№ 916/3948/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 916/3948/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л.В.,

судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.,

за участю секретаря судового засідання - Юдицького К.О.,

за участю представників:

позивача - не з`явилася,

відповідача - Оборського Я.В., Гіндрюка Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Одеської області

(суддя - Невінгловська Ю.М.)

від 20.07.2020,

та постанову Південно - західного апеляційного господарського суду

(головуючий - Колоколов С.І., судді - Головей В.М., Разюк Г.П.)

від 22.10.2020,

за позовом ОСОБА_1

до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Одеської обласної дирекції

про визнання частково недійсними договорів поруки

В С Т А Н О В И В:

у грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом про визнання недійсним абз. 2 п. 4.1 договорів поруки, укладених на виконання кредитних договорів за генеральною кредитною угодою № 010/03-1/1702 від 18.05.2005 та кредитного договору № 010/03-5/659 від 24.11.2006, а саме: договору поруки № 12/3-0-1/281 від 31.10.2008 в забезпечення зобов`язань за кредитним договором № 010/3-0-1/070 від 18.10.2008; договору поруки № 12/3-0-1/284 від 31.10.2008 в забезпечення зобов`язань за кредитним договором № 010/3-0-1/77 від 24.04.2008; договору поруки № 12/3-0-1/276 від 31.10.2008 в забезпечення зобов`язань за кредитним договором «Про надання кредиту під іпотеку комерційної нерухомості» № 010/03-5/659 від 24.11.2006.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при укладенні спірних договорів поруки ОСОБА_1 мала обґрунтовані сподівання на певні юридичні наслідки - до правовідносин, які виникли між нею і банком, має застосовуватися абз. 1 п. 4.1 договорів поруки та, що відповідно до другого речення ч. 4 ст. 559 ЦК України обов`язок поруки обмежено строком у шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Саме на таких умовах вона погодилась підписати спірні договори. Однак, під час розгляду справи № 523/11796/13-ц дізналась про інше тлумачення п. 4.1 договорів поруки та про порушення своїх прав. Стверджує, що у п. 4.1 договорів містить два абзаци, в яких визначено строки припинення поруки, зокрема, за абз. 1 п. 4.1 договорів порука припиняється через 6 місяців, а за абз. 2 п. 4.1 - через 3 роки з дня настання строку виконання основного зобов`язання. Вважає, що п. 4.1 спірних договорів поруки містить два взаємовиключних абзаци, за якими визначаються два різні, суперечні один одному строки, після закінчення яких порука припиняється, що не відповідає вимозі однозначності, суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, а також п. 3.2 договорів. На думку позивачки, наявність двозначності в визначенні строку, після якого порука припиняється, призводить до втрати визначеності п. 4.1 договорів поруки та договорів в цілому і є підставою для його тлумачення. Зазначає, що вибіркове застосування банком умов договорів ставить сторони договору в нерівні умови, не відповідає волевиявленню позивачки, за своєю суттю є несправедливим та явно більш обтяжливим для ОСОБА_1 . Вважає, що договори поруки були укладені не відразу з укладенням кредитних договорів, а значно пізніше, на вимогу банку, у зв`язку з фінансовою кризою 2008 року (позивачка була вимушена укласти спірні правочини, щоб надати можливість підприємству чоловіка ТОВ «Медтерм» працювати та погасити боргові зобов`язання перед АТ «Райффайзен Банк Аваль»). Стверджує, що не була вільна в укладенні спірних договорів поруки і могла лише до них приєднатися (не мала можливості змінювати, заперечувати або пропонувати свої умови договорів). Вважає, що договори поруки є договорами приєднання у розумінні ст. 634 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 20.07.2020, залишеним без змін постановою Південно - західного апеляційного господарського суду від 22.10.2020, у задоволенні позову відмовлено.

16.11.2020 ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Господарського суду Одеської області від 20.07.2020 та постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 22.10.2020, в якій просить вказані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами для скасування судових рішень зазначає неврахування судами висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17, від 19.06.2019 у справі № 523/8249/14-ц, від 17.10.2018 у справі № 490/5224/14-ц, у постановах Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 693/481/18-ц, від 17.07.2019 у справі № 175/4576/14-ц, від 14.02.2018 у справі № 128/4543/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 523/11796/13-ц, від 13.02.2018 у справі № 242/3772/14-ц, від 21.03.2018 у справі № 2-1283/11, від 11.09.2019 у справі № 242/4812/16-ц, від 27.11.2019 у справі № 753/4078/17 (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України). Також посилається на постанови Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, від 27.02.2020 у справі № 910/1121/19, від 25.03.2020 у справі № 756/1381/17-ц, від 15.10.2019 у справі № 903/879/18, від 18.07.2018 у справі № 758/824/17. Вважає, що судами не було враховано і правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України у справах № 6-981цс17, № 6-223цс16, № 6-170цс13, № 6-3цс13, № 6-438цс15. На думку скражниці, неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, Верховного Суду України у спірних правовідносинах призвело до порушення ними ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статут судів», ч. 4 ст. 236 ГПК України. Посилається, що наявність в одному пункті договору двох умов, які неоднозначно визначають строк припинення поруки (абз. 1 і абз 2 п. 4.1 договорів), не відповідає вимозі однозначності, суперечить юридичній визначеності та є достатньою підставою вважати ці абзаци взаємовиключними. Стверджує про неправильне застосування судами норм матеріального права - ч. 3 ст. 6, ст. 634 ЦК України та порушення норм процесуального права - ст. ст. 2 13 74 76 79 86 209 210 236 ГПК України. Зазначає, що суди не з`ясували обставин щодо укладення договорів поруки як договорів приєднання, на які посилається позивачка, та визнали встановленою обставину щодо вільного укладення договорів, яка не була належним чином доведена відповідачем. Вважає, що суд має визнати доведеною обставину про те, що договори поруки є договорами приєднання з огляду на те, що надані позивачкою докази на підтвердження такої обставини є більш вірогідними, ніж припущення відповідача про зворотнє. Стверджує, що суди не зазначили в рішеннях про результати безпосереднього дослідження наявних у справі доказів та врахування доводів позивачки, чим порушили вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилається на те, що суди перешкоджають позивачці у доступі до суду.

16.02.2021 до Верховного Суду від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить рішення Господарського суду Одеської області від 20.07.2020 та постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 22.10.2020 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення з наведених у відзиві підстав. Оскільки такий відзив поданий поза межами строку, встановленого в ухвалі Верховного Суду від 13.01.2021, а клопотання про продовження такого строку відповідач не заявляв, то суд касаційної інстанції залишає такий відзив без розгляду на підставі ч. 2 ст. 118 ГПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Як встановлено судами, 18.05.2005 між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та фірмою «Стінол Україна» у формі ТОВ, фірмою «Медтерм» у формі ТОВ (позичальники) було укладено генеральну кредитну угоду № 010/03-1/1702, за умовами якої кредитор, на підставі цієї угоди, зобов`язувався надавати позичальникам кредитні кошти в порядку та на умовах, визначених у кредитних договорах, укладених в рамках цієї угоди і які є її невід`ємними частинами.

Підпунктом 1.2 генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 встановлено, що загальний розмір позичкової заборгованості позичальників за наданими в рамках угоди кредитами не повинен перевищувати суму 8 000 000,00 грн або еквівалент в іноземній валюті/долари США або Євро за офіційним курсом НБУ на дату надання кредитів. Загальний розмір кредитів у дол. США не повинен перевищувати 200 тис. дол. США.

За п. 2.6 генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 додатково, з метою повного забезпечення виконання належним чином цієї угоди, із керівниками та засновниками позичальників, разом з основним видом забезпечення повернення кредиту, укладаються договори про поруку, які стають невід`ємною частиною цієї угоди.

Позичальники у випадку невиконання своїх зобов`язань за кредитними договорами у рамках цієї угоди несуть солідарну відповідальність в межах вартості заставленого майна (п. 2.7 генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702).

Відповідно до п. 3.1 генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 при підписанні угоди позичальники гарантували, зокрема, що ця генеральна кредитна угода є дійсним і обов`язковим законним зобов`язанням позичальників, порушення якої є умовою для застосування санкцій проти них.

Згідно з п. 5.1 генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 позичальники зобов`язувались використати отримані кредитні кошти і забезпечувати повернення одержаних кредитів та сплату нарахованих відсотків відповідно до умов кредитних договорів, укладених в рамках цієї угоди.

У п. 9.1 генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 погоджено, що вона набуває чинності з моменту її підписання та діє до 16.05.2008 за умови повного погашення позичальниками заборгованості за всіма отриманими кредитами в рамках генеральної угоди, включаючи заборгованість за позикою, відсотками, штрафами та пенею.

24.11.2006 між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та фірмою «Медтерм» у формі тов (позичальник) було укладено кредитний договір № 010/03-5/659 «Про надання кредиту під іпотеку комерційної нерухомості (кредитна лінія невідновлювальна), відповідно до якого кредитор, на положеннях та умовах цього договору, зобов`язався відкрити позичальнику невідновлювальну кредитну лінію у сумі 500 000,00 доларів США строком до 24.11.2016. Під терміном «невідновлювальна кредитна лінія» розуміється кредитна лінія, при якій при отриманні позичальником повної суми кредитних коштів і досягнення ліміту кредитування подальша видача кредитних коштів позичальнику припиняється незалежно від фактичної суми заборгованості за кредитом впродовж дії кредитного договору.

Договір набуває чинності з дати його укладання та діє до часу повного погашення позичальником заборгованості за кредитом (позичкової заборгованості, відсотків за користування кредитом, штрафів та пені (п. 9.1 кредитного договору № 010/03-5/659).

18.04.2008 між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та фірмою «Медтерм» у формі ТОВ (позичальник) було укладено кредитний договір № 010/3-0-1/70 (в межах генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 від 18.05.2005), відповідно до якого кредитор зобов`язувався надати позичальнику кредит в формі відновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитуваня в сумі еквівалентній 39 000 000, 00 грн, а позичальник - отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов`язки, визначені цим договором, при цьому за період з 17.04.2008 до 01.08.2008 кредитор зобов`язався надати позичальнику кредит в формі відновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитування в сумі еквівалентній 34 000 000,00 грн.

Кредитні кошти можуть надаватися в гривні, доларах США та (або) Євро. Загальна сума наданих кредитних коштів в гривні, доларах США та Євро не повинна перевищувати еквівалент 39 000 000,00 грн за курсом НБУ на дату фактичного надання кредитних коштів.

Видачу кредитних коштів проводити траншами по мірі погашення заборгованості позичальником за діючим кредитним договором № 010/3-0-1/446 від 06.08.2007 за рахунок власних коштів позичальника. При цьому загальна заборгованість позичальника та фірми «Стінол Україна» у формі ТОВ за кредитними лініями та авальованими податковими векселями, укладеними в рамках генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 від 18.05.2005, не повинна перевищувати суму еквівалентну 45 200 000,00 грн на дату фактичного надання кредитних коштів та авалювання податкових векселів (п. 1.1 кредитного договору № 010/3-0-1/70).

За п. 15.1 кредитного договору № 010/3-0-1/70 він вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання ними прийнятих відповідно до цього договору зобов`язань.

24.04.2008 між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», (кредитор) та фірмою «Медтерм» у формі ТОВ (позичальник) було укладено кредитний договір № 010/3-0-1/77, відповідно до якого, в межах генеральної кредитної угоди № 010/03-1/1702 від 18.05.2005, кредитор зобов`язувався надати позичальнику кредит в формі невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 1 089 000,00 грн, а позичальник - отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов`язки, визначені цим договором.

Згідно з п. 15.1 кредитного договору № 010/3-0-1/77 останній вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання ним прйнятих відповідно до цього договору зобов`язань.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язань фірми «Медтерм» у формі ТОВ перед кредитором, між ОСОБА_1 (поручитель) і ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», (кредитор) було укладено договір поруки № 12/3-0-1/284 від 31.10.2008 за кредитним договором № 010/3-0-1/77 від 24.04.2008, договір поруки № 12/3-0-1/281 від 31.10.2008 за кредитним договором № 010/3-0-1/70 від 18.04.2008 і договір поруки № 12/3-0-1/276 від 31.10.2008 за кредитним договором № 010/03-5/659 від 24.11.2006.

Предметом спору є визнання недійсним абз. 2 п. 4.1. вказаних договорів поруки, в якому сторони погодили, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (п. 4 ст. 559 ЦК України).

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети (такий правовий висновок міститься в п. 7.3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно із ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (ч. 1 ст. 233 ЦК України).

За положеннями ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні договорів, насамперед інтересів кредитора, у главі 49 ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов`язання. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов`язання притягуються разом із боржником і треті особи, зокрема, поручителі.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язань згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України є порука.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі (ст. 547 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (ч. 1 ст. 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК України). Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 ЦК України).

Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання. Підставою поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника.

Статтею 559 ЦК України встановлено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності (ч. 1 ст. 559 ЦК України). Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов`язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем (ч. 2 ст. 559 ЦК України). Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника (ч. 3 ст. 559 ЦК України). Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (ч. 4 ст. 559 ЦК України).

У п. 4.1 договорів поруки № 12/3-0-1/281 від 31.10.2008, № 12/3-0-1/284 від 31.10.2008, № 12/3-0-1/276 від 31.10.2008 сторони дійшли згоди, що договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та втрачає свою дію з моменту закінчення забезпеченого ним зобов`язання (абз. 1 п. 4.1 договорів поруки). Порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (п. 4 ст. 559 ЦК України (абз. 2 п. 4.1 договорів поруки).

Відповідно до ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін - певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 2 ст. 251, ч. 2 ст. 252 ЦК України).

З аналізу вказаних норм матеріального права, а також з ст. 599 ЦК України вбачається, що сторонами у п. 4.1 договорів поруки було досягнуто згоди як щодо терміну, з настанням якого договір втрачає свою дію - абз. 1 п. 4.1 договорів (до повного виконання забезпеченого зобов`язання), так і строку поруки, після закінчення якого вона припиняється - абз. 2 п. 4.1 договорів (три роки з дня настання строку виконання основного зобов`язання).

При цьому, їх одночасне викладення у договорі не призводить до наявності у ньому двох взаємовиключних абзаців, що суперечать один одному, на що помилково посилається скаржниця, а свідчить про погодження сторонами за їх внутрішнім, вільним, суб`єктивним бажанням терміну, з настанням якого договір втрачає свою дію, так і строку поруки, що чинним законодавством не заборонено. Таким чином, відсутні підстави для визнання абзацу 2 п. 4.1 договорів поруки, в якому визначено строк поруки, недійсним на підставі ст. ст. 203 215 ЦК України з вказаних вище підстав.

Помилкове посилання судів попередніх інстанцій на те, що сторонами у абз. 1 п. 4.1 договорів поруки було погоджено строк договорів поруки, а не терміни, з настанням яких договори втрачають свою дію, не призвело до неправильного вирішення спору у справі, а тому суд касаційної інстанції не вбачає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав.

Крім того, суд касаційної інстанції звертає увагу, що відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину вцілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, тобто правочин не може бути визнаний недійсним в частині, яка є його істотною умовою, оскільки без неї правочин не був би вчинений.

У випадку недійсності істотної умови правочину останній підлягає визнанню недійсним вцілому.

Умова договору поруки про строк поруки є його істотною умовою, а тому і з цих підстав, відповідно до норми ст. 217 ЦК України, договір не міг бути визнаний недійсним в цій частині.

Також ОСОБА_1 відповідно до вимог ст. 74 ГПК України не доведено, що оспорювані договори поруки в оскаржуваній частині були укладені під впливом тяжкої обставини, на вкрай невигідних для позивачки умовах та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договорами поруки. Наявність обставин світової фінансової кризи 2008 року, а також обставини банкрутства фірми «Медтерм», які зазначає позивачка в обгрунтування недійсності абз. 2 п. 4.1 договорів поруки згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК України, фактично свідчать про ускладнення, які виникли на стадії виконання зобов`язань, зокрема, боржником за кредитними договорами, а не є обставинами, передбаченими ч. 1 ст. 233 ГПК України, для визнання спірного абзацу п. 4.1 договорів поруки недійсним на підставі цієї норми права.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 , обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, вказала на неврахування судом висновків щодо застосування ст. 599 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 490/5224/14-ц, від 19.06.2019 у справі № 523/8249/14-ц та у постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 2-1283/11, від 06.02.2018 у справі № 242/3772/14-ц, від 14.02.2018 у справі № 128/4543/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 523/11796/13-ц.

Щодо посилань позивачки на вказані вище постанови Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, то необхідно зазначити, що у справах № 490/5224/14-ц, № 523/8249/14-ц, № 242/3772/14, № 2-1283/11 суд касаційної інстанції, серед іншого, зазначив, що умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов`язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення дії поруки у розумінні ст. 251 ЦК України. Тому в цьому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила (справа № 490/5224/14-ц), що порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора. На думку Великої Палати Верховного Суду, непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення акцесорного зобов`язання, а отже, й обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов`язанням. Водночас, строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Таким чином, і право кредитора, й обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

На відміну від справ № 490/5224/14-ц, № 523/8249/14-ц № 2-1283/11, № 242/3772/14-ц, у справі, яка переглядається, сторонами у договорах поруки було узгоджено як термін, з настанням якого договір втрачає свою дію, так і строк поруки та вирішувалось питання наявності чи відсутності підстав для визнання абз. 2 п. 4.1 договорів поруки, якими визначено, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (п. 4 ст. 559 ЦК України (строк поруки) недійсним, і не вирішувалось питання виникнення у кредитора права пред`явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов`язанння боржника щодо повернення кредиту і строку такого пред`явлення.

У касаційній скарзі скаржниця посилається на неврахування судами попередніх інстанцій постанови Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 523/11796/13-ц, за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договорів поруки припиненими, де, на її думку, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що за умовами договорів поруки сторони визначили строк дії поруки як строк дії договору поруки до повного виконання зобов`язань (а.с. 4, т. 3). Однак у справі № 523/11796/13-ц суд касаційної інстанції, відхиляючи доводи касаційної скарги, зазначив лише про те, що відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а п. 4.1 зазначених договорів поруки визначено, що порука припиняється, у тому числі, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання зобов`язань за кредитним договором не пред`явить вимог до поручителя.

Висновки судів попередніх інстанції у справі, яка переглядається, жодним чином не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 523/11796/13-ц.

У справі № 128/4543/15-ц, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, на яку посилається скаржниця, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що розписка про отримання у борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Вказав, що ОСОБА_4 надав ОСОБА_2 письмову розписку про отримання ним позики, тому між ними був укладений договір позики, передбачений ст. 1046 ЦК України, відповідно до якого ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_4 гроші в обумовленій сумі, з кінцевим терміном повернення до 01.09.2007. Разом з тим, зазначив, що договір поруки має бути укладений у письмовій формі, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. На думку Верховного Суду, суди попередніх інстанції повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що спірна розписка не містить істотних умов договору поруки, зокрема, предмета договору та інших умов, що визначені законом і є необхідними для договору поруки, дійшли обґрунтованого висновку про те, що указаний позивачем договір поруки є недійсним в силу закону (нікчемним), у зв`язку із чим зобов`язання щодо поруки між учасниками даної справи не виникли, а позов задоволенню не підлягає.

Отже, у справі № 128/4543/15-ц, на відміну від справи, яка переглядається, судами надавалась оцінка, зокрема розписці, в якій син гарантував повернення боргу батька та виступив поручителем у відносинах між позикодавцем та позичальником. Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про нікчемність договору поруки з огляду на вимоги ч. 2 ст. 547 ЦК України. Але, у справі № 916/3948/19, яка переглядається, договори поруки були укладені у письмовій формі, підписані сторонами, а спір виник лише щодо їх п. 4.1.

Отже, аналіз висновків, зроблених у рішенні і постанові судів попередніх інстанцій, що оскаржуються, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у вказаних вище постановах Великої Палати Верховного Суду та постановах Верховного Суду, на які посилається скаржниця у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Щодо доводів касаційної скарги про необхідність здійснення судами тлумачення п. 4.1 договорів поруки та неврахування судами висновку про застосування ст. 213 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, у постановах Верховного Суду від 27.02.2020 у справі № 910/1121/19, від 25.03.2020 у справі № 756/1381/17-ц, від 27.11.2019 у справі № 753/4078/17, необхідно зазначити таке.

За змістом ч. 1 ст. 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу.

Згідно із частиною третьою зазначеної норми при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тлумачення не може створювати, а лише роз`яснює наявні умови угоди.

У постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, у постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 753/4078/17, від 27.02.2020 у справі № 910/1121/19, від 25.03.2020 у справі № 756/1381/17-ц зроблено висновок, що у ч.ч. 3, 4 ст. 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. У разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у ч.ч. 3, 4 ст. 213 ЦК України, необхідно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

Як встановлено судами, спірні договори поруки з боку ОСОБА_1 були підписані нею особисто, при їх підписанні вона усвідомлювала значення своїх дій, розуміла зміст цих договорів, погодилась з їх умовами. Крім того, у судовому провадженні позивачкою не заявлялись вимоги щодо тлумачення умов договорів поруки, а лише було викладено власне розуміння п. 4.1 договорів поруки.

З урахуванням вказаного, надавши оцінку п. 4.1 договорів поруки, суди попередніх інстанцій не мали правових підстав для застосування тлумачення «contra proferentem» у цьому випадку, на що помилково посилається скаржниця у касаційній скарзі.

Щодо аргументів ОСОБА_1 про неврахування судами висновку щодо застосування ч. 1 ст. 634 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17, у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 242/4812/16-ц, від 17.07.2019 у справі № 175/4576/14-ц, від 06.11.2019 у справі № 693/481/18-ц (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), то необхідно зазначити, що в цих постановах суд касаційної інстанції зазначив про неможливість застосування до правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua (справи № 693/481/18-ц, № 342/180/17), Правила і Тарифи, розміщені на офіційному сайті позивача (www.kontrak.ua (справа № 242/4812/16-ц), неодноразово змінювалися самим банком в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з тарифів, умов, правил у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.

У справі № 175/4576/14-ц суд касаційної інстанції зазначив, що умови та правила надання банківських послуг, а також правила користування платіжною карткою, які містяться в матеріалах справи не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 15.09.2006 шляхом підписання заяви. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами.

При розгляді справи № 916/3948/19 судами не надавалась оцінка відповідним умовам, правилам надання банківських послуг, тарифам, які розміщуються банком на своєму офіційному сайті, правилам користування платіжною карткою. Водночас, суди попередніх інстанцій, за встановлених обставин (позивачка при підписанні договорів була ознайомлена з їх змістом, усвідомлювала значення свої дій, не висловлювала пропозицій щодо укладення цих договорів на інших умовах), дійшли висновку про відсутність підстав для застосування ст. 634 ЦК України до правовідносин, які виникли між сторонами.

Отже, як у вказаних скаржницею справах № 693/481/18-ц, № 342/180/17, № 242/4812/16-ц, № 175/4576/14-ц, так і в справі, яка переглядається № 916/3948/19, суди за різних фактичних обставин, дійшли висновку про відсутність підстав для застосування ч. 1 ст. 634 ЦК України, яка розкриває зміст договору приєднання, до правовідносин у цих справах.

З урахуванням вище вказаного безпідставними є посилання скаржниці на неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування ч. 1 ст. 634 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17, у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 242/4812/16-ц, від 17.07.2019 у справі № 175/4576/14-ц, від 06.11.2019 у справі № 693/481/18-ц.

Недоречними є посилання скаржниці і на постанови Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/879/18 та постанову суду касаційної інстанції від 18.07.2018 у справі № 758/824/17, адже правовідносини у справах, на які посилається скаржниця, і справі, яка переглядається, не є подібними з огляду на таке.

У справі № 903/879/18, за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Айвер» до Комунального підприємства «ЛУЦЬКЕ», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Підгайцівський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів гімназія» Луцького району Волинської області, відділ освіти, молоді та з питань фізичної культури і спорту Луцької районної державної адміністрації Волинської області, Луцька районна рада, про стягнення 244 986,00 грн, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що встановлені у справі обставини, зокрема, те, що відповідач, визнаючи у листуванні та під час початку розгляду справи факт виконання позивачем умов договору щодо постачання віконних конструкцій, у подальшому зайняв протилежну позицію та став стверджувати про відсутність доказів, що саме позивачем здійснена їх поставка та ініціював кримінальне провадження з приводу неможливості встановлення ціни та якості поставленої продукції, в аспекті надання характеристики його поведінки, суперечать доктрині заборони суперечливої поведінки.

При розгляді справи № 916/3948/19 позивачкою не надавались докази, а судами не було встановлено, що відповідач при підписанні спірного абзацу п. 4.1 договорів поруки діяв таким чином, що його поведінка «суперечила доктрині заборони суперечливої поведінки», на що вказав суд касаційної інстанції у справі № 903/879/18. Навпаки, судами встановлено, що обидві сторони договорів поруки за власним бажанням, відповідно до вимог ст. ст. 627 628 ЦК України, уклали договори поруки, а їх поведінка була направлена на виконання умов цих договорів.

Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 758/824/17, за позовом ТОВ «Бізнес Комунікації», ОСОБА_6 до ДП «Сетам», Подільського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_7 про визнання електронних торгів недійсними, надавалась оцінка саме електронним торгам, які відбуваються за відповідною процедурою та не досліджувалось питання недійсності умов договорів поруки, якими сторони погодили, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (п. 4 ст. 559 ЦК України). При цьому, у справі № 758/824/17 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду м. Києва від 06.03.2018 та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначив, що апеляційному суду необхідно перевірити чи правомірно переможця торгів ОСОБА_7 допущено до участі у спірних торгах та чи правомірно ТОВ «Бізнес Комунікації» було не допущено до участі у цих торгах; вказав на необхідність звернути увагу на доводи позивачів про те, що спірне нерухоме майно продано на торгах за значно нижчою ціною, ніж його ринкова вартість, оскільки, комплекс будівель та споруд, загальною площею 3 608,70 кв. м, які знаходяться на АДРЕСА_1 , продано лише за 1 999 003,00 грн.

Крім того, передача судом касаційної інстанції справи № 758/824/17 на новий розгляд не є остаточним вирішення спору у справі та, отже, й остаточного формування правового висновку, а тому у судів попередніх інстанцій не було правових підстав для врахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.07.2018 у справі № 758/824/17 при прийняті судових рішень у справі.

Щодо посилань позивачки на неврахування судами правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України у справах № 6-981цс17, № 6-223цс16, № 6-170цс13, № 6-3цс13, № 6-438цс15, то необхідно зазначити, що в цих постановах Верховний Суд України не вирішував питання недійсності договорів поруки в частині абзацу пункту, в якому сторонами узгоджено строк припинення поруки.

Щодо аргументів касаційної скарги про неправильне застосування ч. 3 ст. 6, ст. 634 ЦК України та порушення норм процесуального права - ст. ст. 2 13 74 76 79 86 209 210 236 ГПК України, то необхідно зазначити, що судами було прийнято судові рішення відповідно до норм матеріального і процесуального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, що відповідає вимогам ст. 236 ГПК України.

Також, судами відповідно до вимог ст. 86 ГПК України було ретельно досліджено всі наявні в матеріалах справи докази, які були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі, а також були почуті сторони, враховано їх аргументи, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (справи «Проніна проти України», «Серявін та інші проти України»).

Безпідставними є аргументи ОСОБА_1 в касаційній скарзі і про те, що суди перешкоджають їй у доступі до суду з огляду на таке.

Право на доступ до суду - це право особи, що передбачає можливість безперешкодного звернутись до суду за захистом своїх прав.

Це право випливає з ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України та деталізується в нормах ГПК України. Також воно закріплено і в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Питання наявності чи відсутності в особи права на доступ до правосуддя судом визначається, зокрема, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі (призначення справи до розгляду).

Позовна заява ОСОБА_1 була прийнята до розгляду (ухвала суду першої інстанції від 03.02.2020 про відкриття провадження у справі (а.с. 236-237, т. 1), за наслідками чого, з урахуванням наданих сторонами доказів, доводів сторін, було прийнято судове рішення (а.с. 145-152, т. 2). Також апеляційним судом було здійснено перегляд рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та залишено його в силі (а.с. 222-233, т. 2). Тобто судами забезпечено ОСОБА_1 право на судовий захист своїх прав. Незгода останньої із рішенням господарських судів, прийнятих відповідно до вимог ст. 236 ГПК України, з дотримання принципу юридичної визначеності, не свідчить про вчинення судами перешкод у доступі до суд, на що вона помилково посилається в касаційній скарзі.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що відповідно до ст. 300 ГПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Верховний Суд, переглядаючи відповідно до вимог ст. 300 ГПК України судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про відсутність підстав для їх скасування.

Оскільки підстав для скасування прийнятих у справі судових рішень немає, то судовий збір згідно з ст. 129 ГПК України за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст.ст. 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 20 липня 2020 року та постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 916/3948/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді С. Бакуліна

О. Кібенко