№ 918/302/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2022 року

м. Київ

cправа № 918/302/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021

та касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця"

на додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2021 у справі

за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер"

про встановлення земельного сервітуту.

У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Гуменюк І. П., відповідача - Романюк Х. П. (адвокат).

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У квітні 2021 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - "Укрзалізниця" та/або Позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" (далі - ТОВ "Волинь-шифер" та/або Відповідач) в якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 31.05.2021 просило встановити земельний сервітут стосовно земельної ділянки площею - 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на 5 років, оплата сервітуту - 19 707, 78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної колії ТОВ "Волинь-шифер" з моменту набрання рішенням суду законної сили.

1.2. На обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що Відповідач своїми діями позбавляє "Укрзалізницю" правової визначеності (встановлення чітких прав та обов`язків сторін), і, враховуючи юридичну нерозривну взаємопов`язаність Позивача та Відповідача (адже колії Відповідача розташовані на земельній ділянці, яка перебуває на праві постійного користування у Позивача), відмова ТОВ "Волинь-шифер" визначити взаємні права та обов`язки шляхом укладення договору особистого земельного сервітуту - і є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів Позивача.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 07.07.2021 у справі № 918/302/21 (суддя Романюк Р. В.) відмовлено у задоволенні позову.

2.2. Рішення суду аргументовано тим, що з урахуванням положень статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Згідно з положеннями, визначеними главою 32 ЦК України, право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватися чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут. У даному випадку до суду звернувся власник земельної ділянки (особа, якій земельна ділянка належить на праві постійного користування) з позовом про встановлення земельного сервітуту для відповідача у справі, при цьому останній заперечує проти встановлення такого сервітуту. Тобто позивачем фактично заявлено позов в інтересах іншої особи, права та інтереси якої останній не уповноважений захищати.

2.3. Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 (суддя Романюк Р. В.) задоволено заяву ТОВ "Волинь-шифер" про вирішення питання щодо розподілу судових витрат; стягнуто з Позивача на користь Відповідача 56 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

2.4. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Відповідачем було підтвердив належними та допустимими доказами обсяг та вартість понесених витрат на професійну правничу допомогу. У свою чергу їх співмірність та відповідність критеріям розумності не спростовано доводами Позивача викладеними у клопотанні про зменшення таких витрат.

2.5. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021 (Петухов М. Г. - головуючий, судді Гудак А. В., Мельник О. В.) рішення Господарського суду Рівненської області від 07.07.2021 залишене без змін; додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 змінено, викладено його пункт 1, пункт 2 резолютивної частини в редакції: "1. Заяву ТОВ "Волинь-шифер" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у справі - задовольнити частково. Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03680, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5, код 40075815) в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (79007, м. Львів, вул. Гоголя, 1, код 40081195) на користь ТОВ "Волинь - шифер" (35700, Рівненська обл., м. Здолбунів, вул. Шевченка, 1, код 31729043) - 30 000 грн витрат на професійну правничу допомогу"; у решті додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 залишено без змін.

2.6. Апеляційна інстанція погодилася з висновками місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки положеннями ЦК України та Земельного кодексу України (далі - ЗК України) унормовано, що право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватися чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) такої земельної ділянки. У свою чергу такого права для власника (володільця) земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут, не передбачено.

Разом з цим апеляційний господарський суд дійшов висновку, що розмір витрат Відповідача на професійну правничу допомогу є завищеним, а також неспівмірним із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та часом, витраченим ним на їх виконання.

2.7. Додатковою постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2021 (Петухов М. Г. - головуючий, судді Гудак А. В., Мельник О. В.) задоволено заяву ТОВ "Волинь - шифер" про вирішення питання щодо розподілу судових витрат; стягнуто з Позивача на користь Відповідача 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

2.8. Зазначена додаткова постанова мотивована тим, що розмір заявлених Відповідачем витрат на правову допомогу у сумі 12 000,00 грн не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і неспіврозмірні з виконаною роботою адвокатом у суді апеляційної інстанції (її складністю, обсягом та часом, витраченим ним на виконання таких робіт).

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021 у справі № 918/302/21, ТОВ "Волинь-шифер" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить постанову апеляційного господарського суду в частині, якою додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 змінено, скасувати та залишити без змін додаткове рішення.

3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

3.3. Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України скаржник наголошує, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права, а саме положення статей 126 129 ГПК України без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, від 17.12.2020 у справі № 910/11005/16, від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15, від 12.05.2021 у справі № 235/4969/19, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 25.05.2021 у справі № 910/7586/19 та від 07.05.2020 у справі № 820/4281/17.

3.4. Не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, "Укрзалізниця" також звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду від 07.07.2021 та пункт 1 постанови апеляційної інстанції від 01.11.2021 і прийняти нове рішення про задоволення позову. Скасувати пункт 2 постанови апеляційного господарського суду в частині стягнення з "Укрзалізниці" витрат на правничу допомогу в сумі 30 000,00 грн.

3.5. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, "Укрзалізниця" посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування правових норм у подібних правовідносинах, зокрема, що власник та володілець (користувач) земельної ділянки наділені рівними правами стосовно можливості укладення договору земельного сервітуту.

Крім того, вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/19 та від 27.07.2021 у справі № 904/4472/20 щодо застосування статей 126 129 ГПК України.

3.6. "Укрзалізниця" також звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою на додаткову постанову суду апеляційної інстанції від 15.11.2021, в якій просить її скасувати та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні вимог ТОВ "Волинь-шифер".

3.7. Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається на неврахуванням господарським судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 753/15687/15-ц (при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

3.8. У відзиві на касаційну скаргу "Укрзалізниці" ТОВ "Волинь-шифер" просить у її задоволенні відмовити.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами

4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Державне територіально-галузеве об`єднання "Львівська залізниця" (далі - ДП ТГО "Львівська залізниця") є постійним користувачем земельної ділянки площею 12,1169 га, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області. Кадастровий номер земельної ділянки 56 226 101 00:00:003:0034.

Зазначене підтверджується Державним актом на право постійного користування серії ЯЯ № 272684.

06.12.2012 між ДП ТГО "Львівська залізниця" (сторона 1) та ТОВ "Волинь-шифер" (сторона 2) укладено договір № Л/ПЧ-7/002 про встановлення земельного сервітуту (далі - договір), за умовами якого земельний сервітут встановлюється стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер: 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області, згідно з технічною документацією із землеустрою щодо надання земельної ділянки (згідно з договором про встановлення земельного сервітуту) в сервітутне (обмежене) користування ТОВ "Волинь-шифер" на території Здолбунівської міської ради, яка є невід`ємною частиною цього договору (додаток № 2).

Відповідно до п. 2.1 та п. 2.2 договору за цим договором сторона 1 надає стороні 2, право земельного сервітуту на земельну ділянку згідно з пунктами 1.1 та 2.2 цього договору на постійній основі. Сторони цим погодилися, що обсяг сервітутних прав сторони 2 включає право на: реконструкцію, проїзд, експлуатацію, обслуговування, ремонт під`їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-Шифер", а також право входу і виходу в будь-який час, по, вздовж, упоперек та над землями під сервітутом.

У пункті 3.1 договору сторони домовилися, що сторона 2 платить стороні 1 плату за користування сервітутом у грошовій формі в розмірі 758,25 грн, (в місяць - сімсот п`ятдесят вісім гривень двадцять п`ять копійок), у тому числі ПДВ - 126,38 грн щомісячно відповідно розрахунку плати за земельний сервітут (додаток № 1).

Оплата в розмірі 100 % вартості плати за користування земельним сервітутом здійснюється шляхом перерахування стороною 2 коштів на поточний рахунок сторони 1 на підставі акта виконаних робіт згідно з виставленим рахунком щомісячно до 15 числа місяця наступного за розрахунковим. Сторона 1 має право на зміну вартості користування сервітутом у разі зміни таких ціноутворюючих факторів, як розмір податків і зборів, мінімальної зарплати, індексу інформації, про що інформує сторону 2 письмово (п.п. 3.2, 3.3 договору).

Згідно з пунктом 4.1 договору цей договір набирає чинності від дати державної реєстрації цього договору у територіальних органах Держземагенства за місцем знаходження земельної ділянки (надалі - "Дата набрання чинності") та діє на строк, дії договору на експлуатацію під`їзної залізничної колії.

Відповідно до п.п 8.1, 8.3 договору цей договір підлягає припиненню за умов і в порядку, передбачених статтею 102 ЗК України. Зміна умов договору, його дострокове розірвання можливі за взаємною згодою сторін. Зміна умов договору і дострокове розірвання оформляється додатковою угодою до цього договору і підлягає державній реєстрації. У разі недосягнення згоди щодо змін умов договору чи його розірвання спір вирішується в судовому порядку. Сторони мають право внести зміни до цього договору в будь-який час за умови, що такі зміни буде вчинено у письмовій формі за підписами обох сторін.

Згідно з витягом від 31.01.2014 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 15.11.2013 здійснено державну реєстрацію, підстава виникнення іншого речового права - договір про встановлення земельного сервітуту, виданий 06.12.2012.

Додатковою угодою від 19.04.2017 до договору про встановлення земельного сервітуту від 31.01.2014 № Л/ПЧ-7/002, зареєстрованого в Реєстраційній службі Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області, а саме п. 2-п. 4 якої сторони погодили:

"2. У тексті Договору повне найменування Державне територіально-об`єднання "Львівська залізниця" та скорочене найменування ДТГО "Львівська залізниця", замінити відповідно на повне найменування Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" та скорочене найменування ПАТ "Укрзалізниця".

3. Розділ Договору "Плата за користування сервітутом та порядок розрахунків" викласти у наступній редакції: Сторони домовились, що Сторона 2 платить Стороні 1 плату за користування сервітутом згідно щорічного протоколу договірної ціни". "Оплата в розмірі 100 % річної плати за користування земельним сервітутом, а саме в розмірі - 4 195 грн 73 коп., в тому числі ПДВ - 699 грн 29 коп. за місяць здійснюється шляхом перерахування Сервітуарієм коштів на поточний рахунок землекористувача до 15 числа місяця за розрахунковим після державної реєстрації. Плата за сервітут 100 % перераховується на розрахунковий рахунок Землекористувача. Одержувач коштів підрозділ "Рівненська дистанція колії", регіональна філія "Львівська залізниця", ПАТ "Укрзалізниця", код одержувача 40081195 філія 087, банк одержувача РОУ АТ "ОЩАДБАНК" МФО 333368, р/р 26009311988007.

4. Пункт Договору "Набрання чинності договором, Строк дії договору" викласти у наступній редакції: "Цей договір діє з 19.04.2017 по 19.04.2018 включно".

Відповідно до протоколу погодження договірної ціни від 19.04.2017 сторонами досягнуто погодження договірної ціни до договору на площу 0,5750 га. Договірна ціна складає 50 348 грн 76 коп., у тому числі 20% ПДВ 8 391 грн 46 коп.

Додатковою угодою від 21.05.2018 до договору, сторони, на підставі пункту 8.3 договору № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014, уклали цю додаткову угоду про таке:

" 2. Розділ Договору "Плата за користування сервітутом та порядок розрахунків" викласти у наступній редакції: Плата за сервітут 100 % перераховується на поточний рахунок Землекористувача. Одержувач коштів Виробничий підрозділ "Рівненська дистанція колії", регіональна філія "Львівська залізниця", ПАТ "Укрзалізниця", код одержувача 40081195, банк одержувача ЛФ АТ "ОЩАДБАНК", МФО 325796, п/р 26003307472004.

3. Всі інші умови додаткової угоди до договору № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014 залишаються без змін і Сторони підтверджують по них свої зобов`язання.

4. Ця додаткова угода набирає чинності з дати державної реєстрації, а в частині розрахунків з 01.04.2018".

Позивач вказує, що оскільки правовідносини за договором про встановлення земельного сервітуту від 31.01.2014 № Л/ПЧ-7/002 припинилися, а під`їзні колії відповідача знаходяться у смузі відведення залізниці без укладеного договору, й відповідно і без здійснення оплати, 10.03.2021 позивач із супровідним листом направив 3 проекти договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,5750 га.

За змістом листа від 30.03.2021 № 30/03 відповідач повідомив позивача про незгоду із ціною договору та вказав, що вважає договір таким, що не припинив свою дію.

Ураховуючи викладене, Позивач звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про встановлення земельного сервітуту стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер: 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на п`ять років, оплата сервітуту - 19 707 грн 78 коп. в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-шифер" за рішенням суду.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах та запереченнях на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

29.12.2021, тобто після подання касаційних скарг ТОВ "Волинь-шифер" та "Укрзалізницею" у справі, судові рішення в якій переглядаються Верховним Судом, в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднена постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21.

У зазначеній постанові суд касаційної інстанції, розглядаючи спір у подібних правовідносинах між тими самими сторонами, вказав, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Додатково, в контексті обраного способу захисту розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Частиною 1 статті 2 ЗК України визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

При цьому земельні відносини регулюються Конституцією України ЗК України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 ЗК України), а земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин (частина 1 статті 4 ЗК України).

Водночас, відповідно до статті 9 ЦК України його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Отже, спірні правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю юридичною природою регулюються як нормами земельного, так і цивільного законодавства.

Так ЗК України в главі 16 врегульовано "Право земельного сервітуту", яке розглядається як право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина 1 статті 98 ЗК України).

Статтею 400 ЦК України закріплено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

У контексті спору, що розглядається, при визначені способу захисту судам слід виходити з того, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 100 ЗК України, частина 1 статті 402 ЦК України).

При цьому спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як вбачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути як звернення до суду з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду.

Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду, відповідно до якої переглядалися рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (див., наприклад, постанови від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17).

За змістом частин 1 та 2 статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Статтею 15 ЦК України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Верховним Судом та узагальнено містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 ГПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, з урахуванням вищевикладеного особа має право на власний розсуд обрати будь-який з можливих способів захисту, які передбачені законом або договором, за виключенням випадків, коли законом встановлено імперативний характер щодо застосування конкретного способу захисту.

У такий спосіб позивач, який вважає, що його право або законний інтерес порушені, не визнаються або оспорюються, має право звернутися до суду за їх захистом, обравши будь-який з передбачених законом або договором спосіб захисту.

Додатково, в порядку obiter dictum, Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 зазначив, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури приєднання до електричних мереж" від 15.07.2021 № 1657-IX (набрав чинності 20.08.2021) ЗК України було доповнено статтею 124-1 "Порядок встановлення земельних сервітутів на землях державної, комунальної власності".

При цьому, як випливає з назви Закону № 1657-IX від 15.07.2021, хоча зазначену статтю й було внесено до ЗК України з метою врегулювання відносин в сфері енергетики, але її приписи в більшості випадків мають універсальний характер та повинні застосовуватись для процедур встановлення земельного сервітуту за зверненням особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту на землях державної, комунальної власності.

Зокрема, у цьому законі зазначено, що:

укладення договору про встановлення земельного сервітуту з органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування здійснюється на підставі рішення цього органу, у разі відмови в укладенні договору про встановлення земельного сервітуту щодо сформованої земельної ділянки державної, комунальної власності такий договір визнається укладеним за рішенням суду (частина 2 статті 124-1 ЗК України);

у разі відмови особи відповідно до пункту "а" частини першої цієї статті у прийнятті рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та/або укладення договору про встановлення земельного сервітуту, такий земельний сервітут встановлюється за рішенням суду за позовом особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту (частина 5 статті 124-1 ЗК України).

Водночас, оскільки зазначені положення набрали чинності лише 20.08.2021, то вони, відповідно, не існували на час звернення Позивача до суду, а також винесення рішення судом першої інстанції, а отже, не могли бути застосовані судами.

Відповідаючи на питання щодо того чи може власник (користувач) земельної ділянки бути позивачем у справі про встановлення земельного сервітуту, тобто фактично вимагати його встановлення щодо інших осіб, Верховний Суду у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 виходив з такого.

Оскільки сервітут це право обмеженого користування чужим майном (земельною ділянкою, іншими природними ресурсами, нерухомим майном), то потреба у його встановленні виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.

У переважній більшості випадків за встановленням сервітуту звертається особа, яка є відмінною від титульного власника (користувача) земельної ділянкою з пред`явленням відповідної вимоги до нього, що випливає з юридичної природи сервітуту.

Водночас аналіз норм ЗК України та ЦК України не дає підстав для висновку про те, що з такою позовною вимогою не може звернутися власник (користувач) земельної ділянки з метою врегулювання відносин між ним та особами, які фактично здійснюють користування земельною ділянкою на підставі закону або фактичних відносин, що склались.

Так, відповідно до статті 98 ЗК України визначається суб`єктний склад сервітутних відносин - власник або землекористувач земельної ділянки чи інша заінтересована особа. При цьому зазначення про те, що користування буде здійснюватися чужою земельною ділянкою (ділянками) визначає предмет правовідносин, а не виступає обмеженням щодо кола суб`єктів.

Стаття 99 ЗК України, закріплюючи невичерпний перелік земельних сервітутів також наголошує, що їх встановлення можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи. Разом з тим жодних вказівок на те що з відповідною вимогою не можуть звертатись власники (користувачі) земельних ділянок, які будуть обтяжені сервітутом, в цій статті також не встановлено.

За змістом статті 100 ЗК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.

При цьому відповідно до статей 6 625 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням його вимог, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з приписами статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

Отже, Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 зазначив, що стаття також не обмежує власника земельної ділянки, відносно якої планується встановити сервітут або фактично складаються сервітутні відносини, в можливості ініціювання як укладення договору, так і у випадках встановлених законом або за домовленістю сторін, звернутись за вирішенням спору до суду.

Подібних висновків можна дійти й з аналізу відповідних статей ЦК України.

Так, главою 32 ЦК України визначено, що сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України), сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію (стаття 402 ЦК України).

Водночас зазначені норми також встановлюють коло осіб, між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження щодо того хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору з цього питання.

Більше того, в частині третій статті 402 ЦК України прямо передбачено, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Таким чином, відповідаючи на питання, яке було поставлено перед Касаційним господарським судом у справі № 918/303/21 щодо того, чи може титульний власник (користувач) земельної ділянки звернутись до суду за встановленням земельного сервітуту для інших осіб, з урахуванням наведених приписів законодавства Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 виклав такий правовий висновок: "…що власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення.

Потреба в заявлені такого позову саме власником (користувачем) земельної ділянки може бути викликана, зокрема, необхідністю врегулювання використання його земельної ділянки, яке фактично склалось між сторонами, забезпечення такого користування в найменш обтяжливий для нього спосіб, компенсації витрат та збитків тощо.

Верховний Суд також зазначив, що правова природа сервітуту передбачає, що однією з умов його встановлення є неможливість власника майна задовольняти власні потреби без встановлення користування чужим майном".

При цьому Верховним Судом висловлювалася позиція про те, що обов`язковою умовою для встановлення сервітуту є вжиття особою (позивачем), яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17), а якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 925/603/18).

За таких підстав, ураховуючи позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, колегія суддів зазначає, доводи ТОВ "Волинь - шифер" у справі № 918/302/21, які висловлювалися ним як в судах попередніх інстанцій, так і в суді касаційної інстанції про те, що право вимоги про встановлення сервітуту належить виключно особі, яка має намір користуватися чужою земельною ділянкою, та не може належати власнику (постійному користувачу) ділянки щодо якої він встановлюється, а отже, про те, що особою, яка має право вимагати встановлення сервітуту в даному випадку, є лише Відповідач, а Позивач не наділений правом на звернення до суду з таким способом захисту, а має право виключно на пред`явлення негаторного позову, спростовується наведеними раніше нормами законодавства, встановленими у цій справі обставинами, а також загальними принципами судочинства.

Суди попередніх інстанцій у справі № 918/302/21, судові рішення в якій переглядаються, встановили, що між сторонами стосовно спірної земельної ділянки вже існували договірні відносини, а дія договору сервітуту припинилася у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено.

Відповідно до умов договору, що існував між сторонами, обсяг сервітутних прав включав право на реконструкцію, проїзд, експлуатацію, обслуговування, ремонт під`їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-шифер", а також право входу і виходу в будь-який час, по, вздовж, упоперек та над землями під сервітутом.

При цьому після закінчення строку, враховуючи продовження розміщення об`єктів Відповідача на земельній ділянці Позивача, він звертався до ТОВ "Волинь-шифер", а останній зазначав, що сторони фактично продовжили дію договору на невизначений строк.

Посилаючись надалі на те, що "Укрзалізниця" обрала неналежний спосіб захисту своїх прав, оскільки право вимоги встановлення земельного сервітуту у даному випадку належить ТОВ "Волинь-шифер", а Позивач (як постійний користувач земельної ділянки) не використав всі передбачені законом способи захисту права такого користування, зокрема звернення з негаторним позовом, Відповідач не заперечував проти розміщення свого майна на спірній земельній ділянці, відсутність намірів прибрати його, а навпаки, наголошував на бажанні використовувати своє майно, розташоване на земельній ділянці, щодо використання якої виник спір.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Зазначена правова позиція міститься в численних постановах Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, від 18.11.2021 у справі № 907/12/19 та від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 тощо.

У такий спосіб, зазначені принципи також повинні враховуватись судом, а подання позову та його розгляд в межах заявленого предмету позову повинні в максимально ефективний спосіб вирішувати спір, а не породжувати в майбутньому новий.

Натомість суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні вимог Позивача, фактично позбавили його в майбутньому можливості реалізувати своє право, за захистом якого він звернувся до суду, а невирішення спору по суті призводить до існування стану правової невизначеності, за якого реально існуючі відносини між суб`єктами правовідносин залишаються поза сферою правового регулювання між ними.

При цьому господарські суди попередніх інстанцій, погодившись з доводами Відповідача про неможливість пред`явлення такого позову "Укрзалізницею", не дослідили інші обставини, які є необхідними для встановлення сервітуту за рішенням суду, що є умовою для правильного вирішення спору.

Натомість суд касаційної інстанції за таких умов позбавлений можливості оцінити відповідні докази та прийняти нове рішення з урахуванням меж перегляду справи у касаційному порядку, які визначені статтею 300 ГПК України.

З огляду на зазначене судова колегія вважає передчасним висновок судів про відсутність правових підстав для задоволення позову. У зв`язку з чим оскаржені судові рішення попередніх інстанцій необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Верховний Суд зазначає, що додаткова постанова суду апеляційної інстанції та додаткове рішення місцевого господарського суду у справі № 918/302/21 про розподіл судових витрат мають похідний характер від постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції по суті спору, а тому скасування судових рішень попередніх інстанцій по суті спору є самостійною та достатньою підставою для скасування додаткової постанови та додаткового рішення.

З огляду на викладене Суд не вбачає підстав надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржників у цьому сенсі, адже відповідь на них не впливає на кваліфікацію спірних правовідносин.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. За змістом статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судові рішення наведеним вимогам не відповідають.

6.2. За змістом статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

6.4. З огляду на викладене та зважаючи на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій необхідно скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, а касаційні скарги - задовольнити частково.

Під час нового справи розгляду суду необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог Позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення позову.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 ГПК України).

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 316 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" задовольнити частково.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021, додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2021, рішення Господарського суду Рівненської області від 07.07.2021 та додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 скасувати.

Справу № 918/302/21 направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ