№ 910/18668/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18668/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Мамалуя О. О., Студенця В. І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком»

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Чинчин О. В.

від 22 липня 2020 року

та постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Корсака В. А., Владимиренко С. В., Попікової О. В.

від 07 грудня 2020 року

за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «БРСМ-НАФТА», 2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1»

про спростування недостовірної інформації та зобов?язання вчинити дії

за участю представників:

позивача-1: Томчишин А. І.

позивача-2: Томчишин А. І.

відповідача: Здоровець С. В.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «БРСМ-НАФТА та Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1», у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог № 20/2 від 20 січня 2020 року (том 1, а.с. 209 - 211), яка була прийнята місцевим господарським судом до розгляду, просили:

1) визнати недостовірною інформацію, поширену відповідачем ІНФОРМАЦІЯ_2 о 19:30 год у вигляді відеосюжету в ефірі телеканалу « 1+1» у рубриці телевізійної програми «ІНФОРМАЦІЯ_5», ІНФОРМАЦІЯ_6, під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_7», та в мережі Інтернет за посиланням вебсайту: ІНФОРМАЦІЯ_1 та російськомовної версії вебсайту: ІНФОРМАЦІЯ_1 а саме: «ІНФОРМАЦІЯ_3» - в частині найменування нафтобази саме як БРСМ;

2) зобов`язати відповідача спростувати вищезазначену недостовірну інформацію у такий же спосіб, у який вона була поширена, шляхом розміщення в ефірі телеканалу « 1+1» у проміжку телевізійного часу з 19:30 год та не пізніше 22:00 год протягом десяти днів з моменту набрання законної сили рішення суду у цій справі за власний рахунок повідомлення, без власних зауважень та коментарів, наступного змісту: «Спростування: ІНФОРМАЦІЯ_2 на телеканалі « 1+1» в рубриці телевізійної програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» було оприлюднено недостовірну інформацію, зокрема « ІНФОРМАЦІЯ_3 » - в частині найменування нафтобази БРСМ. Дана інформація не відповідає дійсності, нафтобаза у Василькові, на якій відбувся вибух, не є нафтобазою БРСМ, та сама компанія БРСМ НАФТА не має жодного відношення до даної нафтобази»;

3) зобов`язати відповідача спростувати вищезазначену недостовірну інформацію у такий же спосіб, у який вона була поширена, шляхом розміщення в мережі Інтернет на сайті ІНФОРМАЦІЯ_4 повідомлення, без власних зауважень та коментарів, протягом десяти днів з моменту набрання законної сили рішенням суду по даній справі, за власний рахунок, наступного змісту: «Спростування: ІНФОРМАЦІЯ_2 на телеканалі « 1+1» в рубриці телевізійної програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» було оприлюднено недостовірну інформацію, зокрема «ІНФОРМАЦІЯ_3» - в частині найменування нафтобазі БРСМ. Дана інформація не відповідає дійсності, нафтобаза у Василькові, на якій відбувся вибух, не є нафтобазою БРСМ, та сама компанія БРСМ НАФТА не має жодного відношення до даної нафтобази»;

4) зобов`язати відповідача протягом 10-ти днів з моменту набрання законної сили рішенням суду у цій справі за власний рахунок видалити відеосюжет з недостовірною інформацією, розміщений на сайті ІНФОРМАЦІЯ_4 за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 та за адресою російськомовної версії вебсторінки: ІНФОРМАЦІЯ_1 а також за адресою ІНФОРМАЦІЯ_8.

Позовні вимоги з посиланням на частину другу статті 124 Конституції України та статтю 277 Цивільного кодексу України мотивовані тим, що поширена відповідачем ІНФОРМАЦІЯ_2 о 19:30 год в ефірі телеканалу «1+1» у рубриці телевізійної програми «ІНФОРМАЦІЯ_5», ІНФОРМАЦІЯ_6, під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_7», та в мережі Інтернет на своєму офіційному сайті у вигляді відеосюжету зазначена вище інформація про Васильківську трагедію на нафтобазі БРСМ є недостовірною в частині посилання на те, що Васильківська нафтобаза, на якій стався вибух, є нафтобазою БРСМ. Також позивачі зазначають про те, що ця спірна інформація викладена у вигляді тверджень, стосується позивачів, порушує їх немайнові права, дискредитує та принижує їх ділову репутацію та довіру до їх діяльності.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

ІНФОРМАЦІЯ_2 о 19:19 год на телеканалі « 1+1», що належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1», у рубриці телевізійної програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» (ІНФОРМАЦІЯ_6) вийшов відеосюжет під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_7».

Крім того цей відеосюжет розміщений у мережі Інтернет на сайті ІНФОРМАЦІЯ_4, що належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1», за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 та за адресою російськомовної версії вебсторінки ІНФОРМАЦІЯ_9.

У зазначеному відеосюжеті була поширена, зокрема, така інформація:

1) на 01 хвилині 25 секунді було зазначено «ІНФОРМАЦІЯ_3, під час вибуху якої загинуло шестеро людей, десятки було поранено, а тисячі тепер живуть в зоні екологічної катастрофи»;

2) на 01 хвилині 38 секунді зазначено: «чому Васильківський вибух може повторитись»;

3) на 02 хвилині 36 секунді зазначено: «Порушення правил безпеки, недотримання персоналом технологічного процесу».

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «БРСМ-НАФТА» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1», у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог № 20/2 від 20 січня 2020 року (том 1, а.с 209 - 211), яка була прийнята місцевим господарським судом до розгляду, просили визнати недостовірною цю поширену відповідачем інформацію та зобов`язати відповідача спростувати її у такий же спосіб, у який вона була поширена.

У позовній заяві позивачі вказують на те, що відповідач фактично поширив інформацію про те, що Васильківська нафтобаза, на якій стався вибух внаслідок порушення правил безпеки та недотримання персоналом технологічного процесу, через що загинуло шестеро людей, та десятки поранено, є нафтобазою БРСМ. При цьому недостовірною інформацією позивачі вважають найменування Васильківської нафтобази, на якій відбувся вибух, як нафтобази БРСМ та зазначають, що вони ніколи не були власниками чи користувачами нафтобази у місті Василькові, на якій відбувся вибух, на цій нафтобазі ніколи не розміщувався знак «БРСМ-НАФТА», власником нафтобази є Товариство з обмеженою відповідальністю «Побутрембудматеріали», а орендарем - Товариство з обмеженою відповідальністю «Парком Транс».

За твердженням позивачів спірна інформація стосується саме позивачів, порушує їх права та інтереси, оскільки у спірній інформації згадується найменування позивача-1 - Товариства з обмеженою відповідальністю «БРСМ-НАФТА», а позивач-2 - Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» здійснює свою діяльність під торговим знаком «БРСМ-НАФТА» по всій території України на підставі ліцензійного договору. На думку позивачів поширеною спірною інформацією відповідач фактично звинувачує позивачів у вчинення протиправного діяння, передбаченого статтею 273 Кримінального кодексу України (порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах).

3. Короткий зміст оскаржуваних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх ухвалення.

Господарський суд міста Києва рішенням від 22 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року, у позові відмовив повністю.

Суди попередніх інстанцій погодилися з доводами позивачів про те, що спірна інформація (про те, що Васильківська нафтобаза, на якій стався вибух, є нафтобазою БРСМ) є недостовірною, оскільки позивачі ніколи не були власниками чи користувачами цієї нафтобази. Проте суди відмовили у задоволенні позовних вимог з підстав недоведеності обставин того, що спірна інформація стосується позивачів, оскільки відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань крім позивача-1 існують інші юридичні особи з аналогічними та подібними найменуваннями як у позивача-1. Щодо позивача-2 суди дійшли висновку про те, що його права та інтереси не порушені спірною інформацією, позивач-2 не довів наявності зв`язку між ним та подіями, які відображені у поширеній відповідачем спірній інформації, оскільки його державна реєстрація як юридичної особи відбулась після подій, зазначених у спірній інформації, право реалізовувати паливно-мастильні матеріали під торгівельною маркою «БРСМ НАФТА» він набув також після цих подій, позивач-2 не має відношення до позивача-1, не є його учасником (кінцевим бенефіціарним власником), повноважень на представництво інтересів позивача-1 або його учасників у відносинах з третіми особами не має.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі позивач-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва області від 22 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Як на підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі скаржник послався на пункти 1, 2, 3 та 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та зазначив про те, що:

1) суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме:

- статтю 277 Цивільного кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, які містяться у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/7978/18, про те, що відповідач як особа, яка поширила спірну інформацію, має довести обставини достовірності такої інформації;

- статтю 30 Закону України «Про інформацію», не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права та змісту понять «фактичне твердження» та «оціночне судження» у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі № 910/14928/18, від 04 серпня 2020 року у справі № 903/927/19, від 01 лютого 2018 року у справі № 757/33799/15-ц, постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 761/6866/16-ц, рішенні Верховного Суду України від 17 жовтня 2007 року у справі № 6-495св07 та ухвалі Верховного Суду України від 01 лютого 2008 року № 6-2236ск08, з огляду на що не врахували те, що поширена відповідачем спірна інформація викладена у вигляді твердження та не є оціночним судженням;

2) існує необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 910/15148/17, від 19 липня 2018 року у справі № 910/5117/17, від 29 листопада 2018 року у справі № 914/2583/17, які були застосовані судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішенні та постанові, про те, що підставою задоволення позову у справах про захист гідності та честі, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи є сукупність усіх чотирьох обставин юридичного складу правопорушення, оскільки у цих висновках Верховного Суду не конкретизована правова норма, щодо якої викладені ці висновки;

3) суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 32 Конституції України, висновок Верховного Суду щодо застосування якої у подібних правовідносинах стосовно видалення інформації відсутній. За твердженням скаржника положення статті 32 Конституції України передбачають видалення будь-якої інформації, незалежно від того чи є вона недостовірною чи ні.

4) суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, зокрема частину першу статті 237, частину п`яту статті 236 Господарського процесуального кодексу України. В обґрунтування цієї підстави касаційного оскарження судових рішень скаржник послався на пункт 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування статей 236 237 Господарського процесуального кодексу України, зокрема про обов`язок судів досліджувати та з`ясовувати усі докази і обставини, викладені у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/879/19.

За твердженням скаржника суди не дослідили:

- зміст спірної інформації та залишили поза увагою те, що спірна інформація про БРСМ подавалася саме у контексті мережі АЗС, а не найменування юридичної особи;

- відеосюжет зі спірною інформацією, зокрема показані у відеосюжеті на 07 хвилині 48 секунді зображення тексту документу, в якому зазначене саме найменування позивача-1;

- ліцензійний договір № 03/12/18-1Л від 03 грудня 2018 року, та зокрема пункт 1.7. договору, а також передаточний акт від 13 грудня 2018 року на предмет того, що позивач-2 відповідно до цього договору має право на захист торгівельної марки «БРСМ-НАФТА» у суді, на захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації, пов`язаної із цим знаком, та діяльністю, що здійснюється під цим знаком;

- договори оренди та акти приймання-передачі за цими договорами, на підставі яких в оренді (користуванні) позивача-2 знаходяться автозаправні комплекси;

- наявну на сайті АЗС БРСМ-НАФТА інформацію про те, що позивач-2 здійснює управління операційною діяльністю мережі автозаправних станцій «БРСМ-НАФТА»;

- відомості з Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг щодо того, хто був власником торгового знаку «БРСМ-НАФТА» станом на дату виникнення подій, зазначених у спірній інформації (вибуху на нафтобазі у м. Василькові).

За твердженням позивача-2 ці докази підтверджують наявність у нього права на захист торгівельної марки «БРСМ-НАФТА» та мережі автозаправних станцій «БРСМ-НАФТА» у суді та наявність його порушеного права внаслідок поширення відповідачем спірної інформації, а також наявність цих прав саме станом на дату поширення спірної інформації.

За твердженням скаржника суди не встановили усіх чотирьох обставин юридичного складу правопорушення та не надали належну оцінку кожній з них окремо, а саме не встановили:

- чи була спірна інформація доведена до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;

- чи є вона недостовірною, чи довів відповідач обставини її достовірності відповідно до правил доказування у подібних спорах, чи є спірна інформація негативною для автозаправних станцій «БРСМ-НАФТА»;

- хто був власником торгового знаку «БРСМ-НАФТА» станом на дату виникнення подій, зазначених у спірній інформації (вибуху на нафтобазі у місті Василькові), та станом на дату поширення спірної інформації, а також, хто мав та має право на захист торгівельної марки «БРСМ-НАФТА» у суді, на захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації, пов`язаної із цим знаком, та діяльністю, що здійснюється під цим знаком;

- чи порушує спірна інформація права позивачів та якщо порушує, то яким чином.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не надали.

Позиція Верховного Суду.

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Касаційний господарський суд, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Як уже зазначалося, касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пунктів 1, 2, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

7.1. Щодо наведеної скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Як вбачається позивач у касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року у цій справі, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилається на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 277 Цивільного кодексу України та статтю 30 Закону України «Про інформацію», не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цих норми права, викладені у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/7978/18, від 05 грудня 2019 року у справі № 910/14928/18, від 04 серпня 2020 року у справі № 903/927/19, від 01 лютого 2018 року у справі № 757/33799/15-ц, постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 761/6866/16-ц, рішенні Верховного Суду України від 17 жовтня 2007 року у справі № 6-495св07 та ухвалі Верховного Суду України від 01 лютого 2008 року № 6-2236ск08.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

За змістом положень пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Критеріями визначення подібності правовідносин в іншій аналогічній справі є: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет) (ухвала об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 910/4450/19).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17, пункт 40 постанов Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц).

Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у постановах викладені у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/7978/18, від 05 грудня 2019 року у справі № 910/14928/18, від 04 серпня 2020 року у справі № 903/927/19, від 01 лютого 2018 року у справі № 757/33799/15-ц, постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 761/6866/16-ц, рішенні Верховного Суду України від 17 жовтня 2007 року у справі № 6-495св07 та ухвалі Верховного Суду України від 01 лютого 2008 року № 6-2236ск08, на які послався позивач у касаційній скарзі як на висновки Верховного Суду, що не були враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними правовідносинам, які склалися між сторонами у цій справі № 910/18668/19, що переглядається, з огляду на таке.

Зокрема скаржник зазначає, що суди попередніх інстанції не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 910/7978/18, а саме: «виходячи з вимог приведених вище норм права (прим. статей 227 Цивільного кодексу України, 59, 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») відповідач перед поширенням інформації повинен її перевірити і пересвідчись, що вона відповідає дійсності. А відтак і в суді надати докази належного виконання своїх обов`язків щодо опублікування і поширення саме достовірної інформації. Тому посилання відповідача на те, що позивач повинен довести недостовірність поширеної відповідачем інформації, безпідставні».

Як вбачається, зазначений висновок Верховного Суду стосується правил доказування у правовідносинах про спростування недостовірної інформації. Відповідно до цього висновку відповідач як особа, яка поширила спірну інформацію, має довести обставини достовірності такої інформації. Цей висновок є загальним та характерним для усіх правовідносин, що стосуються спростування недостовірної інформації, є сталим у застосуванні судами при вирішенні справ з подібними правовідносинами, зокрема при дослідженні такої обставини складу правопорушення як недостовірність спірної інформації. Застосування судом цього висновку при розгляді та вирішенні спорів у справах про захист гідності, честі та ділової репутації фізичної та юридичної особи, пов`язаних зі спростуванням недостовірної інформації, не має своїм наслідком якийсь певний однозначний результат вирішення спору, не призводить до формування судом якогось певного однозначного висновку, а залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. Тобто застосування цього висновку залежить від встановлених судом фактичних обставин, які у кожній справі можуть бути різними.

Як вбачається Верховний Суд за результатом розгляду справи № 910/7978/18 направив її на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав необхідності дослідження доказів та встановлення обставин достовірності / недостовірності усієї спірної у справі справи № 910/7978/18 інформації, що не означає остаточного вирішення відповідної справи по суті спору, а отже і остаточного встановлення судами обставин достовірності чи недостовірності спірної у справі інформації.

Невстановлення судами у справі № 910/7978/18 обставин щодо достовірності / недостовірності спірної інформації не свідчить про подібність зазначеної справи за фактичними обставинами таким обставинам у цій справі № 910/18668/19, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними

Суди попередніх інстанцій при розгляді спору у цій справі № 910/18668/19, що переглядається, погодилися з доводами позивачів про те, що поширена відповідачем спірна інформація (про те, що Васильківська нафтобаза, на якій стався вибух, є нафтобазою БРСМ) є недостовірною, оскільки станом на дату виникнення подій, зазначених у спірній інформації, позивачі ніколи не були власниками чи користувачами цієї нафтобази. Проте суди відмовили у задоволенні позовних вимог з підстав недоведеності обставин того, що спірна інформація стосується позивачів.

Відсутність в оскаржуваних судових рішеннях посилання на зазначений вище висновок Верховного Суду щодо правил доказування у правовідносинах, що стосуються спростування недостовірної інформації, при тому, що суди фактично визнали поширену відповідачем спірну інформацію недостовірною, не свідчить про те, що суди неправильно застосували статтю 277 Цивільного кодексу України та правила доказування достовірності спірної інформації у подібних спорах, а також не свідчить про те, що висновки судів попередніх інстанцій у цій справі не відповідають цим висновкам Верховного Суду.

Крім того позивач-2 у касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 30 Закону України «Про інформацію», не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі № 910/14928/18, від 04 серпня 2020 року у справі № 903/927/19, від 01 лютого 2018 року у справі № 757/33799/15-ц, постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 761/6866/16-ц, рішенні Верховного Суду України від 17 жовтня 2007 року у справі № 6-495св07 та ухвалі Верховного Суду України від 01 лютого 2008 року № 6-2236ск08.

Як вбачається, зазначені висновки Верховного Суду та Верховного Суду України, на які послався скаржник, стосуються визначення змісту таких понять, як «фактичне твердження», «оціночне судження», та зводяться до необхідності встановлення судами характеру поширеної інформації у кожній окремій справі з такими правовідносинами з урахуванням конкретних обставин справи, змісту та характеру поданої інформації, а саме: чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. При цьому ці висновки застосовуються судами при встановленні обставин достовірності / недостовірності спірної інформації.

Наведені скаржником у касаційній скарзі судові рішення Верховного Суду та Верховного Суду України, хоча і були ухвалені у подібних правовідносинах, схожих з тими, що мають місце у цій справі № 910/18668/19, що переглядається, проте висновки щодо характеру поширеної інформації були зроблені Верховним Судом та Верховним Судом України у справах, на якій послався скаржник, за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів, їх оцінки судами попередніх інстанцій), що свідчить про те, що зазначені справи і ця справа відрізняються за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

Верховний Суд зазначає про те, що відсутність в оскаржуваних судових рішеннях у цій справі, що переглядається, посилання на зазначені висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо змісту понять «фактичне твердження» і «оціночне судження» та щодо необхідності встановлення судами характеру поширеної інформації у правовідносинах, що стосуються спростування недостовірної інформації, при тому, що суди фактично визнали поширену відповідачем спірну інформацію недостовірною, не свідчить про те, що суди неправильно застосували статтю 30 Закону України «Про інформацію», а їх висновки не відповідають цим висновкам Верховного Суду.

З огляду на викладене суд касаційної інстанції зазначає про те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованою та не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.

7.2. Щодо наведеної скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 2 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Позивач-2 у касаційній скарзі посилається на необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 910/15148/17, від 19 липня 2018 року у справі № 910/5117/17, від 29 листопада 2018 року у справі № 914/2583/17, які були застосовані судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішенні та постанові, про те, що підставою задоволення позову у справах про захист гідності та честі, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи є сукупність чотирьох обставин юридичного складу правопорушення. При цьому позивач-2 в обґрунтування необхідності відступлення від цих висновків послався на те, що у цих висновках Верховний Суд не конкретизував правову норму, щодо якої виклав ці висновки. За твердженням позивача-2 зазначені постанови Верховного Суду не можна вважати належним посиланням на висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, а відтак від них необхідно відступити, що є підставою касаційного оскарження, оскільки інші висновки відсутні.

За змістом пункту 2 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального прав, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини другої статті 290 Господарського процесуального кодексу України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга (у разі посилання як на підставу касаційного оскарження судових рішень на пункт 2 абзацу 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України) має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Однак скаржник цих вимог не дотримався, не зазначив норму права від застосування якої просить відступити, не навів змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Зазначені скаржником висновки Верховного Суду, від яких, на його думку, необхідно відійти, стосуються підстав задоволення позову у справах про захист гідності, честі та ділової репутації фізичної та юридичної особи, пов`язаних зі спростуванням недостовірної інформації, та сформовані за результатом системного аналізу норм матеріального права, що регулюють такі правовідносини, а саме: статей 91 94 277 Цивільного кодексу України. Тобто ці висновки Верховного Суду є висновками саме щодо застосування статей 91 94 277 Цивільного кодексу України і є усталеними у судові практиці розгляду та вирішення спорів про захист гідності, честі та ділової репутації фізичної та юридичної особи, пов`язаних зі спростуванням недостовірної інформації, що підтверджується, крім судової практики, наведеної скаржником, також, зокрема, і висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/1699/18, від 27 листопада 2018 року у справі № 911/3090/17, від 22 травня 2019 року у справі № 910/16360/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/7978/18, від 25 червня 2020 року у справі № 910/6336/19, від 11 лютого 2021 року у справі № 917/527/18.

Відповідно до висновку Європейського суду з прав людини, викладеного у пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 дійшла висновку про те, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

З огляду на викладене, враховуючи необхідність забезпечення єдності та сталості судової практики, дотримання принципу юридичної визначеності як складового елементу верховенства права, що має важливе значення для питання довіри до судової системи, Верховний Суд не вбачає достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, щодо відступлення від усталеного у судовій практиці з розгляду подібних спорів висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 910/15148/17, від 19 липня 2018 року у справі № 910/5117/17, від 29 листопада 2018 року у справі № 914/2583/17, який був застосований судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається. У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що скаржник за встановлених обставин не довів наявності передумов для відступу від раніше викладеного висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Доводи, наведені позивачем-2 у касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, фактично зводяться не до обґрунтування підстав відступленні від висновків Верховного Суду, а до невстановлення судами попередніх інстанцій обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а саме: до недослідження судами усіх чотирьох обставин юридичного складу правопорушення. Наведене у розрізі доводів скаржника про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо обов`язку судів досліджувати у подібних правовідносинах усі чотири обставини юридичного складу правопорушення у їх сукупності та доводів про те, що спірні правовідносини регулюються положеннями статті 277 Цивільного кодексу України, свідчить про взаємосуперечливість цих доводів скаржника.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що наведена позивачем-2 у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованою.

7.3. Щодо наведеної скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 3 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

У касаційній скарзі скаржник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 32 Конституції України у подібних правовідносинах щодо видалення інформації. За твердженням скаржника положення статті 32 Конституції України передбачають видалення будь-якої інформації, незалежно від того чи є вона недостовірною чи ні.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

За змістом частини третьої статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що ці норми застосуються безпосередньо. Закони України та інші нормативно - правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України.

Водночас касаційна скарга у цій частині, у контексті порушеного скаржником питання, фактично зводиться до питання «розширеного» тлумачення статті 32 Конституції України, з посиланням на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування зазначеної норми права.

Верховний Суд враховує, що висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, підлягають у подальшому врахуванню судами при виборі і застосуванні норм права. Отже правозастосування (тлумачення) норми Конституції, у даному випадку, по своїй суті, буде стосуватися не лише сторін спору у цій справі.

Разом з тим за змістом статті 150 Конституції України офіційне тлумачення Конституції України належить виключно до повноважень Конституційного Суду України.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що доводи касаційної скарги у цій частині є такими, що виходять за межі повноважень Верховного Суду.

Крім того Верховний Суд зазначає про те, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 910/1168/19.

Як вбачається предмет та підставу позову у цій справі стосуються визнання інформації недостовірною, спростування та видалення саме недостовірної інформації. Вимога про вилучення спірної інформації як будь-якої (незалежно від того, чи є вона недостовірною) не є предметом спору у цій справі. Наведене свідчить про відсутність підстав для застосування норми частини четвертої статті 32 Конституції України до спірних правовідносин в частині її положень, що стосуються права особи вимагати вилучення будь-якої інформації.

7.4. Щодо наведеної скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

В обґрунтування цієї підстави касаційного оскарження судових рішень позивач-2 у касаційній скарзі послався на пункт 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема частини першої статті 237, частини п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України, та недослідження судами зібраних у справі доказів.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Отже умовою застосування пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункти 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України є необґрунтованими, про що зазначалося вище.

З огляду на викладене у разі, якщо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України визнані судом необґрунтованими, то у скаржника не виникає права вимагати скасування судового рішення з підстав порушення судом норм процесуального права. За таких обставин перегляд судового рішення у касаційному порядку з цієї підстави є неможливим.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в ухвалі Верховного Суду від 17 вересня 2020 року у справі № 915/1734/18, у постанові Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі № 912/353/20).

Посилання позивача-2 у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування статей 236 237 Господарського процесуального кодексу України, зокрема про обов`язок судів досліджувати та з`ясовувати усі докази і обставини, викладених у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/879/19, є безпідставними, оскільки обов`язок досліджувати усі докази та з`ясовувати обставини у справі, що підлягають встановленню, передбачений законом, зокрема зазначеними нормами Господарського процесуального кодексу України та не може бути висновком Верховного Суду. Зазначені доводи скаржника фактично є доводами про порушення судами попередніх інстанцій цих норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови у цій справі, а не про питання застосування судами цих норм, та зводяться до недослідження судами зібраних у справі доказів, що, як уже зазначалося є підставою касаційного оскарження судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України.

З огляду на викладене та враховуючи необґрунтованість заявлених скаржником підстав касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій, передбачених а пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, про що зазначалося вище, Верховний Суд вважає недоречним ці доводи скаржника у контексті поданої ним касаційної скарги та меж її розгляду про те, що обов`язок дослідження усіх доказів та з`ясування обставин справи передбачений постановою Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/879/18 (щодо застосування статей 236 237 Господарського процесуального кодексу України).

Верховний Суд при ухваленні цієї постанови керується принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії», від 09 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України», від 18 листопада 2004 року у справі «Праведная проти Росії», від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на те, що наведена позивачем-2 у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження та є необґрунтованою, касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» на рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року у справі № 910/18668/19 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на те, що доводи позивача-2 у касаційній скарзі про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, а наведені ним підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 2, 3 та 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими, Верховний Суд не вбачає підстав для зміни чи скасування оскаржуваних рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року у справі № 910/18668/19.

9. Судові витрати.

Зважаючи на те, що Верховний Суд за результатом розгляду касаційної скарги залишає її без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, cуд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» на рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року у справі № 910/18668/19, з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 абзаца 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергеоком» на рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року у справі № 910/18668/19 залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07 грудня 2020 року у справі № 910/18668/19 залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Мамалуй

В. Студенець