статті 186 ЦПК УкраїниВелика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд цього спору, як і під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 , має завершуватися судами адміністративної юрисдикції на підставі положень цивільного процесуального законодавства.

16. Отож, повертаючись до суті доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , відповідаючи на порушені у касаційній скарзі питання, Велика Палата Верховного Суду зазначає про таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певні матеріальні або нематеріальні блага з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створенням об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

Статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому як ефективний засіб (способом) слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

17. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

18. Зі змісту наведених норм законодавства випливає, що у контексті спірних правовідносин позивачка на обґрунтування своїх вимог має конкретно вказати, які саме її права порушені внаслідок прийняття спірного рішення.

Проте авторка касаційної скарги не надала жодних доказів порушення її прав внаслідок прийняття такого рішення.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що матеріалами справи встановлено, що метою прийняття спірного рішення було збільшення кількості ліжок та покращення умов перебування дітей у дитячих санаторіях «Салют» та «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, тобто покращення соціальних умов громадян (досягнення соціального ефекту).

Спірне рішення та укладений на його виконання інвестиційний договір не передбачають продаж об`єктів нерухомості та проведення грошових розрахунків за об`єкти нерухомості, а суду не надано доказів, які б свідчили, що це рішення спрямоване на незаконне заволодіння майном територіальної громади чи порушує права та інтереси позивачів. Рішення прийнято у межах та у спосіб визначених законом повноважень відповідача.

Покликання позивачки ОСОБА_1 на те, що відповідач не дотримався процедури, визначеної Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1560-XII) та Порядком залучення інвесторів до фінансування будівництва або реконструкції станцій метрополітену, підземних переходів, автошляхів, площ та інших об`єктів житлової та соціальної інфраструктури міста, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 грудня 2003 року № 2442, коли ухвалював оспорене рішення, не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1560-XII інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права (частина перша статті 4 Закону № 1560-XII).

Відповідно до статті 16 Закону № 1560-XII органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень здійснюють регулювання інвестиційної діяльності на своїй території, в тому числі шляхом погодження питань про створення виробничих і соціальних об`єктів, використання природних ресурсів суб`єктами інвестиційної діяльності.

Статтею 25 Закону № 280/97-ВР визначено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

За частиною п`ятою раніше цитованої статті 60 цього Закону органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо здійснення безпосереднього управління майном, що є у комунальній власності, закріплені також частиною другою статті 327 ЦК України.

Підсумовуючи наведене нормативне регулювання, треба визнати, що суди попередніх інстанцій правильно визнали, що рішення відповідачапередати ТОВ «Фонд розвитку будівельних ініціатив» будівлі та споруди дитячого санаторію «Салют» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання, що розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Гоголівська, 26-28, у власність за наслідками виконання інвестиційної угоди, укладеної уповноваженими органами відповідача з дозволу, на умовах й у порядку, встановлених в оспореному рішенні, не порушує й не зачіпає майнових прав чи інтересів позивачки.

19. Велика Палата Верховного Суду критично ставиться до доводів касаційної скарги позивачки про недотримання відповідачем вимог Закону України від 01 лютого 2005 року № 2391-IV «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», всупереч вимогам якого Київська міська рада начебто розпорядилася майном, яке підпадає під ознаки пам`ятки культурної спадщини (будинок по вулиці Гоголівській, 28 у місті Києві). Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що назване майно на час прийняття спірного рішення не входило до Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України від 23 вересня 2008 року № 574-VI.

20. Не видаються переконливими, достатньо аргументованими й необхідними для втручання в судові рішення посилання позивачки на порушення Закону України від 04 березня 1992 року № 2163-XII «Про приватизацію державного майна» в частині, зокрема, умов та порядку приватизації, що призвело фактично до безоплатного відчуження майна, що перебуває у державній власності, позаяк перевласнення спірного майна відбулось за умовами інвестиційного договору, який на підставі закону не передбачає продажу об`єктів нерухомості та проведення грошових розрахунків.

Звертає на себе увагу й те, що позивачка не була суб`єктом приватизаційного процесу майна.

Щодо інших дещо більш деталізованих доводів касаційної скарги, то й вони не спростовують висновків судів і не містять вагомих підстав для визнання їх протиправним, необґрунтованим і такими, що підлягають скасуванню.

21. Поряд із цим Велика Палата Верховного Суду не може не зважати й на те, що правомірність рішення від 24 травня 2007 року № 739/1400 встановлена рішенням Господарського суду м. Києва від 19 лютого 2015 року у справі № 5011-10/5416-2012, яке набрало законної сили 07 березня 2015 року та яким цей суд відмовив заступнику прокурора м. Києва, який діяв в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації, Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у задоволенні позову про визнання недійсним рішення Київської міської ради від 24 травня 2007 року № 739/1400 «Про надання дозволу Головному управлінню охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) на укладання інвестиційного договору з метою збільшення кількості ліжок та покращення умов перебування дітей в дитячому санаторії «Салют» та в дитячому санаторії «Ялинка» Київського міського дитячого санаторно-курортного об`єднання».

22. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. (частина перша статті 350 КАС України).

23. Велика Палата Верховного Суду визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального права в частині відмови в задоволенні позову.

Отож, касаційна скарга ОСОБА_1 про скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 341, 349 350 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач підпис М. І. Гриців

Судді: підпис Т. О. Анцупова підпис Г. Р. Крет

підпис В. В. Британчук підпис Л. М. Лобойко

підпис Ю. Л. Власов підпис К. М. Пільков

підпис І. В. Григор`єва підпис О. Б. Прокопенко

підпис Д. А. Гудима підпис Л. І. Рогач

підпис Ж. М. Єленіна підпис В. М. Сімоненко

підпис О. С. Золотніков підпис І. В. Ткач

підпис Л. Й. Катеринчук підпис С. П. Штелик

підпис В. С. Князєв

Помічник судді Олеся ЛЮБЕНОК