ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 826/4734/18
касаційне провадження № К/9901/14604/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Гончарової І.А.,
суддів - Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Земляна Г.В.; судді - Лічевецький І.О., Парінов А.Б.)
у справі № 826/4734/18
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДФС у м. Києві
про часткове скасування податкового повідомлення-рішення,
В С Т А Н О В И В:
У березні 2018 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ; позивач; платник) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ГУ ДФС у м. Києві; відповідач; контролюючий орган), в якому просила скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року № 2117956-1305 в частині визначення суми податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 266940,87 грн.
Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 12 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовив повністю, дійшовши висновку про те, що пункт 5.4 Положення про плату за землю в м. Києві, яке є додатком 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві» в редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року № 58/923 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629» з урахуванням рішення Київської міської ради від 23 лютого 2017 року № 1005/2009 (далі - Положення), яким встановлено плату за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено (крім комунальної власності), в розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, ніким не скасований та є чинним на час розгляду вказаної справи у суді. А відтак, посилання ОСОБА_1 на судові рішення у справі № 826/10434/16 є безпідставним.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 02 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове - про задоволення позовних вимог та скасування податкового повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року № 2117956-1305 в частині визначення суми податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 553881,70 грн.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції врахував те, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року у справі № 826/10434/16, яка набрала законної сили 27 червня 2017 року, визнано незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, пункт 5.6 Положення, який у 2017 році був тотожним пункту 5.4 Положення.
ГУ ДФС у м. Києві звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року.
В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому наголошує на тому, що при визначенні податкового зобов`язання платника із земельного податку ним застосовано саме пункт 5.4 Положення, який є чинним, а не пункт 5.6 Положення. Також контролюючий орган звертає увагу, що ОСОБА_1 просила скасувати оскаржуваний акт індивідуальної дії в частині визначення суми податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 266940,87 грн, натомість Шостий апеляційний адміністративний суд скасував його в частині визначення суми податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 553881,70 грн без належного мотивування причин цього.
Верховний Суд ухвалою від 20 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДФС у м. Києві.
16 липня 2019 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона зазначила, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 20 липня 2010 року № 10571, від 20 липня 2010 року № 10568, від 22 грудня 2010 року № 1783 на праві приватної власності належать нежитлові будинки, склади, загальною площею 4943,60 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
28 квітня 2017 року відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 2117956-1305, згідно з яким позивачу на підставі пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) визначено суму податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 800822,57 грн.
Надаючи оцінку правомірності прийняття контролюючим органом названого акта індивідуальної дії, Верховний Суд виходить із такого.
Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ЗК України) використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Підпунктом 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.
Згідно з пунктом 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв), та землекористувачі.
Статтею 270 ПК України передбачено, що об`єктами оподаткування земельним податком є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Землекористувачами, у свою чергу, є юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (підпункт 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
Пунктом 287.1 статті 287 ПК України передбачено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент укладення договорів купівлі-продажу нежилих приміщень і будинку в 2010 році) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Аналогічним чином перехід права власності та права користування на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення договорів купівлі-продажу нежилих приміщень і будинку в 2010 році).
Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.
Отже, оскільки ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень, обов`язок зі сплати земельного податку виник у неї з дати придбання нерухомого майна в 2010 році.
Рішенням Київської міської ради від 28 січня 2015 року № 58/923 внесено зміни до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві». Зокрема, пунктом 3 цього рішення затверджено, зокрема Положення, що є додатком 3 до цього рішення.
Пунктом 5.6 Положення передбачалось, що плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено, встановлюється у розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, за винятком земельних ділянок, ставка податку за які справляється у розмірі, визначеному пунктами 5.3 - 5.5 цього Положення. Дія цього пункту не поширюється у випадках звільнення земельних ділянок від оподаткування або наявності пільг щодо сплати земельного податку.
Рішенням Київської міської ради від 03 березня 2016 року № 126/126 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» внесено зміни до додатка 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» (в редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року № 58/923) такого змісту: пункт 5.6 розділу 5 після слів «не оформлено» доповнити словами «(крім комунальної власності)» і далі за текстом.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року у справі № 826/10434/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року та постановою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року, визнано незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, пункт 5.6 Положення.
Рішенням Київської міської ради від 23 лютого 2017 року № 1005/2009 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» внесено зміни до Положення шляхом виключення пунктів 5.4 та 5.5. У зв`язку з цим пункт 5.6 Положення визнано пунктом 5.4.
Однак, внесені у лютому 2017 року зміни до Положення стосувалися сутнісно - виключення пунктів 5.4 і 5.5, і лише технічно - пункту 5.6, який залишався текстуально (змістовно) у незміненому вигляді, відбулася лише зміна його нумерації. При цьому Київська міська рада як колегіальний орган місцевого самоврядування в порядку, визначеному законом, рішення, яке б стосувалося змісту цього пункту й врегульованих ним правовідносин, не ухвалювала. Технічна зміна нумерації суті нормативно-правового акта не змінює, як і не спростовує висновків, викладених у судових рішеннях у справі № 826/10434/16 щодо його невідповідності нормативно-правовому акту вищої юридичної сили та, як наслідок, щодо його нечинності.
Вирішуючи питання щодо наслідків визнання нормативно-правового акта незаконним та часових меж його чинності у зв`язку з цим, Суд зазначає таке.
Верховний Суд України в постанові від 08 грудня 2009 року у справі № 21-1573во09 сформулював правовий висновок, що відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема, у моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.
Така правова позиція підтримана і Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 520/12022/17, та Верховним Судом у постановах від 31 серпня 2018 року у справі № 822/1815/16 та від 21 серпня 2018 року у справі № 805/2339/16-а.
З огляду на наведене, пункт 5.6 (пункт 5.4 у редакції 2017 року) Положення втратив чинність з 27 червня 2017 року (дати набрання законної сили судовим рішенням у справі № 826/10434/16), і саме з цієї дати його застосування для визначення податкового зобов`язання із земельного податку є безпідставним.
Утім, як уже зазначалося, використання землі в Україні є платним незалежно від обставин оформлення прав на неї відповідно до вимог законодавства. Відтак, визнання незаконним пункту 5.6 (5.4 у редакції 2017 року) Положення не звільняє позивача від обов`язку зі справляння земельного податку, як і не наділяє правом з визначення ставки такого податку на власний розсуд.
Вирішуючи питання щодо ставки земельного податку, яка мала б бути застосована платником після визнання незаконним пункту 5.6 (5.4 у редакції 2017 року) Положення слід керуватися загальним пунктом 5.1 Положення, яким установлено ставку податку на рівні 1 відотка від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
Водночас, за правилами частин другої, третьої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.
Частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
У справі, що розглядається, ОСОБА_1 , звертаючись з позовом до суду, просила скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року № 2117956-1305 в частині визначення суми податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 266940,87 грн. Натомість суд апеляційної інстанції скасував названий акт індивідуальної дії в частині визначення суми податкового зобов`язання в розмірі 553881,70 грн.
Відтак, Шостий апеляційний адміністративний суд, приймаючи оскаржуване судове рішення, фактично вийшов за межі позовних вимог без жодного мотивування причин цього та, відповідно, без встановлення дійсного податкового обов`язку платника в межах розглядуваних правовідносин.
За правилами частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Таким чином, постановлене у справі судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суд на підставі встановлених ним обставин та досліджених доказів, з урахуванням принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, повинен дійти висновку про обґрунтованість/безпідставність позовних вимог із відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.
Керуючись частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», статтями 341 345 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити частково.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. А. Гончарова
Судді І. Я. Олендер
Р. Ф. Ханова