ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 906/387/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І.Г.,
за участю представників сторін:
прокуратури - Павловської А. В.,
позивача - Панасюка В. М.,
відповідача - Мозгового В. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство"
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 (судді: Бучинська Г. Б. - головуючий, Філіпова Т. Л., Василишин А. Р.) і рішення Господарського суду Житомирської області від 02.09.2019 (суддя Вельмакіна Т. М.) у справі
за позовом першого заступника військового прокурора Житомирського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомира
до Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство"
про заборону ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях Міністерства оборони України,
В С Т А Н О В И В:
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У квітні 2019 року перший заступник військового прокурора Житомирського гарнізону (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Житомирської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомира (далі - КЕВ м. Житомира) з позовом до Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство" (далі - ДП "Зарічанське лісове господарство") про заборону відповідачеві вести лісове господарство та використовувати лісовий фонд на земельній ділянці Міністерства оборони України загальною площею 137,4 га, кадастровий номер 1822080300:04:000:0915, яка належить на праві постійного користування КЕВ м. Житомира (державний акт на право користування землею від 1978 року серії Б № 022535).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони, її постійним користувачем є КЕВ м. Житомира згідно з державним актом на право користування землею від 1978 року серії Б № 022535; ДП "Зарічанське лісове господарство" не входить до сфери відання Міністерства оборони України і не має права здійснювати ведення лісового господарства та використання лісового фонду на землях оборони, зокрема на спірній земельній ділянці, тому такі дії є незаконними, порушують права постійного землекористувача - КЕВ м. Житомира та створюють перешкоди у використанні цієї земельної ділянки за цільовим призначенням.
1.2. ДП "Зарічанське лісове господарство" у відзиві на позов проти його задоволення заперечило, просило позов залишити без задоволення, наголошуючи, зокрема, на необґрунтованості звернення прокурора за захистом інтересів держави у цій справі, а також на тому, що відповідач здійснює ведення лісового господарства, у тому числі і на спірній земельній ділянці згідно з проєктом організації та розвитку лісового господарства Державного підприємства "Житомирський військовий лісгосп" (далі - ДП "Житомирський військовий лісгосп") (планово-картографічні матеріали лісовпорядкування), затвердженого Українським державним проєктним лісовпорядним виробничим об`єднанням, м. Ірпінь; таке лісовпорядкування проведено в 2010 році і зазначені матеріали розроблені для ДП "Житомирський військовий лісгосп", найменування якого у подальшому було змінено на ДП "Зарічанське лісове господарство".
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 02.09.2019 позов задоволено. Заборонено ДП "Зарічанське лісове господарство" ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельній ділянці Міністерства оборони України загальною площею 137,4 га, кадастровий номер 1822080300:04:000:0915, державний акт на право користування землею від 1978 року серії Б № 022535, яка належить на праві постійного користування КЕВ м. Житомира. Здійснено розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив із того, що, враховуючи правовий статус спірних земельних ділянок, у відповідача немає правових підстав для ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельних ділянках Міністерства оборони України. Місцевий господарський суд визнав недоведеною законність ведення відповідачем лісового господарства та використання лісового фонду на спірній земельній ділянці, зважаючи на те, що державний акт на право постійного користування, виданий Житомирській КЕЧ району, правонаступником якої є КЕВ м. Житомира, на день вирішення спору в суді є чинним, відповідно, позовні вимоги є обґрунтованими. Водночас суд визнав підтвердженими прокурором підстави для представництва інтересів держави у цій справі.
2.2. Згідно з постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 рішення суду першої інстанції залишено без змін.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями, ДП "Зарічанське лісове господарство" у касаційній скарзі (з урахуванням уточнень) просить рішення Господарського суду Житомирської області від 02.09.2019 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 у справі скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункти 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Скаржник вважає, що суди неправильно застосували (не застосували) та порушили норми матеріального і процесуального права, а саме статті 65 77 125 126 152 Земельного кодексу України, статті 1 2 7 8 17 27 46 48 101 Лісового кодексу України, пункту 5 Перехідних положень Лісового кодексу України, статті 10 Закону України "Про оборону України", статті 23 Закону України "Про прокуратуру", положення Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про Збройні Сили України", постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 "Про військові формування", статей 73 74 77 236 Господарського процесуального кодексу України; не дослідили наявні у справі докази, не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 щодо представництва прокурором інтересів держави в суді (стосовно дотримання розумного строку для надання позивачам можливості відреагувати на повідомлення прокурора про намір звернутися до суду в інтересах держави в особі позивачів), а також у постанові Верховного Суду від 22.02.2018 у справі № 910/23965/16. Скаржник зазначає, що державний акт на право користування землею, на який посилається прокурор у позові, був виданий КЕЧ Житомирського р-ну УРСР, яке входило до складу Збройних Сил СРСР, натомість КЕВ м. Житомира не є його правонаступником. Водночас скаржник посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, які стосуються правонаступництва у Збройних Силах України, щодо визначення моменту виникнення речових прав на нерухоме майно, а також стосовно належності лісового фонду України до сфери управління Міністерства оборони України.
3.2. Перший заступник військового прокурора Житомирського гарнізону у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, а рішення і постанову у справі залишити без змін, як такі, що увалені з дотримання норм матеріального і процесуального права, наголошуючи, що прокурор звернувся до суду з позовом у цій справі у зв`язку з тим, що дії відповідача порушують право постійного користування землекористувача та створюють перешкоди у використання земель оборони за цільовим призначенням.
3.3. Від Міністерства оборони України надійшли письмові пояснення у справі.
3.4. Від КЕВ м. Житомира надійшла заява про розгляд касаційної скарги без участі представників відділу; також у заяві наведено заперечення проти задоволення касаційної скарги ДП "Зарічанське".
3.5. Від Міністерства оборони України надійшло клопотання про передачу справи на розгляд палати Верховного Суду, яке колегія суддів залишає без задоволення через відсутність у цьому випадку правових підстав, з якими за змістом положень частини 1 статті 302 Господарського процесуального кодексу України пов`язано вчинення такої процесуальної дії, а саме необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах у справах № 906/569/19, № 906/43/19.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, згідно з державним актом на право користування землею серії Б № 022535 від 1978 року, виданого виконавчим комітетом Житомирської обласної ради народних депутатів, у безоплатне та безстрокове користування Житомирській КЕЧ району, надано земельну ділянку площею 138,4 га, розташовану на території Березівської сільської ради Житомирського району.
Правонаступником Житомирської КЕЧ району відповідно до директиви Міністра оборони України від 20.01.2005 № Д322/1/01 "Про проведення організаційних заходів у квартирно-експлуатаційній службі Збройних Сил України у 2005 році" є КЕВ м. Житомира.
Згідно з витягом із Державного земельного кадастру від 24.05.2018 земельна ділянка, кадастровий номер 1822080300:04:000:0915, площею 137,4000 га, яка розташована території Березівської сільської ради має державну форму власності; цільове призначення - для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України; категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення; вид використання - для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України.
Ведення лісового господарства на зазначеній земельній ділянці було закріплено за Державним підприємством "Івано-Франківський військовий лісокомбінат" (далі - ДП "Івано-Франківський військовий лісокомбінат").
Відповідно до наказу Міністерства оборони України від 20.03.09 № 123 "Про реорганізацію ДП "Івано-Франківський військовий лісопромкомбінат"" було реорганізовано ДП "Івано-Франківський військовий лісопромкомбінат" шляхом виділу з нього структурних підрозділів, а саме Зарічанського військового лісгоспу, Корбутівського, Чуднівського і Макарівського військових лісництв, створивши ДП "Житомирський військовий лісгосп", до якого входять за розподільчим балансом у відповідній частині майно, права та обов`язки реорганізованого підприємства.
Згідно з наказом Міністерства оборони України від 28.07.2011 № 458 затверджено Положення про організацію ведення лісового господарства.
На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.09.2013 № 773-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів" за відповідним актом здійснено прийом-передачу цілісного майнового комплексу ДП "Житомирський військовий лісгосп" до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів зі сфери управління Міністерства оборони України.
Згідно з наказом від 25.04.2018 № 312 змінено найменування ДП "Житомирський військовий лісгосп" на ДП "Зарічанське лісове господарство".
Під час проведення фінансового аудиту та аудиту відповідності КЕВ м. Житомира за період із 01.06.2013 по 28.02.2017 Центральне територіальне управління внутрішнього аудиту Міністерства оборони України виявило, що ДП "Житомирський військовий лісгосп", не маючи прав постійного земле- та лісокористування, продовжує вирубку на землях оборони, що підтверджено інформацією про видачу спеціальних дозволів (лісорубних квитків) на заготівлю деревини в порядку рубок головного користування, рубок формування та оздоровлення лісів та інших рубок, оприлюднених на сайті Житомирського обласного управління лісового та мисливського господарства.
КЕВ м. Житомира (лист від 03.01.2017 № 8) зверталося до ДП "Житомирський військовий лісгосп" щодо заборони на ведення лісового господарства на землях оборони.
Згідно з наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 25.04.2018 № 312 затверджено статут ДП "Зарічанське лісове господарство", за змістом якого це підприємство засновано на державній власності, створено відповідно до наказу від 20.03.2009 № 123, належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України.
Господарські суди також установили, що 16.01.2019, 06.02.2019 охорона військового містечка встановила факт незаконного ведення лісового господарства, а саме здійснення вирубки лісу ДП "Зарічанським лісовим господарством" на земельній ділянці площею 137,4 га, що розташована на території Березівської сільської ради та входить до складу Корбутівського військового лісництва, що перебувають на балансі КЕВ м. Житомира при цьому акт обстеження не складався. Водночас, як свідчать матеріали справи (листи КЕВ м. Житомира та Центру надання адміністративних послуг Житомирської міської ради, лісорубні квитки), відповідач здійснював ведення лісового господарства та використання лісового фонду у лютому 2019 року.
4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Житомира, про заборону ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельній ділянці загальною площею 137,4 га, кадастровий номер 1822080300:04:000:0915, яка належить на праві постійного користування КЕВ м. Житомира.
У позові прокурор зазначив, що звернення із цим позовом спрямоване на захист інтересів держави, оскільки внаслідок використання лісового фонду на землях оборони (проведення відповідачем вирубки лісонасаджень), а саме спірної земельної ділянки, яка належить до земель оборони, постійним користувачем якої є КЕВ м. Житомира, заподіюється шкода у виді позбавлення можливості виконувати свої завдання за призначенням, у зв`язку з чим порушуються оборонні інтереси держави.
4.4. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Положення пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України відсилають до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Системне тлумачення положень частин 3- 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Разом із тим у розумінні положень пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежним чином.
"Нездійснення захисту" має прояв у пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Верховний Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 18.08.2020 у справі № 914/1844/18, від 08.12.2020 у справі № 908/1664/19.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Суд зобов`язаний дослідити чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 910/6144/18, від 06.08.2019 у справі № 912/2529/18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наведено такі правові висновки:
"Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу (пункт 37).
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк (пункт 38).
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (пункт 39).
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (пункт 40).
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (пункт 43)".
Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
У справі, що розглядається, суд першої інстанції обмежився загальним посиланням на доведення прокурором підстав звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Житомира. У свою чергу, суд апеляційної інстанції одночасно з визнанням доведеними і підтвердженими підстави представництва зазначив про повідомлення прокурором у листах від 18.04.2019 позивачів про намір здійснювати представництво інтересів держави шляхом подачі відповідного позову до суду.
Водночас обставини щодо дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган держави (за його наявності), виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
З огляду на зазначене суди мали надати належну оцінку наведеним у позовній заяві аргументам прокурора стосовно дотримання ним у наведеному випадку процедури попереднього повідомлення позивачів (Міністерства оборони України та КЕВ м. Житомира) про намір звернутися до суду у спірних правовідносинах та перевірити їх як на предмет подання прокурором доказів належного повідомлення відповідного компетентного органу (отримання та/або вручення йому повідомлення), так і щодо спливу розумного строку після отримання такого повідомлення, упродовж якого компетентний орган не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, як критерію для кваліфікації невжиття відповідних заходів, як бездіяльності уповноваженого органу в контексті положень частин 3- 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частин 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (зокрема, у пунктах 40, 43).
Проте, як свідчить зміст оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції (як і суд першої інстанції) під час вирішення питання щодо дотримання прокурором процедури, передбаченої у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", наведене не врахував; залишив поза увагою те, що зазначені листи прокурора датовані 18.04.2019, натомість позов (від 22.04.2019 № 33-2627вих.-19) до господарського суду прокурором подано 23.04.2019 (згідно зі штампом суду на позовній заяві), що свідчить про те, що суди попередніх інстанцій залишили без належної оцінки та дослідження обставини дотримання прокурором положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього повідомлення осіб, визначених позивачами, при зверненні з цим позовом до суду та якими доказами підтверджується факт направлення (вручення) таких повідомлень та їх отримання позивачами, а також обставини наявності/відсутності бездіяльності компетентного органу, в особі якого заявлено позов, виходячи із того, що така бездіяльність має місце у разі, якщо компетентний орган упродовж розумного строку після отримання повідомлення не звернувся до суду з позовом в інтересах держави; причин, які перешкоджали захисту інтересів держави належним суб`єктом, та які є підставами для звернення прокурора з відповідним позовом до суду, належним чином не з`ясували.
За обставин неналежного дослідження наявності підстав звернення прокурора до суду з відповідним позовом висновки судів про задоволення позову є передчасними.
З урахуванням наведеного підтвердилася наявність підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (зокрема щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді).
5. Висновки Верховного Суду
5.1. За змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
5.2. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
5.3. Ураховуючи наведене, зважаючи на межі повноважень суду касаційної інстанції, ухвалені у справі рішення та постанову судів попередніх інстанцій необхідно скасувати, а касаційну скаргу - задовольнити.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 300, 301, пунктом 2 частини 1 статті 308, статтями 310 314 315 316 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство" задовольнити.
Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 02.09.2019 у справі № 906/387/19 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак