12.07.2023

№ 947/1843/21

Постанова

Іменем України

06 липня 2023 року

м. Київ

справа № 947/1843/21

провадження № 61-8475св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Казенне підприємство «Морська пошуково-рятувальна служба»,третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Професійна спілка працівників казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба»,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 жовтня 2021 року у складі судді Калініченко Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду

від 30 червня 2022 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П.,

Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба»

(далі - КП «МПРС»), третя особа - Професійна спілка працівників

КП «МПРС» (далі - ПСП КП «МПРС»), про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що наказом КП «МПРС» від 06 червня

2016 року № 102-к ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду завідуючого сектору розвитку підприємства. З лютого 2012 року загальний стаж роботи в КП «МПРС» (наказ від 02 лютого 2012 року № 88-к) на різних посадах (провідний економіст фінансово-економічного управління, провідний інженер відділу технічної експлуатації служби флоту, завідувач сектору розвитку) складає більш дев`яти років.

Наказом КП «МПРС» від 14 грудня 2020 року № 815-к «Про звільнення», позивачка звільнена на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України, відповідно до наказу КП «МПРС» від 17 лютого

2020 № 116-н «Про внесення змін до штатного розпису КП «МПРС».

При цьому, ОСОБА_1 зазначила, що наказом від 21 квітня 2020 року

№ 221-к «Про звільнення» її вже було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до наказу КП «МПРС» від 17 лютого 2020 року № 116-н «Про внесення змін до штатного розпису КП «МПРС»», яким здійснено виведення із штатного розпису КП «МПРС» 38 посад, у тому числі, й посаду завідувача сектору розвитку, яку обіймала позивачка.

Малиновський районний суд міста Одеси своїм рішенням від 30 вересня 2020 року у справі № 521/8027/20 позов ОСОБА_1 до КП «МПРС»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета

спору, - ПСП КП «МПРС», зокрема, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, задовольнив. Визнав незаконним та скасував наказ КП «МПРС» від 21 квітня 2020 року № 236-к про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору розвитку

КП «МПРС». Поновив ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору розвитку

КП «МПРС». Допустив негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та виплати заробітної плати за один місяць у сумі 19 248,20 грн.

13 жовтня 2020 року КП «МПРС» на виконання рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 30 вересня 2020 року поновив ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору розвитку на підставі наказу № 659-к

«Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ».

Одночасно із ознайомленням з наказом про поновлення на роботі,

13 жовтня 2020 року позивачці вручено попередження про наступне звільнення через два місяці на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України. Попередження мотивоване проведеним скороченням чисельності та штату працівників КП «МПРС» (наказ № 116-н від 17 лютого 2020 року) та введенням нового штатного розпису КП «МПРС» з 01 травня 2020 року (наказ КП «МПРС» від 30 квітня 2020 року № 280-н «Про затвердження і введення в дію організаційної структури та штатного розпису КП «МПРС»), згідно з яким сектор розвитку КП «МПРС» та посада завідувача сектору розвитку, яку обіймала ОСОБА_1 , у діючому штатному розписі підприємства відсутні.

ОСОБА_1 вважає, що КП «МПРС» не виконало обов`язку щодо її поновлення на роботі у спосіб, передбачений чинним законодавством України, у зв`язку з чим підприємство не мало законних підстав

для подальшого її звільнення на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України.

Отже, КП «МПРС» під час її звільнення порушено вимоги статей 42, 49-2,

49-4 КЗпП України.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ КП «МПРС» від 14 грудня

2020 року № 815-к про її звільнення;

- поновити її на посаді завідувача сектору розвитку КП «МПРС»;

- стягнути з КП «МПРС» на свою користь суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15 грудня 2020 року до дати ухвалення рішення

у справі;

- стягнути з КП «МПРС» на свою користь у відшкодування моральної шкоди 30 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Київський районний суд міста Одеси своїм рішенням від 07 жовтня

2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Одеський апеляційний суд своєю постановою від 30 червня 2022 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 жовтня 2021 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідачем під час звільнення позивачки належним чином виконані приписи частини другої

статті 40 КЗпП України, а відмова останньої від переведення на запропоновані вакантні посади свідчить про те, що при звільненні

ОСОБА_1 відповідач не допустив будь-яких порушень її прав.

Разом з тим, у відповідача мали місце зміни в організації виробництва та праці, зокрема скорочення штату працівників, на підставі чого із попередженням про звільнення протягом всього періоду попередження

(з 13 жовтня 2020 року по 14 грудня 2020 року) позивачці пропонувалися вакантні посади у КП «МПРС», взагалі за зазначений період позивачу було запропоновано 36 вакантних посад. Отже, КП «МПРС» під час звільнення ОСОБА_1 було дотримано вимоги діючого трудового законодавства України.

Крім того, оскільки звільнення позивачки відбулося з дотриманням трудового законодавства, тому правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, які є похідними вимогами від вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2022 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявниця зазначає:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18), від 08 квітня 2020 року

у справі № 808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня 2020 року у справі № 306/1325/18 року (провадження

№ 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня 2021 року у справі

№ 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19), від 08 вересня 2021 року

у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21), від 20 жовтня

2021 року у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21),

від 08 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц (провадження

№ 61-4125св21);

- пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України - скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 487/3848/17 (провадження № 61-42064св18), від 01 вересня 2020 року у справі

№ 755/6539/18 (провадження № 61-4367св20);

- пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме недотримання роботодавцем статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» під час змін в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності або штату, та які не супроводжуються процесами ліквідації, реорганізації, зміни форм власності або часткового зупинення виробництва;

- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані

у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених

у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених

пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Також касаційна скарга подана на підставі, передбаченої підпунктами

«а», «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не була поновлена

на попередній посаді (завідувача сектора), а також не поновлена на рівнозначній посаді на цьому ж підприємстві. На час видання КП «МПРС» наказу від 13 жовтня 2020 року № 659-к «Про поновлення на роботі

ОСОБА_1 » жодних трудових функцій вона не виконувала через відсутність визначеного місця у виробничому процесі підприємства, що, на думку заявниці, свідчить про невиконання судового рішення про поновлення її на роботі. Заявниця вважає видання вказаного наказу суто формальним та таким, що не має матеріальної бази для такого видання.

Також заявниця аргументує свої доводи тим, що їй не був забезпечений фактичний, а не формальний, доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків, зокрема, що рішення суду про поновлення на роботі вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі за рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

У свою чергу роботодавець на виконання постанови про поновлення на роботі не створив умов, які мали місце до незаконного звільнення, не здійснив фактичного допуску до виконання трудових обов`язків за поновленою посадою (не здійснив інструктаж із питань пожежної безпеки, з охорони праці, не інтегрував у робочий процес тощо).

Разом з тим, заявниця вказує на те, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що організаційно-технічних підстав для оголошення простою не було, а тому такий наказ КП «МРПС» від 13 жовтня 2020 року

№ 724-н «Про простій» суперечить публічному порядку та є нікчемним.

Не погоджується заявниця у касаційній скарзі і з тим, що відбулась фактична відсутність змін в організації виробництва і праці (скорочення штату). Суди використали концепцію негативного доказу, вважаючи доведеним факт скорочення штату за твердженням відповідача та без з`ясування справжніх обставин справи. Водночас зміни до штатного розпису на підставі наказу КП «МПРС» № 116-н є нікчемними, що не мали на меті реальних змін в організації виробництва і праці.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2022 року КП «МПРС» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними

і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

У вересні 2022 року ПСП «МПРС» подала заперечення (відповідь) на відзив КП «МПРС» та пояснення до касаційної скарги ОСОБА_1 , в яких просить задовольнити касаційну скаргу, а судові рішення скасувати, як такі, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подала заперечення (відповідь) на відзив КП «МПРС», вказуючи на те, що викладені у відзиві відповідачем доводи є необґрунтованими та безпідставними.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до пункту 2.1 Статуту КП «МПРС» підприємство створене з метою забезпечення сталого функціонування та подальшого розвитку національної системи пошуку і рятування на морі на виконання публічно-правових функцій держави Україна щодо здійснення операцій з пошуку і рятування людського життя на морі у відповідності до законодавства та міжнародних договорів України.

Згідно з пунктом 5.1.3 Статуту підприємство самостійно визначає організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис на підставі фонду оплати праці, передбаченого фінансовим планом.

Відповідно до наказу КП «МПРС» від 02 червня 2016 року № 102-к

ОСОБА_1 прийнята на посаду завідувача сектору розвитку КП «МПРС», що підтверджується записом у її трудовій книжці серії НОМЕР_1 .

17 лютого 2020 року у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці на підприємстві КП «МПРС» прийняло наказ № 116-н «Про внесення змін до штатного розпису КП «МПРС», відповідно до якого виведено із штатного розпису перелік структурних підрозділів та посад, зокрема, посаду завідувача сектору розвитку, та доручено начальнику відділу управління персоналом провести переміщення або вивільнення працівників, посади яких підлягають скороченню відповідно до діючого законодавства.

Згідно з наказом КП «МПРС» від 21 квітня 2020 року № 236-к ОСОБА_1 звільнена у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

30 квітня 2020 року КП «МПРС» видало наказ № 280-н «Про затвердження

і введення в дію організаційної структури та штатного розпису КП «МПРС», яким з 01 травня 2020 року затверджено і введено нову організаційну структуру та новий штатний розпис КП «МПРС», в якому відсутній сектор розвитку та посада завідуючого сектору розвитку.

Не погоджуючись з наказом від 21 квітня 2020 року № 236-к про звільнення, у травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Малиновського районного суду міста Одеси до КП «МПРС», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ПСП КП «МПРС», про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди(справа № 521/8027/20).

Малиновський районний суд міста Одеси своїм рішенням від 30 вересня

2020 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав незаконним та скасував наказ КП «МПРС» від 21 квітня 2020 року № 236-к про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору розвитку КП «МПРС». Поновив ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору розвитку КП «МПРС». Допустив негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та виплати заробітної плати за один місяць у сумі 19 248,20 грн.

КП «МПРС» на виконання рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 30 вересня 2020 року, ОСОБА_1 поновлено на посаді завідувача сектору розвитку на підставі наказу від 13 жовтня 2020 року

№ 659-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ».

Після поновлення ОСОБА_1 на роботі, 13 жовтня 2020 року позивачка отримала попередження про наступне звільнення через два місяці на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, яке мотивоване проведеним скороченням чисельності та штату працівників КП «МПРС»

(наказ КП «МПРС» № 116-н «Про внесення змін до штатного розпису

КП «МПРС») та введенням нової організаційної структури та штатного розпису КП «МПРС» з 01 травня 2020 року (наказ КП «МПРС» від 30 квітня 2020 року № 280-н «Про затвердження і введення в дію організаційної структури та штатного розпису КП «МПРС»), згідно з якими структурний підрозділ - сектор розвитку та посада завідувача сектору розвитку у діючій організаційній структурі та штатному розписі КП «МПРС» відсутні.

Із зазначеним наказом ОСОБА_1 ознайомлена 13 жовтня 2020 року, про що свідчить її підпис на попередженні. Також позивачка зазначила на наказі, що вона просить надати вакансії та іншу роботу протягом двох місяців з дати підписання попередження.

13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 разом з попередженням про звільнення начальником відділу управління персоналом було запропоновано 15 посад, які були вакантними на підприємстві. Зазначені письмові пропозиції були отримані ОСОБА_1 для ознайомлення, що підтверджується її підписом на примірниках підприємства, на яких одночасно позивачка зазначила відповідні записи.

З огляду на зміст письмових пропозицій, 13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 були запропоновані наступні посади: капітан пошуково-рятувального катера ПРК-02 з посадовим окладом 22 197 грн; механік пошуково-рятувального катера ПРК-03 - 19 675 грн; моторист 1 класу - 15 387 грн; матрос 1 класу пошуково-рятувального катера ПРК-02 - 13 789 грн; моторист 1 класу, матрос 1 класу пошуково-рятувального катера ПРК-05 - 15 387 грн;

2 помічник капітана рятувального судна «Сапфір» - 23 231 грн; старший капітан-координатор Морського рятувального підцентру міста

Бердянська - 18 459 грн; капітан пошуково-рятувального катера

ПРК-06 - 22 197 грн, стосовно яких ОСОБА_1 зазначила, що в неї відсутні кваліфікаційні документи для переведення на цю посаду.

Також були запропоновані посади: економіста відділу економічного планування та прогнозування; начальника плавмайстерні ПБРК-02; інженера 1 категорії відділу Глобальної морської системи зв`язку у випадку лиха

(далі - ГМЗЛБ); юрисконсульта відділу управління персоналом; провідного бухгалтера бухгалтерії; програміста системного відділу інформаційних технологій; робітника відділу господарського забезпечення, стосовно яких ОСОБА_1 зазначила власноруч про своє прохання надати їх посадові інструкції для ознайомлення та прийняття рішення.

Також, 13 жовтня 2020 року наказом КП «МПРС» № 724-н «Про простій» ОСОБА_1 оголошено простій не з вини працівника з 15 жовтня 2020 року до видання наказу по підприємству щодо припинення простою ОСОБА_1 , завідувача сектору розвитку.

19 жовтня 2020 року ОСОБА_1 запропоновано ще 1 вакантну

посаду - капітана-координатора Морського рятувального підцентру міста Бердянська, з посадовим окладом 17 140 грн, на письмову пропозицію якої позивачка зазначила про відсутність в неї кваліфікаційних документів для переведення на зазначену посаду.

06 листопада 2020 року КП «МПРС» листом засобами електронного зв`язку (електронною поштою) направило ОСОБА_1 витяги з посадових інструкцій економіста відділу економічного планування та прогнозування, начальника плавмайстерні ПБРК-02, інженера 1 категорії відділу ГМЗЛБ, юрисконсульта відділу управління персоналом, провідного бухгалтера бухгалтерії, програміста системного відділу інформаційних технологій, робітника відділу господарського забезпечення (розділи «завдання та обов`язки», «повинен знати» та кваліфікаційні вимоги (до посади).

06 листопада 2020 року ОСОБА_1 надіслала на адресу КП «МПРС» лист, який надійшов до підприємства 11 листопада 2021 року, в якому остання висловила вдячність за надіслані посадові та робочі інструкції вакантних посад. Попередила, що ближче до дати скорочення її посади надасть інформацію про прийняте рішення щодо переведення на іншу посаду. Також просила надавати їй протягом 2 місяців з дня підписання попередження про скорочення усю наявну інформацію стосовно вакантних посад.

19 листопада 2020 року КП «МПРС» звернулося до ПСП КП «МПРС» з листом про отримання згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектора розвитку на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України.

24 листопада 2020 року начальником відділу управління персоналом

КП «МПРС» ОСОБА_1. запропоновано ще 12 вакантних посад, шляхом ознайомлення з письмовими пропозиціями, копії яких позивачка отримала, про що свідчать її підпис на кожному повідомленні від 24 листопада

2020 року.

07 грудня 2020 року ПСП КП «МПРС» відмовила у наданні згоди на розірвання трудового договору з завідувачем сектору розвитку КП «МПРС» ОСОБА_1 .

08 грудня 2020 року ОСОБА_1 особисто надала лист за підписом начальника відділу управління персоналом про те, що 13 жовтня 2020 року їй запропоновано 15 посад, 19 жовтня 2020 року - 1 вакантну посаду,

24 листопада 2020 року - 20 вакантних посад, а також зазначила,

що, враховуючи закінчення строку попередження про звільнення 14 грудня 2020 року, у разі прийняття рішення про переведення на будь-яку із запропонованих посад, ОСОБА_1 необхідно з`явитися до відділу управління персоналом о 9:00 год. 14 грудня 2020 року та надати письмову заяву про переведення і підтверджуючі кваліфікацію документи.

11 грудня 2020 року начальник відділу управління персоналом зазначив, що 08 грудня 2020 року позивачка повідомлена про необхідність з`явитися до відділу управління персоналом о 9:00 год. 14 грудня 2020 року та надати письмову заяву про переведення і підтверджуючі кваліфікацію документи. Повідомлена, що у разі ненадання письмової заяви на переведення та підтверджуючих кваліфікацію документів 14 грудня 2020 року КП «МПРС» вважатиме, що вона не надала згоду (відмовилася) на переведення на одну із запропонованих їй посад.

11 грудня 2020 року КП «МПРС» також видало наказ № 859-Н

«Про припинення простою», яким припинений простій не з вини працівника з 14 грудня 2020 року ОСОБА_1 , завідувача сектору розвитку.

14 грудня 2020 року, прибувши до КП «МПРС», ОСОБА_1 не надала згоду на переведення на жодну із запропонованих їй посад, що підтверджується актом, який підписаний ОСОБА_1 та не містить жодних заперечень останньої.

14 грудня 2020 року КП «МПРС» видало наказ № 815-к «Про звільнення», яким ОСОБА_1 , завідуючу сектору розвитку, звільнено із займаної посади 14 грудня 2020 року, у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції

та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша

статті 13 ЦПК України).

Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи

(стаття 5-1 КЗпП України).

Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться у статтях 80 104 111 ЦК України, статтях 62 66 79 92 ГК України. Системний аналіз вказаних правових норм дає підстави для висновку про те, що підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Верховний Суд у постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 755/6539/18 (провадження № 61-4367св20) вказував, що законодавством не встановлена заборона для роботодавця ознайомлювати працівника, посада якого скорочується, із усіма вакантними посадами на підприємстві, як і не встановлено жодного обмеження для працівника претендувати на будь-яку вакантну посаду, яку він має бажання обіймати. При цьому бажання працівника бути переведеним на певну посаду не встановлює жодного обов`язку щодо переведення такого працівника на обрану ним посаду, у разі невідповідності кваліфікації такого працівника до обраної посади.

Статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

При розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої

статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, з його згоди, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20),

від 22 липня 2021 року у справі № 456/57/20 (провадження № 61-6268св21), від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19 (провадження

№ 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року у справі

№ 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21).

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Верховний Суд України у постанові від 01 квітня 2015 року у справі

№ 6-40цс15 зробив висновок про те, що, оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Суди встановили, що не спростовано відповідачем і матеріалами справи,

13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 отримала повідомлення про заплановане вивільнення та ознайомилась із попередженням, відповідно до якого

у зв`язку з проведеним скороченням чисельності та штату працівників

КП «МПРС» та введенням нового штатного розпису підприємства з 01 травня 2020 року, згідно з яким сектор розвитку КП «МПРС» та посада завідувача сектору розвитку, яку обіймала ОСОБА_1 , у діючому штатному розписі

КП «МПРС» відсутні.

Отже, ОСОБА_1 попереджена про наступне звільнення з посади завідувача сектору розвитку КП «МПРС» на підставі пункту 1 частини

першої статті 40 КЗпП України, яке відбудеться за два місяці, з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку.

Одночасно з попередженням про звільнення від 13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 запропоновано переведення на вакантні посади.

13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 запропоновано 15 вакантних посад,

19 жовтня 2020 року - 1 вакантну посаду, 24 листопада 2020 - 20 вакантних посад.

На направлені ОСОБА_1 листи з пропозиціями про переведення на інші посади, остання не надала згоду на переведення на жодну із запропонованих їй посад, що підтверджується актом, який підписаний ОСОБА_1 та не містить жодних заперечень останньої.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що КП «МПРС» належним чином виконало приписи частини другої статті 40 КЗпП України, а ненадання згоди ОСОБА_1 на переведення на жодну із запропонованих їй посадсвідчить, що при звільненні позивачки відповідач не допустив будь-яких порушень її прав.

Статтею 43 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації) статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Згідно з частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

За змістом зазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування відмови у звільнені працівника з підстав, вказаних у поданні роботодавця. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості, оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість виключає виникнення такого права.

Обґрунтованість рішення профспілкового органу суд повинен оцінювати виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, стаття 2 ЦПК України).

Рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не мотивів відмови.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що в КП «МПРС» відбулися зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників. Роботодавець дотримався процедури вивільнення працівника в частині повідомлення про наступне скорочення штату у встановлені законом строки, належним чином було повідомлено і профспілкову організацію про наступне скорочення чисельності штату працівників.

КП «МПРС» належним чином було запропоновано ОСОБА_1 з моменту попередження про вивільнення до моменту звільнення загалом

36 вакантних посад, від яких позивачка відмовилася.

Також суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що повідомлення профспілки про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору з завідувачем сектору розвитку ОСОБА_2 від 07 грудня 2020 року № 24 є не аргументованим та не містить правового обґрунтування незаконності звільнення позивача.

Отже, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 січня

2023 року у справі № 947/25509/21 (провадження № 61-8581св22),

від 13 березня 2023 року у справі № 947/9470/21 (провадження

№ 61-11860св22) в аналогічних правовідносинах.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18),

від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня 2020 року у справі

№ 306/1325/18 (провадження № 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року

у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня

2021 року у справі № 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19),

від 08 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження

№ 61-4490св21), від 20 жовтня 2021 року у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21), від 08 грудня 2021 року у справі

№ 465/6661/16-ц (провадження № 61-4125св21).

У вказаних постановах, Верховний Суд виклав висновок про те, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник,

для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного

розкладу - ввести скорочену посаду.

Таким чином, посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16 (провадження

№ 61-17594св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня 2020 року у справі № 306/1325/18 року (провадження № 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19),

від 17 березня 2021 року у справі № 335/6370/15-ц (провадження

№ 61-17291св19), від 08 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21), від 20 жовтня 2021 року у справі

№ 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21), від 08 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц (провадження № 61-4125св21), є безпідставними, оскільки висновки в указаних справах не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи. На виконання рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 30 вересня 2020 року

КП «МПРС» поновив ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору розвитку на підставі наказу від 13 жовтня 2020 року № 659-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ».

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявниця зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню цивільними судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявниця зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права

у подібних правовідносинах, а саме статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» в частині обов`язків роботодавця під час змін в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності або штату, та які не супроводжуються процесами ліквідації, реорганізації, зміни форм власності або часткового зупинення виробництва.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду

у подібних правовідносинах щодо недотримання роботодавцем

статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Так, діяльність профспілок, їх організацій, об`єднань профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об`єднання, а також на державні органи та органи місцевого самоврядування врегульована Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Відповідно до статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Згідно з частиною другої статті 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

Отже, статтею 49-4 КЗпП України визначений вичерпний перелік випадків обов`язку роботодавця проводити такі консультації, а саме: ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, який не поширюється на обставини цієї справи.

Суди встановили, що в КП «МПРС» не відбулось таких процесів, як ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, а отже у відповідача відсутній обов`язок проведення вказаних консультацій, а наявне лише таке право.

За таких обставин, суди не встановили порушень статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» з боку відповідача.

Таким чином, наведена заявницею підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, при цьому, судами попередніх інстанцій правильно застосовано положення вищезазначеного законодавства, з огляду на що, колегія суддів дійшла висновку щодо відсутності правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини третьої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що організаційно-технічних підстав для оголошення простою не було, а тому такий наказ КП «МРПС» від 13 жовтня 2020 року № 724-н

«Про простій» суперечить публічному порядку та є нікчемним, колегія суддів відхиляє, оскільки законність видання наказу про простій не було предметом позовних вимог у даній справі, внаслідок чого у судів попередніх інстанцій не було підстав для оцінки законності даного наказу про простій в контексті протиправного фактичного не допуску у зв`язку з цим працівника ОСОБА_1 до роботи. Суду не надано доказів оскарження вищевказаного наказу про простій.

Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду 30 січня

2023 рокуу справі № 947/3424/21(провадження № 61-9058св22)

в аналогічних правовідносинах.

Також доводи позивачки про те, що вона була поновлена на посаді, яка на час поновлення не існувала, оскільки не була внесена до штатного розпису, не можуть бути прийнятими до уваги, оскільки це не вплинуло на виконання рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 30 вересня

2020 року у справі № 521/8027/20 про поновлення позивачки на посаді та не спростовує встановлених у справі фактичних обставин, які свідчать про дотримання відповідачем вимог чинного законодавства під час звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої статті 401 КЗпП України.

Крім того, покладання на роботодавця обов`язку повторно проходити процедуру внесення змін та затвердження нового штатного розпису

зі скороченням відповідної посади законодавством не передбачено.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц (провадження № 61-11510св18),

від 27 січня 2023 року у справі № 947/25509/21(провадження

№ 61-8581св22).

Суди встановили, що у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме - скорочення чисельності штату працівників, в тому числі, посади завідувача сектору розвитку КП «МПРС», позивачка попереджалася про наступне вивільнення за два місяці з дати її попередження, з моменту попередження про наступне вивільнення та до дати звільнення їй пропонувались усі вакантні посади, що були на підприємстві і відповідали її кваліфікації, та від яких позивачка відмовилася.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

В касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що є необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на думку заявниці, наявні підстави для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 березня 2019 року у справі № 487/3848/17 (провадження № 61-42064св18) та від 01 вересня 2020 року у справі

№ 755/6539/18 (61-4367св20), в яких зазначено, що «попередивши про наступне вивільнення 06 листопада 2020 року відповідач упродовж часу до звільнення мав два місяці для виконання обов`язків роботодавця, у тому числі і щодо підвищення кваліфікації працівників, що б надало йому можливість зайняти запропоновані відповідачем посади», а також «законодавством не встановлена заборона для роботодавця ознайомлювати працівника, посада якого скорочується, із усіма вакантними посадами на підприємстві, як і не встановлено жодного обмеження для працівника претендувати на будь-яку вакантну посаду, яку він має бажання обіймати. При цьому бажання працівника бути переведеним на певну посаду не встановлює жодного обов`язку щодо переведення такого працівника на обрану ним посаду, у разі невідповідності кваліфікації такого працівника до обраної посади».

Разом з тим, у вказаному клопотанні ОСОБА_1 вказує на те,

що Верховний Суд у постановах від 13 лютого 2019 року у справі

№ 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18), від 08 квітня 2020 року

№ 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня 2021 року у справі

№ 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19), від 08 вересня 2021 року

у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21), від 20 жовтня

2021 року у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21),

від 08 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц (провадження

№ 61-4125св21) дійшов правового висновку про те, що для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу.

Одночасно наявний протилежний висновок, в якому Верховний Суд зазначав, що «аргументи позивача, що після повторного поновлення його на посаді ніяких змін в організації виробництва і праці на підприємстві не відбулось, не спростовують законність звільнення позивача, оскільки відповідач продовжував виконувати рішення органу управління підприємства про скорочення штату працівників, в тому числі щодо скорочення посад заступників начальників, одну з яких обіймав позивач. Посилання позивача на те, що він був поновлений на посаді, яка на час поновлення не існувала, оскільки не була внесена до штатного розпису, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки це не вплинуло на виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 23 січня

2017 року про поновлення позивача на посаді та не спростовує висновків судів в частині дотримання відповідачем вимог чинного законодавства під час звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗПП України, який викладений у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 487/3848/17 (провадження № 61-42064св18)».

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для передання справи на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду необхідна одночасна наявність підстав, визначених процесуальним законом, зокрема, існування виключної правової проблеми та необхідності формування єдиної правозастосовчої практики, необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів цієї ж палати або у складі такої палати, а також у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Наведені підстави для прийняття зазначеного процесуального рішення у цій справі відсутні, доводи, наведені щодо вказаного питання, є необґрунтованими. Верховний Суд не встановив наявності виключної правової проблеми, яка свідчила б про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої

статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду указаної справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні. Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити.

Верховний Суд врахував, що вирішення процесуального питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду за ініціативою суду касаційної інстанції відноситься до дискреційних повноважень Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вирішується за його розсудом та є можливим виключно у разі, якщо суд встановить для цього достатні та об`єктивно існуючі підстави, передбачені процесуальним законом.

Колегія суддів вважає, що оскільки предметом оскарження у цій справі є наказ про звільнення позивачки, а не наказ про її поновлення, а в рамках розгляду справи № 487/3848/17 (провадження № 61-42064св18) питання про покладення на роботодавця обов`язків щодо підвищення кваліфікації працівників не вирішувалось, доводи позивачки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від вказаного висновку у вищезазначеній постанові не знайшли свого підтвердження, адже у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, а підстав, визначених статтею 403 ЦПК України, для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду не вбачається, у зв`язку з чим, клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає.

Крім того, суд не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду

від 01 вересня 2020 року у справі № 755/6539/18 (провадження

№ 61-4367св20), оскільки висновок вказаної постанови застосований судами першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Разом з тим, правозастосовча практика Верховного Суду у подібних правовідносинах є незмінною та усталеною.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про повернення без розгляду відзиву

КП «МПРС» на касаційну скаргу ОСОБА_1

Верховний Суд своєю ухвалою від 06 вересня 2022 року відкрив касаційне провадження у справі. Витребував матеріали справи з суду першої інстанції. Встановив строк для надання відзиву на касаційну скаргу у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.

22 вересня 2022 року до Верховного Суду засобами електронного зв`язку з накладенням електронного цифрового зв`язку надійшов відзив КП «МПРС» на касаційну скаргу ОСОБА_1

05 листопада 2022 року ОСОБА_1 надіслала до суду клопотання про повернення без розгляду відзиву КП «МПРС», посилаючись на те, що відзив підписаний неуповноваженою особою та поданий поза межами строку на вчинення такої процесуальної дії.

Вивчивши подане клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, виходячи з наступних підстав.

Верховний Суд від 06 вересня 2022 року встановив строк для подання відзиву на касаційну скаргу у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.

За правилами статті 123 ЦПК України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 124 ЦПК України перебіг строку, закінчення якого пов`язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Отже, строк на подання відзиву закінчився в контексті вимог частини четвертої статті 124 ЦПК України наступного дня після настання події, тобто 22 вересня 2022 року.

З огляду на зміст доданих до клопотання доказів, відзив на касаційну скаргу було подано КП «МПРС» засобами електронного зв`язку з накладенням електронного цифрового зв`язку на офіційну електронну адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 22 вересня 2022 року о 18:35 год (kcs@supreme.cpurt.gov.ua).

Частинами п`ятою та шостою статті 124 ЦПК України передбачено, що останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку.

Таким чином, оскільки подання відзиву здійснювалося засобами електронного зв`язку з накладенням електронного цифрового підпису у відповідача було право на подання відзиву до 24 години останнього дня строку.

Враховуючи вищенаведене, відзив на касаційну скаргу був поданий у передбачений законом строк, а доводи заяви з приводу ототожнення дати реєстрації поданого відзиву відповідним структурним підрозділом суду з датою подання відзиву відповідачем необґрунтовані.

Стосовно повноваження особи-підписанта відзиву слід зазначити таке.

Відповідно до вимог частини третьої статті 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Так до відзиву на касаційну скаргу було надано виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідно до якої Поліщук Ірина Олегівна уповноважена вчиняти дії від імені КП «МПРС» виключно в судах України відповідно до трудового договору без окремого доручення керівника, без права підписання, визнання, відкликання або відмови від позову, зміни предмету або підстав позову, збільшення або зменшення позовних вимог, укладання мирової угоди (досягнення примирення), зміни, відкликання або відмови від апеляційної, касаційної скарги.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - виписка) - документ в електронній або у випадках, передбачених цим Законом, у паперовій формі, який формується за результатами проведення реєстраційних дій і містить відомості про юридичну особу або її відокремлений підрозділ, фізичну особу - підприємця (у тому числі про взяття на облік в органах державної статистики та податкових органах, видачу ліцензії та документів дозвільного характеру) або громадське формування, що не має статусу юридичної особи, а також про проведену реєстраційну дію.

За змістом статті 4 цього Закону основними засадами державної реєстрації є, зокрема, принципи об`єктивності, достовірності та повноти відомостей у Єдиному державному реєстрі; а також внесення відомостей до Єдиного державного реєстру виключно на підставі та відповідно до цього Закону.

Згідно з положеннями статті 9 вказаного Закону в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, зокрема, відомості про керівника юридичної особи та про інших осіб (за наявності), які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта, інформація для здійснення зв`язку з керівником юридичної особи (телефон та/або адреса електронної пошти)), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

Веде Єдиний державний реєстр відповідний державний реєстратор відповідно до положень частини другої статті 6 вищевказаного Закону. До повноважень державного реєстратора під час внесення змін до відомостей про юридичну особу належать, зокрема, перевірка документів на наявність підстав для відмови у державній реєстрації.

Вищенаведене дає підстави для висновку, що відомості про особу, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи, які містяться у наданій Виписці, вносяться державним реєстратором до Державного реєстру на підставі перевірки відповідних документів на підтвердження таких повноважень вказаної особи.

Крім того, у доданій до відзиву копії довіреності від 16 травня 2022 року

№ 33 додатково зазначено посаду підписанта відзиву

Поліщук І. О. - начальник відділу правового забезпечення, та вказаний факт засвідчено підписом керівника підприємства-відповідача.

З огляду на відомості, отримані з Єдиного реєстру адвокатів України, Поліщук І. О. має статус адвоката. Право на заняття адвокатською діяльністю поновлено з 12 лютого 2019 року на підставі заяви Поліщук І. О .

Таким чином, Поліщук І. О. додатково уповноважена на подання відзиву від імені КП «МПРС» в порядку представництва як адвокат на підставі довіреності, виданої керівником підприємства-відповідача.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів доходить висновку, що відзив на касаційну скаргу був підписаний уповноваженою особою, що спростовує доводи клопотання про відсутність повноважень підписанта на вчинення такої процесуальної дії.

Оскільки доводи клопотання не знайшли свого підтвердження та спростовуються вимогами чинного законодавства, у його задоволенні слід відмовити.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи

№ 947/1843/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про повернення без розгляду відзиву Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» на касаційну скаргу ОСОБА_1 відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 жовтня 2021 року

та постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська В. В. Сердюк В. А. Стрільчук