№ 917/373/18(917/1878/20)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2022 року

м. Київ

cправа № 917/373/18(917/1878/20)

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ткаченко Н.Г. - головуючого, Жукова С.В., Огородніка К.М.,

за участю секретаря судового засідання Громак В.О.

за участю представника АТ "Державний експортно-імпортний банк України" - адвоката Пасацької В.В.

розглянув у відкритому судовому касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.02.2022

та ухвалу Господарського суду Полтавської області від 17.09.2021

у справі № 917/373/18 (917/1878/20)

за заявою Публічного акціонерного товариства "Полтавський автоагрегатний завод"

до Публічного акціонерного товариства "Банк Фінанси та Кредит"

про визнання правочину недійсним,

в межах справи № 917/373/18

про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Полтавський автоагрегатний завод",-

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 24.04.2018 порушено провадження у справі № 917/373/18 про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод".

Постановою Господарського суду Полтавської області від 15.01.2019 ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Авраменка І.М.

25.11.2020 ліквідатор ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" - арбітражний керуючий Авраменко І.М. звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки єдиного майнового комплексу № 317ЦИК/0415 від 30.04.2015, укладеного між ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" та ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" щодо передачі в заставу єдиного майнового комплексу підприємства за адресою: м. Полтава, вул. Зінківська, 57.

Ухвалою господарського суду Полтавської області від 17.09.2021 у справі № 917/373/18 (917/1878/20) (суддя Іванко Л.А.) відмовлено у задоволенні заяви ліквідатора ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" - арбітражного керуючого Авраменка І.М. про визнання правочину недійсним.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.02.2022 (колегія суддів: Зубченко І.В. - головуючий, Радіонова О.О., Чернота Л.Ф.) ухвалу господарського суду Полтавської області від 17.09.2021 у справі № 917/373/18 (917/1878/20) залишено без змін.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, пославшись на норми ч. 1 ст. 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі, керувався правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, згідно з якою підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину; приписи ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію цього Кодексу, тобто до 21.10.2019; до правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

За висновком місцевого та апеляційного судів, у даному випадку за темпоральним критерієм до спірних правовідносин застосуванню підлягають норми ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", які встановлюють межі "підозрілого періоду" - один рік, що передував порушенню справи про банкрутство.

Проте, у межах цієї справи оспорюваний арбітражним керуючим правочин укладений 30.04.2015, тобто за три роки до порушення 24.04.2018 провадження у справі № 917/373/18 про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод".

Водночас, суди встановили, що інших правових підстав для визнання договору іпотеки № 3717ЦИК/0415 від 30.04.2015 недійсним, окрім визначених ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства підстав, ліквідатором банкрута у заяві не наведено, а відтак, відсутні визначені заявником підстави для визнання недійсним оспорюваного правочину.

Не погодившись із зазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, АТ "Державний експортно-імпортний банк України" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: 1) скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.02.2022 та ухвалу Господарського суду Полтавської області від 17.09.2021 у справі № 917/373/18 (917/1878/20); 2) ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ліквідатора ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" - арбітражного керуючого Авраменка І.М.; визнати недійсним договір іпотеки єдиного майнового комплексу №317ЦИК/0415 від 30.04.2015, укладений між ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" та ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" щодо передачі в заставу єдиного майнового комплексу підприємства за адресою: м. Полтава, вул. Зінківська, 57, що складається з усіх видів майна, призначених для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, а також право на торгівельну марку та інші права, які належать ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод".

Підставою касаційного оскарження АТ "Державний експортно-імпортний банк України" зазначає п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Заявник касаційної скарги наголошує, що суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

При цьому скаржник зазначає про неврахування судами у цій справі висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), про те, що "саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".

Разом з цим, АТ "Державний експортно-імпортний банк України" посилається на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15 щодо застосування під час вирішення спору про визнання правочину недійсним загальних положень ст. ст. 3 15 16 ЦК України.

При цьому, заявник касаційної скарги вважає, що оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали про визнання недійсним спірного договору іпотеки, тобто суті позовних вимог, апеляційний суд мав би врахувати правову позицію, викладену в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) щодо критеріїв фраудаторності правочину.

Разом з цим, як зазначає скаржник, апеляційним судом не було враховано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі Ks 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17).

Відзиви на касаційну скаргу до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходили.

Заслухавши доповідь судді Ткаченко Н.Г., пояснення представника АТ "Державний експортно-імпортний банк України", перевіривши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Предметом судового розгляду у цій справі є заява ліквідатора банкрута про визнання недійсним договору іпотеки єдиного майнового комплексу № 317ЦИК/0415 від 30.04.2015, укладеного між ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" та ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" щодо передачі в заставу єдиного майнового комплексу підприємства за адресою: м. Полтава, вул. Зінківська, 57, що складається з усіх видів майна, призначених для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, а також право на торгівельну марку та інші права, які належать ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" (повний перелік наведено в тексті договору та додатках).

Так, посилаючись на норми ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, позивач зазначає, що Договір іпотеки єдиного майнового комплексу № 3717ЦИК/0415 між АТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" укладено 30.04.2015, тобто в межах трьох років, які передували відкриттю провадження у справі № 917/373/18 про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" (провадження порушено 24.04.2018), що на думку ліквідатора, відповідно законодавчих приписів дає право на оспорення цього правочину.

Зазначена заява обґрунтована тим, що оскільки за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить нормам ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства щодо прийняття на себе боржником до відкриття провадження у справі про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" зобов`язань, внаслідок чого виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами частково стало неможливим саме через взяття боржником заставних зобов`язань для забезпечення виконання грошових вимог перед АТ "Банк "Фінанси та Кредит" і при цьому Договір іпотеки єдиного майнового комплексу № 3717ЦИК/0415 укладено із заінтересованою особою стосовно боржника, а тому вказаний правочин підлягає визнанню недійсним відповідно до ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

Згідно з ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства, який введено в дію з 21.10.2019, а до введення в дію цього Кодексу - Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.

Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

У контексті зазначеного можна зробити висновок, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам спеціального закону про банкрутство.

До того ж, на відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство (як ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, так і ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, чинній з 19.01.2013) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.

Темпоральним критерієм для застосування норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Правова позиція щодо застосування зазначених норм викладена Верховним Судом у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13.

Як вбачається з матеріалів справи, що переглядається, Договір іпотеки єдиного майнового комплексу № 317ЦИК/0415, з заявою про визнання недійсними якого у листопаді 2020 року звернувся ліквідатор ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" - арбітражний керуючий Авраменко І.М., було укладено 30.04.2015.

Провадження у даній справі № 917/373/18 про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" порушено ухвалою Господарського суду Полтавської області від 24.04.2018 відповідно до норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній з 19.01.2013), умови та підстави визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника в якому було врегульовано ст. 20 цього Закону.

Так, згідно з ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у зазначеній вище редакції) правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Виходячи з аналізу ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", наведена норма, у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника підлягає застосуванню у справах про банкрутство, провадження у яких відкрито під час дії Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", та до правочинів (договорів) або майнових дій боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство.

У зв`язку з викладеним, враховуючи, що провадження у даній справі № 917/373/18 про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" порушено на підставі норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"" (у редакції, чинній з 19.01.2013), суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для застосування при розгляді заяви ліквідатора банкрута про визнання недійсним Договору іпотеки єдиного майнового комплексу № 317ЦИК/0415 від 30.04.2015 підстав недійсності правочинів та положень щодо строків (підозрілого періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), передбачених ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій не вірно застосували до спірних правовідносин ч. 1 ст. 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі та дійшли помилкового висновку про необхідність застосування норм закону про банкрутство (передбаченої ним спеціальної підстави для визнання недійсним договору), який діяв на момент укладення оспорюваного правочину, оскільки не врахували, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а на момент укладення 30.04.2015 оспорюваного правочину провадження у справі про банкрутство ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" порушено не було.

Разом з тим, зазначені помилкові висновки судів попередніх інстанцій не призвели до прийняття неправильного по суті рішення про відмову у задоволенні заяви ліквідатора банкрута про визнання правочину недійсним на підставі ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

При цьому колегія суддів враховує , що місцевим та апеляційним господарським судами встановлено і підтверджується матеріалами справи, що жодних інших підстав для визнання недійсним Договору іпотеки єдиного майнового комплексу 317ЦИК/0415 від 30.04.2015 ліквідатором банкрута у заяві зазначено не було.

За наведених обставин справи та враховуючи правовий висновок палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення заяви ліквідатора ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" - арбітражного керуючого Авраменка І.М. про визнання недійсним Договору іпотеки єдиного майнового комплексу №317ЦИК/0415 від 30.04.2015 на підставі ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

Відповідно до ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Як вбачається з матеріалів справи, доводи касаційної скарги, які охоплюються підставою касаційного оскарження, передбаченою п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, стосуються питання застосування судами першої та апеляційної інстанцій принципу "суд знає закони" та ненадання ними самостійної кваліфікації спірним правовідносинам у цій справі.

Згідно з положеннями процесуального законодавства позовом у процесуальному сенсі є звернення особи до суду з вимогою про захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Принцип диспозитивності у господарському процесі закріплений у ст. ст. 2 14 ГПК України.

У розумінні ст. 14 ГПК України принцип диспозитивності господарського судочинства означає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Виходячи з аналізу наведених норм, Верховний Суд зазначає, що принцип диспозитивності визначає межі здійснення господарським судом та учасниками справи їхніх процесуальних прав та обов`язків, надає учасникам справи можливість вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору та визначає обов`язок суду здійснювати провадження у справі виключно за зверненням особи, поданим до суду у відповідній процесуальній формі.

Саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Отже, враховуючи відображений у ГПК України принцип диспозитивності господарського судочинства, господарський суд при розгляді позову обмежений з`ясуванням наявності правових підстав для захисту права позивача саме з наведених ним у позові підстав.

Поряд з викладеним, посилання АТ "Державний експортно-імпортний банк України" у касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанцій при прийнятті рішення у справі не було враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) щодо обовязку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, відхиляються колегією суддів з огляду також на наступне.

Так, виходячи з принципу судочинства jura novit curia - "суд знає закони", неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм, а суд має самостійно перевірити доводи сторін щодо застосування закону, який регулює спірні правовідносини, та надати правильну правову кваліфікацію цим відносинам і зобов`язанням сторін.

Вказаний принцип є загальним (універсальним) та застосовується Судом у випадку, якщо сторонами здійснена неправильна юридична кваліфікація спірних правовідносин, у зв`язку з чим, керуючись вказаним принципом суд самостійно здійснює кваліфікацію спірних правовідносин.

У справі № 917/1739/17, на яку посилається скаржник, на відміну від справи № 917/373/18 (917/1878/20), що розглядається, позивач просив стягнути збитки, завдані територіальній громаді внаслідок порушення відповідачем земельного законодавства. Верховний Суд у постанові у справі № 917/1739/17 зазначив, що за встановлених обставин справи предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, а тому немає підстав для застосування до спірних правовідносин положень чинного законодавства про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок. Скасовуючи судові рішення, Верховний Суд виходив із того, що суди не надали правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та не застосували до спірних правовідносин норму права, яка підлягала застосуванню.

Отже, висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, на яку послався АТ "Державний експортно-імпортний банк України" у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до справи № 917/373/18 (917/1878/20), що розглядається, оскільки предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, не є схожими та має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

До того ж, у справі, на яку посилається скаржник, Верховний Суд дійшов висновку щодо неправильної кваліфікації сторонами спірних правовідносин, тому Судом і був застосований принцип jura novit curia - "суд знає закони". Водночас у справі, яка розглядається, суди не встановили жодних порушень при кваліфікації сторонами спірних правовідносин, у зв`язку з чим у вирішенні спору й не був застосований принцип jura novit curia - "суд знає закони" у контексті помилкової кваліфікації сторонами правовідносин.

Разом з тим, Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не приймаються до уваги аргументи АТ "Державний експортно-імпортний банк України" щодо неврахування судами висновків Верховного Суду при розгляді спорів про визнання недійсними фраудаторних правочинів, оскільки з огляду на зміст зазначених скаржником постанов, характер спірних правовідносин, ці висновки не є релевантними до справи, яка розглядається.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації"), яку згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відтак, наведені АТ "Державний експортно-імпортний банк України" у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не спростовують правильного по суті рішення про відмову у задоволенні вимог ліквідатора боржника про визнання правочину недійсним, а колегія суддів не встановила фундаментальних порушень, допущених місцевим та апеляційним судами при розгляді спору у даній справі.

Враховуючи викладене, постанова Східного апеляційного господарського суду від 02.02.2022 та ухвала Господарського суду Полтавської області від 17.09.2021 у справі № 917/373/18 (917/1878/20) підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у постанові касаційного суду, а касаційна скарга - залишенню без задоволення.

Оскільки суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає і підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається, судові витрати відповідно до ст.129 ГПК України покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст. ст. 300 301 314 315 317 ГПК України, Суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" - залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.02.2022 та ухвалу Господарського суду Полтавської області від 17.09.2021 у справі № 917/373/18 (917/1878/20) - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий, суддя Ткаченко Н.Г.

Судді Жуков С.В.

Огороднік К.М.