№ 910/3574/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/3574/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Ємця А.А., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Міністерства оборони України - Хатунцева І.В., в порядку самопредставництва,

відповідача - дочірнього підприємства державної компанії «Укрспецекспорт» державного госпрозрахункового зовнішньоторговельного підприємства «Спецтехноекспорт» - Циба Р.А., в порядку самопредставництва,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Міністерства оборони України

на рішення господарського суду міста Києва від 16.11.2023 (суддя Усатенко І.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 (головуючий суддя: Корсак В.А., судді: Алданова С.О., Євсіков О.О.)

у справі № 910/3574/23

за позовом Міністерства оборони України (далі - позивач, Міністерство, скаржник)

до дочірнього підприємства державної компанії «Укрспецекспорт» державного госпрозрахункового зовнішньоторговельного підприємства «Спецтехноекспорт» (далі - відповідач, Підприємство, ДП ДГЗП «Спецтехноекспорт»)

про стягнення 980 426 233,49 грн.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року Міністерство звернулося з позовом до суду до Підприємства про стягнення з останнього 819 309 452 грн попередньої оплати та 161 116 781,49 грн суми штрафних санкцій (пені у розмірі 101 991 357,09 грн та 7% штрафу у розмірі 59 125 424,40 грн) за прострочення поставки товару за державним контрактом від 30.06.2022 № 403/1/22/233 на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на неналежне виконанням відповідачем своїх зобов`язань за вказаним державним контрактом в частині поставки попередньо оплаченого товару.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 16.11.2023 у справі № 910/3574/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024, позовні вимоги Міністерства задоволено частково: присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача пеню у розмірі 19 849 249,62 грн, штраф у розмірі 11 825 084,88 грн та 151 744,56 грн судового збору. В частині позовних вимог про стягнення суми попередньої оплати у розмірі 819 309 452,00 грн, пені у розмірі 82 142 107,47 грн та штрафу у розмірі 47 300 339,52 грн, - у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення попередніх судових інстанцій мотивовані, зокрема, тим, що:

- матеріалами справи підтверджено, що позивач не відмовлявся від державного контракту, приймав від відповідача виконання за даним контрактом, який діє до 31.12.2023;

- відсутні підстави для стягнення з відповідача суми попередньої оплати за чинним контрактом, який продовжує свою дію і зобов`язання за яким продовжують виконуватись та прийматись, оскільки таке стягнення суперечить нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема, приписами статті 693 зазначеного Кодексу;

- станом на дату направлення відповідачу пропозиції про повернення суми попередньої оплати, як і станом на день звернення позивача з даним позовом до суду 11-місячний строк, на який контрактом передбачено перерахування суми попередньої оплати, не сплинув. Крім того, згідно з контрактом не передбачено обов`язку відповідача після спливу 11 місяців повертати суму попередньої оплати, як і не передбачено строку, в який відповідне повернення має бути здійснено. Тобто позивач мав ініціювати відповідне повернення (звернутись з вимогою про повернення) саме після спливу 11-місячного строку (після 23.08.2023). Проте суду не надано доказів того, що позивач після виникнення у нього відповідного права, передбаченого контрактом, звертався до відповідача з вимогою повернути суму авансу. Зазначене підтверджує необґрунтованість позовної вимоги про повернення позивачу суми попередньої оплати у розмірі 819 309 452,00 грн;

- існує надзвичайна потреба та необхідність товарів, які постачаються за контрактом, а тому доцільним є не дострокове припинення договірних відносин, а саме спонукання і сприяння відповідачу у поставці товару (виконанні обов`язку за контрактом в натурі);

- позивачем правильно визначено початок періоду прострочення (з 02.10.2022, 02.11.2022, з 02.12.2022 та з 26.12.2022 відповідно), проте не враховано 6-місячне обмеження на нарахування пені по першому періоду, в зв`язку з яким період нарахування пені за несвоєчасну поставку першої партії товару визначається з 02.10.2022 по 02.03.2023. Судом здійснено перерахунок пені, з урахуванням зазначених вище періодів, згідно з яким (перерахунком) обґрунтованою визнав пеню у розмірі 9 9246 248,10 грн;

- перевіривши розрахунок штрафу у розмірі 59 125 424,40 грн, викладений позивачем у позовній заяві, суд дійшов висновку про його обґрунтованість;

- з посиланням на правову позицію Верховного Суду щодо можливості зменшення суми штрафних санкцій на 80%, викладену у постанові від 02.11.2023 у спрві № 910/13000/22, зважаючи на викладені відповідачем обґрунтування, беручи до уваги всі фактичні обставини справи, приймаючи до уваги, що відповідач продовжує виконувати контракт та здійснює поставки товару, а матеріали справи не містять доказів понесення позивачем збитків, спричинених простроченням виконання відповідачем зобов`язань, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме справедливості, добросовісності, розумності, суд дійшов висновку про наявність підстав для реалізації права на зменшення розміру пені та штрафу, що підлягає стягненню з відповідача, на 80%.

У свою чергу, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд також взяв до уваги те, що під час апеляційного розгляду цієї справи відповідач повідомив суд про те, що останнім здійснено поставку товару в кількості 200 штук на суму 40 507 626 грн. Крім того, відповідачем повернуто позивачу попередню оплату в розмірі 445 583 886 грн. Тобто станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції вже не існує спір стосовно повернення відповідачем суми попередньої оплати.

Апеляційний господарський суд, з посиланням на приписи статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судового рішення в частині відмови в задоволенні позову про стягнення попередньої оплати та закриття в цій частині провадження у справі на підставі приписів пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України.

Крім того, залишаючи рішення місцевого суду без змін в частині позовних вимог про стягнення неустойки, апеляційний господарський суд водночас не погодився з висновками суду першої інстанції стосовно неврахування позивачем шестимісячного строку для нарахування штрафних санкцій, визначеного частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, вказавши, що такий строк закінчується саме 02.04.2023, про що вірно зазначав позивач в апеляційній скарзі, тобто нарахування пені за період з 02.10.2022 по 15.03.2023 здійснено позивачем правильно. Проте апеляційний суд зазначив, що нарахування пені та штрафу повинно було обраховуватись позивачем саме з суми 202 538 130 грн, з урахуванням укладеної додаткової угоди від 20.07.2023 № 5 до контракту. Здійснивши власний розрахунок розміру неустойки, апеляційний господарський суд встановив, що обґрунтованими слід вважати позовні вимоги про стягнення пені у сумі 100 568 380,59 грн за період з 02.10.2022 по 15.03.2023 та штрафу в сумі 58 521 737,40 грн.

Разом з тим, переглядаючи судове рішення в частині розгляду клопотання відповідача про зменшення розміру неустойки, апеляційний суд погодився з місцевим господарським судом про часткове його задоволення та наявність виключного випадку для зменшення суми неустойки на 80% (відповідно стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 19 849 249,62 грн та штрафу у розмірі 11 825 084,88 грн), у зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції. При цьому судом апеляційної інстанції враховано те, що: станом на час перегляду справи в апеляційній інстанції відповідачем повністю повернуто передоплату; прострочення строків поставки зумовлено зовнішніми чинниками, що пов`язані з особливістю товару та внутрішньополітичною ситуацією в країні його походження; відповідач в умовах війни забезпечує Збройні Сили України засобами протидії агресії Російської Федерації; покладення на відповідача відповідальності у вигляді стягнення штрафних санкцій у визначеному позивачем розмірі фактично призведе його до банкрутства і подальших пов`язаних з цим негативних наслідків, що зумовить зрив майбутнього виконання державних контрактів, у тому числі, з Міністерством.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх судових інстанцій, Міністерство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить суд касаційної інстанції судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства відкрито з підстав, передбачених пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Так, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вказує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи частини шостої статті 232 Господарського кодексу України без урахування висновків щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19, від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 та від 16.12.2021 у справі № 925/1386/19.

Крім того, з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 693 ЦК України. Так, посилаючись на приписи частини другої статі 693 ЦК України, позивач зазначає, що здійснення попередньої оплати є правом замовника, а не його обов`язком, тому виконавець, незважаючи на вимогу замовника повернути суму попередньої оплати, має повернути і суму попередньої оплати, і поставити товар замовнику.

Також скаржник зазначає про те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм процесуального права, а саме приписів частини дев`ятої статті 129 ГПК України. За доводами скаржника, висновки апеляційного господарського суду суперечать правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 25.04.2024 у справі № 910/11896/23. Скаржник стверджує, що апеляційний господарський суд, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, повинен був застосувати приписи частини дев`ятої статті 129 ГПК України, у зв`язку з тим, що спір виник внаслідок неправильних дій сторони (відповідача у справі).

Доводи інших учасників справи

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просив Суд закрити на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою Міністерства на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, а також закрити на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства, відкрите на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України. При цьому Підприємство зазначило про те, що якщо Суд не знайде підстав для закриття касаційного провадження у справі, то відповідач просить Суд касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У судовому засіданні 13.06.2024 оголошувалася перерва до 16.07.2024.

Через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 11.07.2024 від Міністерства надійшли додаткові письмові пояснення по справі.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Міністерством (замовник) та Підприємством (виконавець) 30.06.2022 укладено Державний контракт № 403/1/22/233 на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення (далі-Контракт), відповідно до умов якого виконавець зобов`язався поставити замовнику з дотриманням вимог законодавства товари, зазначені у специфікації товарів оборонного призначення, що поставляються за державним контрактом, а замовник - прийняти його через визначеного вантажоодержувача та оплатити такий товар.

Згідно з пунктами 3.1 та 3.4 Контракту поставка виконавцем та приймання вантажоодержувачем товарів за Контрактом здійснюється у місці поставки на підставі товаросупровідних документів та видаткової накладної з подальшим оформленням вантажоодержувачем акта приймання-передачі. Датою виконання виконавцем зобов`язань щодо поставки товарів є дата затвердження акта приймання-передачі вантажоодержувачем. Датою виконання умов Контракту є дата підписання сторонами акта приймання-передачі товару за Контрактом.

Виконавець зобов`язаний поставити товари згідно з умовами Контракту не пізніше строку, визначеного у специфікації, та надати замовнику документи згідно з пунктом 2.5 Контракту. В обґрунтованих випадках сторони мають право коригувати строк поставки товарів не пізніше ніж за 7 календарних днів до його закінчення шляхом внесення змін до Контракту на підставі обґрунтувань виконавця (пункти 4.1 та 4.2 Контракту).

Відповідно до пункту 2.6 Контракту замовник може здійснювати попередню оплату в розмірі до 97% від орієнтовної вартості товару за Контрактом на строк не більш, як 11 місяців з дати перерахування коштів на розрахунковий рахунок виконавця. У разі проведення попередньої оплати товар поставляється не пізніше строку поставки товарів, зазначеного у специфікації.

Пунктом 2.7 Контракту передбачено, що у разі відмови від поставки товару виконавець у строк протягом 10 банківських днів з моменту повідомлення замовника про відмову у постачанні повертає замовнику отриману попередню оплату.

Позивачем здійснено попередню оплату за Контрактом на загальну суму 819 309 452,00 грн.

Згідно з пунктом 10.1 Контракту (в редакції додаткової угоди від 25.07.2022 № 1) Контракт набирає чинності після підписання додаткової угоди щодо взяття бюджетних зобов`язань і діє до 31.12.2023.

Пунктами 8.1 та 10.3 Контракту передбачено, що умовами припинення (розірвання) контракту є, зокрема, в односторонньому порядку розірвання замовником контракту у разі істотного порушення Контракту другою стороною та в інших випадках, встановлених Контрактом або законом. Зміни до Контракту можуть бути внесені за взаємною згодою сторін шляхом оформлення додаткової угоди до Контракту. Питання щодо внесення змін до Контракту може вирішуватись сторонами не пізніше ніж за 7 календарних днів до закінчення його строку.

Відповідно до пункту 7.2 Контракту за порушення строків поставки товару виконавець сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1% від вартості непоставленого (недопоставленого) товару, за кожний день прострочення поза встановлені Контрактом строки поставки, а за прострочення понад 30 днів з виконавця додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної суми.

Порушення відповідачем зобов`язання з поставки товару зумовило звернення позивача до відповідача з претензіями.

Відповідач у відповіді на одну з претензій позивача зазначив про те, що неодноразово у відповідях на претензії вказував, що затримка поставки спричинена складнощами в отриманні постачальником експортної ліцензії від Сербії, а також транзитних документів.

У подальшому позивач звернувся до відповідача з пропозицією від 06.02.2023 № 403/4/2/1692 повернути суму попередньої оплати, у зв`язку з невиконанням відповідачем поставки за Контрактом.

У розгляді справи судами також встановлено, що у специфікації до Контракту (в редакції додаткової угоди від 07.09.2022 № 2) сторони визначили найменування товарів, що підлягають поставці, їх кількість та строки поставки окремих партій. Так, сторони визначили, що товар у кількості 1000 штук орієнтовною вартістю 211 162 230,00 грн має бути поставлений до 01.10.2022, товар у кількості 1000 штук орієнтовною вартістю 211 162 230,00 грн має бути поставлений до 01.11.2022, товар у кількості 1000 штук орієнтовною вартістю 211 162 230,00 грн має бути поставлений до 01.12.2022, товар у кількості 1000 штук орієнтовною вартістю 211 162 230,00 грн має бути поставлений до 25.12.2022, решта товару у загальній кількості 3140 штук підлягає поставці у строки, визначені окремою додатковою угодою.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначав, що відповідач у порушення умов укладеного сторонами Контракту не поставив позивачу товар, у зв`язку з чим позивач просив суд стягнути з відповідача попередню оплату у розмірі 819 309 452,00 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 101 991 357,09 грн пені та 59 125 424,40 грн штрафу (за прострочення поставки товару).

Заперечуючи проти позову відповідач зазначав, що ним продовжує здійснюватися поставка товару, передбаченого Контрактом, який (товар) приймається позивачем, а тому заявлена до повернення сума попередньої оплати є необґрунтованою. Крім того, відповідач вказав на існування істотної зміни обставин, у зв`язку з настанням якої відповідач був позбавлений можливості своєчасно виконати свої зобов`язання за Контрактом. Також відповідач зазначив про неправильність розрахунку пені, наведеного позивачем, оскільки, за твердженням відповідача, позивачем неправильно визначено період прострочення зобов`язання (з поставки товару), у зв`язку з чим відповідач просив суд зменшити розмір штрафних санкцій на 99% та відстрочити повернення суми попередньої оплати до дня повернення вказаних коштів іноземним контрагентом.

Судами у розгляді справи встановлено, що станом на день прийняття судом першої інстанції рішення у справі № 910/3574/23 сторонами укладено додаткову угоду від 20.07.2023 № 5 до Контракту, згідно з якою затверджено специфікацію у новій редакції. Згідно з новою редакцією специфікації: товар у кількості 600 штук вартістю 121 522 878,00 грн має строк поставки 01.10.2022; товар у кількості 400 штук вартістю 81 015 252,00 грн має строк поставки 01.10.2022; товар у кількості 1000 штук вартістю 211 162 230,00 грн - строк поставки 01.11.2022; товар у кількості 1000 штук вартістю 211 162 230,00 грн - строк поставки 01.12.2022; товар у кількості 1000 штук вартістю 211 162 230,00 грн - строк поставки 25.12.2022; товар у кількості 3140 штук вартістю 663 049 402,20 грн - строк поставки визначається окремою додатковою угодою. Загальна вартість товару, що має бути поставлений за Контрактом - 1 499 074 222,20 грн (операція звільнена від оподаткування податком на додану вартість).

Відповідач частково виконав свої зобов`язання з поставки товару під час розгляду судової справи № 910/3574/23 місцевим господарським судом, що підтверджується актами приймання-передачі військового майна: № 36-з дата затвердження 15.05.2023 на поставку 600 одиниць товару на суму 126 697 338,00 грн, № 36-з дата затвердження 11.06.2023 на поставку 400 одиниць товару на суму 84 464 892,00 грн, № 140-з дата затвердження 16.09.2023 на поставку 600 одиниць товару на суму 126 697 338,00 грн. Отже, станом на день прийняття судового рішення у справі згідно з долученими до матеріалів справи первинними документами відповідачем поставлено, а позивачем прийнято товар у загальній кількості 1600 штук, загальною вартістю (з урахуванням укладених сторонами додаткових угод до Контракту) 329 235 468,00 грн.

Товар, строк поставки якого визначений у специфікації, мав бути поставлений у кількості 4000 штук у строк до 25.12.2022, проте в період з 15.05.2023 по 16.09.2023 відповідач поставив позивачу товару у кількості 1600 штук з простроченням строків поставки.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що при зверненні позивача з позовом до суду сума неосвоєної відповідачем попередньої оплати становила 819 309 452,00 грн. Станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції у справі № 910/3574/23 сума попередньої оплати, на яку відповідачем не був поставлений товар, становила 490 073 984,00 грн.

Під час апеляційного перегляду справи суд апеляційної інстанції з посиланням на приписи частини третьої статті 269 ГПК України відмовив відповідачу у долученні до матеріалів справи доказів на підтвердження поставки позивачу 200 одиниць товару після ухвалення місцевим господарським судом рішення у справі та повернення позивачу суми передоплати, на яку товар не був поставлений відповідачем.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми попередньої оплати за укладеним сторонами Контрактом, а також нарахованих штрафних санкцій за прострочення поставки товару.

З посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 693 ЦК України. Так, посилаючись на приписи частини другої статі 693 ЦК України, позивач зазначає, що здійснення попередньої оплати є правом замовника, а не його обов`язком, тому виконавець, незважаючи на вимогу замовника повернути суму попередньої оплати, має повернути і суму попередньої оплати, і поставити товар замовнику.

Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (постанова Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19).

Крім того, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Верховним Судом встановлено, що у справі № 910/3016/23 за позовом Міністерства оборони України до дочірнього підприємства державної компанії «Укрспецекспорт» державного госпрозрахункового зовнішньоторговельного підприємства «Спецтехноекспорт» предметом розгляду було питання щодо стягнення з відповідача попередньої оплати, а також нарахованих штрафних санкцій. Позовні вимоги обґрунтовані Міністерство з посиланням на те, що відповідач у справі порушив умови контракту на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення та не поставив товар. У зв`язку з викладеним позивач у справі № 910/3016/23 просив суд стягнути з відповідача суму сплаченої попередньої оплати за товар, а також нараховані пеню та штраф.

Верховний Суд у зазначеній справі виснував, зокрема, таке.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За приписами статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Аналогічні норми містить і стаття 526 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 ЦК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).

Зі змісту частини другої статті 693 ЦК України вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 910/3611/23, від 09.02.2023 у справі № 910/5041/22, від 07.02.2018 у справі № 910/5444/17).

Аналогічні висновки щодо застування наведеної норми викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 910/3611/23, від 09.02.2023 у справі № 910/5041/22, від 07.02.2018 у справі № 910/5444/17, від 14.05.2024 у справі № 916/1164/23, від 09.04.2024 у справі № 909/335/23, від 27.11.2019 у справі № 924/277/19.

Отже, існує висновок Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 693 ЦК України, на відсутність якого посилався скаржник.

При цьому Суд зазначає, що норми ЦК України не ставлять застосування частини другої статті 693 ЦК України у залежність від того, чи передбачена попередня оплата саме як обов`язок покупця за договором (за умови фактичного здійснення попередньої оплати покупцем).

Водночас суди попередніх інстанцій у справі № 910/3574/23, встановивши, що позивач звернувся до відповідача з пропозицією від 06.02.2023 № 403/4/2/1692 повернути суму попередньої оплати, у зв`язку з невиконанням відповідачем поставки за Контрактом, а в подальшому відповідач здійснив на користь позивача лише часткову поставку товару, який (частково поставлений товар) і був прийнятий позивачем, не врахувавши зміст частини другої статті 693 ЦК України, дійшли передчасного висновку про те, що відсутні підстави для стягнення з відповідача попередньої оплати за непоставлений за Контрактом товар, який (Контракт) продовжує свою дію.

Так, суди залишили поза увагою те, що саме позивач, ініціюючи повернення попередньої оплати відповідачем у зв`язку з неналежним виконанням останнім зобов`язання з поставки товару, реалізував свою правомочність (волевиявлення) на відмову від прийняття простроченого відповідачем виконання за Контрактом (позовні вимоги на момент звернення позивачем з позовом до суду за захистом свого порушеного права відповідали встановленим судами обставинам і позивач не відмовлявся від позову в цій частині). При цьому прийняття в подальшому позивачем від відповідача поставленого в частині товару жодним чином не впливає на ту частину зобов`язання з поставки, яку не було виконано відповідачем на момент прийняття рішення у справі та не дає підстав для висновку, що відповідач звільняється від обов`язку повернути суму попередньої оплати товару, який не був поставлений, з урахуванням нарахованих відповідно до умов Контракту штрафних санкцій.

Водночас Суд звертає увагу на те, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору, що, у свою чергу, впливає і на розподіл судових витрат у справі.

Суд також зазначає, що можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а тому суд не може замість останнього вирішувати питання щодо доцільності чи недоцільності обрання ним одного з двох варіантів поведінки, передбачених частиною другою статті 693 ЦК України та, у зв`язку з цим, відмовляти в позові.

Принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 ГПК України) не надає права суду втручатися в розпорядження учасником справи своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Суди також залишили поза увагою те, що «строк дії договору» та «строк виконання зобов`язання» є різними поняттями, помилково ототожнивши їх.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги, обґрунтовані з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, знайшли своє підтвердження.

У доводах касаційної скарги скаржник також посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказуючи про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи частини шостої статті 232 Господарського кодексу України без урахування висновків щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19, від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 та від 16.12.2021 у справі № 925/1386/19.

Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.

З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Скаржник у касаційній скарзі наводить постанови Верховного Суду, висновки у яких, на його думку, не були враховані судами попередніх інстанцій у вирішенні спору зі справи.

Суд зазначає, що висновки Верховного Суду, які викладені у вказаних постановах щодо застосування приписів частини шостої статті 232 Господарського кодексу України є релевантними до спірних правовідносин.

Так, предметом розгляду справи № 902/959/19 (постанова Верховного Суду від 20.08.2020), на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, є стягнення неустойки (пені) за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань за договором оренди. Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди в частині здійснення орендної плати. Верховний Суд під час касаційного перегляду справи, зокрема, зазначив про те, що законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України.

У постанові від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду здійснила уточнення висновків, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 (на яку здійснює своє посилання скаржник у доводах касаційної скарги) та зазначила, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, який є меншим або більшим шести місяців.

У справі № 925/1386/19, на яку також посилається скаржник, Верховний Суд вказав, що нарахування господарських санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконаним, відповідно позовна давність спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. При цьому Верховний Суд звернув увагу на те, що законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України. Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції зазначив, що приписами частини шостої статті 232 Господарського кодексу України передбачено період часу, за який нараховується пеня, і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане. Отже, суди попередніх інстанції, посилаючись на те, що сторонами у договорі погоджено продовження строку, визначеного частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, саме - «до повного виконання сторонами своїх зобов`язань», тобто, погоджено нарахування штрафних санкцій без обмежень строку, визначеного цією нормою, вказаного не врахували та дійшли передчасних висновків про наявність підстав для стягнення з відповідача пені у розмірі, нарахованому позивачем. Визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку, зроблений позивачем розрахунок), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково, - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

Водночас у справі № 910/3574/23 суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, врахувавши обмеження у шість місяців для нарахування пені, передбачене згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України та встановивши, що додаткова угода № 5 до Контракту (якою затверджено специфікацію у новій редакції) була укладена 20.07.2023, у здійсненні перевірки наведеного позивачем розрахунку пені та штрафу залишив поза увагою те, що розрахунок штрафних санкцій наведений позивачем станом на час подання позову - 15.03.2023 з моменту, коли зобов`язання з поставки кожної окремої партії товару мало бути виконане, відповідно суд не обґрунтував підстав для нарахування ним (судом) пені та штрафу за прострочення постачання першої партії товару на суму, яка визначена у специфікації, що затверджена згідно з додатковою угодою від 20.07.2023 № 5 до Контракту (а не на суму, вказану у специфікації у первісній її редакції).

Крім того, не погоджуючись з розрахунками суду першої інстанції та визначаючи інші суми пені та штрафу, суд апеляційної інстанції не навів мотивів власного розрахунку, з огляду на який внаслідок зменшення ним штрафних санкцій на 80% (що відповідає також відсотку зменшення штрафних санкцій й судом першої інстанції) фактична сума до стягнення після такого зменшення є тією самою сумою штрафних санкцій, яка задоволена судом першої інстанції (який, у свою чергу, виходив з іншої бази нарахування (вихідних даних), ніж суд апеляційної інстанції, зменшуючи присуджені до стягнення штрафні санкції на 80%). При цьому суд апеляційної інстанції залишив поза увагою та не врахував, що відповідно до статті 238 ГПК України рішення суду складається не лише із резолютивної його частини, але також і з вступної, описової та мотивувальної.

Не є арифметичною помилкою, а отже, і не може бути виправленим як арифметична помилка застосування неправильних методик підрахунку або покладення в основу розрахунку невірних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень.

Отже, доводи касаційної скарги, обґрунтовані з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, також знайшли своє підтвердження.

Водночас касаційна інстанція згідно з приписами частини другої статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим і відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Однак, оскаржувані судові рішення таким вимогам закону не відповідають.

У зв`язку з передчасністю висновків судів попередніх інстанцій та необхідністю встановлення фактичних обставин справи, суд вважає передчасним розгляд інших доводів касаційної скарги, а саме, в частині посилання скаржника на наявність підстав для застосування приписів частини дев`ятої статті 129 ГПК України у вирішенні питання про розподіл судових витрат у справі.

З урахуванням наведеного оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки зазначені порушення були допущені судом першої інстанції і не в повній мірі усунуті судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене вище суд відхиляє як доводи відповідача про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі, так і доводи останнього про наявність підстав для залишення судових рішень попередніх інстанцій без змін.

Враховуючи те, що суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі вагомі, ключові та доречні питання, порушені у касаційній скарзі, які мають значення для вирішення даного спору під час нового розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Міністерства задовольнити, судові рішення попередніх інстанцій у справі скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у цієї постанови, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір відповідно до закону.

Судові витрати

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання щодо судових витрат у ній.

Керуючись статтями 300 301 308 310 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 16.11.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 у справі № 910/3574/23 скасувати.

3. Справу № 910/3574/23 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Малашенкова