Постанова
Іменем України
13 січня 2022 року
м. Київ
справа № 936/1065/19
провадження № 51-3700 км 21
Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року у кримінальному провадженні №12019070090000188 від 14 серпня 2019 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Воловецького районного суду Закарпатської області від 23 січня 2020року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_7 від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 14 серпня 2019 року приблизно о 09:40, керуючи легковим автомобілем марки "SKODA OCTAVIA", державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , в якому перебували пасажири ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , виїжджаючи з прилеглої території АЗС "УКРНАФТА" на автодорогу М06 сполученням Київ-Чоп на 711 км+465 м, порушуючи вимоги п. 10.2 Правил дорожнього руху (далі ПДР), не надав перевагу в русі вантажному автомобілю марки "RENAULT PREMIUM 370 DXI", державний реєстраційний номерний номер НОМЕР_2 , та виїхав на його смугу руху на такій відстані від останнього, на якій його водій ОСОБА_10 вже був позбавлений технічної можливості зупинити керований ним транспортний засіб до місця зіткнення. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди потерпіла ОСОБА_9 отримала тяжкі тілесні ушкодження, а потерпіла ОСОБА_8 - тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, просить ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. При цьому вказує, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання, повною мірою не врахував дані про особу обвинуваченого, а саме те, що останній раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, є депутатом Біласовицької сільської ради Воловецького району Закарпатської області, повністю відшкодував завдану його протиправними діями шкоду, примирився з потерпілими.
Крім того, захисник зазначає, що стороною захисту в ході судового розгляду в суді першої інстанції неодноразово зверталась увага на необхідність визнання активного сприяння у розкритті злочину, відшкодування заподіяної шкоди потерпілим та примирення з потерпілими обставинами, що пом`якшують обвинуваченому покарання, однак суд проігнорував вказані вимоги захисника, не надавши їм відповідної правової оцінки.
Також, на думку захисника, місцевий суд, призначаючи обвинуваченому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, не врахував, що таке покарання буде надмірно суворим, оскільки значно обмежить ОСОБА_7 у можливості здійснювати підприємницьку діяльність та істотно вплине на рівень фінансового прибутку його сім`ї. При цьому захисник стверджує, що судом першої інстанції не було враховано стан здоров`я дружини обвинуваченого ОСОБА_8 , яка потребує тривалого лікування та періодичної консультації у лікаря, а позбавлення ОСОБА_7 права керувати транспортними засобами значно ускладнить її лікування. Водночас захисник вказує, що місцевий суд, призначаючи обвинуваченому додаткове покарання, належним чином не врахував щирого каяття обвинуваченого, висловлення ним щирого жалю з приводу вчиненого та щирої обіцянки ніколи не вчиняти подібного.
Разом з тим захисник наголошує, що вищенаведені порушення не були усунуті апеляційним судом в ході перегляду вироку в апеляційному порядку, при цьому суд апеляційної інстанції, порушуючи вимоги ст.419КПК України, необґрунтовано відмовив у задоволенні апеляційної скарги сторони захисту та, як наслідок, постановив незаконне та необґрунтоване рішення. При цьому вказує, що апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні апеляційних вимог сторони захисту, не врахував позицію потерпілих в частині безпідставності призначення обвинуваченому додаткового покарання.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо задоволення поданої касаційної скарги, просила ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.
Як установлено п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК України підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Згідно з ч. 2 ст. 438 КПК України при вирішенні питання про наявність зазначеної у п.3 частини 1 цієї статті підстави суд касаційної інстанції має керуватися ст. 414 цього Кодексу.
Висновок суду про доведеність винуватості та кваліфікацію дій засудженого ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 286 КК України у касаційній скарзі захисника не оспорюються, а тому у касаційному порядку не перевіряються.
Що стосується доводів захисника щодо невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість у частині призначення додаткового покарання у виді позбавлення ОСОБА_7 права керування транспортними засобами на строк 1 рік, то вони, на переконання Суду, є необґрунтованими з огляду на таке.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що захисник фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання є: кримінально-правові відносно визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважувальні норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66 67 КК України), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статей69 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання конкретизація виду й розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, котра вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину та його суб`єкта.
Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409 414 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання та звільняючи його від відбування основного покарання з випробуванням, виходив із того, що обвинувачений раніше не судимий, вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких, позитивно характеризується за місцем проживання, є депутатом Біласовицької сільської ради Воловецького району Закарпатської області, повністю відшкодував завдану його протиправними діями шкоду та примирився з потерпілими. Судом також було враховано і позицію потерпілих ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , які зазначали, що жодних претензій майнового та морального характеру до обвинуваченого не мають та просили призначити ОСОБА_7 покарання, не пов`язане з позбавленням волі.
Обставиною, яка пом`якшує обвинуваченому покарання, судом визнано щире каяття. Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченому, у ході судового розгляду судом не встановлено.
При цьому, відповідно до вироку, місцевим судом не було встановлено достатніх підстав для можливості визнання обставинами, що пом`якшують обвинуваченому покарання, відшкодування шкоди та примирення з потерпілими. Водночас, вказані обставини були покладені в основу судового рішення та враховані судом як дані про особу обвинуваченого.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 мінімального покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, у виді позбавлення волі на строк 3 роки та звільнення його від відбування вказаного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Разом з тим, санкція ч. 2 ст. 286 КК України надає можливість суду як призначати додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати такого покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність має альтернативний характер застосування, і це питання, як визначив законодавець, суд вирішує на власний розсуд залежно від конкретних обставин кримінального провадження, характеру допущених особою порушень вимог ПДР та їх наслідків.
Як убачається з вироку місцевого суду, під час вирішення питання щодо призначення обвинуваченому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення такого покарання ОСОБА_7 .
Такий висновок місцевий суд зробив, зваживши на те, що обвинувачений грубо порушив Правила дорожнього руху, що призвело до тяжких наслідків у вигляді отримання потерпілими ОСОБА_9 і ОСОБА_8 тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, що в свою чергу свідчить про небезпечність ОСОБА_7 як водія під час керування транспортним засобом.
З огляду на наведене суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених кримінальним законом, і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1рік, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.
Колегія суддів вважає, що такі висновки місцевого суду, з огляду на обставини цього кримінального провадження, відповідають принципам законності, індивідуалізації та справедливості призначення покарання.
При цьому Верховний Суд також погоджується і з висновками апеляційного суду щодо безпідставності посилань сторони захисту на те, що позбавлення права ОСОБА_7 керувати транспортними засобами суттєво ускладнить лікування його дружини та вплине на можливість здійснення ним підприємницької діяльності та істотно вплине на рівень прибутку від результатів діяльності, а відтак буде надмірним тягарем як для обвинуваченого, так і для його сім`ї, до складу якої входять і потерпілі особи, так як дохід від підприємницької діяльності обвинуваченого є єдиним джерелом засобів для існування його сім`ї, оскільки такі обставини жодним чином не спростовують висновку суду першої інстанції про необхідність призначення обвинуваченому ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
Також колегія суддів зазначає, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких існує потреба у керуванні власним транспортним засобом. Існування цієї обставини потребує лише більш виваженого підходу під час обрання заходу примусу з урахуванням загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.
Крім того, ПДР регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватись усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки. З матеріалів кримінального провадження убачається, що нехтування ОСОБА_7 вимогами ПДР призвело до тяжких наслідків у виді травмування двох пасажирів, які перебували в його автомобілі.
З огляду на викладене переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішень судів попередніх інстанцій, умотивованість їх висновків з питання правильності призначеного обвинуваченому ОСОБА_7 основного та додаткового покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, захисник у касаційній скарзі не навів.
Підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не вбачає.
Крім того, на переконання колегії суддів, при розгляді апеляційної скарги сторони захисту, у якій ставилось питання про необхідність скасування додаткового покарання у виді позбавлення права обвинуваченого керувати транспортними засобами, суд апеляційної інстанції ретельно перевірив доводи скарги та належним чином вмотивував своє рішення з наведенням докладних мотивів, з яких апеляційну скаргу захисника залишив без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни.
Ухвала суду апеляційної інстанції в цілому відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а ухвалу суду апеляційної інстанції без зміни.
Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 залишити без задоволення, а ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3