ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 липня 2022 року
м. Київ
cправа № 910/9577/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго"
на рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2021 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.02.2022 у справі
за позовом заступника керівника Запорізької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України
до: 1) Міністерства енергетики України,
2) Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Запорізька обласна державна адміністрація,
про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження пам`яткою архітектури та містобудування, історії шляхом визнання незаконним та скасування наказу в частині припинення права власності та зобов`язання повернути об`єкт нерухомості.
У судовому засіданні взяли участь представники: прокуратури - Бересток Б. П., Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" - Трубаков Є. О. (адвокат), Бабак Р. А.
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У червні 2021 року заступник керівника Запорізької обласної прокуратури (далі - позивач та/або прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) звернувся до Господарського суду міста Києва з вимогами до Міністерства енергетики України (далі - відповідач-1) та Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" (далі - відповідач-2 та/або ПАТ "Запоріжжяобленерго"), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Запорізької обласної державної адміністрації (далі - Запорізька ОДА) про:
- усунення перешкоди власнику - ФДМУ у користуванні та розпорядженні пам`яткою архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, (літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно) шляхом визнання незаконним та скасування пункту 1 наказу Міністерства енергетики та електрифікації України від 03.07.1995 № 115 "Про створення державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго"" (далі - спірний наказ та/або наказ № 115), яким затверджено акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу Виробничого об`єднання "Дніпроенерго" у частині невключення до пункту 14 акта вказаної пам`ятки архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, як об`єкта, що підлягає виключенню з вартості цілісного майнового комплексу;
- припинення права приватної власності ПАТ "Запоріжжяобленерго" на пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" - об`єкт нерухомого майна: будівля, майстерні інв. № 1.20053 - приміщення № 1 під літ. "А-2" загальною площею 503,8 кв. м, що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2004935623101);
- припинення права приватної власності ПАТ "Запоріжжяобленерго" на пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" - об`єкт нерухомого майна: будівля, контролерів інв. № 1.70010 - приміщення № 2 під літ. "А-2" загальною площею 648 кв. м, що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2004800123101);
- зобов`язання ПАТ "Запоріжжяобленерго" повернути пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", що розташована за адресою: м. Запоріжжя вул. Поштова (Горького), 73 (літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2007800123101 та 2004935623101 відповідно) державі в особі ФДМУ.
1.2. Позовні вимоги із посиланнями, зокрема, на положення статей 178 391 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 1, 17 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - УРСР) від 13.07.1978 № 3600-IX "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", Закону України від 08.06.2000 № 1805-III "Про охорону культурної спадщини", Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону України від 30.03.1995 № 64/95-ВР), обґрунтовані тим, що всі пам`ятки культурної спадщини, які становлять національну, культурну та історичну цінність, не підлягають приватизації, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі статтею 178 ЦК України належать до об`єктів, обмежених в обороті, вилучених з обороту.
На думку прокурора, з 1992 та на час прийняття спірного наказу (03.07.1995) законодавчо закріплено заборону на приватизацію об`єкта нерухомості - "Будинок першої теплоелектростанції" як національної, культурної та історичної цінності України. Право приватної власності на "Будинок першої теплоелектростанції" за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, порушує вимоги частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), яка встановлює заборону на приватизацію пам`яток історії та культури, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність для всього суспільства.
1.3. Міністерство енергетики України проти задоволення позову заперечувало, посилаючись на те, що за даними Державного реєстру прав на нерухоме майно стосовно спірної пам`ятки архітектури та містобудування проведено реєстраційні дії щодо державної реєстрації на праві приватної власності за ПАТ "Запоріжжяобленерго", у зв`язку з чим права позивача порушені не були.
1.4. Запорізькою ОДА надані пояснення у справі, в яких зазначено, що спірному об`єкту нерухомості статус пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення надано у 1987 році відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури". У подальшому Верховною Радою України прийнято Закон України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації", яким затверджено відповідний перелік, до якого включено "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73.
1.5. ПАТ "Запоріжжяобленерго" подало відзив на позов, в якому зазначено, що спірний об`єкт був відсутній у списку пам`ятників мистецтва, історії та археології республіканського значення, у переліку об`єктів культурної спадщини національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, та у списку пам`ятників архітектури УРСР, що перебувають під охороною держави. В подальшому більш як через 10 років спірна пам`ятка місцевого значення внесена до Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації згідно із Законом України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації". Проте, на думку відповідача-2, спірний об`єкт внесений до зазначеного Закону помилково. ПАТ "Запоріжжяобленерго" стверджує, що на пам`ятку місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" законодавчої заборони на приватизацію не існувало, оскільки вона не була віднесена до об`єктів національного культурного надбання, національних культурних та історичних цінностей України. До Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка місцевого значення була внесена в 2010 році на підставі наказу Міністерства культури і туризму України від 03.02.2010 № 58/0/16-10. ПАТ "Запоріжжяобленерго" також заявлено про застосування позовної давності, оскільки про існування спірного наказу позивачу відомо ще з 1995 року, а про державну реєстрацію спірного об`єкта Запорізька обласна прокуратура могла бути обізнана ще у квітні 2006, коли було здійснено державну реєстрацію прав власності на пам`ятку місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", розташовану за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73.
1.6. Запорізькою обласною прокуратурою подано відповідь на відзив, в якому зазначено, що згідно із Законом України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) не підлягали приватизації національні культурні та історичні цінності України, а тому з 1992 року на спірний об`єкт законодавчо закріплена заборона на приватизацію. Згідно з рішенням виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 14.04.1987 № 138 "Про додаткове взяття під охорону держави пам`яток архітектури і містобудування" "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 73, взято на державний облік як пам`ятку архітектури та містобудування місцевого значення. Питання щодо її віднесення до пам`яток республіканського значення позивачем не порушувалося, тому посилання ПАТ "Запоріжжяобленерго" на законодавство, яке регулює правовідносини щодо віднесення об`єктів культурної спадщини до пам`яток республіканського (національного) значення, є необґрунтованим. Пам`ятка архітектури "Будинок першої теплоелектростанції" продовжує бути зареєстрована за відповідачем-2, чим порушено права його законного володільця, держави в особі ФДМУ на реалізацію усіх правомочностей власника. Відповідне порушення триває, позов є негаторним, а тому може бути заявлений впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця.
2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.11.2021 № 910/9577/21 (суддя Шкурдова Л. М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.02.2020 (Яковлєв М. Л. - головуючий, судді Чорногуз М. Г., Куксов В. В.) позов задоволено повністю; усунено перешкоди власнику - ФДМУ у користуванні та розпорядженні пам`яткою архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, (літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно) шляхом визнання незаконним та скасування пункту 1 наказу Міністерства енергетики та електрифікації України від 03.07.95 № 115 "Про створення державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго", яким затверджено акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу Виробничого об`єднання "Дніпроенерго" у частині невключення до пункту 14 акта вказаної пам`ятки архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, як об`єкта, що підлягає виключенню з вартості цілісного майнового комплексу; припинено право приватної власності ПАТ "Запоріжжяобленерго" на пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" - об`єкт нерухомого майна: будівля, майстерні інв. № 1.20053 - приміщення № 1 під літ. "А-2", загальною площею 503,8 кв. м, що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2004935623101); припинено право приватної власності ПАТ "Запоріжжяобленерго" на пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" - об`єкт нерухомого майна: будівля контролерів інв. № 1.70010 - приміщення № 2 під літ. "А-2", загальною площею 648 кв. м, що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2004800123101); зобов`язано ПАТ "Запоріжжяобленерго" повернути пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (літ. А-2, інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно) державі в особі ФДМУ.
2.2. Судове рішення із посиланнями, зокрема, на положення частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) мотивоване тим, що всі пам`ятки культурної спадщини становлять національну культурну та історичну цінність, не підлягають приватизації, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною.
Отже, з 1992 року (часу прийняття Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств") та станом на 03.07.1995 законодавчо закріплено заборону на приватизацію об`єкта нерухомості - "Будинок першої теплоелектростанції" як національної культурної та історичної цінності України.
Оскільки на території Запорізької області, серед іншого, згідно із законом не підлягає приватизації "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Горького (Поштова), 73, то така пам`ятка не може перебувати у приватній власності, а власником такого майна може бути лише держава або територіальна громада.
Посилаючись на положення статті 391 393 ЦК України, а також ураховуючи встановлені Законом України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) законодавчі заборони на приватизацію пам`яток, суди дійшли висновку про можливість задоволення позовних вимог у частині визнання незаконним та скасування пункту 1 спірного наказу, яким затверджено акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу в частині невключення пам`ятки архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Горького (Поштова), 73, до пункту 14 акта, яким визначено перелік об`єктів, які підлягають виключенню з вартості цілісного майнового комплексу.
Суди також зазначили, що з метою поновлення в повному обсязі прав держави на спірні об`єкти нерухомості при одночасному визнанні незаконним в частині пункту 1 наказу № 115, одночасному припиненню підлягає право приватної власності ПАТ "Запоріжжяобленерго" на них.
Права держави як власника на реалізацію усіх правомочностей щодо вказаної пам`ятки, а саме користування і розпорядження нею, підлягають захисту шляхом зобов`язання ПАТ "Запоріжжяобленерго" повернути пам`ятку архітектури "Будинок першої теплоелектростанції", що розташована за адресою: м. Запоріжжя вул. Поштова (Горького), 73, державі в особі ФДМУ.
Щодо заяви про застосування позовної давності суди зазначили, що негаторний позов, який спрямований на захист прав законного володільця спірної пам`ятки щодо користування і розпорядження нею, може бути заявлений продовж всього часу тривання відповідного порушення.
При цьому власник майна може вимагати усунення порушення його права, у тому числі, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади, договори або інші правочини тощо та вимагаючи повернути таке майно.
Ураховуючи правову природу спірних правовідносин, які за своїм характером є негаторними, оскільки пам`ятка архітектури "Будинок першої теплоелектростанції", розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Горького (Поштова), 73, продовжує бути зареєстрована за ПАТ "Запоріжжяобленерго", чим порушено права держави в особі ФДМУ як власника цього майна, відповідне порушення триває, а тому суди дійшли висновку, що зазначений позов заявлено в межах позовної давності.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 09.11.2021 і постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.02.2022 у справі № 910/9577/21, ПАТ "Запоріжжяобленерго" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
3.3. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник зазначає таке.
По-перше, скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), а саме абзаців 1, 7 частини 2 статті 5 цього Закону, якими встановлено, що приватизації не підлягають: національні культурні і та історичні цінності України, надра, водні ресурси та інші об`єкти права власності народу України, а також частини 3 статті 5 цього Закону, якою встановлено, що перелік об`єктів (груп об`єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, щодо заборони приватизації пам`ятки місцевого значення.
Висновки Верховного Суду щодо застосування статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) відсутні через давність прийняття спірного наказу.
Скаржник звертає увагу, що Закон України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) встановлював заборону на приватизацію національних культурних історичних цінностей України, але не містив тлумачення цього поняття, а тому при визначенні об`єктів, заборонених до приватизації, необхідно керуватися частиною 3 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР).
На дату прийняття спірного наказу перелік об`єктів, заборонених до приватизації, містився у Декреті Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 № 26-92 "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається" (далі - Декрет № 26-92), який має силу закону відповідно до статті 97-1 Конституції УРСР. Пунктом 8 Додатку № 1 до вказаного Декрету № 26-92 встановлено, що забороняється приватизація об`єктів культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення.
Скаржник також зауважує, що для тлумачення статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) важливим є наступні зміни, внесені редакцією цього Закону від 20.03.1997 № 89/97-ВР, згідно з якими конкретизовано, що приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення.
На думку скаржника, дослідивши законодавчі норми, а саме положення частини 2, 3 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), Декрет № 26-92, якими встановлено заборону і переліки заборонених приватизації об`єктів, суди повинні були зробити висновок про те, що станом на 1995 рік законодавча заборона на приватизацію, встановлена статтею 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), не поширювалася на пам`ятки місцевої значення, оскільки вони не мали загальнонаціонального значення і не були в числі об`єктів, заборонених до приватизації, перелік яких затверджено Декретом № 26-92.
Наявність у пам`ятки "Будинок першої теплоелектростанції", розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Горького (Поштова), 73, присвоєної категорії місцевого значення виключало її загальнонаціональне значення і виключало наявність законодавчої заборони на її приватизацію на час прийняття спірного наказу. При цьому виникнення можливих законодавчих заборон на приватизацію в наступному не спростовують відсутність такої заборони на час включення її до складу статутного фонду, що не може вважатися порушенням статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР).
Усупереч наведеному Господарський суд міста Києва не застосував до спірних правовідносин положення частини 3 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), не врахував Декрет № 26-92, внаслідок чого зробив хибний висновок, що всі пам`ятки культурної спадщини становлять національну культурну та історичну цінність, не підлягають приватизації, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною.
У свою чергу, Північний апеляційний господарський суд належним чином перевірив доводи ПАТ "Запоріжжяобленерго" про відсутність законодавчої заборони на приватизацію пам`ятки місцевого значення, повторно не застосував частину 3 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) і на підставі аналізу норм законодавства, яких ще не існувало на час виникнення спірних правовідносин і які було прийнято в подальшому, зробив помилковий висновок щодо наявності заборони на приватизацію пам`ятки місцевого значення, і рішення першої інстанції залишив у силі.
По-друге, скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування Закону України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації", зокрема, щодо пам`яток культурної спадщини, які на час його прийняття вже перебували у приватній власності.
Скаржник вважає, що внесення Законом України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" спірного об`єкта нерухомості (пам`ятки місцевого значення) до Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, не змінює форму власності такого об`єкта з приватної на державну, якщо право приватної власності на такий об`єкт було набуто до прийняття цього закону.
Закон України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" також не містить правової норми, якою змінюється форма власності на пам`ятки культурної спадщини на державну, або норми щодо повернення пам`яток у державну власність. Навпаки, пояснювальною запискою до проекту цього Закону зазначено, що при опрацюванні проекту зазначеного акта до нього не були включені пам`ятні місця, частини пам`яток, в яких розташований житловий фонд, житлові будинки та приватизовані після прийнятті вказаних рішень рад об`єкти.
Відповідно до встановлених обставин щодо набуття ПАТ "Запоріжжяобленерго" в 1995 році права власності на пам`ятку місцевого значення, яку було внесено до його статутного фонду, суди першої та апеляційної інстанцій повинні були послатися на частину 1 статті 58 Конституції України, якою закріплено загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі та повинні були зробити висновок, що закони не мають зворотної сили і внесення Законом України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" об`єкта нерухомості (пам`ятки місцевого значення) до Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, не змінює форму власності такого об`єкта з приватної на державну, якщо право приватної власності на такий об`єкт вже було набуто до прийняття такого Закону.
Всупереч встановленим обставинам справ щодо набуття ПАТ "Запоріжжяобленерго" права власності на спірний об`єкт нерухомості в 1995 році та позовній вимозі про скасування в частині наказу № 115, суди першої і апеляційної інстанцій свої рішення обґрунтували нормами Закону України від 08.06.2000 № 18058-111 "Про охорону культурної спадщини", Закону України від 01.02.2005 № 2391-IV "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", Закону України від 23.09.2008 № 574-VI "Про перелік пам`яток культурної спадщини", які було прийнято набагато пізніше прийняття спірного наказу, чим надали зазначеним законодавчим актам зворотньої дії у часі і застосували їх до правовідносин, які існували до їх прийняття.
Оскільки станом на дату прийняття Закону України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" (2008 рік) право власності на спірні об`єкти нерухомості вже належало ПАТ "Запоріжжяобленерго" більше десяти років (з 1995 року), єдиним допустимим наслідком прийняття вказаного Закону є виключно припинення такого права власності у випадках, встановлених статтею 346 ЦК України, і на підстава передбачених главою 25 ЦК України. При цьому припинення права власності не пов`язане зі скасуванням законного наказу.
Окремо скаржник звертає увагу на те, що Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постанові від 22.12.2020 у справі № 923/705/18 зазначив, що положення про незворотню дію нормативно-правового акта в часі означає, що закони та нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності. Закріплення на конституційному рівні принципу незворотності дії в часі нормативно-правових актів є гарантією стабільності суспільних відносин.
За твердженням скаржника, суди не врахували зазначеного, чим допустити неправильне застосування норм матеріального права і прийняли незаконні рішення.
По-третє, скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування (поширення дії) Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) до правовідносин, які врегульовані Указом Президента України від 15.06.1993 № 210/93 "Про корпоратизацію підприємств" (далі - Указ № 210/93).
Скаржник наголошує, що на час прийняття спірного наказу перехід права власності на державне майно відбувався двома способами саме - шляхом корпоратизації та приватизації.
Посилаючись на положення пунктів 1, 8 Указу № 210/93 (у редакції від 22.01.1994), скаржник зауважує, що у процесі корпоратизації державне підприємство перетворюється у корпоративне, та за наслідками такого перетворення держава набуває корпоративні права на заміну переданому до статутного фонду майна. Натомість порядок переходу прав на майно, яке належало до державної власності, за процедурою приватизації регулювалися іншими законодавчими актами, зокрема Законом України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств".
Отже, основною відмінністю корпоратизації та приватизації є те, що внаслідок корпоратизації майно передається новоствореному товариству у власність, а взамін у держави виникають корпоративні права щодо даного товариства. Держава залишає за собою можливість управління діяльністю товариства та отримання дивідендів від його діяльності. Корпоратизація має на меті зміну організаційно-правової форми господарської діяльності і більш ефективне корпоративне управління.
Водночас приватизація є способом відчуження майна, що перебуває у державній власності, тобто відбувається вибуття майна з власності держави та перехід об`єкта власності до нового власника. Приватизація призводить до зміни власника майна та одночасно з цим повної втрати будь-яких майнових чи немайнових прав попереднього власника (держави) щодо приватизованого майна.
На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували вищезазначені положення законодавства і різницю між корпоратизацією державних підприємств, яка лише передує наступній приватизації, і самою приватизацією, наслідком якої є відчуження майна.
Скаржник наголошує, що суди попередніх інстанцій не врахували, що спірний наказ не є актом, прийнятим на виконання або у відповідності до Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств". Судами було встановлено, що наказом ФДМУ від 31.10.1996 № 24 прийнято рішення щодо приватизації корпоратизованих об`єктів, зокрема Державної акціонерної енергопостачальної організації "Запоріжжяобленерго", і саме до правовідносин з прийняття цього наказу повинен застосовуватися Закон України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств".
Всупереч зазначеним нормам законодавства і встановленим обставинам суди застосували до правовідносин щодо створення Державної акціонерної енергопостачальної організації "Запоріжжяобленерго", які врегульовані Указом № 210/93, норми Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств", який не регулював цих правовідносин.
3.4. Підставою для касаційного оскарження судових рішень, яка передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник вважає застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права, а саме положень статті 256 261 387 391 ЦК України, без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13.
Так, постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц містить правові висновки щодо застосування статей 387 391 ЦК України стосовно обрання належного способу захисту у подібних правовідносинах, критерії для розмежування віндикаційного та негаторного позовів і пов`язаного з цим застосування позовної давності.
На думку скаржника, у цій справі відсутній визначальний критерій для визначення позову як негаторного, адже у ФДМУ або держави відсутнє право на володіння майном. Оскільки ПАТ "Запоріжжяобленерго" на підставі спірного наказу набуло права власності на майно, яке було зареєстровано в 2006 році, то відповідно саме ПАТ "Запоріжжяобленерго" набуло щодо нерухомого майна всі правомочності власника, включаючи право володіння.
Набуття в 1995 році і подальша реєстрація права власності на спірний об`єкт нерухомості за ПАТ "Запоріжжяобленерго" і обставини відсутності права на володіння цим нерухомим майном ФДМУ свідчить про безпідставність обрання прокурором такого способу захисту порушеного права, як захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, який передбачено статтею 391 ЦК України. Суди повинні були врахувати при розгляді спору висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, і вказати про відсутність у позові ознак, які свідчать про негаторний характер позову. Суди мали вказати, що оскільки відповідачем за позовом про витребування майна є володіюча ним юридична особа, за якою зареєстроване таке право власності на це майно, і цим майном неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволоділо в 1995 році ПАТ "Запоріжжяобленерго", то саме віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача, оскільки власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Крім цього, ПАТ "Запоріжжяобленерго" було подано заяву про застосування позовної давності з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, про застосування позовної давності. У зазначеній постанові Верховний Суд вказав, що відповідно до пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20.12.2011 № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15.01.2012 особа має право звернутися до суду з позовом про визнання правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Також Верховний Суд на підставі аналізу зазначеного Закону № 4176-VI, а також статей 257 261 268 ЦК України, наголосив, що у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту, а саме коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, після розгляду позовних вимог у цій справі та у разі визнання їх обґрунтованими суди попередніх інстанцій повинні були керуватися висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, і задовольнити заяву ПАТ "Запоріжжяобленерго" про застосування наслідків спливу позовної давності.
3.5. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник наголошує на порушенні судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо порядку подання доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди встановили обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів. Оскільки право прокурора на витребування інформації та її отримання обмежено двома випадками: перший, від суб`єкта владних повноважень, від імені якого здійснює представництво, другий, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнені в дохід держави, а вказана справа має інший предмет, то всі письмові докази, отримані прокуратурою від інших осіб, ніж ФДМУ, є доказами, одержаними з порушенням закону.
3.6. Скаржник також зазначає, що судами порушено процесуальні норми щодо дослідження доказів і надання їм оцінки і проігноровано обставину проведення державної реєстрації прав власності за ПАТ "Запоріжжяобленерго" ще в 2006 році, про що свідчать подані Запорізькою обласною прокуратурою разом з позов витяги про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13.04.2006.
3.7. ПАТ "Запоріжжяобленерго" також звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зазначаючи при цьому, що: самі по собі порушення, допущенні органами публічної влади при визначенні умов і порядку приватизації, не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця; визнання недійсними рішення публічного органу та договору, згідно з яким майно отримане у власність від держави, та подальше позбавлення цього права на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим та незаконним.
3.8. У відзиві на касаційну скаргу прокурор просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін, наголошуючи, зокрема, на правильності застосування судами попередніх інстанцій положень статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР). При цьому прокурор вважає, що посилання скаржника на Декрет № 26-92 є недоречними та непереконливими. Прокурор також наполягає на тому, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 № 359/3373/16-ц не повинна застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки вона прийнята за результатами розгляду справи з неподібними правовідносинами.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами
4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, згідно з рішенням виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 22.12.1982 № 580 "Про впорядкування Списку пам`ятників місцевого значення" "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, взятий на державний облік (охоронний номер 1203).
Відповідно до рішенням виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 14.04.1987 № 138 "Про додаткове взяття під охорону держави пам`яток архітектури і містобудування" "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 73, взято на державний облік як пам`ятку архітектури та містобудування місцевого значення, що підтверджується інформацією Запорізької ОДА від 04.02.2021 № 00583/08-46.
Також суди попередніх інстанцій установили, що "Будинок першої теплоелектростанції" згідно з наказом Міністерства культури і туризму України від 03.02.2010 № 58/0/16-10 "Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам`яток та історичних ареалів та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України" занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка архітектури та містобудування, історії місцевого значення. Зазначене підтверджується інформацією Міністерства культури та інформаційної політики України від 02.02.2021 № 1009/6.11.2.
Відповідно до відомостей Запорізької ОДА від 19.03.2021 № 02272/08-46 "Будинок першої теплоелектростанції" на вул. Горького, 73 у м. Запоріжжі згідно із схематичним планом технічного паспорта, виготовленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" від 06.06.2014 № 49956/81386, позначена літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053.
Право приватної власності на спірний об`єкт 08.01.2020 зареєстровано за ПАТ "Запоріжжяобленерго" згідно з даними Державного реєстру прав на нерухоме майно відносно вказаної пам`ятки архітектури та містобудування, історії з інвентарними номерами 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єкта нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно.
У межах розгляду справи судами також встановлено, що згідно з Указом № 210/93 розпочався процес корпоратизації державних підприємств - перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства.
Згідно з наказом Міністерства енергетики та електрифікації України від 03.07.1995 № 115 Державну акціонерну енергопостачальну компанію "Запоріжжяобленерго" (станом на сьогодні - ПАТ "Запоріжжяобленерго") створено шляхом перетворення Виробничого енергетичного об`єднання "Дніпроенерго".
Пунктом 1 наказу № 115 "Про створення державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго" затверджено акт оцінки цілісного майнового комплексу виробничого енергетичного об`єднання "Дніпроенерго" та пунктом 2 засновано на базі вказаного об`єднання Державну акціонерну енергопостачальну компанію "Запоріжжяобленерго".
Відповідно до акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу Виробничого енергетичного об`єднання "Дніпроенерго" вартість цілісного майнового комплексу становить 4 484 000 млн крб. До акта додано Перелік майна, яке передано в процесі корпоратизації згідно з Указом № 210/93 у статутний фонд ВАТ "Запоріжжяобленерго" станом на 01.06.1995.
Пунктом 14 акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу визначено вилучену вартість майна на суму 843 453 млн крб, у тому числі державного житлового фонду на суму 843 453 млн крб.
Суди установили, що розмір майна, яке не увійшло в статутний капітал Державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго", сформовано за рахунок об`єктів державного житлового фонду на суму 843 453 млн крб.
Водночас у пункту 14 Переліку об`єктів, які не підлягають приватизації, не внесено пам`ятку архітектури "Будинок першої теплоелектростанції", розташовану за адресою: м. Запоріжжя вул. Поштова (Горького), 73, інвентарні номери 1.70010 та 1.20053.
Згідно з наказом ФДМУ від 31.10.1996 № 24 прийнято рішення щодо приватизації корпоратизованих об`єктів, зокрема, Державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго".
Процеси приватизації щодо ПАТ "Запоріжжяобленерго" тривають і дотепер.
Водночас згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.01.2019 № 36-р, яким затверджено перелік об`єктів великої приватизації, до об`єктів великої приватизації віднесено також пакет акцій у статутному фонді ПАТ "Запоріжжяобленерго". Вказаним розпорядженням до повноважень ФДМУ включено обов`язки щодо забезпечення виставлення на продаж об`єктів державної власності, зазначених у переліку.
Через те, що ПАТ "Запоріжжяобленерго" оформило право приватної власності на "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, усупереч встановленій у статті 5 Закону України " від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) забороні на приватизацію, прокурор в особі уповноваженого органу звернувся до суду з позовом у цій справі.
5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
5.2. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані судові рішення в межах вимог касаційної скарги.
5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає, що цією нормою передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору у конкретній справі.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
У поданій касаційній скарзі скаржник, зокрема, наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), а саме абзаців 1, 7 частини 2 статті 5 цього Закону, якими встановлено, що приватизації не підлягають: національні культурні і та історичні цінності України, надра, водні ресурси та інші об`єкти права власності народу України, а також частини 3 статті 5 цього Закону, якою встановлено, що перелік об`єктів (груп об`єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, щодо заборони приватизації пам`ятки місцевого значення.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд акцентує на тому, що відповідно до положень статті 1 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) приватизація майна державних підприємств України - це відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.
В абзаці 7 частини 2 статті 5 цього Закону визначено, що приватизації не підлягають, зокрема, національні культурні та історичні цінності України, надра, водні ресурси та інші об`єкти права виключної власності народу України.
З викладено слідує, що нормами законодавства, чинними на час прийняття спірного наказу, встановлено заборону на приватизацію національних культурних та історичних цінностей України. При цьому положення абзацу 7 частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) не містили чіткого формулювання/визначення поняття "національних культурних та історичних цінностей України" із конкретизацію переліку таких об`єктів, а тому при визначенні об`єктів, приватизація яких заборонена відповідно до абзацу 7 частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), слід керуватися також положеннями частини 3 статті 5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), відповідно до яких перелік об`єктів (груп об`єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Законом України від 18.11.1992 № 2796-ІІ "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання" (далі - Закон № 2796-ІІ) Верховна Рада України постановила делегувати Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21.05.1993, повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, що стосуються питань власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.
Так, у наведений період часу Кабінетом Міністрів України в межах делегованих йому повноважень на підставі Закону № 2796-ХІІ було прийнято Декрет № 26-92.
У додатку № 1 до Декрету № 26-92 затверджено Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація яких не допускається.
У пункті 8 Додатку № 1 до Декрету № 26-92 включено об`єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення.
Як убачається з матеріалів справи та установлено судами попередніх інстанцій, рішенням виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 22.12.1982 № 580 "Про впорядкування Списку пам`ятників місцевого значення" "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, взятий на державний облік (охоронний номер 1203).
Відповідно до рішення виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 14.04.1987 № 138 "Про додаткове взяття під охорону держави пам`яток архітектури і містобудування" "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 73, взято на державний облік як пам`ятку архітектури та містобудування місцевого значення, що підтверджується інформацією Запорізької обласної державної адміністрації від 04.02.2021 № 00583/08-46.
Отже, на час прийняття спірного наказу (03.07.1995) "Будинок першої теплоелектростанції" мав статус об`єкта пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення та не мав статусу об`єкта загальнодержавного значення. Підсумовуючи наведене, з урахуванням положень частин 2, 3 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР), Закону № 2796-ІІ та Декрету № 26-92 Верховний Суд дійшов висновку, що на час ухвалення спірного наказу жодних обмежень щодо приватизації спірного об`єкта ("Будинок першої теплоелектростанції") не існувало.
За таких підстав висновки судів попередніх інстанцій із посиланнями лише на положення частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) стосовно того, що спірний об`єкт нерухомості на час ухвалення спірного наказу мав спеціальний правовий титул, оскільки за своїми характеристиками належав до об`єктів, виключених з цивільного обороту, є помилковими. При цьому такі помилкові висновки щодо застосування судами попередніх інстанцій положень частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) призвели до прийняття неправильних та передчасних по суті рішення та постанови і є достатньою підставою для їх скасування.
Поклавши в основу судових рішень помилкові висновки щодо застосування положень частини 2 статті 5 Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону Україні від 30.03.1995 № 64/95-ВР) із визначенням заборони приватизації об`єкта ("Будинок першої теплоелектростанції") на час ухвалення спірного наказу, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою таке.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.
Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При цьому під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України.
Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
У кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із частиною 1 статті 321 цього ж Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Водночас за змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У розумінні положень наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем повинна бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17 (провадження № 12-26гс19) та у постановах Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 914/1623/17, від 26.05.2020 у справі № 906/656/19 та від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18.
Питання щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, у пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц частково відступила від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.
Отже, у цій справі обставини щодо наявності або відсутності у ФДМУ володіння спірним майном підлягають дослідженню судом з огляду на визначену процесуальним законом компетенцію та виходячи з предмета та підстави позову цієї справи, чого судами попередніх інстанцій зроблено не було.
Ураховуючи викладене, висновок судів обох інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог є передчасним, доводи позивача, покладені в основу підстав позову та заперечення відповідача, не були розглянуті судами обох інстанцій, і висновки про наявність підстав для задоволення позову зроблені судами без спростування відповідних аргументів сторін, однак вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції.
Зокрема, судами не були встановлені підстави, які фактично стали підґрунтям для реєстрації права власності відповідача-2 на спірне майно. Крім цього, судами попередніх інстанцій не встановлені обставини корпоратизації відповідача-2 та правові наслідки передання майна ПАТ "Запоріжжяобленерго" в результаті корпоратизації.
Ураховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, у зв`язку з чим Верховний Суд не формулює висновок з підстави відкриття касаційного провадження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме щодо застосування положень Закону України від 23.09.2008 № 574-VI "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" та Указу № 210/93.
У цій справі наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, частково підтвердилася.
Зважаючи на вказані порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, які призвели до ухвалення незаконних судових рішень, та необхідність передачі справи на новий розгляд, колегія суддів не аналізує інших підстав касаційного оскарження постанови у справі, наведених у касаційній скарзі, адже після нового розгляду справи та установлення судами фактичних обставин справи правова оцінка доказів та кваліфікація спірних правовідносин може бути змінена. У зв`язку з чим, колегія суддів не надає оцінку підставі касаційного провадження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
5.4. Стосовно доводів скаржника (пункт 3.5 цієї постанови) щодо встановлення у справі обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що суди попередніх інстанцій у цій справі з урахуванням положень статей 73 74 76- 79 86 ГПК України дослідили долучені сторонами до матеріалів справи докази з наданням їм відповідної належної правової оцінки та встановили обставини, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Обґрунтування щодо недопустимості доказів касаційна скарга не містить, а доводи скаржника щодо неправомірності отримання прокурор доказів у цій справі від інших осіб, ніж ФДМУ, є безпідставними, оскільки як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, питання щодо представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру". Цією статтею визначено, що у разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Колегія суддів також звертає увагу, що законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 ГПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. За змістом частин 1, 2, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Рішення та постанова у цій справі наведеним вимогам не відповідають.
6.2. За змістом частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
6.3 З огляду на викладене та зважаючи на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що ухвалені у справі рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції необхідно скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, а касаційну скаргу - задовольнити частково.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення заявленого позову.
7. Розподіл судових витрат
7.1. У зв`язку з тим, що судом касаційної інстанції не змінюється рішення та не ухвалюється нове, відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" задовольнити частково.
Рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2021 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.02.2022 у справі № 910/9577/21 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ