ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

справа № 127/11622/23

провадження № 61-4899св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за об`єднаним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за об`єднаним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Старим Миколою Миколайовичем, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 грудня 2023 року у складі судді Венгрин О. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2024 року у складі колегії суддів:Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Оніщука В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог позову

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю.

В обґрунтування позову посилалась на те, що 21 серпня 2010 року між нею та відповідачем було зареєстровано шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Вінницького міського управління юстиції, актовий запис № 1808. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 грудня 2022 року (справа № 127/14857/22) шлюб між ними було розірвано.

30 серпня 2013 року позивачкою було придбано нерухоме майно, а саме: квартиру по АДРЕСА_1 за 120 000,00 грн, яку вона вважає своєю особистою приватною власністю, оскільки грошові кошти на її придбання у сумі 13 250,00 євро надала її мати - ОСОБА_3 , яка надіслала їх з Італії на банківський рахунок ОСОБА_4 , який є братом позивачки. Після зняття готівки останній передав указану суму грошових коштів ОСОБА_1 для купівлі квартири.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати квартиру по АДРЕСА_1 , загальною площею 46,9 кв.м, її особистою приватною власністю.

У червні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування позову посилався на те, що у період з 21 серпня 2010 року по 23 грудня 2022 року він перебував з ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі. У період шлюбу ними було придбано житло, а саме: квартиру АДРЕСА_2 за 120 000,00 грн. За договором купівлі-продажу квартири від 30 серпня 2013 року покупцем нерухомого майна виступала ОСОБА_1 . При цьому у вказаному договорі зазначено, що вона діє за згодою чоловіка. Частину коштів на придбання спірної квартири ОСОБА_2 надали його батьки, взявши кредит в банку у загальному розмірі 60 000,00 грн.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_2 просив суд поділити квартиру по АДРЕСА_1 , що є об`єктом права спільної сумісної власності, та визнати за ним право власності на частку вказаної квартири.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 31 серпня 2023 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 127/11622/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю та цивільну справу № 127/17910/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, об`єднаній справі присвоєно № 127/11622/23.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 грудня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Поділено спільне майно колишнього подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 наступним чином:

визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 46,9 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м;

визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 46,9 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира по АДРЕСА_1 , яка була набута сторонами під час шлюбу, підлягає поділу в рівних частинах з визнанням за кожним права приватної власності на ідеальну частку цієї квартири, оскільки ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільності майна подружжя.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 грудня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

01 квітня 2024 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Старого М. М. через засоби поштового зв`язку звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 грудня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2024 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 , а у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також без урахування правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

14 жовтня 2024 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив, у якому відповідач за первісним позовом просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

17 травня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що 21 серпня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб у Відділі реєстрації актів цивільного стану Вінницького міського управління юстиції Вінницької області, актовий запис № 1808.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 грудня 2022 року шлюб між сторонами було розірвано.

30 серпня 2013 року було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Демчуковою К. М., зареєстрований в реєстрі за № 965, за умовами якого ОСОБА_1 придбала квартиру по АДРЕСА_1 , загальною площею 46,9 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м.

Згідно з пунктом 7 цього договору продаж квартири вчинено за 120 000,00 грн.

У пункті 12 договору купівлі-продажу зазначено, що нотаріусом роз`яснено сторонам (крім іншого) зміст статей 59-65 74 Сімейного кодексу України.

Відповідно до пункту 17 указаного договору чоловік покупця - ОСОБА_2 надав свою згоду на придбання дружиною зазначеної квартири і укладення цього договору в заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Демчуковою К. М. 30 серпня 2013 року, реєстровий № 964.

Відповідно до заяви від 30 серпня 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Демчуковою К. М., ОСОБА_2 дає згоду на придбання його дружиною ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 , за ціну та на умовах на її розсуд, що набуваються за їх спільні кошти у спільну сумісну власність в період зареєстрованого шлюбу.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 8711079 квартира по АДРЕСА_1 з 30 серпня 2013 року зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1

29 серпня 2013 року мати ОСОБА_2 - ОСОБА_6 уклала з ПАТ «Альфа-Банк» кредитний договір № 500407702, відповідно до якого отримала кредитні кошти в розмірі 30 000,00 грн, що підтверджується копією кредитного договору № 500407702 від 29 серпня 2013 року, копією довідки АТ «Сенс Банк» № 22837-17.5 від 07 червня 2023 року, випискою по особовому рахунку ОСОБА_6 з 29 серпня 2013 року по 30 вересня 2013 року.

29 серпня 2013 року батько ОСОБА_2 - ОСОБА_7 уклав з ПАТ «Альфа-Банк» кредитний договір № 500407720, відповідно до якого отримав кредитні кошти в розмірі 30 000,00 грн, що підтверджується копією кредитного договору № 500407720 від 29 серпня 2013 року, копією довідки АТ «Сенс Банк» № 22758-17.5 від 07 червня 2023 року, випискою по особовому рахунку ОСОБА_7 з 29 серпня 2013 року по 30 вересня 2013 року.

11 липня 2013 року ОСОБА_3 (мати ОСОБА_1 ) надіслала на рахунок ОСОБА_4 (син ОСОБА_3 та брат ОСОБА_1 ) 13 250,00 євро, що підтверджується випискою по рахунку ОСОБА_4 в АТ «Райффайзен Банк» за період з 01 листопада 2012 року по 31 жовтня 2013 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 21 серпня 2010 року по 23 грудня 2022 року.

30 серпня 2013 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі, було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Демчуковою К. М., зареєстрований в реєстрі за № 965, за умовами якого ОСОБА_1 придбала квартиру по АДРЕСА_1 , загальною площею 46,9 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м.

Відповідно до пункту 17 цього договору чоловік ОСОБА_8 - ОСОБА_2 надав свою згоду на придбання дружиною зазначеної квартири і укладення цього договору в заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Демчуковою К. М. 30 серпня 2013 року, реєстровий № 964.

Згідно заяви від 30 серпня 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Демчуковою К. М., ОСОБА_2 дає згоду на придбання його дружиною ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 , за ціну та на умовах на її розсуд, що набуваються за їх спільні кошти у спільну сумісну власність в період зареєстрованого шлюбу.

Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій, застосувавши вищевказані норми права, дійшли вірного висновку про те, що зазначене майно є спільним сумісним майном подружжя, набутим за час зареєстрованого шлюбу і за спільні кошти.

При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на спірну квартиру, яка набута ними в період шлюбу, та не доведено, що спірна квартира придбана за її особисті кошти та є її особистою приватною власністю.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

З врахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильних висновків про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на частину спірної квартири.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм процесуального права. При цьому, питання щодо подібних правовідносин вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Старим Миколою Миколайовичем, залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 грудня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов