ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 826/5039/17
адміністративне провадження № К/9901/4050/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/5039/17
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
про визнання протиправними дій,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Костенка Д.А., суддів Вєкуа Н.Г., Шрамко Ю.Т.)
і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Кузьменка В.В., суддів Василенка Я.М., Степанюка А.Г.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у квітні 2017 року звернувся з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі - «Мін`юст»), в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо розгляду пропозиції ОСОБА_1 від 1 лютого 2017 року №415 і надання обґрунтованої відповіді.
Позов обґрунтований тим, що Мін`юст не розглянув по суті звернення позивача (у виді пропозиції) від 1 лютого 2017 року №415, оскільки не врахував викладені у ньому доводи щодо незаконності постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» від 17 березня 2008 року №1078 (далі - «Постанова КМ України №1078»). ОСОБА_1 вважає, що у своїй пропозиції він вказав на недоліки у роботі Мін`юсту, а тому відповідач зобов`язаний був ці недоліки усунути шляхом ініціювання перед Кабінетом Міністрів України прийняття постанови про визнання такою, що втратила чинність Постанови КМ України №1078.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 4 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовив.
Суди виходили з того, що у встановлений статтею 20 Закону України «Про звернення громадян» строк і на виконання статті 14 цього Закону відповідач повідомив позивача про результати розгляду його пропозиції. Оскільки надана відповідачем відповідь не суперечить вимогам законодавства щодо компетенції міністерств у сфері праці та соціального захисту і вимогам Закону України «Про звернення громадян» суди дійшли висновку про відсутність порушень Мін`юстом прав та інтересів ОСОБА_1 при розгляді пропозиції останнього від 1 лютого 2017 року №415. Водночас суди зазначили, що Закон України «Про звернення громадян» передбачає право громадян на звернення до органів державної влади з пропозиціями, проте не встановлює обов`язку органів державної влади враховувати і приймати такі пропозиції. Тобто неврахування доводів та міркувань заявника не може розцінювати як порушення його прав та інтересів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо порушення судами норм матеріального права наводить такі доводи:
- Мін`юст, встановивши, що порушене у зверненні питання не належить до його повноважень, повинен був переслати пропозицію позивача за належністю до Мінсоцполітики, проте цього не зробив, чим порушив вимоги частини третьої статті 7 Закону України «Про звернення громадян»;
- суди неправильно розтлумачили положення частини першої статті 14 вказаного Закону, внаслідок чого дійшли помилкового висновку, що Закон України «Про звернення громадян» не встановлює обов`язку в будь-якому разі враховувати і приймати пропозиції громадян, оскільки, на думку скаржника, державні органи повинні невідкладно виправляти свої помилки, що випливає з принципу «належного урядування»;
- суд апеляційної інстанції неправильно застосував приписи частини другої статті 2 і статті 17 Закону України Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 6 лютого 2003 року №491-IV, оскільки розширено розтлумачив вказані норми, положення яких не підлягали застосуванню при вирішенні цієї справи;
- суди порушили статті 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - «Конвенція»), оскільки: (1) не дослідили й не оцінили усі доводи і докази позивача, не навели мотивів їх відхилення у судових рішеннях, що свідчить про порушення права ОСОБА_1 на справедливий суд; (2) не вирішили питання щодо законності Постанови КМ України №1078, що, на думку скаржника, свідчить про обрання неефективного способу захисту його прав, а також прав всього населення України у сфері індексації грошових коштів.
Стосовно порушень судами норм процесуального права скаржник зазначає таке:
- суди не дослідили й не оцінили всі наявні у справі докази (наприклад, лист Ученого секретаря Науково-консультативної ради (далі - «НКР») при Вищому адміністративному суді України, наукові висновки членів НКР при Верховному Суді України, всі пояснення позивача), чим порушили вимоги статті 86 КАС України (тут і далі у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) щодо оцінки доказів і приписи пункту 3 частини першої статті 7 КАС України стосовно принципу рівності усіх учасників адміністративного процесу;
- суди порушили вимоги частини дванадцятої статті 171 КАС України, оскільки не виконали свій обов`язок щодо вирішення питання про законність Постанови КМ України №1078, яке постало під час розгляду цієї справи. Цими доводами також обґрунтовує порушення принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи (частин четвертої, п`ятої статті 11 КАС України);
- суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 49 і приписи пункту 3 частини першої статті 206 КАС України, оскільки не дозволив обґрунтувати клопотання про залучення Кабінету Міністрів України до участі у справі як другого відповідача і, відмовивши у задоволенні цього клопотання, не зазначив відповідних мотивів в оскаржуваній ухвалі;
- апеляційний суд не дотримав вимог частини другої статті 196 КАС України, оскільки в судовому засіданні головуючий суддя не доповів зміст судового рішення, що оскаржується, і доводи апеляційної скарги.
Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримав 8 лютого 2018 року (а.с. 46).
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 звернувся до Мін`юсту з письмовою пропозицією від 1 лютого 2017 року №415 (далі - «Пропозиція»), в якій просив відповідача ініціювати перед КМ України прийняття постанови про визнання такою, що втратила чинність Постанови КМ України №1078. У Пропозиції вказував на перевищення повноважень Урядом України щодо прийняття Постанови №1078 та її невідповідність Закону України від 3 липня 1991 року №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення». Також послався на наявне у Міністра юстиції України право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України, передбачене частиною першою статті 50 Закону України від 27 лютого 2014 року №794-VII «Про Кабінет Міністрів України».
Листом Мін`юсту від 15 лютого 2017 року №5465/С-3030/7.2 позивачу надано відповідь, в якій, з посиланнями на підпункт 33 пункту 4 Положення про Мін`юст, затвердженого постановою КМ України від 2 липня 2014 року, і абзац перший пункту 1, підпункт 1 пункту 4 Положення про Міністерство соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року №423 (далі - «Положення про Мінсоцполітики»), зазначено, що розгляд і вирішення порушеного у його Пропозиції питання не належить до компетенції Мін`юсту. Крім цього, позивача було проінформовано про те, що Постанова КМ України №1078 прийнята з метою реалізації Закону України від 6 лютого 2003 року №491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Вважаючи такі дії відповідача стосовно розгляду його Пропозиції протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 40 Основного Закону України передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулює Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року №393/96-ВР. Цей Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про звернення громадян» під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.
Згідно з частиною третьою статті 7 вказаного Закону якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями.
За статтею 14 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, посадові особи зобов`язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.
Приписами частини першої статті 15 Закону України «Про звернення громадян» визначено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Частиною першою статті 20 Закону України «Про звернення громадян» закріплено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), зокрема до Глави 2 "Касаційне провадження" Розділу ІІІ "Перегляд судових рішень".
Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року), суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року).
За частиною четвертою статті 341 КАС України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Виходячи з викладеного, розглядаючи скаргу позивача Верховний Суд діє виключно в тих межах його повноважень, що визначені статтею 341 КАС України.
Надаючи оцінку доводам скаржника про порушення судами норм матеріального права, слід зазначити таке.
Позивач вважає, що відповідач за наслідками розгляду Пропозиції ОСОБА_1 був зобов`язаний врахувати викладені у ній зауваження, внаслідок чого Міністр юстиції України повинен був ініціювати прийняття КМ України прийняття постанови про визнання такою, що втратила чинність Постанови КМ України №1078.
Аналізуючи зміст поняття «пропозиція (зауваження)», визначення якого надано у статті 3 Закону України «Про звернення громадян», Верховний Суд зазначає, що характер пропозиції зводиться до надання особі можливості висловити свої поради, рекомендації і думки щодо вдосконалення тієї чи іншої сфери діяльності держави і суспільства. Тобто вказаний Закон шляхом визначення такого виду звернення як пропозиція (зауваження) визначає форму участі особи в управлінні державними і громадськими справами. Водночас, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, Закон України «Про звернення громадян» не встановлює обов`язку органів державної влади враховувати і приймати такі пропозиції шляхом вчинення пропонованих у зверненні дій.
Так, стаття 14 вказаного Закону визначає обов`язок органу державної влади розглянути пропозицію і повідомити громадянина про результати розгляду.
Оскільки Пропозиція ОСОБА_1 була розглянута Мін`юстом у встановлений цим Законом строк і з посиланням на норми законодавства у відповідь на висловлені у Пропозиції аргументи, то відповідач належно виконав свій обов`язок, визначений частиною першою статті 14 Закон України «Про звернення громадян», а тому Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неправильне застосування судами цієї норми. Водночас у суду касаційної інстанції немає підстав вважати, що внаслідок розгляду Мін`юстом Пропозиції позивача відповідно до статті 14 цього Закону, порушено принцип «належного урядування».
Також одним із основних доводів касаційно скарги, яким позивач обґрунтовує порушення судами як норм матеріального, так і процесуального права, є те, що суди не вирішили питання щодо законності Постанови КМ України №1078. На думку скаржника, це свідчить про обрання неефективного способу захисту його прав, тобто порушення статті 13 Конвенції, а також вимог частини дванадцятої статті 171 КАС України (тут і далі у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), та порушення принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи (частин четвертої, п`ятої статті 11 КАС України).
Так, згідно статті 11 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом (аналогічні положення закріплено у статті 9 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року).
Статтею 171 КАС України були визначені особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень.
В порядку, передбаченому частиною дванадцятою статті 171 КАС України, правила цієї статті застосовуються також у випадках, коли питання про законність нормативно-правового акта чи відповідність його правовому акту вищої юридичної сили постало під час розгляду іншої адміністративної справи.
За приписами статті 105 КАС України адміністративний позов може містити, зокрема, вимоги про зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії, а також інші вимоги у випадках, встановлених законом.
За змістом статті 162 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд, зокрема, може прийняти постанову про визнання протиправними дій чи зобов`язання відповідача вчинити дії.
Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Враховуючи предмет спору (визнання протиправними дій органу державної влади щодо розгляду звернення позивача відповідно до Закону України «Про звернення громадян»), встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини, які зумовлені вказаним предметом спору, а також те, що під час його вирішення суди не застосовували Постанову КМ України №1078 до спірних правовідносин в межах вказаного предмету спору, оскільки вона їх безпосередньо не регулює, Верховний Суд погоджується, що чинність вказаної Постанови жодним чином не вливає на вирішення цієї справи.
До того ж суд касаційної інстанції враховує, що ОСОБА_1 звернувся до суду з окремим позовом про визнання незаконним і нечинним Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою КМ України №1078 - справа №826/16855/17. Так, Верховний Суд 28 травня 2020 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на судові рішення, ухвалені по суті спору у вказаній справі, а отже, позивач реалізував своє право на оскарження нормативно-правового акту, який вважає незаконним.
Викладеним спростовуються доводи скаржника про порушення судами вимог статті 13 Конвенції, частини дванадцятої статті 171 КАС України і частин четвертої, п`ятої статті 11 КАС України.
Доводи скаржника про порушення судами статті 6 Конвенції, статті 86 і пункту 3 частини першої статті 7 КАС України так само зумовлені незгодою ОСОБА_1 з висновками судів про відсутність підстав для надання оцінки законності Постанови КМ України №1078, а тому, з огляду на викладене, Верховний Суд їх також відхиляє.
Стосовно доводів скаржника про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував приписи частини другої статті 2 і статті 17 Закону України Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 6 лютого 2003 року №491-IV, то Верховний Суд вважає їх необґрунтованими. Так, апеляційний суд не робив правових висновків щодо застосування вказаних норм, а, процитувавши частину відповіді Мін`юсту, в якій відповідач посилався на ці норми, суд не встановив суперечності наданої відповіді законодавству щодо компетенції міністерств у сфері праці та соціального захисту населення і вимогам Закону України «Про звернення громадян».
Надаючи оцінку доводам ОСОБА_1 про те, що Мін`юст, встановивши, що порушене у зверненні питання не належить до його повноважень, повинен був переслати Пропозицію позивача за належністю до Мінсоцполітики Верховний Суд зазначає таке.
Дійсно, за частиною третьою статті 7 Закону України «Про звернення громадян», якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.
Суди встановили, що Мін`юст розглянув Пропозицію позивача і поінформував його про підстави прийняття Постанови КМ України №1078, яку ОСОБА_1 вважає незаконною і на припинення дії якої спрямована Пропозиція.
У своєму позовів ОСОБА_1 просив визнати протиправними дії відповідача щодо розгляду Пропозиції і надання Мін`юстом обґрунтованої відповіді, оскільки вважав, що відповідач повинен був вжити заходів, про які просив позивач у Пропозиції. Наголошував, що Міністр юстиції має компетенцію для ініціювання прийняття Урядом постанови про визнання такою, що втратила чинність Постанови КМ України №1078.
Як випливає зі змісту касаційної скарги, ОСОБА_1 вважає, що у разі відсутності у Мін`юсту компетенції на розгляд порушеного у Пропозиції питання, відповідач повинен був направити цю пропозицію до Мінсоцполітики, чого він не зробив. Водночас, оскільки відповідач не вчинив дій, про які просив позивач у Пропозиції, то, на думку ОСОБА_1 , це свідчить про необґрунтованість відповіді Мін`юсту.
Тобто у цій справі позивач не погоджується з тим, що Мін`юст не розглянув Пропозицію по суті, не вирішив питання про ініціювання Міністром юстиції України процедури щодо визнання Постанови КМ України №1078 такою, що втратила чинність. Саме з цих (фактичних) підстав позивач і подав позов, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо розгляду пропозиції і надання обґрунтованої відповіді на неї.
Важливо звернути увагу на те, що у позовній заяві ОСОБА_1 не заявляв вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка виявилася у ненаправленні його Пропозиції до Мінсоцполітики. Тобто така бездіяльність не була предметом позову під час слухання справи в суді першої інстанції, оскільки ОСОБА_1 не заявляв відповідної вимоги, як і не наводив для цього жодних фактичних чи юридичних підстав. Суд апеляційної інстанції в силу частини четвертої статті 195 КАС України також не мав права розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції. Не має таких повноважень і касаційний суд, оскільки відповідно до статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року) зміна предмета і підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Тобто у контексті статей 9 11 105 КАС України позивач на власний розсуд обрав спосіб захисту своїх прав - визнання протиправними дій, рішення за яким суди прийняли в межах повноважень, визначених статтею 162 КАС України.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що суди розглянули позов у межах заявлених позовних вимог. Натомість вихід за межі позовних вимог є прерогативою суду за наявності для того вагомих підстав, яких суди з огляду на наявні у справі докази не встановили.
До того ж Верховний Суд враховує, що суть касаційної скарги у цій справі більшою мірою обумовлена двома аргументами: (1) тим, що відповідач не втілив зауваження, викладені у Пропозиції; (2) тим, що суди під час розгляду справи щодо обґрунтованості відповіді на Пропозицію не вирішили питання законності Постанови КМ України №1078.
Враховуючи зазначене, суд касаційної інстанції вважає, що суди правомірно розглянули позов у межах заявлених ОСОБА_1 вимог.
Крім того, Верховний Суд не погоджується з доводами скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не надав йому можливості обґрунтувати клопотання про залучення до участі у справі Кабінету Міністрів України як другого відповідача, оскільки це питання обговорювалося всіма учасниками процесу, позивач наводив свої доводи, судді ставили питання ОСОБА_1 , проте у задоволенні вказаного клопотання було відмовлено, а мотиви такого рішення головуючий суддя оголосив у судовому засіданні, що підтверджується звукозаписом засідання, яке відбулося 30 листопада 2017 року.
Також Верховний Суд не може погодитися з доводами ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції неналежно виконав свій обов`язок щодо доповіді в судовому засіданні змісту судового рішення, що оскаржується, та доводів апеляційної скарги.
Приписами частини другої статті 196 КАС України передбачено, що після відкриття судового засідання і вирішення клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст судового рішення, що оскаржується, апеляційної скарги та заперечень на неї.
Звукозаписом судового засідання, що відбулося 30 листопада 2017 року, підтверджується, що головуючий доповів в необхідному обсязі зміст судового рішення, що оскаржується та з`ясував чи підтримує ОСОБА_1 вимоги апеляційної скарги (оголосив, яке рішення оскаржується, що вирішив суд першої інстанції, вказав, що апелянт не згоден з відмовою у задоволенні його позову, встановив чи підтримує він апеляційну скаргу і чи визнає скаргу відповідач). Водночас слід зазначити, що приписами частини другої статті 196 КАС України передбачено, що необхідний обсяг доповіді щодо змісту оскаржуваного судового рішення і апеляційної скарги визначається головуючим суддею. До того ж позивач надавав пояснення по суті апеляційної скарги в судовому засіданні і наводив мотиви незгоди з постановою суду першої інстанції.
Отже, Верховний Суд не встановив порушень норм матеріального чи процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої й апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
…………………………… ……………………………. ……………………… …….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду