ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 лютого 2021 року
м. Київ
cправа № 910/3502/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,
за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
представників учасників справи:
позивача - заступника Генерального прокурора в інтересах держави (далі - заступник прокурора, скаржник, позивач) - Збарих С.М. (прокурор),
Фонду державного майна України - не з`явились,
відповідача-1: Приватного акціонерного товариства "Харківгаз" (далі - ПАТ "Харківгаз", відповідач-1) - Павліченко Л.М. (адвокат),
відповідача-2: Міністерства енергетики України (далі - Міністерство, відповідач-2) - Важинської Ю.І. (самопредставництво),
розглянув матеріали касаційної скарги заступника прокурора
на рішення Господарського суду міста Києва від 23.08.2020 (головуючий суддя - Смирнова Ю.М.) та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020 (головуючий суддя - Руденко М.А., судді: Пономаренко Є.Ю., Дідиченко М.А.)
у справі №910/3502/18
за позовом заступника прокурора в особі Фонду державного майна України
до ПАТ "Харківгаз", Міністерства
про визнання недійсним договору, додаткової угоди та протоколу розбіжностей до неї, стягнення 40 078 974,75 грн.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. У березні 2018 року заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ "Харківгаз" і Міністерства про:
- визнання недійсним договору №31/01, укладеного 12.11.2012 Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та ПАТ "Харківгаз" про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва (далі - Договір);
- визнання недійсними додаткової угоди від 24.05.2017 №1 та протоколу розбіжностей до неї від 31.05.2017, які є невід`ємними частинами договору від 12.11.2012 №31/01 про надання ПАТ "Харківгаз" на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва;
- стягнення з ПАТ "Харківгаз" на користь держави 40 078 974,75 грн заподіяних збитків, а саме: доходу (орендної плати), який держава могла б реально одержати у разі виконання вимог закону та укладення договору оренди державного майна, що використовується товариством для забезпечення розподілу природного газу.
1.2. Позов обґрунтовано тим, що договір №31/01, додаткова угода від 24.05.2017 №1 та протокол розбіжностей від 31.05.2017 укладені з порушенням порядку передачі в користування майна - газорозподільних систем, встановленого приписами статті 19 Конституції України, статей 1, 4, 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», пунктами 1.3, 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України від 19.05.1999 №908/68 і зареєстрованого Міністерством юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707.
Стягнення грошових коштів у розмірі 40 078 974,75 грн обґрунтовано безпідставним та безоплатним використанням відповідачем-1 спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах оренди (платного користування), в зв`язку з чим держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна товариством протягом 2013-2017 років.
2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.08.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020, у задоволенні позову відмовлено повністю.
2.2. Оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що укладення оспорюваного правочину відповідачами спрямоване на виконання постанови Кабінету Міністрів України. При цьому, визначений прокурором позивач, як єдиний уповноважений орган у спірних правовідносинах - Фонд державного майна України, не був стороною оспорюваного договору ані на момент його укладення, ані в редакції додаткової угоди №1.
Відтак на позивача, в даному випадку і на прокурора, покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту. Разом з тим, позивачем було схвалено умови договору по безоплатності користування спірним державним майном, оскільки примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, затверджено Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України №882/3812 від 09.11.2012.
Зі змісту оспорюваних правочинів вбачається, що вони не суперечать умовам примірного договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва та примірному договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових.
Ані прокурором, ані позивачем, належними та допустимими доказами не доведено існування підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, як і не доведено наявності порушення даними правочинами прав або законних інтересів Фонду державного майна України.
Користування спірним майном здійснюється відповідачем-1 на підставі договору, укладеного відповідачами, що свідчить про необґрунтованість доводів про відсутність підстав у відповідача-1 для користування означеним майном. При цьому, як сам договір, так і в подальшому додаткова угода №1 до нього укладалися сторонами на виконання постанов Кабінету Міністрів України, що свідчить про відсутність будь-яких протиправних дій відповідача-1. Застосування формули, за якою вираховується розмір річної орендної плати за використання нерухомого майна, визначеної пунктом 8 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786, при визначенні розміру завданих збитків суперечить нормам закону, оскільки газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть бути об`єктами оренди. Прокурором і позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту завдання державі збитків у заявленому розмірі та відповідно наявності в діях відповідача-1 елементів складу цивільного правопорушення.
Оскільки суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, заява відповідача-1 про застосування наслідків спливу строків позовної давності судами не розглядалася.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. Не погоджуючись з судовими рішеннями попередніх судових інстанцій у справі, заступник прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020 у справі №910/3502/18, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. судами попередніх інстанцій не застосовано до спірних правовідносин положення статей 8 19 85 92 113 117 Конституції України, статей 22 73-75 135 136 141 Господарського кодексу України, статей 4 8 22 203 215 216 776 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 6, 7, 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", статей 1, 4, 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", статей 1-3 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", статей 3, 4, 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", пунктів 1.3, 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 №908/68, розробленого відповідно до Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про управління об`єктами державної власності", "Про Фонд державного майна України", які регулюють порядок використання державного майна;
4.2. суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо відсутності усіх елементів складу цивільного правопорушення, а також неможливості застосування для визначення збитків, які підлягають відшкодування до бюджету, пункту 8 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786, оскільки газорозподільні системи, власником яких є Держава, не можуть бути об`єктами оренди. Прокурор наголошує, що відповідачем-1 завдані збитки державі (упущена вигода), які передбачені статтею 22 ЦК України (порядок застосування даної статті визначений у постановах Верховного Суду від 06.08.2018 у справі №918/666/17, від 17.05.2018 у справі №918/708/17) та сума яких у розмірі 40 078 974,75 грн має бути стягнута в бюджет держави;
4.3. суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 та постановах Верховного Суду від 13.02.2020 у справі №904/349/19, від 06.08.2018 у справі №918/666/17 та від 17.05.2018 у справі № 918/708/17;
4.4. скаржник зазначає про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №910/3501/18 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, який унеможливлює ефективний захист інтересів держави, а також забезпечення справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава у питанні щодо користування державним майном - газорозподільними системами.
5. Позиція інших учасників справи
5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Харківгаз" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
5.2. Відзив на касаційну скаргу від Міністерства не надходив.
РОЗГЛЯД КЛОПОТАНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ
У касаційній скарзі заступник прокурора просить Суд передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи своє клопотання наявністю виключної правової проблеми у зв`язку із суперечністю чинного законодавства у сфері надання в користування суб`єктам господарювання недержавної форми власності газорозподільчих мереж, які є державним майном, невідповідністю нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України нормам чинного законодавства, зокрема Конституції України, а також неоднозначністю правозастосовчої практики, з огляду на наявність колізії норм права щодо визначення порядку використання державного майна - газорозподільчих систем. Скаржник зазначає, що на сьогодні механізм надання такого державного майна як газорозподільчі системи є недосконалим і неоднозначним та порушує принцип юридичної визначеності. Заступник прокурора також звертає увагу, що дана справа має значний суспільний інтерес, оскільки прокуратура звернулась з цим позовом з метою усунення порушень закону, соціальної та економічної несправедливості, підвищення економічної ефективності використання державного майна - газорозподільчих мереж, які мають стратегічне значення для держави та плата за користування якими не справляється, грошові кошти від використання такого майна не надходять до Державного бюджету України, а вигоду від такого користування отримують лише облгази.
Верховний Суд відмовляє у задоволенні клопотання заступника прокурора про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини п`ятої статті 302 ГПК України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право (але не покладає на нього обов`язку) передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Підстава для передачі касаційним судом справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, визначена частиною п`ятою статті 302 ГПК України, передбачає наявність виключної правової проблеми, яку містить справа, і вирішення такої проблеми необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
З огляду на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Верховний Суд, оцінивши доводи заявника, а також враховуючи наявність сталої практики Верховного Суду щодо застосування норм права, зазначених скаржником, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у клопотанні заступника прокурора, яке міститься в касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що дана справа містить виключну правову проблему і передача її на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
6.1. Указом Президента України «Про реформування нафтогазового комплексу України» №151/98 від 25.02.1998 доручено Кабінету Міністрів України, зокрема, перетворити підприємства нафтогазового комплексу, що не підлягають приватизації, у державні акціонерні товариства та передати до статутного фонду Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - НАК "Нафтогаз України") 100 відсотків акцій таких державних акціонерних товариств та затвердити перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання і розподілу нафти, нафтопродуктів та газу і не підлягає приватизації.
6.2. Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 25.05.1998 №747 затверджено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу нафти, нафтопродуктів і природного газу і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається НАК "Нафтогаз України" у користування, згідно з додатком 3.
6.3. Також вказаною постановою затверджено перелік відкритих акціонерних товариств, пакети акцій яких залишені у державній власності і передаються до статутного фонду НАК "Нафтогаз України". До переліку включено, зокрема, "Харківгаз".
6.4. Додатком №3 до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 визначено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу нафти, нафтопродуктів, природного газу і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається НАК "Нафтогаз України" у користування, а саме: магістральні газонафтопроводи та споруди на них; розподільні газонафтопроводи та споруди на них; газонафтосховища; транспортні засоби спеціального призначення.
6.5. На підставі зазначеної постанови, а також Указу Президента України від 15.06.1993 №210/93 «Про корпоратизацію підприємств» та Положення про порядок корпоратизації підприємств, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 №508 підприємство "Харківгаз" було перетворено у ВАТ з газопостачання та газифікації "Харківгаз".
6.6. Таким чином, публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Харківгаз" (відповідач-1) є правонаступником всіх прав та обов`язків Державного підприємства по газопостачанню та газифікації "Харківгаз" та відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Харківгаз".
6.7. 12.11.2012 Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Харківгаз" укладено договір №31/01 про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва, який укладено з метою забезпечення ефективного використання, збереження та відновлення державного майна, яке не підлягає приватизації, його цільової безаварійної експлуатації, покращення/ відновлення, реконструкції і модернізації, а також надійності розподілу природного газу на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» та предметом якого є надання підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі підприємства і не може бути відокремлене від його основного виробництва (далі - державне майно).
6.8. Відповідно до пункту 1.2 договору перелік державного майна, яке перебуває на балансі підприємства та надається йому на праві господарського відання, зазначається у додатку 1, який є невід`ємною частиною Договору.
6.9. Згідно з пунктом 2.1 договору наявність державного майна на балансі підприємства на праві господарського відання не означає набуття підприємством права власності на це майно. Власником державного майна, право господарського відання щодо якого має підприємство за цим Договором, є держава в особі органу управління.
6.10. У відповідності до пункту 2.2 договору протягом строку дії договору підприємству забороняється відчужувати державне майно, здавати його в оренду, в оперативний або фінансовий лізинг, концесію, позичати, передавати речові права (користування та/або володіння) щодо нього у заставу, передавати його в управління та вчиняти будь-які інші дії, що пов`язані із зміною його цільового призначення.
6.11. Пунктом 3.2.3 договору визначено, що орган управління зобов`язаний здійснювати контроль за належним виконанням підприємством умов договору та ефективним використанням і збереженням державного майна згідно з вимогами чинного законодавства.
6.12. Пунктом 3.3.1 договору передбачено, що підприємство має право використовувати державне майно, закріплене за ним на праві господарського відання, в обсязі, визначеному цим Договором, відповідно до мети, визначеної у преамбулі.
6.13. Відповідно до пункту 7.1 договору він є укладеним і набирає чинності з дати підписання його сторонами та скріплення печатками і діє до моменту відчуження майна, зазначеного у пункті 1.2 Договору, з державної власності.
6.14. 24.05.2017, керуючись постановою Кабінету Міністрів України «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових» №95 від 21.02.2017 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2017) Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (далі - орган управління) та ПАТ «Харківгаз» (далі - оператор) уклали додаткову угоду №1 до договору від 12.11.2012 №31/01 щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2017) (далі - додаткова угода №1).
6.15. 31.05.2017 сторонами погоджено протокол розбіжностей до додаткової угоди №1 до договору від 12.11.2012 №31/01 щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2017).
6.16. Відповідно до пункту 1.1 договору (в редакції додаткової угоди №1) предметом цього договору є надання оператору права на експлуатацію державних газорозподільних систем або їх складових, що є державним майном, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі оператора та не може бути відокремлене від його основного виробництва, згідно з переліком, що є додатком №1 до цього договору (далі - майно), до яких підключені (приєднані) інші газові мережі.
6.17. Згідно з пунктом 4 договору (в редакції додаткової угоди №1) право на експлуатацію майна надається з метою провадження оператором ліцензованої діяльності з розподілу природного газу та безаварійного розподілу природного газу його споживачам, ефективного використання майна, його збереження, відновлення, поліпшення, реконструкції та модернізації.
6.18. У відповідності до пунктів 5, 6, 7 договору (в редакції додаткової угоди №1) право власності на майно, надане за цим договором, належить державі. Укладення цього договору не змінює права власності на майно, надане оператору в експлуатацію. Надане в експлуатацію майно обліковується на балансі оператора.
6.19. Відповідно до пункту 8 договору (в редакції додаткової угоди №1) оператору забороняється будь-яким чином відчужувати чи обтяжувати майно, а також здавати його в оренду, надавати в оперативний або фінансовий лізинг, передавати речові або будь-які інші права щодо нього, передавати його у заставу, в управління та вчиняти будь-які дії, пов`язані із зміною його цільового призначення.
6.20. За умовами пункту 13 договору (в редакції додаткової угоди №1) оператор зобов`язується виконувати роботи, пов`язані із поліпшенням, відновленням, ремонтом, реконструкцією та технічним обслуговуванням майна, відповідно до вимог законодавства, цього Договору, а також створювати умови для безпечної та безаварійної його експлуатації.
Оператор забезпечує фінансування за рахунок власних коштів робіт, передбачених в абзаці першому цього пункту, в розмірі не менш як 100 відсотків амортизаційних відрахувань, передбачених у тарифах на послуги з розподілу природного газу. Амортизаційні відрахування, які визначають розмір фінансування зазначених робіт, розраховуються як сума амортизації, передбаченої в тарифах на розподіл природного газу, затверджених НКРЕКП, зменшена на розмір амортизації, яка віднесена на майно оператора, побудованого (отриманого) за власні кошти оператора або отриманого від третіх осіб, крім держави.
6.21. Пунктом 15 договору (в редакції додаткової угоди №1) передбачено, що оператор щороку здійснює відрахування плати за надане відповідно до цього договору право на експлуатацію майна, що належить державі та обліковується на балансі оператора, у розмірі 10 відсотків його залишкової балансової вартості, з урахуванням умов, визначених абзацом третім цього пункту. Плата за експлуатацію сплачується оператором до державного бюджету протягом року рівними частинами щокварталу до 25 числа наступного місяця шляхом перерахування коштів на рахунок у Казначействі. Передбачені цим пунктом відрахування здійснюються за умови включення таких платежів до структури тарифу на розподіл природного газу та в обсязі, встановленому тарифом. Передбачені цим пунктом відрахування здійснюються за умови включення таких платежів до структури тарифу на розподіл природного газу та в обсязі встановленому тарифом. Оператор, протягом 30 днів з моменту підписання цього договору зобов`язаний звернутися до НКРЕКП з відповідною заявою про включення плати за право експлуатації майна до структури тарифу на розподіл природного газу.
6.22. Згідно з пунктом 31 договору (в редакції додаткової угоди №1) цей договір набирає чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін та скріплення печатками сторін (у разі наявності) і діє до його припинення з підстав, передбачених пунктом 32 цього договору.
6.23. За умовами пункту 32 договору (в редакції додаткової угоди №1) дія цього договору припиняється у разі:
- укладення сторонами іншого договору, предметом якого є використання відповідного державного майна;
- достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду;
- банкрутства оператора - з дати визнання оператора банкрутом;
- прийняття рішення про ліквідацію оператора за рішенням учасників - з дати прийняття такого рішення.
6.24. Додатком №1 до договору викладено перелік державного майна, яке перебуває на балансі підприємства та надається йому на праві господарського відання у кількості 6975 шт, вартістю - 53 438 633,77 грн.
7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
7.1. Ухвалою Верховного Суду від 01.02.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/3502/18 за касаційною скаргою заступника прокурора на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 287 ГПК України.
7.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
7.3. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
8. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
8.1. Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.
8.2. Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, то Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Предметом позову у справі №910/3502/18 є визнання недійсним договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва, додаткової угоди та протоколу розбіжностей до неї, а також стягнення на користь держави заподіяних збитків.
У справі ж № 917/1739/17, на яку посилається скаржник, на відміну від справи, що розглядається, позивач просив стягнути збитки, завдані територіальній громаді внаслідок порушення відповідачем земельного законодавства. Велика Палата Верховного Суду у постанові у справі № 917/1739/17 зазначила, що за встановлених обставин справи предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, а тому немає підстав для застосування до спірних правовідносин положень чинного законодавства про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок. Скасовуючи судові рішення, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди не надали правової кваліфікації відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та не застосували до спірних правовідносин норму права, яка підлягала застосуванню.
У справі №904/349/19 предметом позову було стягнення з Дніпровської міської ради коштів, нарахованих в якості орендної плати за користування земельною ділянкою та сплачених внаслідок незаконної бездіяльності відповідача. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, дійшов висновку, що суди не встановили правової природи коштів та не вказали, якою нормою вони керувались під час дослідження вказаної частини позовних вимог.
Предметом позову у справі №918/666/17 було стягнення збитків, понесених позивачем у зв`язку з ухиленням відповідача від укладення договору пайової участі, внаслідок чого міська рада не отримала кошти на розвиток інфраструктури населеного пункту. У постанові від 06.08.2018 Верховний Суд, враховуючи встановлені судами фактичні обставини справи, погодився з висновками місцевого господарського суду щодо наявності в діях відповідача складу цивільного правопорушення та обґрунтованості позовних вимог.
У справі № 918/708/17 предметом позову було стягнення з відповідача збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки останній не звернувся до Зарічненської селищної ради з метою укладення договору про пайову участь у створенні та розвитку інфраструктури, в результаті чого договір не був укладений, а до місцевого бюджету не перерахована відповідна сума коштів. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, Суд касаційної інстанції погодився з їх висновками, що ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об`єкта нерухомого майна до експлуатації є порушенням зобов`язання, яке прямо передбачено чинним законодавством. При цьому, невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
Отже, правові висновки, які викладені Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом, на які послався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до справи № 910/3502/18, що розглядається, оскільки предмети спорів, підстави позовів, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, не є схожими, а також має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У визначенні подібності правовідносин Верховний Суд враховує правові висновки, викладені у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 925/3/17, пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року по справі № 923/682/16.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Таким чином, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що постанова суду апеляційної інстанції у справі №910/13502/18 прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, оскільки зміст правовідносин, їх предмет, підстави та правове регулювання, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
Крім того, Верховний Суд враховує, що оскільки у справах №917/1739/17, №904/349/19 Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій з передачею справи на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі.
Враховуючи викладене, у контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень, є подібними, а тому наявні правові підстави для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора у цій частині на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
8.3. Також касаційне провадження відкрито на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки скаржник вказує про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №910/3501/18.
Верховний Суд зазначає, що предметом позову у справі №910/3501/18 було визнання недійсним договору №31/11 від 22.11.2012, додаткової угоди №1 від 24.05.2017 до нього та стягнення 73 416 533,01 грн збитків.
Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що договір №31/11 від 22.11.2012, додаткова угода №1 від 24.05.2017 укладені з порушенням порядку передачі в користування державного майна - газорозподільних систем, встановленого приписами статті 19 Конституції України, статей 1, 4, 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", пунктів 1.3, 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України від 19.05.1999 №908/68 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707. Стягнення грошових коштів у розмірі 73 416 533, 01 грн обґрунтовано безпідставним та безоплатним використанням відповідачем-1 спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах платного користування, в зв`язку з чим держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна відповідачем-1 в період з 2013 по 2017 роки.
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог, Верховний Суд, на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та з урахуванням здійснення аналізу наведених ними норм чинного законодавства, у постанові від 12.08.2020 погодився з висновками судів, що прокурором та позивачем, належними та допустимими доказами не доведено існування підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, а також всіх необхідних складових цивільного правопорушення, наявність яких є необхідною для настання такої міри відповідальності, як стягнення збитків. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд дійшов висновку, що в касаційній скарзі таких висновків судів не спростовано, тому підстави для скасування оскаржуваних судових актів відсутні.
За результатами касаційного перегляду справи №910/3501/18 Верховний Суд у постанові від 12.08.2020 зробив такий правовий висновок:
"Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що у контексті спірних правовідносин положення ст. ст. 22 203 215 Цивільного кодексу України необхідно застосовувати таким чином.
Укладення між суб`єктом господарювання та центральним органом виконавчої влади договору про надання на праві господарського відання державного майна на виконання приписів чинної та обов`язкової до виконання постанови Кабінету Міністрів України, свідчить про відсутність протиправних дій сторін договору та про недоведеність підстав для визнання такого правочину недійсним за ст. ст. 203 215 Цивільного кодексу України. Відсутність протиправних дій учасника правовідносин як одного з обов`язкових елементів цивільної відповідальності виключає застосування до нього такої міри відповідальності як відшкодування збитків за ст. 22 Цивільного кодексу України".
Аналогічна правова позиція викладена також і у постановах Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №910/3503/18 та від 23.02.2021 у справі №910/3500/18 з подібними правовідносинами.
Крім того, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції у цій справі відповідно до висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові від 12.08.2020 у справі №910/3501/18.
Укладення спірних правочинів відбулось на підставі Закону України "Про управління об`єктами державної власності", Закону України "Про ринок природного газу", Закону України "Про Кабінет Міністрів України", Указу Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади", а також чинних (відсутні докази визнання їх незаконними або скасування у встановленому законом порядку) та обов`язкових до виконання постанов Кабінету Міністрів України, відповідно до яких (1) затверджено умови примірних договорів та (2) уповноважено на укладання спірних правочинів саме Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, що не суперечить положенням Конституції України.
Верховний Суд зауважує, що висновки судів попередніх інстанцій у цій справі, зокрема, що оспорювані правочини не суперечать умовам примірного договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, та примірному договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових, доводами касаційної скарги не спростовуються з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи та не свідчать про порушення ними норм права.
У пункті 70 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).
За таких обставин, Верховний Суд не вбачає достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України щодо відступлення від висновку із застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №910/3501/18, який був застосований судом апеляційної інстанції у справі №910/3502/18.
Відтак, в цій частині доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.
Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №910/3503/18 та від 23.02.2021 у справі №910/3500/18.
8.4. З огляду на викладене, судом касаційної інстанції відхиляються, як необґрунтовані, доводи скаржника щодо ухвалення судових рішень у цій справі з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Водночас Верховний Суд приймає до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу.
8.5. Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне відзначити, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній. Так, у касаційній скарзі скаржник, зазначаючи про неправильне застосування норм матеріального права, застосовує та оперує понятійними категоріями «обставини справи» і «докази у справі», порушуючи питання, пов`язані із встановленням обставин справи та оцінкою відповідних доказів, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України.
Перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
8.6. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.
9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
9.1. Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора в цій частині.
9.2. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на наведені у пунктах 8.3 - 8.5 цієї постанови міркування, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 23.08.2020 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020 у справі №910/3502/18 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції - без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.
10. Судові витрати
10.1. Оскільки з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, то судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296 300 308 309 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду міста Києва від 23.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020 у справі №910/3502/18, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України в частині підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 23.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020 у справі №910/3502/18 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Булгакова