ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 лютого 2022 року
м. Київ
cправа № 910/6640/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.
за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,
за участю представників сторін:
позивача - не з`явився,
відповідача-1 - Петелько І.В. (адвокат),
відповідача-2 - Денисенко Г.В. (адвокат),
третьої особи - Пономаренко В.С. (самопредставництво)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду державного майна України
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 (у складі колегії суддів: Пашкіна С.А. (головуючий), Шапран В.В., Гаврилюк О.М.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2021 (суддя Нечай О.В.)
за позовом Громадської організації "Всеукраїнська вища рада юристів"
до: 1. Національного університету "Одеська юридична академія"
2. Київського інституту інтелектуальної власності та права Національного університету "Одеська юридична академія"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Фонд державного майна України
про визнання недійсним договору оренди,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Громадська організація "Всеукраїнська вища рада юристів" (далі - Позивач, Організація) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Національного університету "Одеська юридична академія" (далі - Відповідач-1, Університет), Київського інституту інтелектуальної власності та права Національного університету "Одеська юридична академія" (далі - Відповідач-2, Інститут) про визнання недійсним договору № 476 від 02.06.2020 щодо оренди нерухомого майна - будівлі головного корпусу, площею 3 791,2 кв.м, розташованої за адресою: Україна, м. Київ, вул. Харківське шосе, буд. 210, що належить до державної власності та перебуває на балансі Відповідача-1, укладеного між Відповідачами.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням визначеного законодавством порядку укладення договорів оренди державного майна в частині погодження та надання дозволу Фондом державного майна України.
2. Короткий зміст судових рішень у справі
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.06.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021, відмовлено у задоволенні позову.
2.2. Господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що передача державного нерухомого майна в оренду відповідає вимогам чинного на дату укладення спірного договору законодавства
2.3. Також суди вказали на те, що нормами чинного законодавства надано право закладам освіти передавати в оренду майно, яке перебуває на їх балансі, без погодження Фонду державного майна України.
2.4. Крім того, місцевий господарський суд дійшов висновку, який не спростував суд апеляційної інстанції, про те, що Позивачем не доведено порушення його прав та законних інтересів внаслідок укладення Відповідачами спірного договору.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі Фонд державного майна України, залучений до справи як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів, просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про задоволення позову.
3.2. Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 902/591/20 та від 16.05.2018 у справі № 908/1809/17.
3.3. Також скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо участі Фонду державного майна України в укладанні договорів оренди об`єктів державної власності.
3.4. Крім того, на думку заявника, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про залучення Міністерства освіти і науки України до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
3.5. У відзивах на касаційну скаргу Відповідачі просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій - без змін.
4. Обставини встановлені судами
4.1. 02.06.2020 між Університетом (орендодавець, балансоутримувач,) та Інститутом (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно: будівля головного корпусу, площею 3791,2 кв.м, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Харківське шосе, буд. 210, перебуває на балансі Університету та належить Державі Україна в особі Міністерства освіти і науки України, балансова вартість якого визначена згідно з Довідкою, виданою Відповідачем-1 28.05.2020 за № 534/1-3 і становить 793 538,00грн (без ПДВ). Право господарського відання за орендодавцем (балансоутримувачем) зареєстровано 29.05.2020 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Н.В., номер запису про інше речове право: 36684472, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права за індексним № 210755201 від 29.05.2020.
4.2. За умовами пункту 1.2 договору майно передається в оренду з метою розміщення приватного навчального закладу.
4.3. У пункті 2.1 договору сторони погодили, що орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у Договорі, але не раніше дати підписання Сторонами цього Договору та акта приймання-передавання майна.
4.4. Орендна плата, визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами) (далі - Методика розрахунку), становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку квітень 2020 року 6 665,72 грн. Розмір орендної плати за перший місяць оренди червень 2020 року встановлюється шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за попередні місяці 2020 року. Враховуючи цільове призначення орендованого майна, сторони дійшли згоди, що орендна плата за цим Договором буде нараховуватися та сплачуватись лише після початку навчального процесу здобувачів вищої освіти орендаря, якщо такий початок настане пізніше першого місяця оренди - червня 2020 року (пункт 3.1 договору).
4.5. Відповідно до п. 3.2 договору нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
4.6. За змістом пункту 3.3 договору орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекси інфляції розміщується на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики.
4.7. У пункті 3.6 Договору сторони погодили, що орендна плата перераховується балансоутримувачу щомісяця не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, відповідно до пропорцій розподілу, установлених Методикою розрахунку і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.
4.8. Відповідно до п.7.1 Договору орендодавець зобов`язується передати орендарю в оренду майно згідно з цим Договором за актом приймання-передавання майна, який є невід`ємною частиною цього Договору.
4.9. Договір укладено строком на десять років, що діє з 02 червня 2020 року по 02 червня 2030 року включно (пункт 19.1 договору).
4.10. Господарськими судами попередніх інстанцій також встановлено, що Відповідач-1 передав, а Відповідач-2 прийняв в строкове платне користування вищезазначене державне окреме індивідуально визначене майно, що підтверджується Актом приймання-передачі нерухомого майна, що належить до державної власності від 02.06.2020.
4.11. Позивач вважаючи, що Відповідач-1, як балансоутримувач державного майна, не мав права передавати нерухоме майно, що належить до державної власності, у користування іншим особам та не міг бути належним орендодавцем за вказаним договором, звернувся до суду з даним позовом.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
5.2. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
5.3. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
5.4. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
5.5. Вказані норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
5.6. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
5.7. Разом з цим, приписами процесуального права також визначено (стаття 4 Господарського процесуального кодексу України), що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
5.8. З огляду на вказані положення статті 4 Господарського процесуального кодексу України і статей 15 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
5.9. Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
5.10. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
5.11. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
5.12. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (частина друга статті 45 Господарського процесуального кодексу України).
5.14. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
5.15. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
5.16. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).
5.17. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові (див. правові висновки Верховного Суду у постановах від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).
5.18. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).
5.19. Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.
5.20. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).
5.21. Отже, відповідно до статей 16 203 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Зазначені висновки сформовані, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.
5.22. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься у пункті 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16).
5.23. Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статті 3 627 Цивільного кодексу України, статті 6 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації
Такий висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.
5.24. Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18.
5.25. Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
5.26. Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
5.27. Крім того, колегія суддів враховує, що у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, відповідно до якої особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
5.28. При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
5.29. Подібна усталена правова позиція сформована і в практиці Європейського суду з прав людини, яка, відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", застосовується судами як джерело права при розгляді справ.
Так, у справі "Пішторова проти Чехії" (PISTOROVA V. THE CZECH REPUBLIC від 26.10.2004) Європейський суд з прав людини наголосив, що стаття 1 Протоколу № 1 застосовується лише до наявних володінь і не гарантує права на придбання майна. Особа, яка скаржиться на порушення його або її права власності, повинна, перш за все, продемонструвати, що таке право існувало (§ 38).
У справі "Жигалев проти Росії" Європейський суд з прав людини в параграфі 131 нагадав, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не гарантує право на отримання власності (див. Постанову Європейського Суду у справі "Ван дер Мюсселе проти Бельгії" (Van der Mussele v. Belgium) від 23 листопада 1983 р., Series А , № 70, р. 23, § 48; Постанова Великої Палати Європейського Суду "Копецьки проти Словаччини" (Kopeckе v. Slovakia), скарга № 44912/98, ECHR 2004-IX, § 35). Це положення лише закріплює право кожного на безперешкодне користування "своїм" майном і, відповідно, застосовується лише до існуючого майна особи (див. Постанову Європейського Суду у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) від 13 червня 1979 р., Series А, N 31, р. 23, §50). Особа може стверджувати, що має "майно" за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, якщо вона дійсно володіла майном та розглядалася як її власник у всіх правових аспектах (див. Постанову Європейського Суду у справі "Бечварж та Бечваржова проти Чехії" (Becvar) and Becvarovа v. Czech Republic) від 14 грудня 2004 р., скарга N 58358/00, §131). "Майно" за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції може бути майном, у тому числі вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що має щодо нього, як мінімум, "законне очікування" отримання ефективного користування правом власності (див. згадане вище Постанова Великої Палати Європейського Суду у справі "Копецьки проти Словаччини", ibid., §35). Для порівняння, надія отримати майнове право, яке не могло ефективно здійснюватися, не може розглядатися як "майно" за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. "Законне очікування" має мати більш конкретну форму, ніж проста надія, і воно має ґрунтуватися на положеннях закону або правовому акті, такому, як судове рішення (див. згадану вище Постанову Великої Палати Європейського Суду у справі "Копецьки проти Словаччини", ibid. , §35 та 49). Особа, яка скаржиться на порушення його майнового права, має насамперед довести, що таке право існує (див. Постанову Європейського Суду у справі "Пішторова проти Чехії" (Pistorovа v. Czech Republic) від 26 жовтня 2004 р., скарга N 73578/01 , §130).
5.30. Колегія суддів враховує те, що за результатами розгляду справи місцевим господарським судом не встановлено будь-яких порушень прав чи інтересів Позивача, який не є стороною оскаржуваного договору, а зазначені доводи не оскаржувались ані Позивачем, ані Скаржником, а отже не були спростовані судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду.
Звертаючись до суду з позовом, Позивачем не зазначено конкретних фактів порушення його майнових прав та інтересів внаслідок укладення Відповідачами оспорюваного договору та не доведено, що в результаті визнання такого договору недійсним його права будуть захищені та відновлені.
5.31. Оскільки не доведення Позивачем порушення його права та законного інтересу внаслідок укладення між Відповідачами оскаржуваного договору є самостійною підставою для відмови в позові, без необхідності встановлення судами обґрунтованості позовних вимог в цілому, то Верховний Суд не оцінює висновки судів попередніх інстанцій щодо законності/незаконності укладення оспорюваного договору, що вказані Позивачем, як підстави визнання його недійсним.
5.32. Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильних висновків про відмову у задоволенні позову, але допустили помилки при мотивуванні своїх рішень, оскільки у задоволенні позову необхідно було відмовити саме у зв`язку із відсутністю порушення прав та законних інтересів Позивача.
5.33. Водночас, Європейський суд з прав людини в рішеннях "Sutyazhnik v. Russia" від 29.07.2009, "Esertas v. Lithuania" від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.
5.34. За вказаних обставин у їх сукупності позов у даній справі не підлягав задоволенню виходячи із викладеного вище, а оскільки суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав скасовувати судові рішення про відмову у задоволенні позову і приймати нове рішення також про відмову у позові, оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій належить залишити без змін з мотивів, викладених у даній постанові суду касаційної інстанції.
5.35. Враховуючи обставини цієї справи, зокрема, відсутність доказів порушення, невизнання будь-яких прав чи охоронюваних законом інтересів Позивача, то безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права (статей 2, 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна") та необхідність формування висновку Верховного Суду щодо участі Фонду державного майна України в укладанні договорів оренди об`єктів державної власності, оскільки зазначені норми застосуванню судами попередніх інстанцій не підлягали, а отже відсутня необхідність, перевірки як правильності їх застосування, так і формування відповідного правового висновку.
5.36. Додатково Суд зазначає й про необґрунтованість твердження скаржника, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерство освіти і науки України, з огляду на те, що рішення у справі не впливає на права та обов`язки вказаного Міністерства, про що правильно вказано судом першої інстанції.
Крім того Господарським процесуальним кодексом України передбачені механізми забезпечення прав осіб, що не були залучені до участі у справі, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб.
5.37. Судова колегія звертає увагу, що Фонд державного майна України у даній справі має процесуальний статус третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору саме на стороні відповідачів, під час розгляду справи своїми процесуальними правами щодо формування самостійних позовних вимог не скористався.
При цьому, третя особа без самостійних вимог має стосовно предмета спору лише непрямий юридичний інтерес, оскільки не є суб`єктом спірного матеріального правовідношення, перебуває з однією із сторін процесу в таких матеріальних правовідносинах, які лише можуть змінитися в результаті ухваленого рішення суду в спорі між сторонами.
5.38. У той же час, оскільки скаржник є самостійним суб`єктом орендних відносин з відповідним обсягом правосуб`єктності, то він не позбавлений процесуальної можливості звернутися до суду з позовом про визнання недійсним спірного договору оренди в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
6.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.3. Відповідно до частини першої статті 309 цього Кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.4. Оскільки невірне мотивування оскаржених судових рішень не призвело до ухвалення незаконного по суті судового рішення, рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на останнього, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.
Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Фонду державного майна України залишити без задоволення.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2021 у справі № 910/6640/21 залишити без змін з мотивів, викладених у цій постанові.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Зуєв Судді І. С. Берднік І. С. Міщенко