№ 939/241/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 939/241/22

провадження № 61-9069св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Ткачуком Віталієм Валерійовичем, на рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року у складі судді Герасименко М. М. та постанову Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 25 липня 2009 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб. За час шлюбу, а саме 22 січня 2011 року ОСОБА_2 за спільні кошти подружжя придбав у ОСОБА_3 земельну ділянку (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та 1/2 частину житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначала, що у жовтні 2020 року шлюб між нею та ОСОБА_2 фактично припинено та припинено спільне проживання, внаслідок чого ОСОБА_2 подано до суду позов про розірвання шлюбу (справа № 760/22521/21).

У процесі спроб мирно врегулювати спір про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_2 запропоновано підписати договір поділу майна подружжя, з якого їй стало відомо, що 22 січня 2011 року за наслідком придбання земельної ділянки та частини житлового будинку укладено не договори купівлі-продажу, а договори дарування. Одночасно ОСОБА_2 було заявлено про неможливість поділу вказаного нерухомого майна, з огляду на набуття права власності на таке майно в порядку дарування. У подальшому, при перевірці документів, які залишив ОСОБА_2 після припинення спільного проживання, нею виявлено копії договорів дарування та оригінал розписки ОСОБА_3 , відповідно до якої остання отримала від ОСОБА_2 повний розрахунок за придбання частини вказаного будинку та яка зобов`язалася компенсувати матеріальний збиток у розмірі 40 000 доларів США.

Посилалася на те, що відповідачі не є родичами та не були знайомі до моменту укладення спірних договорів.

Вважала оспорювані договори дарування удаваними правочинами, що приховують інші правочини, а саме: договори купівлі-продажу. При цьому вона не була стороною договору дарування, згоди на оформлення даних договорів не надавала, в процедуру оформлення купівлі нерухомості не вникала. У шлюбі між подружжям існували довірливі стосунки, тому у неї були відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 здійснить дії, спрямовані на порушення її прав. Про факт укладення оспорюваних договорів дарування та відповідно порушення її прав відповідачем, їй стало відомо лише після ініціювання у 2021 році ОСОБА_2 розірвання шлюбу.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати договори дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та 1/2 частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчені 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А. за реєстровими № 92, 93 удаваними правочинами;

- в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного нерухомого майна.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А. за реєстровими № 93, договором купівлі-продажу.

Визнано договір дарування 1/2 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А. за реєстровими № 92, договором купівлі-продажу.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221055500:02:029:0009, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що зміст розписки ОСОБА_3 свідчить, що 22 січня 2011 року між нею та ОСОБА_2 було укладено відплатні правочини, а відповідачами не доведено наявність між ними дружніх відносин, як і не наведено мотивів здійснення сторонньою особою ОСОБА_2 дарунку у вигляді земельної ділянки та 1/2 частки житлового будинку.

Суд дійшов висновку, що дійсна спрямованість волі сторін була направлена на укладення між відповідачами договорів купівлі-продажу, а не договорів дарування.

Районний суд вважав спірне нерухоме майно об`єктом спільної сумісної власності подружжя, яке підлягає поділу між сторонами з урахуванням правил рівності часток подружжя у спільному майні.

При цьому суд вважав, що позивач звернулася до суду із вказаними позовними вимогами в межах позовної давності, оскільки дізналася про своє порушене право лише у 2021 році, під час спроб мирно врегулювати питання поділу майна подружжя після ініціювання відповідачем ОСОБА_2 розірвання шлюбу.

Додатковим рішенням Бородянського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 987,32 грн.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року та додаткове рішення Бородянського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив, що укладаючи 22 січня 2011 року оспорювані договори дарування, сторони усвідомлювали, що укладають інші договори, а саме договори купівлі-продажу, приховуючи при цьому відплатність здійснених правочинів, оскільки дійсна спрямованість волі сторін була направлена на укладення договорів купівлі-продажу, а не договорів дарування.

Апеляційний суд вважав оспорювані договори дарування удаваними правочинами, оскільки ОСОБА_3 не передавала безоплатно (не дарувала) ОСОБА_2 належне їй нерухоме майно, а здійснила його відчуження за 40 000 доларів США, про що склала відповідну розписку на ім`я ОСОБА_2 . Крім того, у розписці сторони передбачили наслідки повернення ОСОБА_3 грошових коштів ОСОБА_2 у разі повороту умов укладених між ними правочинів.

Суд апеляційної інстанції відхилив твердження ОСОБА_2 про недоведеність існування у подружжя грошових коштів у розмірі 40 000 доларів для придбання нерухомого майна, оскільки відповідачем не спростовано зазначеного у розписці ОСОБА_3 про отримання нею повного розрахунку по угоді та не надано суду доказів відсутності у подружжя таких коштів.

Урахувавши презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу, та відсутність достатніх, належних та допустимих доказів зі сторони відповідача стосовно її спростування, районний суд правильно виходив з того, що спірне нерухоме майно набуте сторонами за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності, а тому підлягає розподілу між сторонами.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування строку позовної давності, оскільки позивач дізналася про своє порушене право у 2021 році, під час спроб мирно врегулювати питання поділу майна подружжя після ініціювання відповідачем ОСОБА_2 розірвання шлюбу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2023 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Ткачуком В. В., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права щодо наявності підстав для застосування строку позовної давності. Вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду, оскільки права позивача на спільну власність подружжя були порушені укладеними між відповідачами договорами саме в момент їх укладення.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_2 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) та постановах Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 910/20564/16, від 17 лютого 2021 року у справі № 278/765/18 (провадження № 61-2416св20), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 25 липня 2009 року до 11 серпня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року, ухваленим у справі № 760/22521/21.

Відповідно до копій договорів, 22 січня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договори дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та 1/2 частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчені приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А., зареєстровані в реєстрі за № 92, 93.

Згідно з умовами вказаних договорів ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар зазначене вище нерухоме майно і набув право власності на відповідні об`єкти нерухомості.

У розписці від 22 січня 2011 року зазначено: «Я, ОСОБА_3 , паспорт НОМЕР_1 , по адресу АДРЕСА_2 получила от ОСОБА_2 полний расчет за проведенную сделку по 1/2 дома в ПГТ Клавдиево по адресу АДРЕСА_1 .

Если сделка имеет обратний ход обязуюсь компенсировать моральний и материальний ущерб в сумме 40 000 (сорок тисяч доларов США)» (а. с. 10).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Ткачуком В. В., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Суди встановили, що 22 січня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договори дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та 1/2 частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з умовами яких ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар зазначене вище нерухоме майно і набув право власності на відповідні об`єкти нерухомості.

Зазначені договори були укладені в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 стверджувала, що договори дарування було вчинено для приховання договорів купівлі-продажу, з метою позбавлення її права на спільну власність подружжя. На підтвердження удаваності договорів дарування позивачем надано суду письмову розписку, складену 22 січня 2011 року ОСОБА_3 , у якій зазначено, що остання отримала від ОСОБА_2 повний розрахунок за укладений правочин щодо 1/2 частки будинку АДРЕСА_1 і що вона зобов`язалась компенсувати моральну та матеріальну шкоду у розміру 40 000 доларів США якщо правочин буде відмінений.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про доведеність ОСОБА_1 позовних вимог щодо удаваного характеру оспорюваних договорів дарування.

З такими висновками судів попередніх інстанцій Верховний Суд погоджується та вважає, що наявні у матеріалах справи докази підтверджують волю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 саме на укладення договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна, про що свідчить доведеність відплатності зазначених договорів.

Доказів на спростування обставини відплатності оспорюваних договорів відповідачами не надано, як і не доведено наявність між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 родинних чи інших відносин, які б мотивували ОСОБА_3 безоплатно передати в дар ОСОБА_2 нерухоме майно.

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем доведено наявність волі сторін договорів, спрямованої на укладення договорів купівлі-продажу, при цьому позивачем надано докази на підтвердження отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів за фактично відчужене спірне нерухоме майно.

Щодо доводів заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та наявність підстав для застосування строку позовної давності, то Верховний Суд вважає такі посилання обґрунтованими з огляду на таке.

У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_2 - адвокат Ткачук В. В., зокрема, заявив клопотання про застосування строку позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частин першої, п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Разом із тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною п`ятою статті 267 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18.

Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій надали неналежну правову оцінку обставинам початку перебігу позовної давності у цій справі.

Судами зазначено, що до моменту ініціювання у 2021 році розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вона не знала про порушення своїх майнових прав. Про порушення своїх прав позивачка дізналася у 2021 році під час спроб мирно врегулювати питання поділу майна.

Вважаючи, що строк позовної давності до вимоги про визнання договорів удаваними та визнання права власності на частку у спільній сумісній власності подружжя у ОСОБА_1 почався у 2021 року, тобто з моменту ініціювання розірвання шлюбу з відповідачем, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють застосування строку позовної давності.

Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що позивачка, як вона сама зазначає, дізналася про порушення своїх прав після перевірки документів, (копій договорів дарування та оригіналу розписки ОСОБА_3 ) і не дослідили її можливість ознайомитися із цими документами й дізнатися про порушення своїх прав після їх складання.

Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 дійшов правового висновку про те, що порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в частині першій статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з правовим висновком, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості досліджувати обставини пропуску позивачем позовної давності, якщо вони не були встановлені й досліджені судами попередніх інстанцій, оскільки це правове питання знаходиться у компетенції попередніх судових інстанцій, що узгоджується зі статтею 400 ЦПК України.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

Отже, вирішуючи питання про наявність підстав для застосування строку позовної давності, суди попередніх інстанцій не врахували, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права.

При цьому суд не дослідив поважність пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності та наявність підстав для застосування частини п`ятої статті 267 ЦК України, відповідно до якої, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом знайшли своє підтвердження.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та є передчасними.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Зазначені вище порушення призвели до передчасних висновків судів, що в силу положень статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому, оскільки порушення норм процесуального права допущено судом першої інстанції, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належно оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

У підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

У справі, що переглядається, касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Ткачуком В. В., задовольняється частково, а справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції. Тобто остаточного рішення по суті спору касаційним судом не було прийнято, а тому за таких обставин підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відсутні.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18).

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Ткачуком Віталієм Валерійовичем, задовольнити частково.

Рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець